ДУМА ЧОТИРНАДЦЯТА

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 5Следующая ⇒

ДУМА ЧОТИРНАДЦЯТА

В ЯКІЙ МИ САМІ ПОБАЧИМО КИЇВ З ВИШИНИ ЗМІЄВОГО ЛЕТУ

В ЯКІЙ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВИРІШАЛЬНИЙ БІЙ ІЛЬКА З ГОРИНЕЮ

ДЕ ДОСІ НЕПЕРЕМОЖНИЙ ЗМІЙ БУДЕ ПЕРЕМОЖЕНИЙ С Л О В О М

АЛЕ З ДОПОМОГОЮ МЕЧА АРЕЯ

ЗБУВАЄТЬСЯ ПЕВНІСТЬ ІЛЬКОВА:

“М Е Ч Н Е П О М О Ж Е — П О М О Ж Е С Л О В О !”

ПОЧУЄМО ТАКОЖ ПРИНИЗЛИВЕ КАЯТТЯ І ПЕРЕПРОШУВАННЯ

ПОВЕРЖЕНОГО ЗМІЯ

До бою! — бо не буде бою...

М. Вінграновський

ВЖЕ НА ОСОННІ БІЛЯ СОФІЇ

не пари стали то молодії —

стоять то гридні

та й доброхітні

уже і два дні, уже і три дні.

Між них Олекса, між них — Добриня...

коли ж прилине

отой Гориня??

Та ось нарешті умовні крики

із брам подають воротівники.

Одразу ж хлопці взялись за чуба,

мов п’яні б’ються й не бачать згуби.

Змій їх помітив, зробив півколо,

але ж, хитрющий! — помалу, кволо,

спустився нижче... І вже з-за бані

враз як рвонувся в своїм захланні

із трьох горлянок вогнем жахає,

гримить і карка, і дим пускає!

Ілько відразу в кулак зібрався,

зустріти лапи приготувався,

як в тому бою, час уповільнив

а свою стрімкість, мов птаха, звільнив!

в очей примругу він Змія бачить,

як той маячить

в воді неначе,

повільно крила здіймає вгору,

очима кліпа також нескоро,

зубата паша в огневім шалі!

Виносить лапи вперед трипалі.

Ілько напруживсь, вперед стрибає,
через юрмисько перелітає,

і обіймає, мов стовбур дуба,

змієву лапу тверду і грубу!

І, обернувшись навколо лапи,

на задній палець ногами трапив,
і добре впершись в залізний палець

аж засміявся Ілько-зухвалець!

Бо ж він неначе став на сучкові,

обнявши стовбур-лапу змійову.

Внизу Олекса маха руками,

внизу Олекса тупа ногами,

і рве волосся

і вже голосе:

йому вчепитись не удалося!

Попід Іллею пливуть хатини,

тополі, вишні, паркани, тини.

А в лапах Змія з десяток гриднів

що таки справді зробились спідні,
лице Добрині під кігтем кутим,

він кіготь хоче той розігнути,

Свист іскор, диму із ніздрів Змія

зустрічний вітер донизу віє.

Все вище й вище зліта Гориня

і лине-рине

у небо синє

Ілля поглянув донизу знову —

та й з дивовижі завмер раптово:

О мамо рідна! О Боже милий!

Понад Славуту, на крутосхилах

церков маківки золотом сяють,

Ількові очі аж засліпляють,

і все, що бачить, таке незвичне,
таке величне,

і пантеличне,

що дух Ількові на мить змішало,

аж ніби в серце уп’ялось жало.

Великий Київ, Русі столиця

різноманітна і яснолиця,

але ж який ти малий для Бога

бо ж міст подібних чимало в нього.

А он Славута — до небосхила,

яка величність, краса і сила!

Мов стовбур дуба лежить широкий,

немов гілляки його притоки,

а між гіллями — предивним чином

гніздом ліг Київ та й ластівчиним.

А Змій — це справді тобі шуліка,

що викрадає пташат без ліку.

Над головою — живіт Горині,

чорнюща шкіра аж темносиня,

і три пащеки спереді мають

дим з жаром-гаром та й вивергають,

а збоку, так, що і не дістати

шкіряні крила — щити нап’яті.

Добриня знизу кричить: “По крилах!”

“Хіба нам, брате, життя не миле?”

Уже і берег,

уже й Печери,

вже над мурами, уже і через,

уже під ними й Дніпро вгинає...

“Ні, перше я вас звільнити маю!

Врубаю лапу і ви у воду

впадете там он побіля броду”.

Він швидко пояс видобуває

і до лапищі себе вкріпляє.

І вгору знявши меча, у шкіру

стромля легонько, щоб перевірить...

Як Змій смикнеться,

як струсонеться,
”Ага, тварюка!” — Ілько сміється.

Одна з голів аж униз угнулась,

по своїх лапах та й роззирнулась,

очища злії

Горині Змія

впірились в нього, немов свердлії.

— Хе-хе! — із пащі вогнем факнуло, —

Ти глянь, вчепився! — і знов подуло.

Ілля, схилившись, кричить Добрині:

“Тримайтесь хлопці, за хвилі сині!”

Він блискавичним

ударом звичним

втяв праву лапу мечем двосічним.

О що тут сталось! Змій затрусився,

перекосився,

перекрутився!

І вся здобича в Дніпро-Славуту

з лапою разом летить розкуто!

Ілля мав хвилі не щонайкращі:

разів з десяток дихнули пащі,

і крик скрипучий згори загейкав:

“То це Іллейко,

з Бога турейко!?

Ну зараз, зараз тобі віддячу.

Тебе одного на зуб нам стачить!”

Та й на той берег потяг Зміюка,

спускавшись нижче на рівні луки.

Згори чудово

видно Ількові —

вилазять гридні живі-здорові.

Та раптом очі Ілля розплющив,

та раптом серце забилось дужче,

бо він побачив, що права лапа,

яку врубав він, повітря дряпа!

Він знову лапу мечем рубає,

очей із культі та й не спускає

і бачить — культя росте-зростає,

і знов такою ж лапою стає!

А зміє регоче,

зубищі точе

“Чекай, Іллейку, чекай!” — торочить.

І ось на землю Гориня всівся.

Ілля зірвався. І вмить підвівся,

і бачить перед і над собою

пащеки Змія, чекає бою.

Та Змій напасти не поспішає,

Ілька зусібіч та й розглядає,

зубами клацне, димком подує,

паща до пащі ще й пащекує:

“Щось попоїсти нам закортіло...

Ага, нівроку, ч и м а л о тіла!

Та ще й біленьке,

мабуть, смачненьке,

для нас холила-плекала ненька...”

Ілько стрибає з мечем двосічним

і блискавичним

ударом звичним

маха праворуч, маха ліворуч,

і Змій проворно підскочив вгору!

дві головоньки

та й додолоньку

упали, вишкіривши зубоньки.

Та що це, нене, — із ший Змійових

нові зростають миттєво знову!

Та ще й сміються і кплять знущально:

“Отак, Іллейку, — ми незнищальні!”

“А це — побачим! — Ілля гукає.

Це — як сказати!” — мечем рубає.

Упала знову

одна голова

та за хвилину — з’явилась нова!

“Ага!” — Зміюка радіє, скаче

і слово в нього таке гаряче.

“Ну що, Іллейку, — злякався, схоже?

Ні міць, ні меч твій не допоможе!”

Ілля побачив внутрішнім зором

Карпатські гори

і Святогора,

що наказав був тиса зламати,

згадав урока, даного братом

Ілля Гориню на слові лове:

“Меч не поможе? — Поможе Слово!

Ти так ось кажеш, триклятий Змію, —

я ж по-другому сказать зумію

Бо Слово Богом спосібне стати,

Бо суть — у тому, ЩО з ЧОГО тяти:

Я тебе, Змію, інакше згублю —

я не голівку з тулуба зрублю...

Глянь — з голови я тебе рубаю —

хай тулуб з неї новий зростає!”

Змій тетеріє,

зовсім чманіє,

роззявив пащу — не розуміє!

Попавсь Гориня в Ількову пастку —

і тне Іллейко ціле від частки.

Мечем Арея змахнув легонько —

і додолоньку

брязь головонька!

Змій остовпіло в голову впіривсь:

і справді — тулуб новий НЕ ВИРІС!

“Нема?! — Іллейко кричить з азартом, —

бо суть, повторю, в тім, ЯК СКАЗАТИ!

А ке лиш ліву голову твою!”

НЕ ВИРІС ТУЛУБ ТАКОЖ З ДРУГОЇ!

І Змій-Гориня О Д Н О Г О Л О В И Й

на землю пада до ніг Ількові:

“Пощади, Ільку! Прости, мій пане,

мені за моє життя погане!

Я більш не буду людей зжирати!

Я розпаскудивсь, я став пихатим —

бо ж хто супроти міг мені стати?!

І я покинув

їсти скотину —

став потребляти л ю д и н я т и н у.

Людей-бо стало —

як не бувало,

хоча і нищать себе чимало...

Та й не увесь я, Іллейку, винен:

не винні крила і лапи, й спина.

На людоїдство мене штовхнули

ті дві голівки, що з боків були:

Ти ж знаєш — поки одна людина —

вона невинна,

немов дитина,

а тільки-тільки

зведи їх кілька —

то — тічка, зграя! То б а н д а, Ільку!

Одне одного підговоряє,

і далі, далі униз штовхає.

Ну а мене ж, бач, було аж троє,

що права слово, то ліва — двоє,

так одна одну перекривляє,

що аж у мені вогонь палає,

вогонь палає, нутро пашіє

і іскри сіє

та й огневії!

А зараз, бачиш, немає жару,

вогню немає і перегару.

Пощади, Ільку! Одноголовий,

я вже не піду на людолови!”

Ілько дивився із глузуваннням

на теє Змієве плазуванння:

“Ну так, ти станеш тепер, щоб вижить,

вживати тільки рослинну їжу...”

“Ой, ні, Іллейку! Брехать не буду:

я їжу в полі, в лісах здобуду.

Та й не піду я проти натури:

Ще ж є олені, лані і тури...”

“Я не про їжу. Вона знайдеться...

Про твою користь людові йдеться.

Що зрівноважить твоє злодійство?

Чим спокутуєш своє розбійство?”

“Ільку, а вовка або тхора ти

теж про корисність мав би питати?

Природа має свої резони,

незрозумілі людському грону...

А що як я народивсь для того,
щоб ти домігся звитяжства цього?

щоб всім киянам

і всім краянам

ти був за приклад, за мазь до рани,

щоб тя хвалили

мене хулили,

на твоїм прикла-ді-тей учили?”

⇐ Предыдущая 1 2 345 Следующая ⇒