Частина перша 2 страница

Тим часом володар мандату UNPO закипав усе дужче, казав, що він давав російським солдатам два ящики тушонки, щоб тільки розвантажили літак, а ті, голодні, як шакали, бояться, бо тут усім і всіма керує ФСК[6], а ви, пане Пелен, потураєте їм,– сказав мій земляк,– українці зібрали сорок дві тонни тушонки, одягу, медикаментів, а тут підкочується всіляка бізнесова наволоч і сіпається все це перекупити, поки не розтягли за так, поки не конфіскували гамузом, але цього не буде, пане Пелен, за нами Європарламент! – сказав мій земляк і грюкнув дверима, і якби моя воля, то я сам пішов би розвантажувати той літак, отой уже знайомий мені Іл‑86, що грівся на сонечку, але це зовсім не личило мосьє Дюшану, мосьє Дюшан потягував бренді з високої склянки і дивився на мосьє Пелена, який представляв тут найгуманнішу організацію в світі.

– Швидше б усе це скінчилося,– сказав він невідомо про що, демонстративно зітхнув і випив.– Тут лише на Північному Кавказі стонадцять республік, а мені ще якоїсь України бракувало. Ви чули про таку країну, мосьє Дюшан? Скажіть мені щиро, ви чули коли‑небудь про Україну?

Я знизав плечима, і він зрозумів мене правильно – нема про що говорити.

– То на чому нас перебили? Ага, Хасав‑Юрт. Я це до того, мосьє Дюшан, що туди час від часу ходить наш транспорт. І якщо ваш маршрут збігається з тим напрямком, то можна посприяти…

– Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.

– Але ж…– він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: – Але ж повертатися ви будете через нас?

– Звісно.

– І не сам?

– Думаю, ні.

– Коли це буде?

– Що? – грубо спитав я.

– Коли на вас чекати?

– А коли буде літак?

– Ну, чіткого розкладу тут і бути не може. Все це спецрейси і…– Він узяв зі столу візитівку й простяг мені.– Але ви можете тримати зі мною зв’язок.

– Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?

– Без проблем. Та тут усі живуть як і жили. Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна переплутати з бойовими…

– Ви там були? – гостро спитав я.

– О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір,– ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.

– Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зарекомендував себе і в серйозних справах.

Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0,22 калібру – для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.

– Для самозахисту,– всміхнувся Пелен.– Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.

Якби він дав мені замість цього мисливсько‑шпигунського пугача «парабелума» чи бодай австрійського «ґлока», то я почувався б іще спокійніше.

– У мене, мосьє Пелен, немає органу хвилювання,– я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.

– Merci, мені вже пора.– Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.

Пелен ще раз винувато розвів руками:

– A la bonne heure![7]

Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово‑зелених блузах, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» – дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар[8] не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сиґарету.

– А можна двє? – дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.

– А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? – спитав я.

– Чаво‑о‑о?

– Таво,– я дав йому ще одну сиґарету.

– А зажигалку можна?

– Зараз модно припалювати сірниками,– сказав я.– Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?

– Чаво‑о‑о?

– Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.

Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.

– Куди? – спитав він, уже переходячи на четверту.

– До міста. А якщо зможеш, то й далі.

– Далі – це куди?

– В Кизляр.

– В Кизляр? – він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя.– А ти хоч знаєш, де той Кизляр?

– Знаю,– сказав я.– Кілометрів сто п’ятдесят.

– Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.

– Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?

– Там розбиті дороги… І блокпости.

– Сто,– сказав я.

– Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав‑Юрта. А там можна взяти іншу машину.

– Добре, дорогою подумаєш.

– Тільки той… якщо можна…

Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплющив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Земля кругла й маленька, як макове зерня.

Минулого разу я проїжджав цією дорогою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почому ківш лиха. Все пішло косо‑криво після того, як мене, майже відмінника романо‑ґерманського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, виперли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де‑небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових нарядах картоплю, а під час марш‑кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика»[9] і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.

Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости‑прощавай» листи перестали надходити, і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейтенантикові‑суворовцю, який після кожної чергової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень‑другий розкошувань тією волею у рідному містечку Миронівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.

Я знав, що життя тепер паскудне, але все‑таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні – це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку‑волю.

Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з‑під хати, що вона опинилася в ямі. Я знав, що нарешті можу поновитися в університеті, але не бачив у тому жодного сенсу, мене й так запрошували до школи викладати французьку, та я пішов вантажником на цукроварню – єдине місце, де ще можна було щось отримати бодай натурою. Мої заробітки – п’ятдесятикілограмові слюдяні мішки з цукром – батько з матір’ю вивозили продавати на київську трасу тим візочком, у якому заколисували мене ще малого, і треба сказати, цукор у нас, як і горілка, таки був твердою валютою, бо через кілька місяців я вже міг вирушати в дорогу.

Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька‑однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.

Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:

– Де Ася?

– Ася? – Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети.– Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.

– Тобто?

– Асі – це по‑чеченському й буде Ася.

– Ти можеш конкретніше?

– Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.

– Вона покинула інститут?

– Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?

– З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? – спитав я.

– Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

– Лі, розкажи мені правду.

– Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах,– сказала вона.– Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Гуда. Красивий, гад…

– Якого ще Робін Гуда?

– Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

– Непоганий бізнес,– сказав я.

– По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

– Тут щось не те,– сказав я.– Лі, тут щось не так.

– Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

– Вона тобі пише?

– Хто тепер кому пише? Та ще й звідти.– В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

– Ти від’їжджаєш? – здивувалася вона.– Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

– Ти вийшла заміж? – спитав я, коли вона сховала мобільник.

– Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.

– Чому?

– Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.

– Ти що, лесбіянка?

– Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.

– Лі, ти дуже класна,– сказав я.– І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.

Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.

– А тепер іди між свої люди,– сказала Лі.

Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла[10] впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991‑го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.

– Дядечку Толю,– сказав я.– Мені треба в Чечню.

– Куди‑и‑и? – Він затягнувся термоядерним «примаком», начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав:

– Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.

– Ви там буваєте часто.

– То в мене ж там друзі!

– У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Гуда?

– Робін Гуда? – він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму.– Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?

Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.

А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А‑а‑а‑ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:

– Я знаю. Ти більше не прийдеш.

– Лі, ти класна. Я тебе люблю.

– Але не кохаєш.

– Ні,– сказав я.– Тільки люблю.

– Ти будеш її шукати? – спитала вона.

– Буду.

– Якщо знайдеш…

– Передати вітання?

– Ні, скажи, що я її ненавиджу.

Перед Хасав‑Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

– Куди проти ночі?

– Везу пасажира. У Хасав‑Юрт.

– Документи!

Другий визвірився до мене:

– Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

– А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

– У комітет біженців?

– Так,– сказав я.

«Вань» повернув мені картку.

– Хрест козир,– сказав він тому, що мав менше звивин.– Відчиніть баґажник.

Там була каністра з бензином та ще запаска.

– Що в сумці? – глянув він на заднє сидіння.– Відкрийте.

– Гостинці,– сказав я і подав йому пляшку «смирновки».

– Не отруєна? – задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.

– Ну ти, не нахабній,– дорікнув йому «Вань».– Проїжджайте.

Ми рушили далі, і мій водій‑довгоносик сказав:

– Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.

– Повернешся,– сказав я, бо від самого початку не збирався їхати з ним далі Хасав‑Юрта. Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з найменшою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.

Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.

Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: «Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!» То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недосяжність.

Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті‑решт науково‑технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном «Інмарсат», подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від «Інмарсата» на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак‑бомбардувальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйони доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому «героя» в разі успішної операції.

21 квітня 1996 року російський літак дальнього радіолокаційного виявлення А‑50 з тим‑таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.

Тим часом Джохар виїхав своєю «Нивою» в супроводі охорони до села Рошни‑Чу, звідки мав вести телефоном переговори з Москвою. Біля нього були офіційний представник Чеченії в Москві Гамад Курбанов і ще одна вельми цікава особа, про яку ніколи й ніде не згадає жодна інформаґенція. Бізнесмен‑москвич Хачтукаєв мав однаково великий вплив як у кримінальних, так і в урядових колах, оскільки багато важив для кремлівської «партії війни». Ті, хто розв’язав цю війну, знали, що через Хачтукаєва ідуть грошові потоки в Чечню, і забезпечували йому дах. Та зрештою і з ним зіграли «в темну». 21 квітня на зустріч із Джохаром прибув і його «давній приятель» Хачтукаєв – йому випала роль посередника й свідка важливих переговорів про припинення бойових дій.

Після того, як російський літак А‑50 набрав висоту, значно нижче за нього в небі з’явилося два бомбардувальники Су‑24. Під вечір у них уже закінчувалося пальне, а сиґнал про координати цілі так і не надійшов. Довелося повертатися на аеродром, щоб дозаправитися і таки довершити цю «героїчну» справу.

Все буде о’кей, адже літак А‑50 є цілковитим аналогом американського «Авакса», а супутниковий телефон «Інмарсат», який наведе на ціль, має таке ж походження… Світ тісний, а земля маленька, як макове зерня.

Генерал зупинив свою «Ниву» серед поля уже в сутінках. На капоті встановив «Інмарсат» і набрав телефон Борового… Коли він користувався звичайним зв’язком, то завжди розкручував телефонний шнур за якусь сотню метрів од машини і тільки тоді вів розмову. А тут був «давній приятель» генерала і «друг» Москви, котрий сказав, що розмова триватиме лічені секунди. Важко гадати, що відбулося за ті секунди в сутінках серед поля, але «сушки» таки отримали точні координати, і дві ракети водночас було спрямовано в ціль. Перша, як це часто буває у найвідповідальнішу хвилину, зарила носом у землю й не вибухнула, зате друга влучила прямо в «Ниву».

Хто був поблизу «Інмарсата» – загинули всі. Не лишилося живого місця на Курбанові, одірвало голову Хачтукаєву, «Нива» розлетілася полем разом з осколками.

Того ж вечора Барсукову доповіли, що від генерала залишилася лише пілотка із синенькою каймою, тож можна вважати, що він загинув у повітряному бою, як і личить іменитому літунові.

Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську. На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.

– Борсук підожде,– сказав Єльцин і заходився вминати сибірські пельмені, потім спохопився: – А, Барсу‑у‑уков!

Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:

– Це правда?! Не зосталося мокрого місця?

До застілля Єльцин повертався пританцьовуючи, а тоді пішов у справжній танок, плескаючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все‑таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не «мокре місце» від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав «героя».

Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той‑таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала. Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.

Хасав‑Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети «Незборима нація», відряджувальним посвідченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.

Ламбаду так прозвали, напевно, за його веселу вдачу й моторність, хоч важко було зрозуміти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як «таблеткою». Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:

– А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці – сір‑ни‑ки! – вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.

– Ти можеш довго не дихати? – спитав Ламбада.

– Як… не дихати?

– Ну, тобі доведеться їхати в труні.

– І цілу дорогу не дихати?

– Та ні,– сказав Ламбада.– Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно – живому лежати в труні й не дихати.– Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.

– У дитинстві,– сказав я,– коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.

– І що?

– Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.

– Ну то можна вирушати,– сказав Ламбада.– Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда[11]. Давай краще я тебе здам Радуєву.

– У мене там пропала сестра,– сказав я.

– Сестра? Вах! – зумівся Ламбада.– Як же вона там опинилася?

– Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Гуда…

– Ай, погано, погано,– похитав головою Ламбада.– Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Гудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.

– А що,– спитав я обережно,– у вас теж можуть бути будинки розпусти?

– Я чув тільки про один,– сказав Ламбада.– Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.

Це справді було смішно – я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами. Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і закопають живцем у землю.

Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.

«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:

– Чоловік чи жінка?

– Мужик,– сказав Ламбада.– Росіянин.

– Ану відкрий!

Я затамував подих.

– Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе,– сказав Ламбада і голосно засміявся.– Краще відкривай уже сам.

Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.

– Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? – сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті‑й‑що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.

– Може, кави? – спитав Ламбада.

– Я не проти.

– А бабу хочеш?

– Це взагалі був би клас.

– Таку, знаєш, кістляву, з косою,– сказав Ламбада.– Оту, яка ще нікому не відмовила.

Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.

– Це вже наша територія,– сказав він.– Виходь, розімни кістки.

Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.

Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по‑своєму.

– Копарі відійшли, і повернулися птахи,– сказав він.

Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Грунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.

– Бензин женуть, шайтани! – сказав Ламбада.

– Як… женуть? – не зрозумів я.

– А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак – дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки – солярка.

Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.

– Це лісник,– сказав Ламбада. Він зупинив «таблетку» – салам алейкум! – а далі я не зрозумів, про що вони говорили.

– Тебе запрошують на хліб‑сіль,– сказав Ламбада.– А потім відведуть до Салмана.

– А може…

– Негарно відмовлятися. Вони якраз насмажили… е‑е‑е… не знаю, як по‑російському.

Ми ще трохи під’їхали «таблеткою», потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підлітки,– хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна – невже й справді женуть бензин?

– Вибачай, брате, горілки немає. Магомет не дозволяє,– сказав здоровенний хлопчина із наївно‑синіми очима й пшеничною бородою. Лише важкий клинцюватий ніс і видовжені, приплюснуті до голови вуха виказували в ньому кавказця. Це й був Султан Арж, Султан Чорний із села Гухой, як він себе називав, очевидно, пишаючись приналежністю до чинхойського тейпу[12]. Вигляд у нього був, звичайно, такий, що справляв враження, а якщо світлий чоловік має прізвисько Чорний, то й поготів.

Ми їли баранину, смажену впереміш із якимось лапатим зіллям, що нагадувало листя конвалії, і, відчувши смак молодого часнику, я здогадався, якого слова не знав Ламбада: «черемша». Вона була напрочуд смачною, ця смажена черемша, просякнута соком і лоєм ситого валаха.

Потім ми попрощалися з Ламбадою, він подав мені свою єдину руку й сказав:

– А ти збрехав мені, правда ж?

– Коли?

– Будеш одружуватися на своїй сестрі – поклич на весілля.

Однак я не збирався ні з ким одружуватися. Я тільки хотів знати правду і тому залишився в Радуєва. Це бажання, мов куля, застрягло у грудях й не гоїлось, воно жило в мені окремим життям, незалежним уже ні від Асі, ні від мене,– мета, за якою не було нічого, окрім гордині.

А Салман теж із своїми причудами. Темні окуляри, чорна коротка борода, чорний берет – викапаний тобі Че Гевара, який п о в е р н у в с я з т о г о с в і т у і зустрів мене в холодній печері, посадив за ще холодніший стіл, голий, обшитий якоюсь бляхою, сам сів навпроти і дивиться крізь темні скельця.

– Мені потрібні хоробрі хлопці,– каже.– А ти хоробрий?

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒