РОЗДІЛ ІV У якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою

До четвертого класу я з ним не дружив. Він був уредний. Так я
вважав. Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербузакинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тількивранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісінькерідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що внеї аж булька з носа вискочила.

Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував.
У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з
молоком – ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями,
люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до
старості Але…

Був сонячний теплий вересневий день Ми сиділи на баштані і з
присьорбом хрумкали кавуни.

Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте.
Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію дообрію. І кавунів – тисячі, мільйони… І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. Але то хіба тигри? ОтдідСалимон – баштанник наш – ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупитьсвоєю кістлявою рукою по штанях – два дні чухаєшся. Він чогось нелюбив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. Ами не любили просити.. Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не
було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. Іми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чипро реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілимиднями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.

Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один
тільки товстий Гришка Сало хрумкав – той міг день і ніч їсти. А ми всісиділи й хукали.

От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже
нема змоги – нікуди.

Ми сиділи під величезною горою кавунів – це вже зібрали для
відправки, завтра прийдуть машини. І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай – коли ще такпощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра. Пробували ми уфутболу кавуном грати – важко, ноги болять. Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовийоб’єкт – ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові – це бомби, –підняли над головою і – ву-у-у! Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають – рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летятьврізнобіч осколки і шрапнель – чорні слизькі «сємочки», ллєтьсячервона кавунова кров…
Побомбили кілька хвилин, глянули – аж самим страшно стало й
совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.
– Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!
– І правда! Давайте не будемо!

Знову посідали, сопемо.

Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже: – Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда
єгипетська. І раптом підхопився:

– Пацани! А давайте зіграємо у фараона і єгипетську піраміду.

– Га? Що? Кого? – не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і
взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий
учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не
бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить
попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки… Іцим дуже всіх нас підводив. Бо завжди:

– А от Стьопа, бачиш…

– А чому Стьопа…

– А подивись на Стьопу…

І – лясь! лясь! лясь!

«А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі! » – завжди думалося в такі
хвилини.
Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуже
багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим
довідником От і зараз.

— А що воно за таке – єгипетські піраміди? – жуючи, спитав
Гришка Сало.

– Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі. В Єгипті.
В них єгипетських царів – фараонів ховали багато століть тому. Досістоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.
– Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику
бачив, — підтвердив Антончик

– А я по телевізору в кіножурналі, – сказав Вася Деркач.

– Ну й що? – спитав я. – А як же грати?

– Як? Хм! – презирливо хмикнув Стьопа. – Виберемо серед нас
фараона. Він умре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З
кавунів. — А що – це вещ! – У Яви загорілися очі. – Інтересно!

– Хлопці! Да ви що? Тю! – сказав я. – На біса нам у того
смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело – у похорон грати! Ха-ха! … Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоденшпигуном!

– Старик! Домовилися – все! – рішуче сказав Ява. – Давай
щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тійторбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я так і знав, чуло моє серце.

– Старик! По-чесному! – сказав Стьопа Карафолька. Це ми од
київських мисливців навчилися говорити один на одного «старик».
Я зітхнув.

Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, мені завжди
випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном чи
фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! І завжди бувворогом.

– Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є
така прикмета! – заспокоювали мене хлопці. – Он Гребенючка на тебезадивляється.

– Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! –
з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі
позиції.
І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську
піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не
помилився…
– Ну, то що робить? – сумно спитав я.

– Значить, так, – швидко заговорив Стьопа. – Ти – славний,
знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш – вибирай:
Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…

– Гаменхотеп, – байдуже сказав я.

– Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменхотеп! – звів руки
до сонця Стьопа. – Ти завоював багато земель, ти підкорив багато
народів, ти вписав своє ім’я в історію віків Стародавнього світу! Аленевблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!

Хлопці завили, як шакали.

– Ну, давай – давай – лягай і умирай, – під акомпанемент цьоговиття сказав Стьопа Карафолька.

Я ліг.

– Прощайся і… – махнув рукою Стьопа.

– Прощайте, – похмуро проказав я. – Не поминайте лихом.
Пробачте, мене що не так. Кланяйтесь мамі, тату, Галині Сидорівні івсім нашим.

– Обійдеться! Помирай, помирай швидше! – нетерпляче перебив
Стьопа. Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух.
– О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе, горе! –
так одчайдушне заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і
жаль себе.

– Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого
Гаменхотепа збереже для поколінь пам’ять про нього. За роботу,
жалюгідні раби! За роботу!

І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька
хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і менінема вже чим дихати.

– Гей! – скрикнув я. – Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!

– Цить! – гаркнув Стьопа. – Не розмовляють. Мертвяк,
називається! Убивати треба таких мертвяків!
І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.

– Е не, хлопці, так він і справді гигне, – чую раптом голос Яви. –
Так не можна.

І кавун з моєї пики відкотився.

– А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, – почулися голоси.

– Як не вийде! Вийде! – закричав Стьопа. – Я ж забув зовсім.
Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай,
Гаменхотепе! Тільки мовчи – ти мертвий!

Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч давило в
боки, але дихати можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці
обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була
справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як
казав потім Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний
марш:
– Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!

І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:

– Хлопці! Тікай! Дід!

І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не
одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я
похолов. Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, нірукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.
– Хлопці! – безнадійно вереснув я. – Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!

Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили,
побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться і – кийком мені покумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені
гробниця… Піраміда…

Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче,
ближче, ближче…

І тут, як з-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько уже
змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав білясамої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледьустиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не мігдопустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопивдругого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як уцирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дідловив і клав на землю.
Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми
кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й
примовляючи:
– Ах, шелегейдики!

– Ах, шмарогузи!

– Ах, катові гаспиди!

Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по
баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.

Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені
здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.
Мені було дуже хороше! Мабуть, таке відчувають справжні друзі – солдати, коли плече-вплече йдуть в атаку. Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за
дружбу!
…На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена.
Так би мовити, кров’ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнямипро фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробилинам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по томумісцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:

– А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хайкажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такийАнтончик, а хто такий – Ява. То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!
Дружба! Велике це слово – дружба! Може, найбільше з усіх слів
людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навітьжиття віддають…

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒