Володимир Винниченко. 3 страница

I таким чином принцеса Елiза цього вечора лишається, бiдна, зовсiм без хiмiчних формул.

Взагалi, цей вечiр багатий на рiзнi подiї. Насамперед має бути дуже важне зiбрання, таке важне, що Труда вже заранi чує в домi запах воску. Через те вона одягається в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник iз кiстяними защiпочками i, потупивши очi, намiряється вийти з дому.

Але в холi її перестрiває старий граф. Вiн щойно мав трудну розмову з графинею з приводу вечерi, тому настроєний не молитовне. I це, власне, псує його вiдношення до намiру Труди, що його всякий батько повинен би тiльки привiтати. Навпаки, вiн, не помiчаючи – не хотячи помiчати! – молитовника в руках Труди, зупиняє її й рiшуче пропонує вернутись до своєї хати, одягтися як слiд i нiкуди не виходити, бо сьогоднi має бути наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не пiдводячи синюватих вiй iз смуглявих лиць, скромно, тихо, як личить дочцi, навiть iз виразом суму, вiдповiдає, що вона лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скiльки їй вiдомо, в неї його немає, бо вона ж уже сказала, що, на її думку, їй ще рано продаватись.

У старого графа i брови, i очi, i вуса, i старомодний комiрчик сорочки стають колючi, настовбурченi; руки починають труситись, на обвислих щоках блiдо виступають червонi плями, а в голосi не чути нi нотки суму.

– Трудо! Коли ти ще раз дозволиш собi такi слова, будеш дуже каятись Потiм, що це ще за нова богозневажлива комедiя? Залиши хоч релiгiю й церкву в спокої. Пiсля ресторанiв, кабаретiв, театрiв – церква! Май сором, дiвчино, хоч перед людьми, як не перед богом i церквою Тобi там нема чого робитиi Вертайсь до своєї хати.

– Нi, я, мабуть, таки пiду до церкви.

– Нi, ти, мабуть, таки пiдеш до своєї хати!

– Нi, мабуть, таки до церкви.

Принцеса Елiза сходить сходами на важне зiбрання. Вона несе голову високо, рiвно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холi, батька й дочку. Ще бiльше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до чорно-синьої стриженої, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од якого принцеса зупиняється i злегка лякається. В цей момент чорно-синя голiвка пiдводиться, на принцесу зиркають двi плями очей, голiвка рiвно повертається, i Труда, не хапаючись, рушає до виходу.

А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоняється їй i йде назустрiч I на старому обвисло-жовтому лицi його принцеса зовсiм не помiчає того щастя родини, яке є єдиновiчне й бажане. I знову принцесi пригадуються розмови, ще там дома чуванi нею, про якiсь таємнi драми в домi графа Елленберга.

Труда ж так само тихо, спокiйно, як справжня релiгiйне настроєна людина, виходить iз дому й пiшки прямує до церкви. Вона могла б узяти авто, але їхати до бога на автi вважає за занадто велику фамiльярнiсть, тим паче, що знайомство в неї з богом таке недавнє.

Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж, власне, непотрiбний, але взято його для бiльшої певностi). А з пастором у неї така справа: вони уклали мiж собою невеличкий договiр – Труда раз на тиждень має разом iз паном пастором робити пiдрахунок своїх грiхiв.

Старенький уже чекає на неї у своєму затишно чистенькому молитовному кабiнетику. Крiзь тюлевi гардини просiваються косi жовтi вечiрнi променi, лягаючи легесенькою сiткою тiней на стiну. Розп'ятий Христос iз запалими ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хрестi.

Труда тихенько, скромно сiдає в фотель проти пастора, кладе молитовник iз кiстяними защiпочками собi на колiна, а на молитовник складає смуглявi руки з довгими нiгтями. I знову кругленькi сумнi очi пастора на манесенькому старечо рум'яному личку задумливо, не по-земному дивляться кудись у просторiнь. (Бiдний старенький – у нього застарiла болячка шлунка, i вiн усе до неї прислухаєтьсяi).

– Ну, доню, про що ж ми сьогоднi матимемо нашу розмову?

I голос той самий – м'якенький, нiжний, як лапка кiточки.

Труда зiтхає, похнюплюється, мовчить i скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.

Кругленькi очi стають iще круглiшi, злякано непорозумiлi – який рецепт?!

Ах, вона нiколи не навчиться церковних термiнiв! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколiшках перед розп'яттям на колючiй жорствi. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючiшi камiнцi, але це не дiє нiяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розiтре колi на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь iнший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду iншу, чи що. А потiм…

Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зiтхає. А потiм… вона має ще один грiх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещує пальцi на животику. Батька?! Рiдного батька?

I знову Труда мовчить i дивиться на свої руки. Нi, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсiм не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.

– Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн має право поводитися з нею так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут є питання чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.

– Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?

Труда знизує лiвим плечем, розумiється, вона цiлком певна.

Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дiйсна дочка батька, але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумiється, вона не дочка графа.

Старенький пастор зiтхає.

– Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до вас зверненi. Друге – ви не повиннi брати того за iстину, що часом говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Третє – ви не повиннi допускати ненавистi у своє серце до людей взагалi, а особливо до людини, яка дала вам життя.

Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комiчно, їй-богу!

– Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули, не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу матiр i бога, дитино моя.

Труда заплющує очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. I вiд тих думок теж не помагає, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само стискується i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно чогось, i так соромно, i так… приємно. Ну, от приємно, факт, нiчого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, i нiчого не може зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?

Пан пастор строго насуплює рiденькi, з червоними прослойками тiла бровенята. Бо цi почуття в людини є звiрячi, низькi почуття, противнi боговi почуття! Того й соромляться їх люди.

Труда знизує вже обома плечима. " Звiрячi! " Ну, то що, що звiрячi? Чого, справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав їм цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до своєї власної роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно й об'єктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.

Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi служать їм для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм, звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбиває, а люди вбивають людей бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед звiрами? Нi, по совiстi, чого?

Старенький пастор iз жалем i острахом хитає головою з боку на бiк: де росла ця дiвчина?

– Дитино моя, ви не повиннi говорити таких речей, не повиннi думати такого страхiття…

Тут Труда вже нiчого не розумiє, вона не повинна говорити таких речей, вона повинна, значить, i боговi брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди? Ах, пан пастор, очевидно, не розумiє, як остогидло їй брехати, брехати вiчно всiм i собi брехати. На кожному кроцi, з кожного приводу, з доброї волi i з примусу. Все є брехня, починаючи вiд неї самої й кiнчаючи червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежi, брешуть у вiдносинах, брешуть у молитвах, у коханнi, у ненавистi, в усьому, всьому. Вона бiльше так не може. Вона хоче повної свободи, щиростi, без примусовостi, от такої, яку мають звiрi, птицi, квiти, комахи. Скинути з себе всяку одiж, усякi пристойностi, приписи, заповiдi, лежати на сонцi, нiчого не соромитись, нiякого грiха не знати, нiяко го каяття не почувати; нiяких молитов не робити, обнiмати, хто любий; вiдпихати гидких, мовчати, як мовчиться, спiвати, як спiвається Це – грiх! Грiх це чи нi? Нi, нi, їй треба це знати без нiяких церковних фiлософiй, треба тiльки простої, короткої вiдповiдi: грiх чи нi? Може за це бог образитись?

– Насамперед бої, дитино, не ображається, а…

– Ну, як же не ображається? Сам же пан пастор сказав " Такi думки ображають господа бога". Значить, ображається. Взагалi, вона повинна по щиростi сказати, що воно надзвичайно таки трудно з богом нiколи не знаєш напевне – образиться, чи не образиться. I за що саме. Наприклад, у тiй книзi, що пан пастор дав їй читати, в Бiблiї, господь бог увесь час страшенно на всiх сердиться. I так жорстоко сердиться, ображається, що стає просто; страшно i… несийiїатично. I за всяку просто-таки дарницю вiн карає найлютiшими карами. За збирання дров у суботу – побити камiнням. За нарiкання на голод – кара проказою. За невдоволення начальником – земля глитає разом iз родиною. I за кожну дрiбницю викорiняти чоловiка з родиною його, з насiнням до третього й четвертого поколiння. А потiм страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякi вшановування, наче який-небудь генерал. I як хто не зробить усього, то знов викорiняти його до четвертого поколiння. Хiба ж це гарно? А потiм, чого бог так любить, щоб неодмiнно його прохали помогти в бiдi? I чого вiн сам без прохання не зробить? Люди – дiти його. А хiба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитинi погано? Хiба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добрiший за матiр i не бути таким церемонним. I, взагалi, багато незрозумiлого Навiшо боговi терпiти всяке зло, що iснує на свiтi? Вiн же всемогутнiй, вiн усе, значить, може. Нащо йому зло? Справедливо сказав якийсь фiлософ: не може знищити? Так, значить, вiн не всемогутнiй. Не хоче? Значить, не всеблагий. Ображається за всяку дрiбницю, значить, дрiб'язковий, амбiтний, мстивий. От пан пастор хмуриться, сердиться, цi слова, очевидно, знов ображають бога. А хiба неправда все, що вона говорить? Нi?

Старий пастор болюче морщить рiденькi брови. I голос його вже не м'якенький, як лапка кiточки, а чудний, суворий, рипучий, як рип дерева.

– Ну, кажiть далi, кажiть, моя дитино, все, що є в вашiй бiднiй душi.

Труда тоскно мружить синьовiястi очi.

Ах, усе, що в неї в душi! Хiба ж можна сказати, що там є? Вона з усiєю щирiстю готова вивернути перед ним усю душу, вичистити її, вимести з неї все, що мучить, але хiба це легко зробити? Там такий розгардiяш, як у скринi, в якiй шукали голку все жужмом, все перемiшалося, переплуталось, нiчого розiбрати не можна. А їй неодмiнно треба все розплутати, неодмiнно! Вона гадала, що це можна зробити тiльки за помiччю бога, бо нiкому несила справитися з цим завданням. Але вона, на жаль, починає бачити, що i з богом трудно. Ну, наприклад, це питання з шлюбом, коханням i тому подiбним. Шлюб, на її думку, є явно невигiдна для обох контрагентiв операцiя. Скiльки вона знає шлюбiв, – родичiв, знайомих, при ятелiв i зовсiм чужих людей, – а серед них немає нi одного, ну, просто-таки нi одного щасливого. А тим часом усi кажуть, що без щлюбу нiяк не можна обiйтися, що щастя в шлюбi. Ясно, що тут якесь непорозумiння. Пан пастор каже, що це установа вiд бога. Дуже дивно, що всi божi установи такi невдалi й вимагають корективiв. Для чого, наприклад, на все життя робити контракт? Ну, добре, барон Роршадт хотiв мати молоду жiнку. Вiн старий, хорий, негарний. Розумiється, полюбити його не може нiхто Але вiн багатий. Вiн може купити. I вiн купив її сестру, Фрiду їй було двадцять п'ять рокiв, коли вони зробили контракт. Тепер вона страшенно мучиться з ним. Але контракт на все життя, i вона нiчого не може зробити. Виходить, вона обдурена, бо вона не знала, як буде їй житися з бароном. А розiрвати не можна. Або тепер те саме з нею. Ну, добре, князь Шванебах потребує мати молоду любовницю. Це зрозумiло й натурально, з цим нiхто не спереча ється. Вiн має грошi. Труда їх не має. Вiн може купувати, вона повинна продатися. З цим також нiхто не сперечається. Але вся справа в тому, як саме продаватись. Для чого неодмiнно на все життя? Яка рацiя? I для чого так нерозривно? Це ж страшенно непрактично! А потiм ще одне як можна мати дiтей з чужою людиною? I через що батько є голова родини? Хiба вiн родить дiтей? I хiба вiн напевне знає, що то його дiти? Мати – раз у раз мати своїх дiтей, а батько завсiди – пiд сумнiвом. От коли б вона вийшла замiж за Шванебаха, хiба ж би вона могла все життя знати тiльки його одного? Кожний чоловiк за все життя знає багатьох жiнок. Через що ж жiнка мусить знати тiльки одного? Абсурд явний! Але князь Шванебах напевне ж не згодиться, коли вона йому чесно скаже, що вона не гарантує йому вiрностi. Значить, треба брехати й обдурювати? Або не продаватись. А не продаватись не можна – вона бiдна, її нiхто з їхнього кола не вiзьме без грошей. А за людину не з їхнього кола теж не можна виходити. Вона хотiла це раз зробити, i це була така драма, яка трохи не скiнчилася смертю. Ну, що їй робити? Що може пора дити пан пастор i релiгiя?

Це одне питання. А друге – кохання. Пан пастор каже, що всi її нiчнi думки та почування – нечистi, грiшнi, всi вiд диявола. Коли уважно над цим подумати, то знов виникає багато сумнiвiв. Що за рацiя боговi вiддавати в монополiю дияволовi так багато всяких приємних i необхiдних речей? Яка прекрас на рiч кохання, а надто кохання без дозволу, тайне, неподiльне нi з ким, сховане, що сповнює всю iстоту кричущою радi стю i щастям. Але воно – вiд диявола! Як любо, як мило в пiнистому гомонi ресторану пiд гондливi звуки музики чути в собi радiсне, здiймаюче шумовиння вина Але воно – вiд диявола! А танець? Коли гаряча рука чоловiка обiймає за плечi, а все тiло ниє, спiває и гойдається солодким ритмом! Але й це вiд диявола. Що таке торгiвля? Обман, загальний обман. А тим часом усе купується й продається: одежа, їжа, книжка, музика, авто, навiть право померти й бути похованим. Хiба нi? А обман – од диявола Значить, майже все життя вiд диявола. Бог же лишив собi молитву, церкву, пiст, шлюб, любов до всякого ближнього без розбору, нi за що нi про що, роздавання свого майна кому попало, одне слово – всякi нуднi, чуднi, непрактичнi, неприємнi, а то й зовсiм неможливi речi Який же сенс у цьому?

Ну, що їй робити з собою? їй, наприклад, дуже приємно бувати в товариствi з одним жонатим чоловiком. Вiн уже немолодий, вiн не такий гарний i милий, як Макс, про якого вона вже казала пановi пасторовi. (Нiхто нiколи не може їй бути такий любий, як бiдний Макс! ). Але й цей їй дуже приємний їй приємно, що вiн iз такою побожнiстю, покiрнiстю, жагою дивиться на неї. її хвилює, коли вiн говорить їй на вухо непристойнi слова, її кидає в такий солодкий жар, коли вiн коротенькими, швидкими поцiлунками ходить їй по руцi до самого лiктя. I вона вночi думає про його всякi-всякi речi, що, напевне, вiд диявола. Ну, що їй робити з ним? Ну, добре, вона вже прогнала його, вона вже не бачиться з ним, вона вже навiть старається не думати про нього. Але вона не може прогнати з себе хвилювання, взагалi, вона не може не почувати замирання в грудях, коли зустрiвається очима з гарним чоловiком. їй любо, їй солодко бачити, чути, тягтися до чоловiкiв. От вона говорить це цiлком одверто, щиро. їй соромно за це, дуже соромно. Вона совiсно читає всi молитви, стоїть навколiшки на жорствi, не їсть м'яса, виконує всi рецепти пана пастора, але що ж вона винна, що це не помагає? Бог чомусь надзвичайно стримано ставиться до її старання, наче йому зовсiм не хочеться, щоб вона перестала бути грiшною. Може, й справдi так?

Про театр же їй просто й говорити не хочеться – це не те, що монополiя, а чисте царство диявола А тим часом коли б вона могла стати артисткою, то, здається, пiдписала б… Нi, нi, вона говорить безсумнiвнi дурницi. Вона зовсiм не хоче бу, ти артисткою, це нiсенiтниця.

Взагалi, вона говорить дурницi сьогоднi. Вона вiрить у бога, вона любить його, вона хоче бути всiєю душею приємна йому. Але от тiльки одне питання: що, власне, боговi до неї? Ну, що йому, такому великому, такому всевладному, за приємнiсть од якоїсь малесенької iстотки, як вона? Та вiн не повинен помiчати її. I, взагалi, бог напевне зовсiм не такий, як його малюють. Бог повинен бути величезний, грандiозний, безгнiвний, зовсiм зовсiм не зрозумiлий. I грiхи всi, i злочинства, i святiсть, i непристойностi, i кохання, i усе все, що дiють люди, все, що тiльки iснує, все є його справа, нi за що вiн не може, не повинен сердитись, карати, милувати. I люди зовсiм не повиннi нi прохати його, нi молитись йому, нi боятись його, бо це ж безглуздо. Живуть же тварини, не думаючи про бога, не молячись йому, не боячись його, а проте вони живуть iз дозволу й волi бога Значить… Ну, от знову пан пастор невдоволений. Вона знову говорить дурницi? Правда? Але що ж вона винна, що такi думки приходять їй у голову. Диявол? Ну, от знову – всяка розумна, розсудлива думка вiд диявола.

Ну, от вона хоче зробити одну рiч. То неправда, що вона казала про ненависть до батька. Навпаки, вона любить страшенно батька, вона так любить його, що вночi iнодi ходить до його кабiнету й цiлує тi речi, до яких вiн торкався. Це їй соромно признаватись, але вона говорить пасторовi як представниковi бога. А бог сам повинен це знати. Але вона не може любити графа А раптом вiн справдi не батько її? А раптом її батько десь-iнде, хтось iнший? А граф тiльки з непорозумiння має її любов, краде, значить, її любов? Хiба можна любити серед таких умов? Отже, їй треба знати напевне, хто її батько. Навiть не це, а тiльки, чи граф батько їй, чи нi. Бог повинен бачити її муки. Але навiщо вiн допускає їх? Чого йому не сказати їй просто й одверто, що граф не є її батько? Чому? Коли вiн справдi все знає, всiм пiклується, до всього втручається, то хай же вiн скаже їй, чи граф батько їй, чи нi. I хай скаже просто, без нiяких ухилянь. Хай дасть їй якийсь знак. От, наприклад, вона перед одходом до пастора забула в ван нiйкiмнатi синю вазочку з орхiдеями. Коли бог хоче їй вiдповiсти на її питання, нехай перенесе вазочку з ванни в її кiмнату. Коли граф її батько, нехай бог поставить вазочку на стiл перед i анапою Коли не батько, хай поставить на маленький столик у кутку. I нiчого бiльш. Вона не вимагає, щоб ста лось якесь чудо. Нехай прийде мама або покоївка, побачить вазочку й перенесе. Нехай усе зробиться цiлком природно, без чудес. Вона ж не вимагає, щоб вiн для неї перетворив воду в вино або що небудь подiбне. От тодi вона знатиме напевне, що бог є, що вiн саме такий, яким його малює пан пастор, що вiн клопочеться про людей, що йому страждання їхнi не байдужi. Можна про це думати? Можна ставити боговi такi умови чи нi?

Старенький пастор ощелешено, безпорадно слухає бурхливий потiк слiв, дивиться на гаряче, потемнiле вiд пiднесення лице й чує, що вiд цеї пришелепуватої й нещасної дiвчини болi в шлунку стають нестерпнi. Вiн одкидаєтбся на рiвну спинку стiльця, набирає повнi груди повiтря и крутить головою з таким явних виразом неможливостi далi слухати, що Труда замовкає й починає чекати: коли вiн пересердиться, вiн дасть їй вiдповiдь на всi її питання, вона, здається, була досить одверта.

Але старенький заплющує круглi, опуклi очi i з виразом тупого страждання сидить непорушно й мовчки.

В кiмнатi вже темнiє. Перед розп'яттям три свiчечки догорiли до краю, поспускавши набiк нагорiлi гнотакну, як перетомленi собачки язики. На дитячо-рожевiй лисинi пастора та на опуклих баньках заплющених очей мляво ворушиться свiтло свiчок. Пастор трудно здiймає повiки.

– Приходьте, дитино моя, iншим разом. Подумайте самi над своїми, словами. Нехай вам поможе господь вибратись iз вашої ковбанi тьми й грiховних думок. Не можу я сьогоднi, доню. Iдiть iз богом.

Труда тихенько пiдводиться i, як вiд заснулої в колисцi дитини, навшпиньках, i озираючись, iде до дверей.

***

З нiжним сумом дзвякає замок старовинної скриньки, рiзнофарбним переливом блискає фамiлiйна велична таємна релiквiя. I так само, як щоразу, принцеса Елiза вiд погляду на неї почуває себе самотньою на свiтi, покинутою серед чужих людей маленькою дiвчинкою, безпорадною й безсилою. I знову вже стоять в очах страшнi, виряченi очi батька – чи вiд жаху смертi, чи вiд тиску повiтря при падiннi – розсiчена крилом апарата голова брата, знову та сама тоскна млоснiсть пiд грудьми.

Але як тiльки холоднуватi краї брильянтiв нiжно й гостро торкаються її шиї, як тiльки загоряються стрiлчастими спектрами в дзеркалi, так дивним дивом на неї спадае звичайний, величний, строгий спокiй. Неначе якийсь незримий, гiпнотизер ззаду владично кладе їй руку на голову й розтоплює у своїй волi всi її згадки, самотнiсть, тоскнiсть. Вона несе на шиї коронку Зiгфрiда, емблему влади кращих, благословення вiкiв, символ вищостi, вибраностi, вiдзначеностi перстом вищих силЯк же може вона бути самотня, безсила?

До кабiнету графа на засiдання берлiнської органiзацiї друзiв увiходить не князiвна Елiза, а королева – на засiдання i свого кабiнету мiнiстрiв. Увiходить так просто, так ясно, з такою певнiстю за кожний свiй рух, з якою рiдко входили монархи, що за їхнiми спинами стояли мiльйоновi армiї. I для кожного в неї знаходиться вiдповiдне до значення стану його слово, погляд, посмiшка.

I чергове зiбрання берлiнської органiзацiї, одне з нуднуватих досi, безживних зiбрань, раптом стає цiкаве, повне змiсту й ваги. Князь Шванебах, секретар органiзацiї, високий, рiвний i такий серйозний, точний та коректний, неначе зроблений на найкращiй фабрицi, прохає дозволу в принцеси розпочати засiдання. Принцеса дозволяє, але поза чергою вона хотiла б, щоб її зазнайомили iз загальним станом їхньої великої справи тут, у Берлiнi.

Князь Шванебах точно й механiчно-згiдливо нахиляє голову, потiм пiдводить її, розгортає папери i, як рахунковий апарат, починає викладати з себе цифри.

Портрети на стiнах кабiнету слухають справоздання з тою самою непорушнiстю й серйознiстю, що й члени зiбрання, з тою тiльки рiзницею, що князiвна Елiза очi присутнiх на собi. Ловить, а портретiв нi.

Так: становище берлiнської органiзацiї бездоганним назва ти не можна. Але ще одне питання: в справозданнi високоповажного секретаря декiлька разiв згадується Iнарак. Принцеса, розумiється, чула про цю органiзацiю, але їй хотiлось би докладнiше довiдатися про неї.

Буває, що тихого осiннього дня, коли вся природа куняє, раптом звiдкись зiрветься вiтрець i пробiжить по сухих, лисих голiвках будякiв. Будяки сухенько зашелестять, заворушаться й знову застигнуть у старечому дрiманнi. Зашелестiли, заворушилися члени зiбрання, захитали лисими головами. Тiльки Шванебах, не мiняючи нi тону голосу, нi виразу сухого, серйозного лиця, коротко вклоняється й починає давати iнформацiї.

Як вiдомо її свiтлостi, слово " Iнарак" це скорочення назви цiєї органiзацiї: " Iнтернацiональний Авангард Революцiйної Акцiї". Це нелегальна, терористична, соцiалiстична органiзацiя, що має за своє завдання боротися з iснуючим ладом. Рiзниця її з iншими соцiалiстичними органiзацiями та, що вона в основу своєї програми кладе етичний момент, її швидше мож на назвати сектою, анiж справжньою робiтничою органiзацiєю. Їхнiй статут вимагає вiд їхнiх членiв строгого аскетизму, абсолютного уникання в якiй-будь формi експлуатацiї чужої працi, безумовної правильностi й чесностi iз своїми членами-товаришами, безоглядної вiдданостi органiзацiї, фанатичної дисциплiни й готовностi щохвилини померти за своє дiло. Деякими рисами ця органiзацiя нагадує органiзацiю первiсних християн, розходячись, розумiється, в усiй основi свого вчення з християнством. Легальнi соцiалiстичнi органiзацiї ставляться до Iнараку негативно, а часом i вороже. А тим часом Iнарак має серед цих органiзацiй багато своїх членiв, якi, будучи легально в тих партiях, мають змогу вести пропаганду серед товаришiв i ховатися вiд полiцiї.

Силу Iнараку рiзно оцiнюють. Однi вважають його за маленьку купку фанатикiв, божевiльних або злочинних iндивiдiв, другi перебiльшують його силу, гадаючи, що сила Iнараку колосальна, що адепти його є серед рiзних шарiв громадянства. Головною методою боротьби Iнараку є терор. Як вiдомо її свiтлостi, вони вбивають видатних капiталiстичних проводирiв, членiв уряду, грабують банки, називаючи це експропрiацiєю, пускають часом у повiтря цiлi будинки. Iнарак є неминуче явище, логiчний наслiдок того соцiально-полiтичного режиму, який установили сучаснi господарi країни, це – природна реакцiя на деспотизм i соцiальний терор королiв бiржi. Iнарак є по всьому свiтi. Центральне Бюро його в Парижi.

Далi князь Шванебах серйозно, дiловито, точно наводить факти i цифри вбивств, експропрiацiй, повисаджуваних у повiтря будинкiв, не виявляючи нi радостi, нi суму. Нарештi, з дозволу її свiтлостi, читає недавно прийняту їхньою органiзацiєю постанову, де кажеться:

" Шляхом таємного входження в органiзацiю Iнараку пропонується поглиблювати невдоволення активних шарiв пролетарiату й посувати їх на найгострiшi виступи. Одночасно не випускати з уваги пiдриву впливу самого Iнараку".

Хижа, загострена горiшня губка принцеси ледве помiтно здригується розумiнням i похвальним усмiхом. Князь Шванебах, схопивши цей усмiх, уперше за ввесь вечiр робить перебiй, виразно й переможно зиркнувши на герцога бравншвайзького, противника цiєї резолюцiї. Герцог у вiдповiдь приплющує очi: вiн не хоче вступати в дебати.

Але князiвна Елiза ловить i погляд Шванебаха, i приплющенi очi герцога. Очевидно, не всi згоднi з такими методами боротьби? Щодо неї, то вона стоїть за все, що веде до мети, за всi методи, за всяку хитрiсть, жорстокiсть i безмилосерд-нiсть з ворогом. Вона заприсяглася на коронку Зiгфрiда й присягу ту може повторити знову: найлютiша кара злочинцям за смерть її батька i брата не може надолужити цiсi втрати, понесеної Нiмеччиною!

Дитячий, чистий овал загострюється на пiдборiддi, як у старої дшки, зеленi очi хижо, колючо розтягуються Принцеса здiймає з шi! i сховану пiд сукнею коронку, що бризкає, на всi боки iскрами камiння, i кладе її на стiл перед собою. Побожний шелест проходить зiбранням, i всi голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сiна, повертаються вздовж столу до коронки. Це ж бо вона, коронка Зiгфрiда, вона сама! Це ж бо древнiй заповiт, це – запорука перемоги!

За одними встають другi, усi, i неначе волхви над яслами з народженим Iсусом, зворушено i з надiєю дивляться на святу релiквiю великого роду. I деяким iз тих, що в них вiра в їхню справу була вже подiбна до засушених квiток, якi вiд необережного руху можуть розсипатись, раптом стає солодко i хвилююче-страшно, а що, як здiйсняться, справдi, мрiї?! I хочеться їм хоч кiнчиком пальцiв доторкнутись до святинi, стати перед нею навколiшки й зашепотiти щось давнє-давнє, забуте, дитяче, побожне, нерозумне, але певне певне!

Нi, це засiдання не подiбне до всiх iнших засiдань. Це може сказати навiть Ганс Штор, що нiколи, стоячи за дверима кабiнету, не чув за ними такого молодого, запального тону немолодих i незапальних голосiв, як цього разу. Iстинно – впущено у вулiй царицю-матку.

I вечеря сьогоднi скидається вже не на " скубання понитчини в домi iнвалiдiв", як каже раз у раз Страховище, а на зустрiч друзiв юнацтва, що довго не бачились мiж собою.

А старий граф не тiльки не сердиться на Труду, що не з'являється до столу, а ще й, сидячи поруч iз Шванебахом, добродушно, iронiчно потiшає його:

– Нiчого, друже, нiчого. Страховище тiльки шумує, з неї буде добре вино. Вона на доброму шляху: в ролi святої черницi. Не треба їй перешкоджати: з черниць бувають часом непоганi жiнки.

Князь Шванебах акуратно, важно, з увiчливою автоматичнiстю майже за кожним словом каже " дякую" й хитає головою. Але невiдомо, чи задовольняє його таке потiшання. Проте старий граф i не докопується, iстинно, у вулiй iз старими засохлими трутнями впущено молоду царицю матку! Який гомiн, гудiння, який блиск в очах! Не диво – в них одбивається молодiсть i коронка.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒