МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, а потім – років мабуть із вісім підряд – мама казала, що мене лелеки принесли з теплих країв.

Трапилася ця подія 30 березня 1999 року, в місті Луцьку, Волинської області.

А дитинство моє з сьомого дня життя і надалі проходило в селищі, багатому на заводи та мальовничу природу, Мар’янівка, яке розташоване в Горохівському районі тієї ж Волинської області.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку каляска, у якій мене возили і ліжечко у якому я спав, з другого боку пляшечка з молоком і мамина любов і ласка. І одно що я робив – це спав і їв, їв і спав. З маминих слів вередливим і капризним я не був, а був собі спокійною дитиною. Але це було тоді, коли поруч зі мною була моя матуся. А коли приходилось мене залишити на бабусю та дідуся по татовій лінії, отоді я і показував свій характер. То міг годинами плакати, то по півдня нічого не їсти. Тоді бабуся зі мною також плакала. Оце для них було випробування. Але це тривало не довго.

Далі почалося для мене ще цікавіше життя. Це коли мене віддали батьки у дитячий садок. Вставання зранку, одягання, як воно мені надокучало щоранку. Небажання йти переходило в плач. І мама мене коли на руках, а коли й волочила за собою до того садка. Там мене потрібно було передати з рук в руки виховательці. Бо сам я ніколи не хотів заходити у групу. А вихователька, Галина Степанівна, брала мене на руки і чимось забавляла. То показувала мені велику машину, яка їде по дорозі, то як пташечка їсть з годівнички. А найкращими ліками в той час для мене було сказати те, що я не буду вдень лягати спати, а лише полежу з відкритими очками. І хандру мою як рукою знімало. Я ішов грався з дітками і робив усе те, що мені говорили вихователі. А як приходила пора спати, я лягав, щоб лежати з відкритими очима, і за декілька хвилин сопів в солодкому сні.

Після садочка я грався на вулиці з однолітками. Правда це були одні дівчатка і лише один хлопчик. Але ми з ними ніколи не сумували і не сварилися. Грали, завжди, як у хлопчачі ігри так і у дівчачі. І було нам весело і добре.

Для мого розвитку і росту у мене всього було вдосталь. Бабусі мене любили, дідусь також, а мама з татом безмежно любили. Іграшок і книжок у мене також не бракувало. Вільний час було чим зайняти. Та найбільше мені запам’яталися ігри з моїм дядьком. Він мене любив, я його теж, але міг і шкоди наробити, то зошити помалювати, то книжки заховати. А найбільшу шкоду я йому робив тоді, коли ішов і жалівся бабусі, а його мамі, що він мене ображає чи забирає мої іграшки. Хоча він того не робив. Це був мій такий наклеп на нього. А бабуся, не розібравшись, хто що зробив сварилася завжди на нього. Він виправдовується, а я тішуся з того. Але він дуже добрий і ніколи мене не ображав за ці наклепи.

Ще я любив зі своїми батьками їхати у поле, на город. Особливо запам’яталось, коли приходилось виривати зілля з буряків. Але в мене чомусь виходило все навпаки. Я виривав буряки, а зілля залишав. І за це мене сварили, або ж заставляли іти гратися до машини своїми іграшками, бо я з ними завжди їздив, а бо щось поїсти, дуже я любив цю трапезу на природі.

Взагалі, я хотів завжди робити те, що робили дорослі. Одного разу, коли мама з бабусею прали одежу, я впав в мидницю з водою. І то впав так, що голова моя була у воді, а ноги вгорі над мидницею. Ото я наробив переполоху. Бабуся так злякалася тоді, що більше близько до мисок чи відер з водою мене не підпускали.

А коли мені виповнилося шість років у моєму житті сталася визначна подія. Мама мені народила молодшого братика Богдана. Я завжди хотів мати брата або сестру, але мама з татом чомусь не чули мого прохання. Та нарешті це сталося. Я в перші дні не відходив від нього, допомагав як міг і як умів. І чекав з нетерпінням коли ж він перший раз обізветься до мене, коли сяде чи зробить перші кроки. Бо я хотів з ним грати у футбол. Мама говорила що це не так швидко як я собі думаю, але я цього не міг зрозуміти.

Між чеканнями прогресу у рості мого брата я не зоглядівся як мені прийшлося іти до школи. Будучи в дитячому садку, я завжди мріяв про школу. Але проходивши туди близько місяця, мої мрії зразу ж розвіялися і лусьнули як мильні бульбашки. Тому що знову приходилося зранку вставати, а після школи ще й потрібно було виконувати якісь домашні завдання. Добре, що хоч школа знаходилася від мого будинку за метрів п’ятдесят. Тому на перервах я мав змогу збігати додому.

Вчила мене учителька Світлана Степанівна. Учила вона мене сумлінно, уміла на нас і крикнути, і пошкодувати. А от вдома мені приходилося усяко, мама могла і лінійкою потягнути по руках, коли мені не виходило написати каліграфічно якусь літеру або цифру. А так вона мені в усьому завжди допомагала і підтримувала мене.

Ще з мого дитинства запам’яталися мені поїздки до моря. Мої батьки намагалися тішити нас цим відпочинком. Їздили ми завжди у Крим або на Арабатську стрілку. Це самі хороші згадки з мого дитинства, коли я із задоволенням купався у морі.

Отак, за навчанням і підріс мій молодший братик. Ми з ним стали нерозлучними друзями. Разом гуляли, разом ходили відвідувати бабусю і дідуся, одна бабуся жила недалечко від нас, тому ми у неї були по декілька разів на день і так кожного дня. Разом мирилися, разом і билися. Бувало не поділимо чогось, вже і зчіпимося у бійці. Хоча це свого роду був дружній двобій. А мама вже і насвариться то на мене, то на мого брата.

Після закінчення четвертого класу я перейшов в інший корпус школи. Ця будівля знаходилася трішки далі від мого будинку. І там працювала моя мама. І подальше моє шкільне життя було у неї на очах. Варто було б мені з кимось побешкетувати, чи не підготуватися як слід до уроку, як мама одразу ж усе знала. Тому підготовка домашніх завдань було клопіткою справою для мене і завжди під маминим контролем. Рідко коли мені приходилося іти до школи з невиконаними домашніми завданнями.

І так я переходив з класу в клас, намагаючись учитися на відмінно.

Та коли я був у восьмому класі, мені випала нагода побувати на роботі у свого дядька. І мені його професія одразу сподобалася і зацікавила мене. Тоді я почав задумуватися над своїм вибором професії. Зі всього переліку професій, які я знав, і які мені називали батьки, я чомусь зупинився на професії пов’язаній із залізницею. Тому, що з того переліку, одні мені не подобалися зовсім, і я не хотів би пов’язувати з ними своє подальше життя, інших – я взагалі не розумів, яку роботу там потрібно виконувати. А ще можливо якусь часточку внесло і місце розташування навчального закладу. Тому, що Львів завжди мене чимось приваблював і цікавив.

І так, по закінченні 9-го класу, я все-таки наважився на вступ у коледж до Львова. Батьки мій вибір підтримали і я став студентом Львівського коледжу транспортної інфраструктури.

І навчаюся я там…

Міністерство освіти і науки України

Львівський коледж транспортної інфраструктури

Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту

ім. В. Лазаряна

МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

Виконав:

студ. групи 1Р-87

Жаловага Олексій

Перевірила:

викл. Гавриленко А.Р.

Оцінка___________

ЛЬВІВ - 2015

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒