Ритуали у сучасному суспільстві

Ритуали у сучасному суспільстві

Іншим важливим елементом культури є ритуал. Символ та ритуал тісно пов’язані між собою: часто навіть ритуал називають символічною дією, а символ – ритуальним об’єктом. Між цим, якщо символ виражає значення та цінності певної культури за допомогою матеріальних об’єктів, то ритуал – через поведінку людей. Так, наприклад, існує спеціальний ритуал щодо виконання Державного Гімну України, який є одним з Державних символів. Цей ритуал включає еталонну музичну редакцію Гімну, а також вимоги щодо виконання Державного Гімну: на офіційних чи урочистих заходах присутні слухають його стоячи, а чоловіки – без головних уборів. Недопустимим є імітування Державного Гімну чи використання його в рекламі; публічна наруга та інші вияви неповаги і зневажливого ставлення до Державного Гімну України тягнуть за собою відповідальність згідно з українським законодавством[6]. До речі, виявленням поваги до Державного Гімну є й написання цього словосполучення з великих літер. Таким чином, закріплена ритуалом поведінка виражає повагу до Державного Гімну та опосередковує визнання та підтримку цінності незалежної Української держави.

Слово «ритуал» частіше за все використовують для позначення церемоній чи формальних процедур. Ритуальні елементи опосередковують вираження почуттів та емоцій, як наприклад квіти на побаченні чи оплески на концерті та ін. Тобто, ритуал у повсякденному значенні – це стійка послідовність дій людей, що відтворюється у відповідних ситуаціях чи умовах. Часто ритуал в цьому сенсі сприймається негативно, бо він вважається позбавленим ціннісної чи змістовної насиченості. Так, ритуали ввічливості вимагають від нас казати при зустрічі «Здрастуйте!» незалежно від того, чи дійсно ця людина викликає в нас почуття поваги. Чи говорячи «Добрий день!», чи дійсно ми вважаємо його добрим? Невипадково американський соціолог Р. Мертон називає ритуалізмом одну з форм адаптивної поведінки, коли дії продукуються відповідно норм незалежно від того, чи призводять вони до бажаного результату[7].

Іншими словами, сучасне повсякденне мислення схиляється до розуміння поведінки людини як прояву її внутрішніх потреб, а ні ж зовнішніх (в тому числі соціальних) вимог та норм. Це пов’язане перш за все із сучасним розумінням рамок індивідуальної свободи, а також із суттєвою різницею традиційного та сучасного суспільства. На відміну від традиційного, одним із базових принципів існування сучасного суспільства є інновації. Воно не тільки постійно зазнає змін, але й робить їх формою свого існування. Це стосується не тільки технічної та технологічної сфери, але й соціальних відносин. Прикладами таких змін є ствердження рівності прав чоловіків та жінок, негативне ставлення до дискримінації у різних її проявах (за ознаками віку, національності, кольору шкіри та ін.), захист прав меншин. Але деритуалізація сучасного суспільства не означає повної відсутності ритуалу, наприклад, згадані вже ритуали ввічливості та інші повсякденні (ритуали поваги чи підтримання дистанції[8]). Є окремі сфери діяльності чи соціальні інститути, де ритуалізація залишається центральним засобом регламентації відносин: це армія та церков, а також певним чином політична сфера. Актуалізує ритуальні принципи регуляції й сучасна корпоративна культура: найвідоміший приклад – дрескод, тобто вимоги щодо одягу співробітників. Елементом ритуалу є й так звані «джинсові дні», коли співробітникам надається право не дотримуватися дрескоду.

Соціологічне визначення ритуалу допомагає зрозуміти, чому ритуальна регуляція поведінки залишається і досі дієвою. За формулюванням німецького соціолога Р. Фукса, ритуал – це соціально регульована, колективно здійснювана послідовність дій, що не породжує нової предметності і не змінює ситуацію у фізичному плані, а переробляє символи і веде до символічної зміни ситуації[9]. Як бачимо, важливими ознаками ритуалу є його колективний характер та соціальна регуляція послідовності дій. Але колективний характер на соціальну регуляцію мають й інші форми поведінки, перш за все – практичні дії. Маються на увазі колективні дії людей, що спрямовані на зміни у фізичному світі, наприклад, діяльність будівельної чи сільськогосподарської бригади. Саме практичним діям протистоїть ритуал, бо зміни, до яких він призводить, стосуються не фізичного, а символічного світу. Під час ритуалу відбуваються дії із символами (чи символічними предметами) та над символами. Іншими словами, ритуал дозволяє робити зміни у символічній сфері суспільства, а саме – коректувати зв’язки людей та символів.

Так, під час ритуалу укладання шлюбу в обох його версіях – церковному та світському – ми спостерігаємо колективну дію людей (представників Загсу чи служителів церкви з одного боку та наречених та їх рідних, друзів та гостей з іншого). Їх дії підпорядковані певним нормам, які визначають загальну послідовність дій, «розподіл ролей» та спосіб виконання ролей: від кольору вбрання нареченої, списку гостей до місця проведення церемонії та меню святкового столу. (Саме важливість дотримуватися певних культурних настанов – традиційних чи навпаки найсучасніших – і є підставою дискусій, суперечок та конфліктів стосовно свадьби, які часто зображуються у літературі та кінематографі). Але, повертаючись до соціологічного визначення ритуалу, під час самої церемонії, в результаті вжитих її учасниками дій не створюється нової предметності. Натомість в результаті маніпуляції, «переробки» символів наречені отримують новий статус – статус подружжя зі всіма необхідними символічними підтвердженнями (обручки, свідоцтво про одруження тощо).

Ритуальні форми поведінки, якими б далекими вони не були від потреб повсякденного життя, не байдужі до змісту та цінностей, що затверджуються за їх допомогою. Відкидання елементів ритуалу веде до руйнування інституціональних утворень і становлення нового ціннісного змісту взаємодій. Боротьба проти ритуалізму як застарілих форм поведінки є боротьбою проти змісту та цінностей, втіленого в цих формах. Продовжуючи приклад з ритуалом укладання шлюбу підкреслимо, що саме небайдужість до конкретного ціннісного змісту церемонії викликає дискусії. Наприклад, коли майбутні чоловік та жінка різних національностей чи віросповідань, пошуки компромісу щодо дотримання конкретних культурних традицій з обох сторін можуть тривати дуже довго. Між цим будь який з відомих ритуалів одруження репрезентує загальну цінність – цінність спільноти. Відмова від публічної процедури, розгорнутого ритуалу означає послаблення цінностей спільноти чи навіть її заперечення та відбувається на тлі зростання індивідуалізації людини у сучасному суспільстві.

Дослідники традиційних суспільств, які перші стали вивчати ритуали, створили різні класифікації ритуалів. Так, ритуали можна поділити на магічні та релігійні. Магічні мають індивідуальний характер та забезпечують безпосередній зв’язок людини із надприродними силами. Релігійні основані на вірі в Бога та суспільні за характером реалізації.

Вирізняються ритуали за їх функціями. Так, кризові актуалізуються у критичні, небезпечні періодів життя спільноти. Календарні ритуали позначають зміну пори року. Ритуали інтенсифікації покликані протистояти порушенню рівноваги групового життя і підвищити ступінь групової згуртованості. Окремі ритуали визначають спорідненість за функціональними взаємозв’язками, як спорідненість із хрещеними батьками. Ритуали бувають також чоловічими та жіночими; за участю всіх членів спільноти чи тільки її провідників[10].

Специфічну групу складають ритуали переходу (ініціації)[11]: вони пов'язані з послідовним проходженням людиною етапів життя, фіксують нову ідентичність індивіда, його новий статус. До них належать ритуали народження та смерті, укладання шлюбу, настання старості. Загальним для сучасних і традиційних ритуалів переходу є їх символічний характер та соціальна функція. Ритуали переходу слугують стабілізації соціальної структури, категоризації індивідів, наділенню їх свідченнями статусної ідентичності. Різницею ритуалів переходу в традиційному та сучасному суспільстві слід вважати множинність сучасних «ініціацій»: її ми характеризували раніше, коли згадували про різницю сучасних та традиційних символів. В традиційному суспільстві ініціація є іспитом, який не можна перездати.

Ініціації поділяються також на чоловічі та жіночі, що є однією з багатьох ознак розрізнення соціальних ролей та статусів жінок та чоловіків у суспільстві. Український антрополог О. Кісь, досліджуючи жінку у традиційному українській культурі, знайшла дані щодо такої обрядовості, а саме – відзначення повноліття дівчини. На Чернігівщині його святкують наступним чином: до дівчини збираються її рідні та знайомі, вітають її з повноліттям, їдять пироги, п’ють горілку. Потім викидають над хатою білий прапор – знак радості, або возять іменинницю на санках чи в кориті по селу, скачуть та кричать «Поспєла! Поспєла!». «Після такого оприлюднення повноліття дівчини будь-хто має право її сватати, а до того - ніхто»[12].

Нерелігійні ритуали у сучасному суспільстві являють собою дифузійні форми, тобто змішення власне ритуальності й соціальності. Серед них поважне відношення, яке досліджує І. Гофман[13]; ритуали запобігання, що обмежують поведінку та зберігають соціальну дистанцію, наприклад такт у Г. Зіммеля[14]. До цієї групи належать також ритуали презентації, що слугують заохоченню й активізації взаємодії всередині спільноти та в суспільстві.

Функції ритуалів як єдине системно організоване ціле вивчав Е. Дюркгейм[15]. Досліджуючи обрядові форми релігії австралійських аборигенів, він дійшов висновку, що релігійні ритуали слугують обожуванню суспільства. Суспільство Е. Дюркгейм трактує як реальність особливого роду, що не вичерпується емпіричним життям його членів. В їх свідомості присутня ідея про існування двох світів: вульгарного і сакрального. Перший містить в собі повсякденне життя людей у суспільстві, де вони існують окремо, навіть ізольовано, виконуючи рутинні дії та переслідуючи індивідуальні цілі. Сакральний світ поєднує людей у спільноту, стає умовою існування колективу та суспільства загалом. Розділенню сакрального та вульгарного світів й слугують негативні ритуали (заборони), наприклад, заборони бачити священні об’єкти чи знаходитися у священних місцях. (Аналогічним негативним ритуалом православної церкви є заборона для вмірян заходити у вівтар). Позитивні ритуали навпаки наближують членів суспільства до світу сакрального. До них належать, наприклад, спільне поїдання тіла тотемної тварини, дії спрямовані на здобуття прихильності божества, імітаційні дії тощо. (Аналогом у православній ритуальності є причастя). Поділу світу на вульгарний та сакральний відповідає й поділ часу існування суспільства на повільний рутинний час виробництва, коли різні клани розпорошені та відокремлені та час священного свята. Саме тоді клани збираються разом, люді звільняються від повсякденних обов’язків, певні заборони відміняються та суспільство святкує свою єдність в специфічній спосіб танців та екстазу[16].

Ритуалізація будь-якої системи діяльності, відрив її від реального життєвого субстрату є формоюутворення соціальних інститутів. Інституціоналізовані ритуали каналізують, дають напрямок різноманітним індивідуальним енергіям, створюючи таким чином фундамент соціального порядку. Таке розуміння ритуалів засновано на концепції форми і змісту соціального Г. Зіммеля[17]. Зміст соціального – це бажання, прагнення, цілі, зацікавленості, переживання індивідів, тобто те, що спонукає його до діяльності. Зміст соціального завжди конкретний (голод, любов, праця, віра, інше). Але щоб досягти своєї мети, здійснити свої бажання, втілити свої прагнення, людина має вступити у взаємодію з іншими членами суспільства. Яку б людську потребу ми не згадували – збереження енергії чи продовження роду, потреба безпеки, любові, поваги, самореалізації[18] – така взаємодія є необхідною, але не завжди є взаємодією віч-на-віч у реальному часі. (Так, випікаючи пиріг за рецептом своєї бабусі, ви вступаєте з нею у взаємодію, навіть якщо неї давно немає на світі. Вдягаючи ритуальне національне вбрання ви вступаєте у взаємодію із усіма своїми етнічними попередниками, тощо). При цьому зміст із необхідністю втрачає якісь індивідуальні риси та характеристики, втілюючись у типові форми реалізації, притаманні даному суспільству. Перетворення індивідуального існування у форму взаємодії робить зміст суспільним, залишаючи його матерією та енергією соціального. Специфічними формами соціального є, наприклад, наука, мода, конфлікт, закон, мораль, звичай. Всі вони є результатом усуспільнення змісту, перетворення індивідуальних мотивів, переживань у суспільстві. Цей процес усуспільнення є ритуалізацією, яка передує створенню соціальних інститутів. Інституціоналізація системи діяльності означає перетворення форми в ритуал, історично пов'язаний з життєвою доцільністю. У первинних суспільствах ритуали замінюють собою соціальні інститути. В результаті ритуалізації форма втрачає свої цілі, спустошується. У той же час ритуалізовані форми впливають на життя, визначаючи й формуючи її зміст. Зміни у суспільному розумінні змісту соціального впливають на зміни у системах соціальних інститутів, їх реформування чи навіть руйнування. Революції та інші форми соціальних трансформацій саме й реалізують ці зміни.

Ритуали є засобом збереження пам’яті спільноти. На це звертає увагу антрополог М. Дуглас[19], перевіряючи на основі антропологічних досліджень середини ХХ ст. уявлення про магічну природу ритуала. Мова йде про наукове уявлення, що йде ще від еволюціоністів (наприклад, Дж. Фрезера), що магія є ефективно діючими символами. Іншими словами, ритуали примітивного суспільства, вважали вони, дозволяють йому впливати на своє оточення, наприклад – визивати дощ у сезон посухи. Але самі африканські аборигени (авторка наводить приклад із досліджень народів бушменів та дінка) іронічно ставляться до таких висновків, сміються у відповідь на питання дослідників щодо цього. Навпроти, М. Дуглас звертає увагу на мнемонічну (тобто пов’язану із запам’ятовуванням) дію символів. Коли пастух племені дінка поспішає до дому, він залишає на дорозі пучок трави – символ затримки. Таким чином він виражає бажання, щоб виготовлення їжі відстрочили до його повернення. Ця дія не є магічною чи чаклунської; вона також не є марною тратою часу: пастух поспішає ще сильніше, бо цей ритуал концентрує його увагу на бажанні встигнути до дому. Ритуал,стверджує М. Дуглас, фокусує увагу, пожвавлює пам’ять, пов’язує певний час із значущім минулим. Ритуал актуалізує в свідомості спільноти соціальні знання, пов’язані, наприклад, із особливостями поведінки та спільних дій людей у певний сезон року (період дощів на відміну від посухи). Ритуал переорієнтовує сприйняття спільноти на значущі в конкретній ситуації явища та поняття, концентрує та створює досвід, актуалізуючи соціальну пам’ять спільноти.

Як бачимо, використання символів та збереження важливої соціальної інформації у ритуалах (від ввічливості до календарю) є невід’ємною рисою існування суспільства та культури. Важливе місце серед ритуалів сучасного суспільства займають свята. В зоні україномовної та російськомовної культур актуалізуються два значення цього слова: (1) священний, такий, що має стосунки до вищих цінностей, та (2) вільний від роботи (російською – «праздный»)[20]. Ці значення відображають зв’язок вищого, священного (як в релігійному, так і у світському значеннях) та повсякденного (вульгарного), що втілюється у святі та відповідних йому колективних діях людей. Вимога дотримуватися ритуальної сторони сучасного свята (як публічного так і приватного, наприклад, дня народження чи річниці одруження[21]), звичайно, не така жорстка, як в традиційному суспільстві. Але й вони передбачають повторювані колективні та соціально санкціоновані дії, наприклад, підготування подарунків та частування для гостей, паради чи демонстрації, відвідування ритуальних місць, тощо.

Перелік свят[22] у будь-якій країні є неоднорідним та плинним. Є офіційні свята, відмічені в календарі червоним кольором, тобто святкові неробочі дні, закріплені відповідним законом. В Україні це: Новий рік (1 січня), Різдво Христове (7 січня), Міжнародний жіночий день (8 березня), Великдень, День міжнародної солідарності трудящих (1 та 2 травня), День перемоги (9 травня), Трійця, День Конституції (28 червня) та День незалежності (24 серпня). В цьому переліку ми зустрічаємо свята релігійні та світські. В цілому релігійні свята відрізняються більш чіткою регламентацією (існує докладний опис необхідних дій), стародавнім походженням та конфесійним розрізненням. Незважаючи на наявність в Україні релігійних спільнот та організацій всіх християнських конфесій та світових релігій, серед релігійних свят, що мають статус офіційних, ми бачимо тільки православні. Це має слугувати ознакою нахилу державної влади у бік православної релігії, незважаючи на декларовану нейтральність.

Світські свята (професійні, неофіційні, народні, інші) дуже різноманітні за характером та походженням, пов’язані із існуванням та діяльністю різних соціальних інститутів та спільнот, що їх ініціювали (наприклад, День землевпорядника чи День працівників культури та аматорів народного мистецтва). Наявність такого свята має слугувати показником ступеню інтеграції та інституціоналізації певної групи, її суспільного визнання. Свої професійні свята в Україні мають пожежники, рятівники, геологи, хіміки, працівники житлово-комунальних служб, співробітники ракетно-космічної галузі, психологи, банківські працівники, прикордонники, митники, співробітники ДАІ, міліціонери, військові (представники різник родів військ), поліграфісти, співробітники водного транспорту, морського та річкового флотів, водного господарства, журналісти, лікарі та медсестри, ветеринари, рибалки, бухгалтери, металурги, будівельники, судові експерти, працівники торгівлі, пасічники, шахтарі, підприємці, HRменеджери, фармацевти, винахідники, вчителі, юристи, художники, метрологи, епідеміологи, автомобілісти, працівники соціальної сфери, сільського господарства, радіо та телебачення, метеорологи, прокуратури, статистичних відділів, судді, енергетики, архівісти та ін. Цей перелік можна продовжити за рахунок свят певних галузей національної економіки (наприклад, місцевої, легкої, харчової, нафтодобувної промисловості та ін.). Специфічним професійним святом можна вважати й День студентів. Є два його варіанти: так званий «Тетянин день» (25 січня), який своїм походженням пов’язаний із історією вищої освіти в Російський імперії та відкриттям Московського університету, та Міжнародний день студентів (17 листопада), встановлений Всесвітнім конгресом студентів у 1946 році на честь вшанування пам’яті загиблих чеських студентів-антифашистів. Як бачимо, існують різні традиції ритуалізації пам’яті та культивації тих самих символів та цінностей: дотримання певної традиції характеризує спільноту чи індивіда, їх культурний досвід та переконання.

Світські свята відображають собою різноманіття функціональних потреб певного суспільства, а також його історичні, регіональні, мовні, етнічні, культурні розрізнення та різноманіття зв’язків із іншими суспільствами та ціннісно-символічними системами. Так в Україні визнані такі міжнародні свята та всесвітні дні, як: день рідної мови, громадянської оборони, день споживача, день книги, театру, здоров’я, авіації та космонавтики, пам’ятників культури, інтелектуальної власності, п’яті жертв радіаційних аварій та катастроф, день сім’ї, науки, день інформаційної спільноти, музеїв, день миротворця ООН, день захисту дітей, охорони навколишнього середовища, день дружби та єднання слов’ян, день слов’янської письменності та культури, день авіації, день знань, день грамотності, день охорони озонового шару, день миру, туризму, день людей похилого віку, день музики, пошти, спорту, телебачення, день боротьби із СНІД, день інвалідів, день прав людини та ін. Цей перелік відображає символи та цінності, що є офіційно визнаними міжнародними організаціями та українською державою, тобто користають підтримкою на інституційному рівні. Таке визнання є результатом діяльності зацікавлених спільнот, а з іншого боку – опорою в їх подальшій діяльності щодо втілення певних цінностей у життя суспільства (наприклад, боротьба із забрудненням навколишнього середовища чи за дотримання прав людини).

Свята відрізняються також ступенем офіційного визнання, підтримкою певних інститутів та організацій, рівнем популярності та поширеності серед населення. На перший погляд, свято має вказувати на визнані в суспільстві цінності та символи. Але в умовах соціальних трансформацій та активізації культурно-ідеологічної боротьби, на етапах ствердження символічних основ життя суспільства[23] перелік встановлених свят є неоднорідним за культурно-ідеологічною спрямованістю. А ідеологічна спрямованість лідерів та партій, що опиняються у влади, впливає на ступінь державної фінансово-організаційної підтримки різних свят чи пам’ятних днів. Так, під час президентства В.А. Ющенко держава спрямовувала владні ресурси на підтримку символіки козацтва та історії боротьби українського народу за незалежність, національної символіці, вшанування жертв голодомору та політичних репресій. Діяльність в цьому полі Партії регіонів та її лідерів різних рівнів спрямована на підтримку символів перемоги над фашизмом, героїзму під час Великої вітчизняної війни, героїчної праці по створенню індустріального потенціалу держави. Але така різниця у культурно-ідеологічній спрямованості має очевидні підстави, а сааме – неоднорідність історичного та культурного досвіду певних частин українського суспільства. Обидві з наведених практик культивування символів користуються підтримкою певних груп українців[24]. Тому визначена неоднорідність має розумітися не негативно як розрізнення, а позитивно як множинність, складність, неоднозначність.

Виділяються також так звані народні свята: Урядовий портал в розділі «Традиції та обряди» відносить до них Святий вечір перед Різдвом, Щедрий вечір напередодні нового року, Масляну, Івана Купала та інші дохристиянські свята[25]. Народні свята також пов’язують із фольклором, традиціями певних регіональних спільнот. В наш час ці свята стають основою чи приводом для місцевих святкувань, фестивалів, ярмарок тощо. Їх стародавня архаїчна основа забезпечує певну нейтральність щодо актуальних політико-ідеологічних розмежувань, легітимує культурні, мовні, ритуальні неоднорідності і тому ці свята успішно стають фоном практик споживання.

Повертаючись до суспільно-історичних трансформацій, треба зазначити, що вони відображаються у введенні нових свят, що репрезентують устрій, що народився, та у відміні свят попереднього устрою чи їх частини. Це стосується преш за все офіційних свят – вихідних днів, бо їх не може бути багато та, з іншого боку, їх доля в руках держави. Складніша ситуація із неофіційними святами, доля яких пов’язана із соціокультурним досвідом населення, силою та вкоріненістю певних символів, глибиною зв’язку ритуальної сторони свята із повсякденністю пересічної людини, річним календарним циклом тощо. В сучасному українському календарі свят серед тих, які залишилися з радянських часів: (офіційні) жіночий день 8 березня, Першотравень, 9 травня – день перемоги, та (неофіційні) – 23-є лютого, день радянської армії чи у актуальному російському варіанті «День захисника вітчизни». Символи та цінності незалежної української держави репрезентують в українському календарі День незалежності (24 серпня), День конституції (28 червня) та День соборності України (22 січня), День державного прапору України (23 серпня), День Свободи (22 листопада) та День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій (четверта субота листопада).

Пам’ятаючи про зв’язок ритуалу та процесів утворення соціальних інститутів, маємо вказати, що встановлення певного свята державою є фактом інституціоналізації значущих для суспільства символів, закріплення відповідних практик щодо їх вшанування, формування інституційних засад підтримки певної пам’яті про минуле. Але цей факт не означає автоматичного вбудовування певних символів в уявлення та переконання всього населення. Тим більше цей факт не забезпечує відчуття всім населенням в однаковій мірі певних емоцій щодо подій та постатей, пам’ять про які інституціоналізується. Більше того, послідовне осмислення неоднорідності суспільства з точки зору історії, культури, традицій певних регіонів чи окремих спільнот примушує поставити під сумнів можливість та необхідність такої «всезагальної» єдності. Але, з огляду на демократичні принципи, дискусійність певних інтерпретацій подій чи фігур минулого не може бути причиною заборони для певної спільноти вшановувати її героїв. Так дискусійними, тобто такими, що оцінюються по-різному, є вже інституціоналізовані символи Помаранчевої революції («День свободи») та Голодомору («День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій»), постаті Степана Бандери та Романа Шухевича (вони визнані Героями України посмертно у 2010 та 2007 роках відповідно). Політизація цих дискусій, штучне протиставлення українського та радянського пантеонів героїв не сприяє ані злагоді чи добробуту, ані навіть політичній перемозі певних кіл, бо активізована політизацією взаємна недовіра обертається проти них самих.

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒