![]()
|
|||||||||||||||||||
Драматургія ⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 7 Драматургія 1896 - “Блакитна троянда” 1903 – “Вавілонський полон” 1904 – “На руїнах” 1905 – “В катакомбах” 1910 – “Руфін і Прісціла” 1911– “Лісова пісня”
· “І все-таки до тебе думка лине…” Глибина патріотичного почуття. Вірш «І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, результат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя: О, сліз таких вже вилито чимало,— Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись,— Що сльози там, де навіть крові мало! Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій. Жанр вірша «І все таки до тебе думка лине» : громадянська лiрика Тема вірша «І все таки до тебе думка лине»: вiдтворення картин рiдного краю,ностальгiя за Батькiвщиною. Ідея «І все таки до тебе думка лине»: Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу. Проблематика вірша «І все таки до тебе думка лине» : -туга за рiдним краэм -бiль вiд безсилля -готовнiсть цiною життя здобути свободу для Батькiвщини «І все таки до тебе думка лине» художнi засоби: метафори, інверсiя, риторичні звертання(Мій занепащений , нещасний краю!), епітети(занепащений, нещасний край), гіпербола(О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись) «І все таки до тебе думка лине» віршовий розмір Віршовий розмір: пятистопний ямб Римування: суміжне Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Вона складалася із шести поетичних циклів. Найхарактернішим і найпотужнішим був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» — один з найвищих злетів революційного слова поетеси. Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало», а також загальний героїчний пафос, вміщений у поезії «І все-таки до тебе думка лине» — справжній перлині циклу. Цей вірш — звернення до рідного «занапащеного, нещасного краю». Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим. Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням: Мій занапащений, нещасний краю. Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, жалю гине. Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим. Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане». Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом. «Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса. Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!» Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.
І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало, - Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись, - Що сльози там, де навіть крові мало! · “To be or not to be?” (“Бути чи не бути?..”). Світоглядний вибір творчої особистості. Творчість – сенс життя митця. Тема цієї поезії - це відчай ліричної героїні, яка не знає, що їй робити, на яку стежку стати в житті. Вона бачить людей, які важко працюють, орла, що десь удалині кричить, але для себе шлях ще не обрала. Лірична героїня ставить собі питання: бути чи не бути, як Шекспіровський Гамлет колись себе запитував. Перед нею, здавалося б, лише безвихідь, але вибір завжди є. Тому вона просить музу, яка так часто її надихала, допомогти - або дати відповідь на її питання, або забрати з собою. Гамлет так само розмовляв із черепом своїх предків, але відповіді не отримав. Такий результат отримує і героїня: музі байдуже до справ земних - вона творіння неба, сфери духовного, тому вона і покидає героїню, полинувши в небо. Героїня сама повинна вирішувати, як саме її чинити, який шлях обрати. Ми бачимо, що дилогія перед героїнею дуже складна, і навіть виникає співчуття до неї, адже всі мають якийсь сенс у житті, всі знають, заради чого живуть, а вона ні. Але не потрібно здаватися, не потрібно говорити про те, що "не стане в мене сили, вогонь обпалить крила й я впаду", потрібно розібратися в собі, сподіватися на краще - і тоді житя налагодиться. У творі виражений яскравий гуманістичний пафос, віра у людину, у справедливість, у добро. І думки, і серце, з якими вона радиться, як з живими людьми, заспокояться і покажуть шлях, не той темний, де треба "в диких нетрях пробивать дорогу з сокирою в руках і з тонкою пилою, поки який гнилий, великий стовбур впаде й задавить серед хащів темних", а той прекрасний світ, який чекає усіх служниць високого мистецтва, служниць пера, якою і була сама поетеса. Стій, серце, стій! Не бийся так шалено. Вгамуйся, думко, не літай так буйно! Не бий крильми в порожньому просторі. Ти, музо винозора, не сліпи Мене вогнем твоїх очей безсмертних! Дай руку, притули мене до свого лона. Тобі я віддала усе, що мала, Подай мені великую пораду. Дивись: навколо нас великі перелоги, І дикі пущі, і високі кручі, І темні, тихі води. Подивись: Шляхів нема, а тільки де-не-де Поплутані стежинки йдуть на безвість. Он люди — мало їх — орють ті перелоги, Он з пущі ледве чутно стук сокири, З високих круч луна орлиний клекіт, Лиш тихі води все стоять мовчазно, І тільки часом камінь з круч зірветься, Впаде і кане в темних тихих водах, Розійдеться і зникне круг тремтячий. Скажи мені, пораднице надземна, Куди мені податись у просторі? Чи маю я здійняти срібло-злото З своєї ліри і скувати рало, А струнами сі крила прив'язати, Щоб тінь не падала на вузьку борозну, Зайняти постать поряд з тими людьми, Орати переліг і сіяти, а потім — А потім ждати жнив, та не для себе? Чи, може, кинутись туди, у пущу, І в диких нетрях пробивать дорогу З сокирою в руках і з тонкою пилою, Поки який гнилий, великий стовбур Впаде й задавить серед темних хащів? Чи, може, злинути орлицею високо, Геть понад кручі, у простор безмежний, Вхопити з хмари ясну блискавицю, Зірвати з зірки золотий вінець І запалати світлом опівночі? А що, коли те світло миттю згасне, Як метеор, і темрява чорніше, Страшніше здасться, ніж була раніш? А що, коли не стане в мене сили, Вогонь обпалить крила, й я впаду, Неначе камінь, що зірвався з кручі, Туди, у темні води, в глибину, В холодну тишу, і недовго буде Тремтіти круг на площині води? Мовчиш ти, горда музо! тільки очі Спалахнули вогнем, барвисті крила Широким помахом угору здійнялись І сплеснули... О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом! · “Хвиля” – зразок пейзажної лірики Лесі Українки. Леся Українка написала чудовий вірш «Хвиля», де змальовує мінливу морську хвилю — то гучну, світлу і сильну, то смутну, кала мутну. Бурхлива уява поетеси зазирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби (фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер. Ритм вірша нагадує коливання хвиль. Поетеса широко використовує звукопис (асонанс та алітерацію), відтворюючи шум моря. Це один із кращих її мариністичних творів, хоча можна розглядати його і як алегоричну картину людського життя. Тема вірша «Хвиля» Лесі Українки — опис морського пейзажу, роздуми над майбутньою долею. Приводом до написання цього твору стала поїздка до Євпаторії, де Леся Українка перебувала на лікуванні. Жанр вірша «Хвиля» Лесі Українки: Вірш належить до пейзажної лірики, зокрема, мариністичної. Ліричним героєм виступає хвиля, котра уособолює у собі мінливість, непостійність. Головним є образ моря, в котрому постійно відбуваються зміни, щось приходить — щось відходить, баланс і гармонія. «Хвиля» Леся Українка художні засоби: Леся Українка використовує такі художні засоби, як: епітети (хвиля смутна), порівняння (може, буде там покірно,мов рабиня, тихо, вірно), метафори (хвиля йде). Головну ідею вірша «Хвиля» Леся Українка відтворено в останній строфі: Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне? У творі переважають почуття сумніву, але незаперечної надії у світле майбутнє, вся поезія Лесі Українки пронизана вірою і сподіваннями. Вірш написаний хореем. Твір справив досить глибоке враження, так як пейзажна тематика є досить близькою. До цієй теми автор звертається у творах «Спогад із Євпаторії», «Тиша морська». У зарубіжній літературі цю тематику можна простежити у віршах Пушкіна «До моря», Жуковського «Море». Хвиля йде, вал гуде – білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне… Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже не біла, відпливає посумніла, мов до гробу. Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу. І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне… Чи вона йде до дна? Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане? Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне? [Євпаторія, 8.07.1908] · “Стояла я і слухала весну…”. Вірш сповнений свіжості й тепла прекрасної пори року. Всього у двох строфах Леся Українка вмістила багату палітру відчуттів, які бентежать душу навесні: Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, шепотіла передає мінливість світлих почуттів героїні. Стояла я і слухала весну, Вона мені співала про любов, · “Все-все покинуть, до тебе полинуть…”. Входить до циклу «Невільничих поезій». Жанр: Медетація, в якій автор осмислює недолю свого «занапащеного, нещасного краю» , під’яремне життя в якому викликає і сором, і жаль, і сльзи. Ідея: О сліз таких вже вилито чимало,- Країна ціла може в них втопитись; Доволі їм вже литись,- Що слози та, де навіть крові мало … — Це заклик до дії за визволення рідного краю. Сльози – ключове слово у поетичному тексті, однак значення щоразу увиразнюється контекстом: лірична героїня ладна «ридати» над лихом України, що перевершує усі бачені насильства, однак «соромиться» сліз , що ллються від безсилля. Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе! Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає. [16.ХІ 1900] · “Уста говорять: “Він навіки згинув!..” Вірш Лесі Українки «Уста говорять: «Він навіки згинув!» лірична героїня серцем вірить у те, що коханий, хоч і загинув фізично, та не покинув її, його образ, його душа супроводжують її всюди: і в піснях, якими вона намагається зарадити горю, і в дружній розмові, і у мріях, і навіть уві сні. Тема: згадки про втрачене кохання, страждання поетеси. Ідея «Уста говорять: Він навіки згинув!»: по при смерть, любов все таки залишаеться жити у серці. Головна думка «Уста говорять: Він навіки згинув!: А серце каже: «Ні, він не покинув!». Жанр «Уста говорять: Він навіки згинув!»: інтимна лірика. Художні засоби «Уста говорять: Він навіки згинув!»: епітети: струна якась тремтяча, любая розмова, важкі, ворожії сновиддя. метафори: серце каже, поцілунок на устах озветься, безодні мрій таємні, душу опановують примари, голос твій бринить, співа з журбою, сон мені склепить помалу вії. порівняння: тремтить-бринить, немов сльоза гаряча. риторичні запитання: Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? оклики: «Тебе нема, але я все з тобою!». епіфора: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» символи: квіти — уособлення кохання. Поезія ніби утверджує відому тезу: «Людина жива, доки жива про неї пам’ять». Рефреном звучить у кінці кожної строфи «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Сумує лірична героїня й про те, що так і не судилося цьому коханню стати взаємним, бо ЇЇ почуття — «квіти» — він так і не зміг за життя зірвати. Закінчується вірш словами: «Тебе нема, але я все з тобою!», бо «квіти»-почуття продовжують бриніти в серці люблячої жінки. Вірш Лесі Українки «Уста говорять: «Він навіки згинув!» належить до інтимної лірики, містить у собі автобіографічні мотиви. Лірична героїня (а з нею і поетеса) пережила втрату коханої людини, бона не може її забути, тому їй здається, що коханий увесь час поряд, підтримує її. У піснях, у мріях героїня хоче забути муку, бо він — все одно завжди поруч. Усі говорять: “він навіки згинув!” А серце каже: “ні, він не покинув!” Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку, Чи хто мені стискає дружньо руку, Чи любая розмова з ким ведеться, Чи поцілунок на устах озветься, Струна бринить лагідною луною: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” Чи я спущусь в безодні мрій таємні, Де постаті леліють ясні й темні, Незнані й знані, і наводять чари, І душу опановують примари, А голос твій бринить, співа з журбою: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” Чи сон мені склепить помалу вії, Покриє очі, втомлені від мрії, Та крізь важкі, ворожії сновиддя Я чую голос любого привиддя, Бринить тужливо з дивною журбою: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” І кожний раз, як стане він бриніти, Тремтять в моєму серці тії квіти, Що ти не міг їх за життя зірвати, Що ти не хтів їх у труну сховати, Тремтять і промовляють враз зо мною: “Тебе нема, але я все з тобою!”
Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни... Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою. Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди. Завдання: 1.Написати конспект поданого матеріалу. 2.Вивчити напам’ятьвірш Л. Українки «СОNТRА SРЕМ SРЕRО!»
|
|||||||||||||||||||
|