Частина перша 5 страница

Я розгорнув палітурки. На мене дивилося знайоме обличчя, яке я давно вже носив у собі.

– Вона тут також особа не кавказької національности,– сказав я.– І зовсім не Хеда.

– А вона не дуже й схожа на чеченку. Мати ж у неї… Тобто батько…

Він простяг руку, щоб забрати паспорт, але я сказав:

– Ні, він мій, бо тут наша віза. А якщо ви захочете все переграти, то вам все одно знадобиться інший. То як мені краще вилетіти?

– Це не проблема. Можна із Нальчика, можна із Слєпцовська. Але ви мусите тримати контакт із нами. І там також. Я вам запишу телефони.

– Я їх запам’ятаю.

Він недовірливо схилив набік голову.

– Там довгі номери мобільників, чужі для вас імена…

– Це моє хобі,– сказав я.– Довгі номери і чужі імена.

– Непередбачувані витрати ми, звичайно, візьмемо на себе. І ще одне велике прохання. Потрібна абсолютно чиста робота. Без трупів, без крови… Ви мене розумієте?

– Ще б пак.

Ну хто його тут міг зрозуміти краще за мене?

– Дозвольте вам зробити скромний подарунок, пане Русланбек.

Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій «Сміт і Вессон».

– Що це?

– Сувенір,– сказав я і майже по‑панібратському йому підморгнув.

Частина друга

Скажи‑но, дядечку, адже не дарма Москва, спалена пожежею, віддана французам? Так, були люди, були часи…

Я сидів у ресторані готелю «Росія», де призначив Ібрагімові «стрілку», і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редьку хвостом догори, і навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька й уявляв, як цей чорт‑козі‑дядько стоїть за шторою одного з тих вікон, коли Сталін стріляє Блюхерові в лице. Мені б тепер такого родича. Але немає Сталіна і немає вже троюрідного брата батькового дядька.

Так, були люди… А тепер (якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса) внизу повзають якісь непідковані блохи – ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чумарці (ряжений), що підтюпцем подає мені горілку «Русская тройка» (ну який же новий руський не любить швидкої їзди? – а я серед них найновіший, щойно отримав громадянство), підносить оладки з чорною ікрою, осетриновий шашлик, ну, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.

Це я вдруге у своєму житті в Москві, уперше сюди нас привіз дядечко Толя чи не того ж року, як востаннє вийшов із Лук’янівської тюрми, коли проголосили Акт незалежности, й аятолла вирішив справдити свою давню мрію – вистрелити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому козацьку гармату у Львові, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми розпакували гармату, всі показували на нас пальцями й гукали: «Ряжаниє, ряжаниє!» Дядечко Толя підніс сірника, гармата шмальнула дай Боже, і якби була набита не газетами «Незборима нація», а чимось серйозним, то не знаю, чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися каґебісти й міліціонери: «Что такоє, кто ви такіє?» – і дядечко Толя їм пояснив, що це делеґація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежности. «Молодци хахли»,– сказав тоді один симпатичний каґебіст‑демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.

А свої ні, свої нам ще довго вибивали ребра й зуби, поки я одного разу також не витримав, перевірив себе на вгодованому беркові[38], що мав якраз таке підборіддя, як обцас мого черевика. І коли я зробив йому цю примірку, то берка списали з міліції за інвалідністю, а мене вибракували з університету за участь у незаконному військовому формуванні, дарма що такого формування фактично не було, а була тільки погрозлива назва «Холодний Яр» і, звісно ж, найстрашніше українське гасло «І повіє новий огонь з Холодного Яру». Щоправда, цього гасла вже ніхто не боявся, окрім самих українців, які увічнили його лише в назві горілки і пили переважно за те, щоб ніколи не було війни.

Але я одного разу запитав Асю цілком серйозно,– та чого тут правду ховати, запитав після того, як ми вперше з нею зляглися у яблуневому садочку біля університетських гуртожитків на вулиці Ломоносова, яку ми називали Лупиніс‑авеню,– так от, я тоді запитав Асю, котра потемки шукала в траві свої колготки, чи піде вона зі мною до Холодного Яру сестрою‑жалібницею (сестра, сестра…), і вона як майбутній професійний медик сказала «піду», ще й процитувала Пісню над піснями із Біблії, яка тоді в нас тільки входила в моду: «О, коли б ти мені був за брата, що перса ссав в нені моєї, коли б стріла тебе я на вулиці, цілувала б тебе,– і ніхто мені не докоряв би». І то вже майже дійшло до інцесту, коли після другої цитати: «Мій коханий простяг свою руку крізь отвір,– і нутро моє схвилювалось»…– я роздер на ній щойно зодягнуті колготки і споживав свого стільника разом із медом своїм.

А потім лежачи навзнак і дивлячись, згідно з усіма правилами кохання, в зоряне небо, спитав прозаїчно: «А ти знаєш, як загинув отаман Холодного Яру Василь Чучупак[39]. Ні? Його наздоганяла червона кіннота, й ось коли вже отаман, що також мчав верхи, був у безпеці, його кобила англо‑арабка Зірка раптом зірвалася за жеребцями, розвернулася й побігла прямо на кінноту. Потрапивши в оточення, Чучупак вистріляв усі набої із «Люйса», а потім і сам застрелився. Тому й тепер місцеві селяни кажуть: «Василь загинув через кобилу».

Ось так, почали з Пісні над піснями, а закінчили пророцтвом, що справдилось,– може, тому мене іноді переслідують сугестії кентавра, як оті, що напосіли були в прізоні.

Я запалюю вже третю товсту сиґарету «Gitanes». Ібрагім запізнюється. Він, як і Муса, ревнує мене до привілейованої ролі у цьому завданні, ревнує до Хеди, і цим запізненням хоче показати, що я тільки виконавець, а керівник операції – він. Я його ще не бачив увіч, тільки розмовляв телефоном, однак і на відстані відчув цей уражений гонор, зверхній смішок, коли я сказав, що чекатиму на нього в ресторані готелю «Росія» – не найкращому місці, звісно ж, для конспіративних зустрічей, але я не знав Москви і повівся, як наївний провінціал‑азіят, котрого насамперед тягне до лобного місця на Красній площі.

Нарешті на вході, який я пантрував боковим зором, з’явилася особа, що явно представляла непредставлену націю, тому я прибрав позу, гідну, щонайменше, доктора Майкла Ван Прааґа. Проте й особа справляла враження: худий, сухожилий, він так упевнено, безпомильно рушив до мене, що якби від нього падала тінь, то вона перекидала б столи, повз які він проходив, разом з клієнтами.

Даремно я набундючився.

– Вас чекають унизу,– сказав неп[40] і так само залізно пішов у зворотному напрямку.

Мені нічого не лишалося, як і собі не поспішати: розрахувавшись з офіціантом, я допалив сиґарету, тоді повагом, перевальцем пішов до ліфта. Тут мене терпляче очікував неп, і ми спустилися вниз, туди, де на слизькій бруківці ковзалися непідковані блохи.

Недалечко від того місця, де колись американець‑чудопал Руст посадив свого літачка, безперешкодно подолавши всі кордони, стояв антрацитовий джип‑могила, і тільки тут неп чемно, але з гідністю відчинив мені задні дверцята.

Я сів поруч із вишукано костюмованим джентльменом, розуміючи, що це, нарешті, і є Ібрагім, а неп скочив на переднє сидіння, де за кермом сидів його цілковитий аналог, точнісінька копія, що дозволило мені відразу охрестити цих близнюків Смітом і Вессоном.

– Поговоримо тут, коротше,– сказав Ібрагім,– тут, коротше, найнадійніше місце, коротше, а готелі, та ще такі, як «Росія», коротше, завжди були кублами фіскалів.– Заледве не після кожного слова він встромляв оте «коротше», хоч від того виходило вдвічі довше. Та я був згоден із ним, що розмовляти в «могилі» набагато безпечніше.

Вессон розвернувся убік Москви‑ріки, викермував на набережну, з його лінькуватих рухів було видно, що він просто катається. І хоч до північної столиці майже докотилося літо, на ньому, як і на Смітові, полискувала лайкова бобочка. Я їх розумів: самому доводиться іноді зодягатися не до сезону, коли, кров з носа, потрібні кишені.

– Коротше,– вів далі Ібрагім,– ми тобі підібрали хазу, коротше, квартиру, бо в готелі добре тільки баб трахати. Але й на хазі ти не засидишся. Бо ми вже, коротше, багато знаємо. Якщо Путята не водить за носа Руслана[41], то ми…– Він раптом затнувся, зайшовши далеко зі своїм «коротше», і заткнув рот сигаретою.

Мені хотілося підказати йому, що для зручности найліпше було б називати цих людей Смітом і Вессоном чи, оскільки ці імена вже роздано,– Мініним і Пожарським. Або ще краще Путятою і Вишатою. Але Ібрагім був далекий від цих харків‑макогоників.

– Коротше,– сказав він,– ми знаємо, де той об’єкт. Ху… Поганий, коротше, об’єкт. П’ять чоловік охорони, коротше, зі стволами, а нам, ти знаєш, стволів не можна. Добре тільки те, що об’єкт далеко за містом.

– Що ж тут доброго? – спитав я.

– Дещо,– дражливо сказав він.

– Потрібен детальний план об’єкта.

– Е‑е‑е,– він уже геть роздратовано глянув на мене.– Ти хочеш, щоб я тобі зараз усе описав лівою рукою і по‑французькому.

Від останнього слова я трошки напружився, але Ібрагім нагадав:

– Це так, коротше, Штірліц робив. А план буде. Коротше, все буде, окрім стволів.

Попри всю напускну потаємність, Ібрагім був невеликим конспіратором, бо раптом і Сміт встромив свого носа:

– Слухай, Іб, а на фіґа їм ця дівчина? Вона що, вбила когось чи зарізала?

– Думаю, що це ниточка,– багатозначно сказав Іб.

– Яка ниточка? – не зрозумів Вессон.

– Слід.

– «Слід‑інвест»? – спитав тупий Сміт.

– Слід‑пезд! – роздратовано сказав Іб.– Ниточка може привести до того, кого вони не бачили мертвим.

– Ниточка – це і є слід,– пояснив Вессон.– Слухай, Іб, а вони там цю ниточку не той?..

– Ні… Ні, коротше.

– А довше? – спитав тупий Сміт.

– Заткніть свої піддувайла! – сказав Іб.– Ви бачите, що я розмовляю? Вам як кудись іти без стволів, то ви просто казитеся.

– Ти не про те подумав,– огризнувся Вессон.– Я мав на увазі, чи вони її не… чи не відокремлять душу від тіла.

– Вона їм не потрібна мертва,– сказав Ібрагім.– Коротше, єдине, за що можна не боятися, то це за її життя.

– До певного часу,– додав Сміт.

– А те, про що подумав ти, Іб,– знов озвався Вессон,– цілком може бути. Душа – то одне, а тіло зовсім інше.

– Ти тут не мулла,– сказав Ібрагім.– Давай жени на хазу. І мовчки.

Вессон погнав авто так безстрашно, наче він і народився вперед ногами.

Проїхали ми чимало, поки, нарешті, зупинилися біля станції метро «Сокіл». Ібрагім простягнув мені ключі з круглим зеленим брелоком і назвав адресу.

– Це поруч,– сказав він.– Далі підеш сам. Квартира абсолютно чиста, тут не треба нікому світитися. Коротше, звикай, обнюхуйся, ми тебе знайдемо.– Його червонясті зіниці були десь на дні очей і світились похмурим вогнем.

Джип поїхав далі «уперед ногами», а я подивився на круглий плескатий брелок: на зеленому тлі був зображений самотній вовк – національний символ чеченців. Мабуть, для Ібрагіма існували речі, які він ставив вище за будь‑яку конспірацію.

Я «обнюхався» у ближньому кварталі і знайшов своє лігво. Лігво самотнього вовка. Це була однокімнатна квартира на четвертому поверсі висотного будинку: більш‑менш умебльована, з телевізором, холодильником і, звичайно ж, телефоном – єдиним живим створінням, з яким іноді доводиться миритися навіть заклятим самітникам. Я не здивувався, коли невдовзі він задзвонив.

– Все нормально?

– Так.

– Тоді відпочивай. І ввімкни холодильник.

Дякую, Іб, сон – це моє друге життя. Я знаю йому ціну. Це моя тінь, мій двійник. Я люблю слухати, як він наближається, люблю вловлювати саме ту мить, коли він хапає мене за сонну артерію. Віднедавна мені це вдається, хоч та мить набагато коротша за постріл із «Шерідана», коротша за 0,6 секунди, які відводять тобі під час тренування для того, щоб ти влучив у терориста. На кіноекрані – натовп людей, жінки з дітьми, а серед них терорист, котрого ти мусиш зліквідувати, і куля точно лягає в ціль. Потім розвертаєшся і стріляєш уже в живих людей, об яких розбиваються кулі‑капсули з червоною рідиною. Уві сні все набагато справжніше…

Я відчинив холодильник. Навіщо його вмикати, коли він порожній? На металевій ґратці – лише експлуатаційна інструкція. Я її розгорнув і швидко знайшов те, що мене цікавило. Тут був не лише план об’єкта, а й карта місцевості, де він знаходився. Зробив це, безперечно, профі: що‑що, а карту я вмів читати, цьому в Леґіоні надавали більшого значення, ніж таким дурницям, як карате, не кажучи вже про допотопне дзюдо. Якийсь Путята (чи Вишата) також був тут мастаком, шкода тільки, що він не зробив карту рельєфною, скажімо, у вигляді торту, яку після ретельного вивчення можна було б з’їсти. А так доведеться спалити.

Я не без утіхи завважив блакитну пляму, що тулилася до самісінького об’єкта,– вода була моєю слабкістю. Вода була моєю стихією, а тому я з великим задоволенням зняв із себе разом з одягом людську подобу і став під холодний душ.

– Скільки тобі потрібно людей? – спитав Ібрагім.

Ми знов їхали в антрацитовій «могилі», яка підібрала мене біля станції метро «Сокіл». Попереду сиділи Сміт і Вессон.

– Ніскільки,– сказав я.

– Їх там п’ятеро, ти не забув?

– То й що?

– Коротше, давай без понтів. Тут усі круті,– ображено сказав він.– Я можу дати тобі бриґаду.

– Тракторну? – спитав я.– Дуже багато буде шуму.

Тупий Сміт пирснув у кулак.

– Ні, комбайнерів,– не розгубився Іб.– Які косять і молотять відразу.

Тепер заіржали обоє – і Сміт, і Вессон.

– Коротше,– сказав Іб.– Скільки?

– Там, де багато людей, завжди знаходиться довгий язик.

Іб розумів мою впертість по‑своєму.

– Довгі язики ми давно вирізали,– насподі його очей знов засвітився похмурий вогонь.– У нас усі свої.

– Якби серед своїх не було чужих, то ми б тут з тобою не балакали,– сказав я.– Але вся штука в тому, що коли мені знадобляться люди, то якраз чужі.

– Давай без ребусів, коротше.

– Коротше,– і я вже заразився його слівцем‑паразитом,– якщо ти гориш бажанням дати когось на підмогу, то мені достатньо буде Вессона.

– Кого‑о‑о ?

Я хотів сказати, що на жаргоні представлених народів це означає «класного водія», але щоб і далі не збивати Ібрагіма з пантелику, пояснив:

– Мені потрібен хіба ось такий комбайнер, як у тебе. Тільки не на цьому «Джондірі», звичайно. Достатньо непримітної машини, яку в разі потреби не шкода й спалити.

– Ці хлопці не ходять на жнива нарізно,– кивнув він на Сміта і Вессона.– Це в мене сіамські близнюки. Одному прищикнеш хвоста, а другий верещить.

– Гаразд,– погодився я.– Вони можуть бути удвох.

– Всього лиш удвох – і без стволів? – озвався Сміт.

– Це такі хлопці, що в одного машина без гальм, а в другого пістолет без запобіжника,– пояснив Іб.– І що цікаво, при цьому вони не підводять.

– Побачимо,– сказав я.

Вони озирнулися водночас: Сміт глянув через ліве плече (щоправда, не сплюнув), а Вессон через праве: ти ще сумніваєшся?

– Може, вам туди спершу так під’їхати? – спитав Іб.– Коротше, в розвідку.

– Ні,– сказав я.– Немає часу на репетиції. Сьогодні все зробимо.

– Сьогодні?

– Так, опівночі треба вже бути там. Ти встигнеш з машиною? До вечора ще далеко.

– Що з мене ще? Окрім сіамських близнюків? Може, панцир, гроші?..

– До речі,– сказав я.– Де тут можна перекусити? Так, щоб зі столиком на двох? І швидко.

Він зрозумів. Вессон зупинив «могилу» біля першого‑ліпшого ресторанчика, назву якому придумав абсолютно глухий чоловік – «Кака‑ду». Ми з Ібрагімом зайшли до майже порожньої зали, тільки в кутку сиділа гамірна чоловіча компанія і мочила носи у пиві.

Ми примостились подалі.

– Ти щось будеш? – спитав Іб.– Бо я не голодний.

– Я теж.

– Тоді лише для годиться візьмемо пива з креветками. Ти взагалі п’єш?

До нас підійшла кобилка з білою гривою і, подавши меню, поцокотіла геть.

– Скільки? – спитав він.

– Три штуки. Поки що.

Ібрагім, не кліпнувши, дістав із спідньої кишені піджака портмоне, відрахував гроші і, поклавши їх між палітурки меню, підсунув до мене.

– Поки що,– повторив він.

Зігнувши вдвоє тридцять стодоларових купюр, я недбало запхнув їх у джинси.

Прицокотіла кобилка, Ібрагім замовив пива з креветками й одразу розрахувався, однак ні до чого не доторкнувся.

– Я питав, чи ти взагалі п’єш?

– П’ю,– сказав я.– Сп’яніння – це різновид сну. А ти ні?

– Я людина віруюча. Тому вибач, давай, коротше, до діла.– Іб досі не міг змиритися зі своєю другою скрипкою у цій великій грі.– Мені ще треба дещо організувати. Ми нічого не забули?

– Начебто ні. Ти можеш їхати. Я чекаю машину рівно об одинадцятій вечора. Там само.

– Що ти мав на увазі, коли говорив про чужих людей? – спитав він.

– А, варіант відпадає. Думав найняти ось таких лохів,– показав я очима на п’яну компанію,– аби вони десь там недалечко затіяли між собою гучну бійку. Дуже добре спрацьовує[42] як відволікаючий момент. Бо який же росіянин не любить швидкої їзди і п’яних вуличних бійок? – я хруснув креветкою, як жаба комахою, і потяг відразу півкухля.

Він дивився на мене червонястими зіницями.

– Може, все‑таки візьмеш бронежилет?

– Ні,– сказав я.– Сьогодні душно. Мабуть, припарює на дощ. Та й ми ж домовилися – працюємо без зброї. Хіба ні? Ти йди, а я ще трошки подрімаю.

Він так імпозантно пішов до виходу, що його провела очима навіть п’яна компанія. Лукава, треба сказати, шарага, бо звернула на мене увагу тільки тоді, коли я залишився сам.

– А цей начебто не чорносракий! – сказав стрижений під «нулівку» валах.

– Зніми йому штани, то й побачиш,– пирхнув ще один «шайба» з мокро‑червоним од пива ротом.

– Дядечку,– попросив я,– не чіпай мене, я більше не буду.

«Шайба» підійшов до мого столу, смокнув мокрим ротом цигарку і вкинув недопалок у мій кухоль.

– Що ти не будеш?

– Пісять у твою попільничку,– сказав я.

– І‑й‑йа‑а‑а!!! – вереснув він, як ішак, щоб завдати мені жаху, і крутнувся довкола своєї осі, але обертався так довго, що за той час я міг щонайменше тричі вгатити його по макітрі. Було б просто примітивним виставляти йому блок чи вдаватися до вишуканих прийомів, а тому я терпляче почекав, поки він застигне на обох ногах після викрутасу, і просто, по‑нашому дзизнув його кулаком у маківку. Так забивають цвяхи у дошку, і, думаю, ось так по‑простому гатив по голові змія Котигорошко, не витрачаючи сил ні на «і‑й‑йа», ні на зайві рухи. Якби цвях, тобто «шайба», був залізний, то він би вгруз у підлогу принаймні по коліна, а так, бідака, зламався навпіл і впав до моїх ніг мертвий. Придурився, звичайно, як та лисиця,– згадав я ще одну казку,– і поки стрижений під «нулівку» валах, підбігши до мене, розвертав свою долоню «в ребро», я міг би розповісти всю казку про лисицю, яка прикинулася мертвою, щоб вкрасти у діда‑лоха рибу, але в мене було вже мало часу, я ще мав купу справ до одинадцятої вечора, і тому без будь‑яких фокусів заломив ту руку назад і викинув угору своє коліно. Руця хруснула легко, як єдиний прутик, витягнутий із віника. А всього віника зламати важко, цю казочку засвоїли навіть івани‑придурки, й вони сипнули на мене гуртом, але, якщо серйозно, серед них не виявилося жодного путнього спаринґ‑партнера для мене, щоб зробити нормальну розминку перед вирішальним поєдинком. Тому на прощання я взяв кухоль, у якому плавав рудий недопалок, і так, як Іван‑побиван витискав юшку із каменя, вичавив з нього коричневу водичку на того, що притворився мертвим.

Тепер уже на моєму шляху стояв тільки штатний охоронець цього «Кака‑ду», стояв із ґумовим кийком, яким колись вибивали мені ребра мої землячки (удар приблизно = 70 кг на один квадратний см), щоб я не махав прапором, але це був не землячок, це був дуже розумний москаль‑чарівник, який навіть не доторкнувся до тієї ґумової палиці і чемно дав мені дорогу.

А дорога та, певна річ, розгалужувалася, як завжди, іще на три шляхи: праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – без голови зостанешся, а вирушиш прямо – назад не повернешся.

І я пішов прямо.

Дебіли! Замість того, щоб узяти простенького «Жигуля», вони прикотили на сірому «Опелі‑манта». Але мені могло пощастити в іншому – це чуже підсоння, ця московська погода поволі‑поволі приставали на мій бік: цілий день припарювало на грозу, і тільки тепер блідо‑рожеве (від нічних вогнів міста) небо швидко темніло й погуркувало глухим, уже обважнілим громом.

– Простішої тачки не було? – спитав я у сіамських близнюків, коли сів позад них у машину.

– Де тепер візьмеш простішу? – озирнувся через ліве плече Сміт.– Хіба що в якогось інваліда.

Тут його була правда. Хоча вчора я все‑таки впіймав «Жигуля» і, випереджаючи пропозицію Ібрагіма, трохи обнюхався біля об’єкта згідно з інструкцією для експлуатації холодильника «Snaige».

– Туди я дорогу знаю,– сказав Вессон.– А там?

– Поїдемо борозною, яку проклав змій,– я все ще грався у казочки.– А там біля його двору ви мене почекаєте. Я покажу де.

– Якою ще борозною? – спитав тупий Сміт.

– Працюєш у тракторній бриґаді і не знаєш, що таке борозна?

– Ниточка,– сказав Вессон.– Слід веде на сьоме…

– Давай про діло,– перебив його Сміт.– Бо зараз почнеться така гроза, що й не побалакаємо.

– Це добре, нехай починається,– сказав я.

– Тобі добре, а їхати не дуже,– поскаржився Вессон, у якого машина без гальм.

– Зате вам не треба виходити під дощ. Сидітимете в машині, поки я прийду. А якщо не повернуся через годину – дзвоніть по мобільному Ібу.

– Як ти сказав? – пирснув тупий Сміт.

– І‑бу,– повторив за мене Вессон.– Іб його мать.

Ні, мені таки подобалися ці сіамці[43]. І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.

– Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.

– А пам’ять у тебе непогана,– завважив тупий Сміт.– Може, ти ще й Русланові накажеш дзвонити?

– Та хоч і чортові,– сказав я.– Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це…

І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу. Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім,– про чорта ні слова.

На виїзді з Moskau ми поминули «капе», і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима:

– Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.

Дорогу, яка вела п р я м о, добре висвічували фари «Опеля», а коли спалахувала блискавка, то темрява розсувалася навсібіч, і було добре видно березові гаї, розкішні листяні переліски, озерця… Не знаю, за що так дехто не любить Московію. Чудова країна, замилуєшся. Особливо ці берези… Я б сказав, країна березового ситцю… липового штапелю і соснового вельвету.

І щоб геть не розм’якнути від цієї ідилії, я згадував інший ліс, згадував фіолетовий присмерк у горах і фіолетову кров…

Коли ми повернули праворуч, я подумав про коня, а коли ліворуч – про голову. І попросив Вессона вимкнути фари, хоча до того найідилійнішого куточка було ще далеченько. Саме тоді стіною упав дощ; якби не блискавка, ми без фар не просунулися б і десяти кроків.

Отак, майже навпомацки, заїхали з тильного боку об’єкта, але машину я зупинив метрів за двісті від його металевої огорожі. Та й то ми під’їхали так близько тільки тому, що нас заступав не лише сосновий бір, а й щільна дощова пелена.

– Розвернешся і стій тут,– сказав я Вессонові.– Годину можете не ворушитися. Але я буду швидше.

Він кивнув, а Сміт сказав:

– Ні пуху!

– Пішов ти,– послав я його, не називаючи рогатого, бо справжня гроза ще тільки починалася.

Однак це була моя стихія, це був той особливий стан, вищий за grenuill, коли твої бронхи перетворюються на зябра, а легені стають плавальним міхуром, який до всього ще є резонатором і з неймовірною чутливістю вловлює найменші звукові порухи. Я вже не кажу про нюх, що взагалі не має порога, адже сприймає запахи навіть крізь товщу води.

Дощ пробивав верховіття сосон, пронизував їхні крони, прошивав усе до землі, і я пірнув у його глибину, ніби вилупився з того «Опеля», як із яйця‑ікрини, і поплив поміж дерев уперед, п р я м о, п р я м о, а коли переді мною виросла висока дротяна мережа, я напнув плавальний міхур, натужив плавники і сягнув угору, долаючи цю перешкоду без особливих зусиль, адже весь простір був наповнений щедрим дощем, водою, життям. Це ж не мертва пустеля, куди наш секціон вивозили на тренування і тримали там без води при температурі майже п’ятдесят градусів за Цельсієм, вивертали кишені, щоб ти часом не приховав десь вітаміни чи якусь мізерну цукерочку, і ось на такій спекоті ми цілими днями навчалися виносити з поля бою мертвих і поранених до гелікоптерів, а коли вночі переходили гори (тридцять кілограмів спорядження на тобі, плюс штурмовий карабін), то дехто ламав ноги, і тоді ми несли поранених уже навсправжки; останнім же етапом у нас, жаб, завжди було подолання річки – то для мене завиграшки, хоч траплялись річки, де не второпаєш, чи коріння хапає тебе за ноги, чи крокодил, але мусиш пропливти під водою без акваланґа щонайменше п’ятдесят метрів, аби тебе не вибракували, бо в спину постійно хекав дублер, чию тінь ти чув на собі, як чужу личину…

А тут падає дощ, і за дротяною мережею починається озерце шириною метрів із двісті. Я ще вчора все, що зміг, роздивився: там, по той бік озера, над самісінькою водою стоїть спальний корпус чи то якогось міні‑санаторію, чи дачної бази; праворуч від нього одноповерховий фліґель і ще прибудова з високим комином – чи не кочегарня; а далі просторе подвір’я з квітниками, доріжками, кущами руж та жасмину і, звичайно ж, нестриженими ґазонами. З того боку, від в’їзду, огорожа не дротяна – суцільний штахет заввишки у півтора людських зрости оточує цю територію з парадного боку, і лише ворота зварені з листового металу.

А тут… моє ти любе озерце, я тільки знімаю мешти і заходжу в тебе, не роздягаючись, бо на мені вже давно немає сухого рубця, ти приймаєш мене в своє лоно, як любляча жінка, я дістаю твого дна і пливу п р я м о, п р я м о, мені лиш кілька разів доведеться виринути на поверхню, щоб набрати повітря й окинути оком, що там попереду. Вчора світилися вікна на другому поверсі, у фліґелі також світилося і на всій території, тепер же – тільки надворі, бо вже пізня пора, уже далеко за північ, з цього боку, від озера, горить настінний плафон, та коли спалахує блискавка, його світло губиться в сліпучому сяйві.

Я пірнаю востаннє, руками ловлю глибину і дякую цьому озерові, що воно не міліє до самого берега, дякую будівничим, які вимурували цей берег із ґраніту аж до глибини, щоб можна було закидати вудки чи й стрибати сторч головою, кому заманеться, і висовую голову біля човна, припнутого до крутого берега кроків за п’ять од цієї універсальної будівлі, що може правити за санаторій, базу відпочинку, шале[44] для мисливців та рибалок, а може бути й сучасною катівнею.

Ні, це таки рибальське шале, бо ген трохи далі від човна стримлять у березі три спінінґових вудлища, на кінчиках яких безгомінно звисають дзвіночки. У вікнах темно, тільки на стіні горить жовтий плафон, кидає бліде світло на чорну, подзьобану дощем воду і зовсім не дістає балкону, що тягнеться уздовж першого поверху над високим підмурівком. Але там, на цьому балконі, раптом блимає вогник сиґарети…

Ще один спалах блискавки – і я виразно бачу фіскала, який комфортно розсівся у плетеному кріслі й, мабуть, чатує на велику рибину, що полюбляє гуляти в грозу. Раз, два, три, чотири, п’ять – вийшов зайчик…– згадую дитячу лічилочку, бо таких рибалок тут має бути п’ятеро, і я переконаний, що сьогодні клюватиме непогано. Та для цього мені знов доводиться пірнати, і я обережно намацую натягнуту під водою жилку, зовсім близько від берега, там, де вона ще не лягає на дно, і різко смикаю за неї раз і вдруге, а потім знов вистромляю голову за човном.

Фіскал уже добіг до спінінґа, на якому досі малиново озивається дзвіночок, ніхто, окрім мене, більш не бачить його азарту, і саме тоді, коли він, підсікнувши, чекає на опір великої рибини, я не сильно, але дуже точно б’ю його трохи вище потилиці, якраз у мізочок, що керує нашими рухами, і, щоб він не впав у воду і не втопився, я з неабиякою турботою ловлю його за ноги і вихоплюю на берег, дуже шкодуючи, що він при цьому ще й б’ється лобом об ґранітну каменюку. Це вже зайве, таких два удари в черепну коробку не кожен і витримає,– щиро співчуваю я і, щоб згладити прикрість, знову згадую лічилочку: один, два, три, чотири… тири‑пири, тепер не виходить у риму.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒