Володимир Винниченко. 2 страница

I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хитає головою, як i приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслює молочно золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступає вона плавко, рiвно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах великої ваги трагедiї свого роду.

– Зразу видно кров! – побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi, поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки, швиденько, iз спiвчуттям покивує головою й котячою iнохiддю вислизує надвiр до свого автомобiля.

З другого боку покоїв принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну терасу, а з неї збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли б'ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв Європи.

I сад показує старий граф князiвнi Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний, забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн має в собi багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси.

Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими тонами старого скла, стоїть стара оранжерея. Одна половина її помiтно вiдрiзняється вiд другої i свiжiстю скла й дахом iз нової тонкої черепицi.

– Лабораторiя!

I трудно розпiзнати – чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого.

Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого вченого. Десять рокiв вiн працює у своїй келiї над знаменитим своїм вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно ховає вiд усiх, що й сам її, здається, вже не може знайти.

А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi, отому саме мiнiстровi його бiржової величностi. А може, принцеса хотiла б присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того.

I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, – чи серйозно, чи iронiчно, бог його впiзнає, – розповiдає iсторiю врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, наївнiсть i геройство сина льокая, а в результатi – переламана льокайська нога.

А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати – чи у змовi вiн зi старим своїм хазяїном, чи про сто сам смiється з них обох.

– От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю їхнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба сказати, що мої старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять рокiв сидить у цiй келiї, нiкуди з неї майже не виходячи й поклав ши собi виїхати з неї тiльки на колiсницi всесвiтньої слави. Ходити бiдолаха не може як слiд, шкандибає, так поклав собi тiльки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.

В кошлатих жовто сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, – чи сумна, чи iронiчна, бог його знає – принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим'ями звисає пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев'янi сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще могутня постать.

За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залiзний, багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем самої землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi. Вгорi, над садом, у всiх напрямах прорiзують закурену димом мiста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторiв.

А клен собi мрiйно перебирає прогризеним листям, граючися сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнастих фiолетових кущах бузку ляскотить батогом i нiжно ухкає соловейко – рiдкий гiсть Нiмеччини. Дiловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрiбнесеньким чорним намистом, як караван у пустелi, тягнуться через дорiжку в гущавину трави.

Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам'ятати нiчого, що було i що треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторiї про зламанi ноги й мiзки, про невиннi страховища з пухлими дитячими устами.

– А що ж винна графiвна Труда, пане графе?

Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потiм повертається до князiвни и пильно дивиться їй у лице:

– А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем?

– Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче киває головою.

– Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому. Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне – фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не часто трапляється з найглибшими фiлософами найчистiшої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповiдуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповiдує вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на свiтi має своє мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога. Функцiя бога – бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так далi. Функцiя диявола – бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана – панувати; слуги – служити, купця – торгувати; робiтника – працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкидає доктрину про свободу волi самого бога – не все й боговi дозволене. I нiхто не смiє нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це… кричуще ламання всiєї системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом. Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не задушив, пiддаючися знов таки голосовi своєї албанської кровi. А як усяка глупота на свiтi, хоч би вона и соцiалiзмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному досвiдi в тюрмi.

Принцеса Елiза повертається рiвнiше до старого графа: вiн справдi гадає, що їй необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня приїзду до другого її батька, i то саме першої години побачення з ним?!

– Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у собi вiдплату.

Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чує її погляд, вiн знає її чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те, що за ним ховається.

– Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цiєї пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода – цiкава людина

– Пане графе, дозвольте менi…

– Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв…

– Будь ласка. Я з великою цiкавiстю…

– Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди, що мрiють їздити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi анахорети, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна… в розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рiдкий екземпляр людини, що здатна на героїзм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi…

Принцеса Елiза тихенько клацає пальцем правої руки по долонi лiвої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.

***

Дiйсна влада не любить галасливостi. Дiйсна влада є в кiтки, яка навiть одвертається вiд мишi, даючи їй повну волю тiкати.

Граф Адольф не любить галасливостi. Його авто раз у раз безшумно пiдкочує пiд ворота палацу Мертенса. I всi мишi на воротях, при черговiй, на сходах палацу, на ганку, в коридорах i канцелярiях можуть навiть тiкати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнутi постатi варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нiкому в очi не дивлячись, але викликаючи своєю появою тишу й напруженiсть, граф Адольф проходить до кабiнету пана президента.

Вiнтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивостi, вислухує його свiтлiсть графа Елленберга. I зараз таки, розiгнувшись, пiдiбгавши живiт, безшумно зникає за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'являється, розчиняє дверi перед Адольфом i, пiдвiвши бiлi брови, таємно шепоче:

– Просять.

Граф Елленберг також проймається таємнiстю, спирає жiноче тiло навшпиньки й прокрадається в царськi врата.

Пан президент сидять перед iнтернацiональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екранi – паризька бiржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи бiленьку стьожку, що намотується на держальце Широченна, дебела спина з пропiтнiлими лопатками (все прiють пан президент! ) масивно i кругло, як лантух iз мокрим пiском, випинається над спинкою фотеля.

Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф пiдбирається до спини, низько вклоняється їй, зупиняється й починає ждати. З за спини рипкий, одвологлий бас кидає:

– Сiсти. Коротко Швидко Ну?

Граф Адольф сiдає, не притуляючись спиною до фотеля, i стримано хитро посмiхається.

– Приїхала

I задоволене стулює голенi тонкi жiночi уста.

Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут iржавого дроту, вмить затихає над апаратом, далi рвучко повертається всiм бурим, масним од поту лицем до графа Адольфа и блискає на нього квадратовими жовтими конячими зубами.

– Принцеса?!

Граф Адольф скромно и нiжно хитає головою

– Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладнiше. Не хапаючись. Ну?

I, крутнувши держальце з чорним кiнчиком, надушивши по черзi на два гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставляє на графа сiдласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, нiжно воркотливим голосом починає розповiдати. Пановi президентовi не все ясно, вставляється запитання. Тодi граф моментально мiняє епiчно мрiйний вираз на поштиво-уважний, серйозно, дiловито хитає головою i знову, наче давши собi наказ, у тому ж нiжному тонi розповiдає далi.

Стриманiсть принцеси абсолютно-таки подобається пановi. Абсолютно. Гордiсть? Неприступнiсть? Величнiсть? Цiлком добре. По-королiвському. Так i слiд.

Ззаду, як цвiркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить лiву руку назад i нетерпляче надушує три рази гудзика з жовтою шапочкою. Сюрчання вмент уривається.

Тодi пан президент пiдводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечi, як пташку, що несподiвано сiла, теж пiдводиться.

– Графе! На вас складається честь зробити цю дiвчину моєю дружиною.

Найодважнiшi люди бентежаться, коли мрiяна фортеця несподiвано з'являється перед їхнiми очима.

– Я безмiрно дякую пановi президентовi за цю високу честь, але… але… дозвольте завважити, пане президенте, що труднощi цього доручення рiвняються честi його. Як пановi президентовi вiдомо…

Пан президент здiймає руку з плеча й похмурює брови.

– Для довiреної особи Фрiдрiха Мертенса нема непоборних труднощiв. Що? До вашого розпорядку, пане мiнiстре, державна сила Нiмеччини, половина її нацiонального майна, моє iм'я, ваш розум i розсудливiсть принцеси, яка, сподiваю ся, є в неї Досить? Що? Га? Нiяких бiльше слiв.

Граф Адольф мовчки вклоняється. Пан президент тикає йому куцу товсту руку, другою рукою мiцно б'є по плечу i, за жовтiвши на все лице посмiшкою, додає:

– Корона ж Землi не жарт? Га? Навiть для честолюбностi принцеси. Що?

Граф Адольф швидко встромлює в пана президента загостренi радiсною цiкавiстю очi.

– Є новi вiдомосii, пане президенте?!

– Є. Справу конгресу Лондон прийняв. Токiо й Пекiн комизяться. Дурницi, приймуть. Мусять, косоокi! Ну, до роботи, до роботи! Про хiд доручення можете iнформувати поза всякою чергою.

Лондон прийняв! О, тепер!..

Граф Адольф побожно вклоняється i ще на тихiших шпиньках вислизує з храму влади й могутностi.

***

– Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.

Князiвна Елiза трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замiсть традицiйної анахоретської лисини, наслiдку чеснот самозаглибленостi, – буйне бiляве, з рудим пiдпалом волосся; замiсть аскетичної блiдостi – чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленостi. От тiльки очi та уста… якiсь непевнi. Не очi, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихiтки сорому. Аж нiяково дивитись у цi очi, одвертi, прозорi, розчиненi й виставленi наперед лиця, як два вiкна.

Уста – половинка скибочки оранжi, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кiнцях закручується волосинками догори. I над очима – широке чоло, а пiд устами – гостре пiдборiддя з дитячою смiшною вдавленою ямочкою.

Та й келiя мало подiбна до пристановищ фахових анахоретiв, де звичайно бруд конкурує iз святiстю. Швидше ательє артиста маляра – височенне, iз свiтлом на всю стiну, повне червоних передвечiрнiх променiв. А замiсть мольбертiв та полотен – шафи та полицi з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку – знайома принцесi топильна електрична пiч Гайдена. Вiд колишньої оранжереї лишилося декiлька пальм та багато квiток на всiй вiконнiй стiнi та навiть на столах. Пiд пальмами – фотель, бiля фотеля – столик iз радiотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобi й келiя!

Несподiваний вiзит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, i це викликає хвостик посмiшки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантнiстю оперового тенора, про це нiхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червонiє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в дiжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолi, ще рач почервонiвши до самої ямочки на гострому пiдборiддi.

Князiвна Елiза, розумiєчься, не помiчає нi збентеження, пi незграбностi анахорета її зеленi, кольору осiннього листя очi з цiкавiстю оiлядають келiю. В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилiтньої дiвчинки: вони трiшки розiйшлись, розгорнулiкь, показуючи бiлу рiвну смужку хижо рiвних зубiв, ну, зовсiм та сама Ельзюся, що з любов'ю й цiкавiстю розiлядала дитячий аероплан.

Фах доктора – хiмiя? Хiмiя – одна з наук, що особливо цiкавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовнiше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шiмпфера? Доктор Рудольф iз легким здивуванням i поспiхом пiдтверджує. А от цих приладiв вона нiколи не бачила. Вона знайомилася з хiмiєю з працi професора Гайєра.

Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi – ученi, письменники, поети – або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить нi одвертої зневажливої гримаси, нi загадкової посмiшки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль, людина старих метод.

I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i роботящий, але вiдсталий учений.

– А новi методи в хiмiї радикально вiдрiзняються вiд старих?

(Старому графовi чується " Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати? " ).

Доктор Рудольф трiшки затинається, радикально нiщо в життi не вiдрiзняється вiд того, до чого близько стоїть, усе виходить iз попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз своїми попередниками подiбний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матерi. Не бiльше.

I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до самої ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй гостi.

– А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?

– Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.

Граф надзвичайно пильно розiлядає малесенький слоїк, пiднiсши його до самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi – годилось би додати кiлька слiв про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого вiн не почував.

Вiн тiльки ще раз червонiє, помiтивши, як у високої гостi лице стає якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторiї.

– Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?

I принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.

– Ходiмо, пане графе?

Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.

– Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-своєму, як каже твiй батько, порядок держить.

Рудольф iде проводжати гостей до порога. I тут принцеса бачить, як лiва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тiло перехиляється влiво й дугою знову випростується. I знову доктор Рудольф, пiймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червонiє.

За порогом князiвна Елiза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голiвкою й посмiхається до нього так, як посмiхаються дорослi до байдужих їм дiтей.

***

У покоях Елiзи, слава богу, скiнчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз'ятрює чуття самотностi. Червоний салон, призначений на робiтню, повний малинового вечiрнього свiтла, такого тужного й невiдомо-радiсного. З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками – ця робота має робитися пiд безпосереднiм доглядом самої принцеси, всiх своїх друзiв вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмiстити по мiсцях, справедливо заслужених ними.

Граф упирає обидвi руки трохи вище колiн i трудно, помалу сiдає у глибокий фотель – далi уникати рiшучої розмови, ие-можливо: принцеса вже хмуриться.

Дiйсно, принцеса, як людина, якiй надокучило митися бiля холодної води, рiшуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини.

– Графе! Можу я рахувати на вашу помiч у досягненнi мети, про яку я вам писала? Прямої вiдповiдi од вас я не дiстала на свою листа.

Питання не застає старого непiдготованим. Не одну нiчну тихошелесливу годину продумав i пробурмотiв вiн над ним на самотi з собою. Вiн також пiдводить очi просто до молочно-золотистого, з малиновими тiнями лиця.

– З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де тi сили?

Трiшки заширокi брови густiшають, насуваються на зеленi очi.

– Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осiннiй туман у старiй пожовклiй тирсi, вогка, сумна посмiшка.

– Ми помираємо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.

I те, що не раз думалось i передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних i кострубатих словах – не оратор старий, не оратор.

Сили? Розумiється, люди є, окремi собi люди. Але нема вже поколiння. Згадати колишнi часи! Монархiя! Монарх-то не людина, то вислiв сили, могутностi, єдностi поколiння. Трони, паради, виходи королiв, iмператорiв, побожнiсть, релiгiйнiсть, вiдчування їхньої особи, блиск, мiстична владнiсть – це все не особистi якостi, це – дух поколiння, це – вищий закон.

Але душа померла, i помирає поколiння. Де сила його, влада, слава? Де маєтностi, де гордi замки цвiту нацiї?

Однi в романтичних повищерблюваних руїнах стоять на полисiлих горах, як покришенi почорнiлi зуби; в других пороблено ресторани для галасливого, брудного, нахабного плебсу; третi приладнано на фабрики мила, гребiнцiв i гумових препаратiв.

Хто пан i владика сучасностi? На кричущо-золотому тронi по нiгтi у брильянтах, до пiдборiддя в шовках i оксамитах засiдає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капiтал. Черевата потвора з вузенькою крихiтною голiвкою самозакоханого кретина, з масними одвислими вiд самовпевненостi губами й вузлуватими руками професiйного ката.

А круг трону хто? Мiзернi, манюсiнькi, шамотливi фi гурки колишньої аристократiї. По-рабському, наввипередки складають до пiднiжжя трону свої шпаги, свою честь i колишню славу. За милостивий миг потвори, видираючи одне одному чуби, повзають на колiнах перед ним i цiлують руки.

Ще бiльше, на колiнах Усевладного Черева сидять дочки й жiнки старої аристократiї, забавляючи потвору й покiрно задовольняючи її похiть А сини колишньої аристократiї несуть високу службу охорони його величностi. Сором, ганьба i… фатальна неминучiсть!

З ким же вдаватися в боротьбу? I проти кого? Весь же на род, згори донизу, до останнього сiльського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь вiн проїжджений болячкою наживи, ввесь очманiлий од чаду фабрики, грюкоту машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердної конкуренцiї, брехнi, обману, визиску, образи слабшого, насили, кровi, глуму. Сучасна Нiмеччина – це залiзобетоновий дiм божевiльних, моральнооголених, хижожорстоких i мото-рошнонещасних iстот.

Сонце зайшло, i салон стає червоно-фiолетовий. Рiвно, тихо й напружено стремить iз чорного комiра сукнi виточена золота голiвка.

– З ким же i проти кого, принцесо, здiйсняти нашу мету?

– Гм! Значить, ви так безнадiйно дивитесь на справу?

I голос теж рiвний, тихий i напружений. Голова графа довго, мовчки й механiчно, як зачеплене серце дзвiночка, хитається згори вниз.

– Так, так, принцесо, все – скороминуще, все – мiнливе: i влада, i слава, i багатство, i самi поколiння. Єдине, що людина має незмiнного, вiчного, святого, це – родина Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати.

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якiсь тяжкi драми в нiй, пригадуються моменти з зустрiчi, iскорки заляканої, застарiлої хапливостi у величезних очах графинi, вибачлива посмiшка графа Адольфа, мовчазна демонстрацiя Страховища. I принцесi не зрозумiло, як можна говорити про щастя родини. I хiба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князiвна Елiза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всiм тiлом.

– Нi, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цiлком iншi вiдомостi про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбi перемагають дужчi, цебто найкращi. Ви самi сказали, що ми – цвiт нацiї Значить, ранiше чи пiзнiше перемога буде за нами. Не ви на службi в Черева. I не ввесь народ хоче бути божевiльним Не може хотiти того! Мусить бути воля до здоров'я, до нормального життя. Це – часова хороба, це пiдупад сил. I коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровiших, то ми повиннi помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загiпнотизувати їх, розбити дух божевiлля!

Граф пiдводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тiло з високою шиєю, на якiй смiло, жагуче кипить золота невеличка голiвка. Горiшня губка хижо задерлась, очi стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарiвний дар життя – молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога. Молодiсть не знає ощадностi, бо вона багата, як багатiй, якому нема куди дiвати свого багатства. Вона любовна й самовiддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодiсть смiлива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарiв. Молодiсть – це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт iз добрими феями, важко пiдводиться i з сумною пошаною досвiдченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князiвнi.

– Велике й тяжке завдання берете ви на свої молодi плечi, принцесо. Але хай вам допоможе всемогутнiй. Щодо мене, то ви вже заразили мене, i рештка моїх старих сил до ваших послуг.

Князiвна Елiза рвучко, не по королiвському, а по дитячому простягає старому руку й мiцно стискує волосатi, покоцюрб ленi старiстю пальцi – долоню обхопити несила їй.

Значить, вона може надiятись на нього? Так вона й знала! I вiн зазнайомить її з берлiнськими друзями: I скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито!

Весь песимiзм старого, всi намальованi картини пропливли, як легкi хмарини пiд її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитiнями й зникли. I знову все блищить, горить, смiється, навiть жовтi черепи.

О молодосте, вiчнотрачений раю, коли б же ж у тобi на росло древо пiзнання!

***

Пiдбадьорився, пiдмолодився пiдстаркуватий дiм. Розчинились давно не вiдчинюванi вiкна парадних, жалюгiднонабундючених покоїв iз потьмянiлими, потрiсканими портретами на стiнах. Став частiше працювати телефон iз мiстом. Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсi! м його не приймала.

Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлатi брови, важко ходить по кабiнету, мнучiї й тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.

Графин-я цiлими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всiм перешкоджає.

I все через те, що в колишнiх покоях Адольфа живе чудна дiвчина з червовим волоссям i зеленими очима. Чудна дiвчина обклала себе книжками, неначе студент при iспитах, цiлком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, i живе, як черниця.

Старий граф частенько заходить до молодої принцеси i, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черницi, в засушеної старої дiвки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїнi. От вона приймає членiв берлiнської органiзацiї, цих препаратiв для археологiчного музею, вiд яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величнiсть її, неприступна вищiсть, вибачлива ласкавiсть воiстину тiльки можуть бути вродженi, посланi вiд самого бога, такi вони природнi, само собою зрозумiлi в нiй.

I от вона слухає лекцiї доктора Рудi. Яка увага, яка покiрнiсть, яка мила, тепла, зворушлива дитячiсть!

Одна тiльки Труда не визнає принцеси. Це Страховище не силкується навiть трошки рiвнiше триматися у присутностi високої i остi горбиться, по-хлопчачому стрiпує стриженою головою, байдуже мружить пукатi очi кольору старої золотистої бронзи. У природнiсть червоного волосся принцеси вона анiтрохи не вiрить. Взагалi принцеса в домi нi до чого. Через неї тiльки частiше почав лазити Шванебах, ця найкоректнiша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на свiтi. Ну, мама, розумiється, умлiває вiд щастя й гордостi: подумайте, яка честь упала з неба на бiдних Елленбергiв. Молодчина доктор Рудi: вiн собi шкандибає, говорить iз тiєю високою особою, не задираючи голови, як до святощiв, посмiхається своїми волосинками уст тодi, коли немаь нiякої потреби посмiхатись; мовчить, коли треба балакати, i взагалi поводигься собi цiлком пристойно. От йому, наприклад, треба їхати в гори, на страшєнно важну наукову екскурсiю, конче потрiбно зробити ревiзiю горам пiсля землетрусу, без цього гори нiяк не зможуть iснувати. I вiн собi кидає почеснi лекцiї з високою особою, складає свою валiзку, в якiй iще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезi, i зовем не думає про те, що їхня свiтлiсть на два-три тижнi будуть позбавленi можливостi клiпати очима на хiмiчнi формули. А хiмiчнi формули також ото страшенно потрiбнi для майбутнього трону!

Дiйсно, чи можуть iснувати гори без ревiзiї доктора Рудi, чи нi, вiн усе ж таки туди їде. Покоївка Мiцi, що прибирає в доктора Рудi й приносить йому з дому їжу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без вiзиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно скучати. Але пан доктор нi на цi, нi навiть на дужчi аргументи не здається, i едиие, чого Мiцi вдається досягнути, це заключения умови: коли пан доктор вериуться з подорожi не пiзнiше, як за два тижнi, – але ж не пiзнiше! – Мiцi тiєi-таки самої ночi прийде до пана доктора поговорити з ним и, ро гiрськi враження. Умови вiдповiдним способом припечатано, i пiсля того Мiцi, причепуривши розкудовчене вiд цiєї операцiї пухнасте бiло-кремове волосся, помагає данавi докторовi винести його валiзку до хвiртки. I валiзка та така легенька – це Мiцi добре вiдмiчає! – що, здається, нею можна вiд мух одмахуватись.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒