ДУМА ДРУГА

Стр 1 из 5Следующая ⇒

ДУМА ДРУГА

В ЯКІЙ ІДЕТЬСЯ ПРО ДИТИНСТВО ІЛЛЕЙКА,

З БОГА ТУРЕЙКА,

ПРО ЙОГО ЛЮБОВ ДО ПІСНІ І ДО КОБЗИ,

ПРО ВОЛИНЬ І ПРО РІЧКУ Б О Г,

ПРО БОЇВ-ВОЇВ

ПРО ДИКІ ОРДИ, ЩО ЙДУТЬ ЗІ СХОДУ,

ТА ПРО КОЖУМ’ЯЦТВО ІЛЬКА

А в ліску, ліску, на жовтім піску

Виросла сосна золоторясна.

Золоторясна, тонка, висока,

тонка, висока, в корінь глибока,

в корінь глибока, а в лист широка.

У лист широка, в кору багрова,

в кору багрова, а вверх кудрява,

Ой у тім кудрі є колисочка,

в тій колисочці гордоє дитя,

В кості іграє, краще співає...

Колядка.

Ой у світлоньці,

у колисоньці

лежав Іллейко біля віконця.

Дідова кобза над ним висіла —

з Іллейком струни та й говорили,

так озивались на хлопця голос,

як гори — крику, як вітру — колос,

як вітру колос, леготу — листя,

ході жіночій черлен-намисто.

А коли дідо бува заграє —

Ілько в колисці аж завмирає,

і слуха, слуха — почне сміяться,

очененята аж променяться,

упивається цілими днями

тими піснями

діда і мами.

А коли дідо кобзу підсуне

під його руки, вкладе на струни,

і, сам загнувши малі пальчата,

почне ті струни перебирати —

про радість хлопця сусіди знають:

так він гукає,

дзвіночком грає!

І раз за разом Ількові пальці

таки навчились трохи згинаться,

тоненькі жили перебирати,

чарівні звуки видобувати,

видобувати чарівні звуки

що далі краще уміли руки.

Підрісши трохи, просив у тата,

аби дозволив той кожі м’яти,

щоб краще пальці його згинались,

щоб м’язи твердли і розроблялись...

Внизу від хати

ріку видати,

і хлопець часто імив питати,

любив питати

у діда й тата.

чому цю річку та й Богом звати?

Казали тато: “Тому, синочку,

що там жіночки

перуть сорочки.

тож, коли хрестять об камінь ними,

кладуть поклони неізлічимі...”

Сердились дідо на жарті тії:

“Самі радії,

що ми дурнії!

Ще коли люди Христа не знали,

то вони в о д у Богом вважали.

і був він Богом

води, вологи...”

“Так Бог — людині обмъва ноги?” —

Ілько подумав собі тихенько,

а дідо далі казав любенько:

“Ще інші звали в о д и ц ю ДАНА,

Цим словом стільки річок названо:

на захід сонця — ДУНАЙ, ДАНАСТРІС,

а на схід сонця — ДОНА, ДАНАПРІС...

Колись я стрінув

купця персина

(плоди привозив нам диковинні) —

він дивувався, вчувши про Бога,

що БІГ ще значить ВОДА до того.

Казав, що ДАНА в країнах сходу

Теж БІГ означа, не тільки ВОДУ!

Та я вважаю — ця річ не дивна,

бо раз ВОДИЦЯ — БІГТИ повинна.

Нам РІЧка завжди була за БОГА —

ще за Стрибога і за ДАЖДЬбога,

вона нам рідна, вона нам мила,

вона поїла,

вона нас мила,

Як воріженьки ішли на села —

ховались руси в печери, скелі,

а інші в рота брали тростину,

та й опускались в ріки глибини,

пережидали у водній глибі

і лиш молили: спаси, спаси Біг!

Але ховались не всі божани —

бували гідні любові й шани.

То Бога вепрі, то Бога Тури,

що не втікали в хліви, мов кури,

вони давали усім урока,

як зустрічати врагів наскоки,

вони ставали за рід горою,

тому їх звали Б о ї чи в о ї,

колись богари

тепер бояри

Бога Турами ще звали встар їх.

“А що то значить В о л и н ь, дідусю?

Що вона важить помежи Руссю?”

“Волинь, онучку, величне слово

воно орлове,

воно чолове:

В о л и н ь в о л і л а і її в о л я

була залізна для всіх в околі.

В о л и н ь в о л а л а — всі відкликались,

і в о л о д і л а — всі підкорялись.

Це лиш недавно Київ піднявся,

З часів Гатила в пір’ячко вбрався”.

Іллі не треба давати хліба —

про б о ї в — в о ї в слухать волів би,

як злі, недобрі

жорстокі обри

залили кров’ю весь край по обрій,

та правда-мста їх усе ж постигла —

і зникли обри у часу тиглі!

Так час помалу собі минає.

Іллейко шкіри все виминає.

Від кобзи руки стають вправніші,

від шкір вминання стають сильніші...

Тоді в країні чутка лунала,

що нове лихо на край упало,

що йдуть, як води,

орди зі сходу,

що йдуть татари,

як божа кара,

що то є гніву Божого вияв,

що нападають вони на Київ.

Мов нові обри на сході краю

грабують, палять і убивають,

а князь не в змозі оборонятись,

щоразу мусить лиш відкуплятись...

Ілько, те чувши,

шкір десять мнувши,

бувало разом

їх рве одразу!

Їх рве з досади аж на ремінці

за свої люди, одноплемінці,

що так учора були хоробрі,

бо ж повбивали жахливих обрів,

учора дужі — слабкі сьогодні,

бо й захистити себе не годні!

Ой Русь широка, ой Русь розлога,

тебе прокляли колишні боги,

а з новим Богом ще не зріднилась,

що не спізналась, що не злюбилась!

Та що поробиш, коли не владен,

коли прикутий, ходить не ладен,

ото й спосібен, що кожі м’яти,

та побалакать, та поспівати,

та ще бандура,

розрада-жура,

і радість-мука,

що в срібних звуках...

Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє,

що ми собі покохались на лишенько своє.

Ой ви річки бистренькії, уже не стікайте,

коли ви нас розлучили, то й життя не дайте.

Ой ви Боги, ой ви Боги з високого неба,

вкоротіте життя мені, більш мені не треба.

Вкоротіте життя мені, доки в смутку буду

Лучче мені умирати, то я все забуду...

12 3 4 5 Следующая ⇒