Д У М А Т Р Е Т Я

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 5Следующая ⇒

Д У М А Т Р Е Т Я

З ЯКОЇ МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ЮНІСТЬ ІЛЛЕЙКА, З БОГА-РІЧКИ

ТУРЕЙКА, ПРО ЙОГО ДУШЕВНІ МУКИ ВІД НЕМОЖЛИВОСТІ

СТАТИ НА ЗАХИСТ СВОГО РОДУ І СВОЄЇ КРАЇНИ

ВІД ОРДИНЦІВ, ЩО НАПАДАЮТЬ ЗІ СХОДУ НА РУСЬ-КРАЇНУ

Чи ти спиш, чи лежиш,

чи ти стружки стружеш?

Я не сплю, не лежу

і стружки не стружу.

Ой ти спиш та дрімаєш,

а про ворогів не знаєш,

що вже тії вороги

і наш город облягли.

Наш город обняли,

наших діток забрали.

Колядка.

Так і минає за літом літо.

Уже Ількові й борідку збрито.

і як у руса —

чуприна руса,

і як у руса —

сіються вуса.

Нарешті виріс Ілько на мужа.

У нього пальці були так дужі,

що з ним змагатись було не варто:

він шкір десяток помне для жарту,

да так, що кожна стає шовкова,

тонка, прозора, сафіянова...

Скінчить роботу Ілько в чинбарні

і вже в сорочці вишитій, гарній,

ведуть-виносять його до саду,

зручненько вмостять, під дуб посадять,

під руки кобзу кладуть зручненько,

Всміхнеться вдячно Ілько до неньки

і вже співає —

підіграває,

усе, що вміє, усе, що знає.

Та так — аж серце зайдеться в грудях,

красою, чаром озветься в людях.

А як не грає,

то все питає

у діда й баби, що вони знають.

Щодня до нього ходили діти

і старші люди погомоніти.

порозмовляти

та поспівати,

Ільковій долі подивувати.

І тільки ненька

чула одненька

розлуку — муку

в бандури звуках...

Бо коли сам він на сам лишався —

не величався,

не усміхався,

журби гадюка в серце жалила,

воно з безділля

пекло-боліло.

Яка то мука — сиднем сидіти,

на рівних ніжках не походити,

яка то мука — лежнем лежати,

не повернутись, не походжати!

Душа ширяє понад дороги —

а ти не годен зігнути ноги,

душа літає понад хатами —

а ти не годен змахнуть руками!

Душа готова світ обійняти —

а кволе тіло не вийде з хати.

Гарячі очі шлють блискавиці —

а ти безкрила, підбита птиця,

блискучі очі спалити ладні —

а тіло волі геть непідвладне!

Батьки у праці марніють-гнуться —

а ти не годен перевернуться,

батьки всю душу вкладають в тебе —

а ти лиш смерті благаєш в неба...

Вже тридцять років Ільку минає,

зотлілу душу гризь роз’їдає,

журба журная,

печаль їдкая

Ількову душу не покидає.

Лежить він якось собі в садочку

на муравиці, у холодочку.

Вітрець повіє — зелене листя

з Ільком мов хоче розговориться,

а хмарка в небі

пливе, мов лебідь,

а там другая,

мов гусей зграя.

Ой гуси-гусоньки-гусенята,

чом на крилята

мене не взяти,

щоб я на землю згори поглянув,

щоб я, мов хмара тая, розтанув,

щоб і розтанув понад землею,

або дощами зійшов над нею,

полив садочки, полив городи,

додав хоч краплю земної вроди.

Якби міг стати промінням сонця —

я б всім нетягам залляв віконця,

проник до хати, промінив скроні,

зігрів їм серце, якщо холоне,

крізь очі я їм проник би в душу,

ачей там полум’я розворушу,

щоб розгорілась

колишня сила,

що вороженьків упень косила.

Якби я леготом перетворився,

я б з кожним дубом розговорився,

овіяв квітку, билину кожну,

вдихнув би в хлопців міць переможну,

я б їм повіяв чимдуж у спину,

аби у герці не знали спину!

А якби міг я на ноги стати —

я б всього себе зумів оддати

своєму люду, своєму краю,

що понад міру його кохаю!

Мій роде красний,

такий нещасний,

немає сили,

щоб тя хистила.

Яка б збудила твій дух заснулий,

закоцюбілий, мов потонулий.

Лиш знаєш пісню, ярмо і рало,

а цього мало,

а цього мало!

Ти панував тут колись, а нині

усім забродам даєш данину.

Ти, як теля те, що тупо стало,

а пси сусідські його обпали,

гарчать і брешуть зусібіч сміло,

воно ж від ляку оторопіло,

і хоч, буває,

бодне рогама,

і хоч, буває,

хвицьне ногама —

то нетерплячка лише теляча,

то безоглядність лише воляча,

то не всевладність

бика чи тура,

самодостатність

його натури,

якої досить і без хвицання,

і без ричання,

і без буцання,

щоб собачня всі хвости підбгала,

угнула шиї, позадкувала,

і поховалась попід ворота,

не смівши навіть розкрити рота!

Лежить Іллейко, тяжко зітхає,

та струни кобзи злегка торкає.

Закладався орел з конем

А за тиї криличеньки:

— Ой ти скорий, ти добіжиш,

Мені крильця постинаєш.

— Ой ти скорий, ти долетиш,

Мені ноги постинаєш,

Ой кінь біжить — земля дрижить,

Орел летить — перо дзвенить.

Ой кінь біжить все ярами,
Орел летить все лугами,

Кінь до води прибігає,

Орла-брата виглядає.

Орел летить і не сміє,

Кінь брата не познає,

Даруй, коню, крилечками,

А хто ходить ніжечками.

⇐ Предыдущая 123 4 5 Следующая ⇒