Володимир Винниченко. 5 страница

– Обороняйтесь!!

Граф машинально пiдносить руки й злякано вiдсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно пiдкидаючи при цьому випнутим i здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на вухах, на носi рясно блищать краплi поту. Все тiло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрiє потом.

Кивнувши бадемайстровi, Мертенс прямує до мармурового ложа, нiжно рожевого, блискучого й холоднуватого.

Бадемайстер нiжно обхоплює пана президента в обiйми й починає з такою надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати спiтнiле тiло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.

– Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? Приємне? Неприємне?

Граф Елленберг обережно посмiхається: як для кого, – для принцеси – неприємне, для iнших може бути… корисне.

Мертенс кiнцем рушника витирає пiт iз лоба, що знову виступив, як виступає вода на болотi, i час од часу, поки граф розповiдає, проводить рушником по лицi.

– Гм! Цiкава iсторiя " Загине коронка, загине рiд". Чудово. Ну, хвалю: хитро.? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.

Висновок для графа Елленберга цiлком несподiваний, i невiдомо, чи бажаний. I через те, що невiдомо, граф ще обережнiше, ще нiжнiше посмiхається.

– На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.

Мертенс махає собi на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей iз горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.

– Ну, добре. Менi байдуже. Але коронку негайно доставити менi. Принцеса дiстане її разом iз моєю рукою. Я врятую їхнiй рiд!

I на вкритих потом твердих губах виступає iронiчний усмiх. Усмiх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смiшок.

– Але ви вiдповiдаєте Чуєте? Що?

Це вже не так смiшно. I граф Адольф iз вiдповiдним виразом лиця пробує вияснити це пановi президентовi. Але пан президент не хочуть навiть слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку цїну. Кредит необмежений. Хоч пiв Об'єднаного Банку. Досить? Що?

Граф Адольф смiється з милого дотепу пана президента, але зеленi, банькатi, розумнi очi пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м'яке горбувате лице з сiро-жовтими вiями. I знову граф не знає, чи бажано йому пiдтримувати цю допитливiсть, чи швидше розiгнати її.

Але пан президент мусять набиратися здоров'я – авдiєнцiя скiнчена.

***

" Негайно й за всяку цiну".

Легко пановi президентовi давати категоричнi накази, але як виконати їх у такiй загадковiй справi?

Що батько даремно складає пiдозрiння на Труду, це ясно стає й дитинi, побалакавши з пришелепуватою дiвчиною. Та й сам батько вже, здається, не дуже вiрить.

Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумної людини чудово, i, хто врятує смiшну, дурненьку коронку, той урятує старенький, одмерлий рiд, династiю. Послуга немала. А за це треба немало й заплатити.

У графовiй приймальнi уже чекає президент полiцiї з якимсь молодим добродiєм, високим, тонким, iз сокируватим носом i гарними, нiжними очима.

– Дозвольте представити вам, ваша свiтлосте, доктора Тiле, нашого найенергiйнiшого й найталановитiшого детектива. Доктор Тiле працює в нас iз власної охоти й любовi до свого мистецтва.

Доктор Тiле вклоняється й посмiхається такою нiжною й уважною посмiшкою, наче вiн уже давно й гаряче любить графа Елленберга i йому зразу можна довiрити найiнтимнiшу справу. Слухаючи його свiтлiсть, вiн схиляє гладенько зачесану, з блискучим продiлем посерединi голову то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею.

– А як ви думаєте, пане докторе: Iнарак мiг це зробити?

Доктор Тiле охоче й швидко вiдповiдає:

– Можливо, можливо! А посвiдки нiякої не залишено? Нi? Гм! Як так, то сумнiвно. Бо, як вiдомо вашiй свiтлостi, Iнарак у таких випадках раз у раз лишає посвiдку. Звичайнi злодiї вже починають пiдробляти цi посвiдки й тим завдають Iнараковi багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.

I доктор Тiле так добродушно й нiжно посмiхається, що вся справа з коронкою й сам Iнарак видаються простими, легкими й якимись собi хатнiми.

Ну, значить, так: доктор Тiле бере цю справу пiд свою особливу увагу, звiльняється вiд усiх iнших обов'язкiв, i до дому графа Елленберга-батька має бути якнайшвидше пiд виглядом нового льокая прийнятий один iз помiчникiв пана доктора. Сам же доктор (також якнайшвидше! ) має обдивитися мiсце пропаду коронки.

– Але майте на увазi, панове сам пан президент Мертенс зацiкавлений цiєю справою. Ви розумiєте, що це значить? Отже, коронка мусить знайтися негайно и за всяку цiну!

Президент полiцiї на знак пошани й уваги витяiається сiрунко, а доктор Тiле, на мент устромивши у графа серйозний, пильний поiляд, нiжно й покiрно нахиляє гладко зачесану, довгасту голову.

Але коли доктор Тiле iде до себе додому, в поглядi йою вже немає нiжностi, хiба що часом крiзь заклопотанiсть раптом викришиться iскорка веселого гумору. I як тiльки входить до свойого кабiнету, обвiшаного всякими традицiйними, детективними трофеями й приладдям, то навiть iскорки зникають. Вiн зараз же хапає телефон, наставляє екран i телефонує. На екранi з'являється маленьке, обросле пiд вухами кудлатою шерстю личко в окулярах i, посмiхаючись, киває докторовi.

– Шпiндлере! Негайно екстрене зiбрання! Хоч невеличке, приватне, але негайне. Важна справа. Не пiзнiше, як через пiвгодини, буду у вас.

Голiвка мавпи пресерйозно ворушить губами, i в iелефонi чути гунявий голос:

– Голубчику детективе, ви, здається, замiсть злодiїв, повиннi розшукати наперед просто людську логiку: як же можна за такий строк..

– Ах, Шпiндлере, менi треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз їду до вас. Бувайте!

Перед тим, який грим вибрати, доктор Тiле задумується: Клара любить без бороди, бiлявий, з невеличкими вусами. Але це негарно, маленькi та ще бiлявi вуса не зменшують розмiрiв проклятого носа. Краще темно-русий, з борiдкою, або ще краще з еспаньйолкою – в цьому є щось пiвденне, фатальне I нiс же скрадається.

Через пiвгодини високий, гарно вбраний, середнiх лiт добродiй з еспаньйолкою й темними густими вусами, над якими сокиркою випинається сухорлявий хрящуватий нiс, поважно входить до садка невеличкої вiлли доктора Шпiндлера, вiдомого вченого-економiста.

Дверi вiдчиняє сама Клара Мила Клара, дорога, напружена чеснота: вона боїться навiть трошки припудритись для нього, щоб чогось не подумав. А пенсне навмисне наклала на свої сiрi, з темними обiдками мило серйознi й такi ж жiночi, такi лукаво вабливi очi. Навмисне, бо докторовi Тiле це не подобається, бо це робить її сухою, абстрактною. Ах, коли б вона могла, вона б скоцюрбила своє трiшки заповне, але струнке тiло, зробила б плескуватими пишнi жiночi клуби, а груди – о, цi безсоромнi, випнутi, кричущi ознаки її полу: вона б знищила, як нищили їх середньовiчнi ченцi на безсоромних статуях.

А все ж таки доктор Тiле в темнуватому передпокої ловить її сухувату теплу руку й швидко пiдносить до уст. Рука спочатку легесенько здригається, на мент, на коротюсiнький мент стає безвольна й тiльки тодi з обуренням шарпається й виривається. Сiрi очi з обiдками, блиснувши склом пенсне, неначе сльозами, гнiвно й з докором озираються на нього.

– Я ж вас прохала, Тiле!..

Тiле благальне схиляє голову з еспаньйолкою на лiве плече й посмiхається такою своєю нiжною, доброю посмiшкою, що Клара безпомiчно знизує плечима й швиденько йде в розчиненi дверi кабiнету.

Бiля столу в своєму " перманентному" спортовому сiренькому костюмчику, на тоненьких, кривеньких, широко розставлених нiжках стоїть Шпiндлер. Кудлата й велика, як у пуделя, голова з кучерявими заличками пiд вухами короткозоре схилилась до тоненької брошури, яку вiн тримає, як який-небудь товстий том, обома руками. Окуляри йому аж на чолi, i вiн мружить на брошуру очi так, як мружаться люди, що на них вiє сильний вiтер iз порохом.

– А, детектив! Наш знаменитий детектив! Ну, яке ж таке страшне злочинство примусило вас так негайно турбувати нас? Га?

Чи вiн це цитує з брошури, чи вiд себе говорить, з певнiстю сказати не можна, бо на доктора Тiле зовсiм не дивиться, i тон неуважний, заклопотаний, голова ж iще пильнiше схилена до книжечки.

Одначе руку простягає кудись у повiтря, здається, для по-здоровкання. I тiльки, як доктор Тiле мiцно бере цю руку у свою, тодi дивиться на гостя, зсунувши брошурою окуляри на крихiтний носик.

На канапi сидить Макс Штор. А бiльше нiкого нема: за такий короткий час скликати людей не так зовсiм легко, як то думається спритним детективам.

– Ну, що ж за важна справа? Га?

Доктор Тiле озирається: на стiльцях, на канапцi, на всiх фотелях купами лежать книжки, брошури, газети, коректурнi шпальти – сiсти нiде. Не кабiнет ученого, а склад книжок, та ще пiд час перевозу з одного помешкання на друге – все по перемiшуване, порозгортане, понакидуване одне на одне. Клара теж озирається по хатi.

– Йозефе, з цих стiльцiв можна покласти книги на пiдлогу?

Йозеф серйозно й критично оглядає стiльцi. Можна. Але обережно, в тому самому порядку (цебто слiд би сказати: в тому самому непорядку).

Сам Йозеф Шпiндлер не сiдає: йому стоячи зручнiше слухати й переглядати брошури та газети, якi вiн одну по однiй бере з купи на столi. Вiдстовбурчивши нижню губу i мружачи очi, вiн, здається, цiлком заглиблений у свою роботу. Але з несподiвано промимрених уваг i запитiв видно, що вiн добре все чує.

Клара, мила Клара сидить на канапi в другому кутку, як у фотелi, поклавши руку на книжку. Голову вiдкинула на спинку канапи, пенсне скинула. I так ця поза її нагадує той незабутнiй вечiр у купе вагона, коли доктор Тiле вперше з нею зазнайомився, що страшенно трудно не дивитись на неї. А дивитись не можна – це перешкоджає розмовi. (Навiть пасмо волосся, як рiг молодого мiсяця, так само й тепер обнiмає щоку! )

– Ага, так вони знайшли первопричину – Iнарак?

I Шпiндлер уважно й заклопотано нахиляє мавп'яче лице до газети, неначе придивляючись до тiєї самої першопричини.

– Полiцiя, як вiдомо, завсiди вiдзначається надзвичайно розумною й глибокою аналiзою. Але невже-таки ця дубина й досi не знає, що ми не крадемо, а беремо? А на одержання раз у раз даємо посвiдки? Ну, добре, якi ви робите з цього висновки?

Переглянута газета лягаь на лiву купу, а з правої беретьсл нова, англiйська.

Доктор Тiле роздумливо й помалу погладжує долонею ребро носа. Вiн ще нiяких особливих висновкiв не зробив, але йому думається, що, можливо, через цю iсторiю з коронкою вдасться добратися до Мертенса. Можливо, що Елленберг доручить докторовi Тiле зробити доклад президентовi Об'єднаного Банку й тодi…

Як раптом затихла, затаїлась, завмерла тривогою рука. Клари, що гралася шнурком канапи Бо тодi… разом iз висадженим у повiтря Мертенсом полетить i той, хто висаджуватиме О люба!

Шпiндлер морщить губи й нiс – утопiя.

Макс Штор посмiхається – неможливо.

А доктор Тiле жде, що скаже Клара Одначе Клара мовчить.

– Дурницi. Нiкуди вас не допустять. I рiч не в тому. Шпiндлер рiшуче перегортає сторiнку величезної газети i, нахилившись, починає мимривим, рипучим, байдужо неуважним голосом вичитувати з неї:

– Iнтерес у другому. Зацiкавленiсть Мертенса пропадом коронки в цiєї князiвночки пiдтверджує деякi чутки про нiжнi почування його величностi до цiєї особи. Коли це факт, то вiн має для нас серйозне значення. Всi нашi невдачi з замахами на Мертенса мали досi ту причину…

Шпiндлер присовує лице майже до самої газети.

– Умгу! Англiйська буржуазiя вже теж у ролi антимiлiтаристiв i борцiв за " єдину республiку землi". Пiкантно! Так, ту причину, що бiля бiдного вдiвця Мертенса досi не було жiнки. Цей гладкий бик зi своїми дерев'яними меблями, рогожами й тому подiбною наївною декорацiєю претендує на славу аскета. Через те, коли ця спадкоємиця збанкрутованих королiвських бiржових спекулянтiв дiйсно закинула гачок на цю бiржову акулу й акула клює, то нам рацiя мати свою людину в тому домi, де живе прекрасна рибалочка Чи допустять товариша Тiле до Мертенса, це невiдомо, але що рибалочка може допустити до дому графа Елленберга акулу, то це дуже можливо. I тодi, дiйсно, перспективи стають iншими. Тодi, може, справдi вiн звiдти вже не вийде.

Кудлата голова чорного пуделя пiдводиться вiд газети, i невеличкi, заглибленi очi старої, розумної й лукавої мавпи з смiхотливою iскоркою пробiгають по присутнiх.

– Отже, виходячи з вище сказаного, я пропоную, щоб Iнарак висловив свою подяку графовi Елленберговi й президентовi полiцiї за їхню блискучу iдею доручити товаришевi Тiле вести справу дорогоцiнної для всiєї людськостi коронки Зiгфрiда.

Як ясно, по-дитячому, з полегкiстю смiється Клара! (А руку дати цiлувати нi за що не хоче! )

Макс Штор теж смiється, але не так ясно й легко- в тому домi, де живе рибалочка, звiдкiля, може, Мертенс не вийде, живуть його батьки. Не знають i Тiле, i Клара, але… " i одречеться батька, матерi" …

Отже, нарада зупиняється на тому, що товариш Тiле сьогоднi, зараз же, негайно повинен помiстити до Елленбергiв одного з товаришiв. Це поки що єдине, що можна зробити реального. Дальшi заходи залежатимуть од розвитку ситуацiї.

***

Князiвна Елiза рiвно й струнко ходить по червоному салонi, волочачи за собою по килиму тiнь. Рiвно й струнко, як вiрнi пiдданi, витяглись перед нею книжки на великому червоного дерева столi. Весняний вечiр, що млосно, рознiжено зазирав iз саду, прогнано геть важкими червоними портьєрами- не треба нiякої весни! Струнко, суворо ступають думки в душi, рiвними, напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дiйти до мети, в того думки, не зважаючи нi на якi катастрофи й нещастя, повиннi ступати вимуштруваними кроками.

Тихий стукiт у дверi; тихий рип, почтива, механiчна, бездушна постать льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу вiдвiдати її свiтлiсть.

Нечутно, м'яко, стишка впливає граф Адольф. М'яке, безкiсне, ватяне тiло поштиво зiгнуте сумом i скорботою, – ах, таке нещастя з коронкою, з дорогоцiнною релiквiєю великого минулого, з найсвятiшою пам'яткою незабутнiх часiв слави й величi!

Червоно-золота голiвка рiвно й непорушне стримить iз глухого, високого чорного комiра – червоно золотиста квiтка в чорнiй вазi. Очi холодно, спокiйно й уважно слiдкують за рухами м'яких лиць i голених, непiдфарбованих уст, помащених найпоштивiшим i спiвчутливим усмiхом.

Так гордо, чуйно й нашорошено-спокiйно дивиться молода золотиста левиця на м'який пiдлазливий пiдступ старого ягуара. Ледве помiтно здригують вуса, гнучко, привiтно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?

Ах, це такий удар для родини Елленбергiв, що на її лонi могло статись оте святотатське злочинство. Головне, що так надзвичайно таємно, загадково, не лишивши анi найменшого слiду, вчинив злодiй цю страшну рiч. Очевидно, великої сили й досвiду злочинець. I боротьба з ним нелегка, ах, на жаль, нелегка, це з усього видко. Полiцiя, детективи? Ех, що вони можуть у такому випадку? Тут iншої, зовсiм iншої сили треба!

I граф Адольф зiтхає так, як людина, що вирвала б серце своє i своєю рукою поклала б його на стiл, коли б це могло помогти. А в сiрих очах повiльно, обережно вигинається напружений хвiст.

Золотиста молода левиця байдужо, гордо чекає: цiкаво, цiкаво, чого вiн пiдповзає, чого так розстилається спiвжалем i зiтханнями.

Так, i їй шкода, що саме в родинi старого друга її батька це сталось. А якої ж iншої сили треба, щоб боротися з тим злочинцем?

Граф Адольф iще раз зiтхає, похиляє голову й тихо, сумно, ледве чутно й безнадiйно бовкає:

– Грошей.

I не рухається: тут кiнець усiм зiтханням, жалям, мiркуванням, тут цiлковита, непоборна безнадiйнiсть, величезна не-проломiїа скеля. Але за скелею… О, що там за простiр, що за сяйливе визволення там, за тою скелею!

Принцеса яа мить забуває за свою гордiсть i здивовано розплющує зеленi вiястi очi.

– Невже так багато грошей треба?

Старий ягуар швиденько пiдводить голову, пiдповзає трошки ближче й привiтно, вибачливо, влесливо мете хвостом i посмiшкою Принцеса дивуються? А хiба є на свiтi такi грошi, щоб за них можна було купити украдену релiквiю? I хiба злодiй того не знає? I хiба вiн не поставить справжньої суми викупу? Де ж найдеться той багатiй, щоб справився з цiннiстю коронки? Чи принцеса гадають, що її так само легко купити, як усяку брильянтову цяцьку? Так?

Принцеса Елiза пильно обводить шукаючим поглядом схилене набiк сумно й улазливе смiхотливе горбасте лице.

– Значить, ви вважаєте справу за цiлком безнадiйну?

Сiрi очi в жовтих вiях примружуються, голова нерiшуче втягається у плечi, плечi нерiвне, вихилясом пiдводяться, неначе випручуючись iз чогось липкого

– Н-н-нi, я та ак не сказав би… Але…

I вмить – клац! – цiлковита змiна: постать рiвна, спокiйна, лице повне гiдностi, поважностi, врочистостi.

Вiн буде зовсiм щирий iз принцесою. Справа не така безнадiйна. Але треба говорити одверто в Нiмеччинi є тiльки одна людина, що може боротися з цiннiстю коронки Зiгфрiда, тiльки вона одна може взяти на себе вiдвагу викупити її в усякого, хто володiє тепер нею. Ця людина – Фрiдрiх Мертенс.

Точене кiстяне пiдборiддя принцеси стає холодно чiтким, сухим i гострим.

– Дякую, графе, за щирiсть Але я волiю, щоб коронка лишалась поки що в руках злодiя, нiж бути зобов'язаною цьому фабрикантовi гумових препаратiв.

Перед словом високої особи, хоч яке воно, всяка голова повинна побожно й покiрно схилитись Але було б злочинство супроти самої принцеси, коли б граф з поштивостi сховав свою власну думку з цього приводу Коли її свiтлiсть дозволить, то вiн скаже, що цей фабрикант гумових препаратiв є найгенiальнiша людина в Нiмеччинi й наймогутнiшии представник нової аристократiї

Принцеса Елiза здивовано й зневажливо, як расовий кiнь, якого торкнуто вiжками, закидуе голову догори. Аристократiї?! Граф має смiливiсть цього iндивiда називати аристократом, цю коротконогу довбню iз лицем професiйного ката, з руками горили, з манерами зарозумiлого, незловленого вбiйника?!

Князiвнi аж кров шугає в лице, i горить, i пашить, як у дiвчинки, як у звичайнiсiнької, нестриманої, глибоко обуреної дiвчинки. А граф Адольф тiльки схиляє голову, ховаючи задоволення.

– Ви зводили, ваша свiтлосте, намалювати досить яскраву, соковиту карикатуру. В дiйсностi ж пан президент є нащадок старого торговельного роду, могутнiй i владний проводир, смiю повторити, нової молодої аристократiї. Так, ваша свiтлосте, но воi аристократiї. Старої вже немає, вона вмерла, здiйснивши свою iсторичну роль. Закони виросту, смертi й нових народин, ваша свiтлосте, не минають нiкого, нi окремих людей, нi класiв, нi цiлих народiв.

I, злегка помахуючи хвостом, уважний i поштивий, вiн чекає декiлька ментiв наслiдкiв своїх слiв. Розумiється, вiн цими словами каже їй, що й вона померла, оця молода, опукогруда, червоноволоса, довгошия князiвна. Померла давно, без слiду, без слави, без надiї воскреснути, разом iз усiма своїми коронками, порохнявими органiзацiями, з цими смiшними забавками непристосованих нездар, недотеп i слинявих романтикiв Розумiється, вона рiдкий анахронiзм, вогнекровна мумiя, гра природи красуня з повернутою назад головою Так, каже граф Адольф посмiшечкою.

А принцеса Елiза теж посмiхається як зрадник, перевертень жагуче прагне заплювати, вмертвити, знищити те, то вiн зрадив, щоб у знищеннi знайти для себе виправдання. Ренегат готовий глумом, багном закидати, кров'ю залiти дiрки у своїй душi вiд одiрваної й проданої ворогам честi.

– I, на вашу думку, нова аристократiя має заступити стару, графе?

I на графа з-пiд приплющених закруглених вiй iз цiкавiстю й гидливим чеканням скоса дивляться очi, а довга, вузька, з витягненими вiковим пещенням пальцями рука недбало перебирає золоту плiть ланцюжка з олiвцем на кiнцi, оздобленим манюсiнькою коронкою.

Граф схиляє голову, i на злизах лисуватого чола скляним блиском червоно вiдбивається свiтло.

Так, вiн думає, що нове завсiгди заступає старе. Бiльше того: нове виконує ще й своє призначення. А призначення нової аристократiї є нечувано величезне, безприкладне грандiозне. Так, так. Нова аристократiя стоїть на порозi такої епохальної, свiтової подiї, перед якою блiднуть найбiльшi подiї з iсторiї людства, перед якою всi вони – дитячi iграшки, белькотання немовляток.

Принцеса робить перебiльшено здивованi, навiть трохи зляканi очi, а кутики уст здiймаються догори легесеньким усмiхом.

Граф же Елленберг не помiчає нестриманостi її свiтлостi – при тяжких операцiях рiдко хто може довести свою стриманiсть до того, щоб не скривитись i не крикнути.

Так, так, нова аристократiя досягла небувалої сили. Минулi доби воєн, революцiй, доби струсiв, нищення й розпорошування вiкових надбань загартували наступникiв, викликали протилежну страшну енергiю збирання, скупчування, концентрацiї. Що на початках двадцятого столiття, здавалось би, було неможливим, фантастичним, те тепер здається цiлком нормальним, законним i необхiдним. Наприклад: у руках однiєї людини половина всього нацiонального майна Нiмеччини. Один рух пальцем Фрiдрiха Мертенса, один натиск на гудзик апарата – i мiльйони людей засудженi на голод i смерть. I всi мiльйони неодмiнно помруть, коли на те буде воля Мертенса. I нiяка сила не може противитись тiй волi. Чи могли ж похвалитись такою могутнiстю представники колишньої аристократiї, колишнi монархи? Нехай самi принцеса скажуть.

Принцеса нiчого не каже. Вона байдуже, грайливо перебирає рожево точеними пальцями м'яку плiть ланцюжка.

Розумiється, проти цього нiчого нiхто не смiє сказати. Це видно кожнiй дитинi, хоча знаходяться такi дiди, що вмудро-вуються не бачити цього й мрiяти про неповторне. Дiди не помiчають, що дiється в них перед носом, i вглядаються в те, що дiялось столiття назад. А вiдбувається воiстину величезний i величний процес, який от-от має закiнчитися таким актом, що радикально, нечувано змiнить усю мапу земної планети. Принцеса, розумiється, знайома з iдеєю " єдиної республiки землi"? I, розумiється, не вiрить у неї й уважає її за пустiсiньку фантазiю газетярiв? Про неї, мовляв, уже стiльки писалось i говорилось? Але це – не фантазiя. Це – найреальнiша, найдозрiлiша iдея часу. I здiйснить її ота сама нова ари стократiя. О, це буде не знаний досi, безкровний, всесвiтнiй переворот, який утворить цiлком новi вiдносини на всiй пла нетi, який без болю, мирно переверне тисячi людських поглядiв i створить такi колосальнi багатства людей, що про них не мрiялось нi в однiй казцi за старих часiв. Нова аристократiя дасть, нарештi, свiтовi так довго й так жагуче бажаний мир. Уперше й навiки буде знищений жорстокий бог вiйни, за яким раз у раз ховався маленький iдол революцiй. Мечi перекуються на рала, а в солдатських казармах задзвенять веселi, юнi голоси школярiв…

Рука принцеси, строго обтягнута чорним блискучим шовком, перестає гратись ланцюжком. Занадто широкi й густi брови злегка здiймаються на чоло, очi поширюються, як двi морськi черепашки.

– Соцiалiзм?

– О принцесо!

Граф Адольф схиляє голову на лiве плече й ображено приплющує очi. Йому дуже сумно, що її свiтлiсть такої низької думки про його розумовi здатностi. Соцiалiзм – це вiра в чорну магiю. Проповiдують її фанатичнi дурнi або реалiстичнi шарлатани, а вiрять у неї калiки, невдахи i плебс. Вiн же, граф Елленберг, здаєгься, не подiбний нi до мага, нi до дурня, анi до шарлатана, вiн бiльше, нiж хто небудь, вiрить у вiчний, абсолютний закон- рiвностi людей не було, нiде немає й бути нiколи не може. Слабшi й дужчi, гiршi й кращi, чернь i аристократiя. Так було завсiгди, так є тепер i так буде повiк. Мiняються тiльки форми, але сам закон зостається непорушним i незмiнним. Хiба ж це соцiалiзм?

Принцеса лишає ланцюжок i сiдає рiвнiше. Як так, то вона не зовсiм розумiє, що хоче сказати граф. Ну, добре, мир, тиша, овечки, мечi на рала. Все це чудово. А як же буде, коли ота чернь, отi фанатичнi дурнi, шарлатани не задовольнягься вiчним законом нерiвностi й почнуть виробляти те, що вони раз у раз цiлi тисячолiття виробляють на землi? Як ота нова, всемогутня, чудодiйна аристократiя без вiйська справиться з ними? Оце вона хотiла б знати, з ласки пана графа.

Ах, немає нiчого втiшнiшого, коли жiнка, гарненька, от iз такою лебединого шисю й пожежею волосся на прекраснiй голiвцi, коли вона, замiсть давати насолоду мужчинi, пресерйозно, преповажно и прехитро береться пiдставляти йому нiжки в полiтицi, задаючи йому пренаївнi, дитячi питання!

– Ви маєте рацiю, ваша свiтлосте Ваше питання глибоке й трудне. Але воно вже розв'язане нами. Декiлька полiцаїв, ваша свiтлосте, з науково вдосконаленими газовими скорострiлами – i багатотисячний натовп дурнiв i шарлатанiв буде в панiцi тiкати вiд них. За секунду такий скорострiл може вбити тисячi людей. Це, мiж iншим, ще один доказ, ваша свiтлосте, що вiйна бiльше неможлива, вона стає цiлковитим безглуздям. А, крiм того, дозвольте вам додати, ваша свiтлосте, що ми маємо таких чудових помiчникiв, як самi панове соцiалiсти. Як вам, розумiється, вiдомо…

(Що їй може бути вiдомо, цiй невиннiй черницi, посвяченiй на пожертя боговi минулого? )

– Як вам вiдомо, соцiалiсти подiляються на рiзнi партiї, групи й секти, що вiчно й люто борються мiж собою. Це, мiж iншим, знову показує, що навiть серед робiтництва немає рiвностi. I серед нього е рiзнi верстви з рiзними iнтересами, що й кидають їх на боротьбу помiж собою. Правi соцiалiсти, лiвi соцiалiсти, старокомунiсти, неокомунiсти, анархо-соцiалiсти, анархо-комунiсти, активiсти, пасивiсти, iнаракiсти. I так далi, i так далi. Числа їм немає. Пролетарiату як класу немає. Це вигадка теоретикiв-економiстiв. Є рiзнi собi бiльш менш постiйнi групи з часто протилежними iнтересами. Завдання ж мудрого керманича повертати всi цi сили так, як повертає вiжками шестерню коней добрий вiзник. Повертати ними так, щоб вони самi в собi й собою нищили руїнницьку енергiю. I нова аристократiя, смiю сказати, ваша свiтлосте, блискуче справляється з цим найважчим завданням. Ви погляньте, ваша свiтлосте робiтничi органiзацiї виносять мало не половину всього населення. Нiмечини; в парламентi робiтничi партiї становлять абсолютну бiльшiсть, здається, треба їм тiльки захотiти, i все буде по глаголу їхньому. А насправжки вся сила, вся влада в нас, невеличкої купки вибраних людей. I ми не боїмось нiяких загроз, нiяких прийнятих чи неприйнятих законiв, нiяких страйкiв i революцiй. Ми – велика, непоборна, самодержавна сила!

Ага, зникла вищирена насмiшкуватiсть? Приховала кiгтi? О, перед силою жiнка моментально ховає всi свої посмiшки й кiгтоньки. Перед богом сили вона згинається з спадщинною побожнiстю i в жертву йому споконвiку приносить усiх своїх слабших богiв. Покора перед силою є шостий смисл жiнки.

– О ваша свiтлосте, нема тiєї сили, що могла б порушити чи зупинити могутнiй iсторичний поступ новiтньої аристократiї! А щодо решткiв старої, яка подекуди збереглася в пережитках монархiй, то недалеко той час, коли рука iсторiї легесенько, ваша свiтлосте, збере їх усi й поштиво, але твердо, складе в музеї старовини. I сповниться старе пророцтво: " Єдине стадо й един пастир". Цебто, ваш свiтлосте єдина республiка землi й єдиний президент її. I поклоняться йому всi народи й iплеме на земної планети.

Ага, брiвки похмурилися? В очах уже уважнiсть, пильна думка? А як же буде тодi з твоїми мрiями, з твоїми коронками, з твоїми музейними планами, черничко ти бiдолашна? Кому ж ти тодi приноситимеш у жертву твою молодiсть, пишнiсть грудей, мокрий блиск очеї? Як же iснуватимеш ти на свiтi без влади, без самопожирання честолюбностi, без того бога, якому тебе з пелюшок навчено молитися?

– О, це не фантазiя, ваша свiтлосте, а неминуча конечнiсть iсторiї. Ви, мабуть, ваша свiтлосте, не дуже пильно слiдкували з вашого замку за ходом сучасностi. А ви зводьте, ваша свiтлосте, звернути ласкаву увагу, як ця концентрацiя нацiонального багатства вiдбувається скрiзь, по всiх країнах свiту. Англiя, Францiя, Середня Європа, Америка, Африка, Азiя, весь свiт, ваша свiтлосте, втягнений у цей процес. Всi багатства, вся промисловiсть, торгiвля, вся продукцiя матерiальних i духовних вартостей життя – все це в руках невеликих центрiв, банкiв. Ви подивiться, ваш свiтлосте, простим оком навкруги, й ви побачите, яким скаженим, нестримним темпом, якими кругови ми вихрями все життя стремить до центрiв. От коли закони життя планетарних свiтiв ясно помiтнi й у життi людства. Кожне тiло до свого центру, а всi разом до єдиного спiльного всiм центру. Людство, ваша свiтлосте, входить у нову фазу своєї iсторiї. Настає доба Королiв Землi! Королiв-Президентiв. Подумайте тiльки, ваша свiтлосте: Король Землi! Король усiх народiв i земель. Iм'я його лунає вiд краю до краю всiєї поверхнi земної кулi. Його сила й воля сягає на всi землi моря, суходоли, острови. Найменше сiльце в якомусь глухому кутку Iндiї, чи Гренландiї, чи Африки знає, поважає i слу хається вселюдського короля. Що може бути на землi вище прекраснiше за це? Нi, скажiть самi, ваша свiтлосте, чи могли ж мрiяти про такий апогей слави й могутностi наймогутнiшi монархи минулих вiкiв? Що, ваша свiтлосте? I що ж справдi перед цею величчю корона чи трон якогось там декоративного убогенького монарха, з голови до нiг обплутаного боргами в банках? Жалощi тiльки й бiльш нiчого!

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒