Лілії Сінєльник

Лілії Сінєльник

Вічність для неї

“Вічність. Подарувати їй вічність. Що ще обіцяти, коли в мене не залишилося вже нічого. Мабуть, і душа вже давно зчерствіла. Її спалили холодні вітри життя – і вона, як осіннє листя, зів’яла…

Нема, немає слів, щоб описати її. Яка вона? Я не знаю. Пригадую аромат парфумів, схожий на запах весняних фіалок, і серед мільйонів впізнаю її легку ходу…

Але хто вона? Звідки взялася? Для чого?.. Їй подобався дощ. Вона годинами могла стояти біля вікна і слухати шум дощу. В такі хвилини здавалось грішним рушити її спокій, ту нероздільну єдність людини й природи. Про що вона думала в такі миті?... Я завжди боявся спитати про це. Боявся, що вона скаже щось таке, чого я сам не міг прийняти…

Вона була чарівна. Я впевнений у цьому. Такий голос міг належати тільки надзвичайній людині. В ній було витончене все – і сміх, і навіть сльози. Я помітив їх лише раз – тоді, коли вона прийшла серед ночі і сказала, що ладна перекреслити все, покинути свою сім’ю заради того, щоб бути поруч зі мною…

Ще їй подобалась музика. Я грав для неї. Вона годинами могла слухати. Сиділа мовчазна, і лиш іноді, коли пальці відривались від клавіш, було чути її тихе зітхання. Які думи тяжкі полонили її молодий розум? Що довелося побачити таке, що вселило в серце таку журбу?..

У неї були сумні очі. Я знав це. Відчував. Невеличка. Худорлява. Колись я не витерпів і спитав якого кольору її волосся. Вона відповіла, що темне. З того часу я часто уявляв, як її довгим хвилястим волоссям бавиться вітер і як вона всміхається, стримуючи сум душі…

Для чого вона з’явилась? Вона прийшла тоді, коли в мені вже остаточно оселилась зима. Моє серце було скорене негодою і сковане кригою. І щонайгірше – мене це влаштовувало.

Вона була весною. Вічно журливою весною. Вона бриніла у струмках і раділа щебетом птахів. Вона прикрашала сяйвом світанки і давала спокій сутінкам. Я знав про неї все, окрім одного – хто вона? ”

“Напівжиття. Так, певно по-іншому не можна назвати існування, яке було до нього. Я жила у створеному мною світі й раділа, що маю дах над головою. Я давно змирилась із долею, замурувала душу й раділа, як дитя, раділа тому вдаваному спокою, який отримала натомість… Я по цеглині збудувала світ, який згодом отруїв мене. По гілочці вила своє гніздо, яке стало кліткою і яке я зненавиділа…

Хто він, той загадковий сивуватий чоловік, який сидів серед спустілого парку і дивився на озеро? Чому саме в той день мені остогидло моє життя і я вирішила обірвати його? ”

“Я сидів в осінньому парку і споглядав світ. Ні, я не бачив нічого. Я вже п’ять років взагалі нічого не бачу. Я відчуваю. І тоді я знав якого кольору в ту пору озеро, як старі верби покірно схиляються над ним, і наскільки незалежно і гордо берези скидають свої спустілі віти – ген, аж до неба… Я завжди дивувався красі осіннього парку. Зворушено вбирав у себе кожен шелест і уявляв, як знову малюю ці стежки, на яких пролетіло все моє життя. Так, я був художником. Навіть досить відомим, але хвороба зламала мене – і я назавжди замкнув у старій шафі пензлі й полотно…

Раптом я почув кроки, що швидко наближались... Ні, то була не просто хода. За роки своєї сліпоти я навчився багато чого відрізняти. То була рішуча хода людини, яку вже ніщо не тримає на землі…

-Ви бачили, як замерзає це озеро?, - це було перше, що спало на гадку. Але вона спинилась. Стукіт каблуків стих.

-Ні…

Напевно саме несподіванка вирвала її із забуття. Переді мною стояла людина, яка була лише за крок від смерті. Я відчував це.

-Куди ви йдете?...

-Я?.. Яка різниця? Не знаю…

Дівчина підійшла і сіла на другий кінець лавки. Я почув, як вона зітхнула. Важко дихала, але мовчки сиділа поруч…”

“Не знаю, що спинило мене в ту хвилину: випадковість чи дивне питання незнайомого сліпця. Але я поглянула на озеро і зрозуміла, що ніколи не бачила, як воно вкривається кригою… Кинула погляд на незнайомця і вирішила: хоч в останні хвилини розповім комусь свою історію…”

“Потім вона довго говорила. Безпристрасно. Наче йшлося про іншу людину. Я слухав, боячись зупинити голос душі, яка так довго мовчала…”

“Не знаю, чому я погодилась провести до будинку цього чоловіка. Чому не відмовилась випити чаю. Хоча… Певно тому, що відчувала: втрачати мені вже нічого. Я зробила крок уперед, уперше не розраховуючи кожен хід. Я поставила на карту все. Можливо, тому, що не мала вже нічого”.

“Для мене назавжди залишиться загадкою, чому вона повернулась. Що змушувало її знову і знову приходити? Що вона знайшла в мені, у підстаркуватому каліці?.. ”

“У ньому було все. Все, чого так не вистачало мені. Поряд з ним затишно і спокійно. Він може жваво розповідати якусь історію, а потім просто мовчати годину.

Не можу відвести від нього погляду. Він має великі світлі очі. Певно, колись у них потонув не один десяток жіночих сердець. Зараз він ховає їх за темними окулярами. Його волосся вже почала вкривати сивина, схоже на те, як іній вкриває стомлену землю.

Я дивлюся і захоплююся ним, дивуючись тільки тому холоду, за яким він ховає своє гаряче, вічно живе серце”.

“Коли я зрозумів, наскільки далеко зайшла наша дружба, то злякався. Смертельно злякався за неї і... за себе. Боявся втратити рівновогу, яку виграв у такому нелегкому поєдинку розуму і серця. Я пригадав свою молодість, коли мою «окрилену» висміяли і вткнули кинджал аж до держака... Злякався. Що занапастив її – таку молоду, ніжну й тендітну. Я зривався ночами в гарячці, картаючи себе за те, що спас її для того, щоб згубити... ”

“Я вдячна йому за кожну хвилину, чудово розуміючи, чому він вирішив більше не спілкуватись. На той час я вже надто добре вивчила його”.

“Вона повернулася і сказала, що ладна покинути все заради мене, бо я – і є її життя”.

“Він розгнівався. Кричав, проганяв... А потім упав навколішки переді мною і заплакав. Він плакав, як дитина, бо його серце відтануло і він невимовно боявся і радів цьому”.

“Я не знав, що казати їй. Як відлякати, щоб вона покинула мене. Наговорив стільки неприємного, ненавидячи себе за це. Але в душі чудово розумів, що вона не піде від мене. Вона з’явилася в моєму житті для того, щоб залишитись....

Дивна дівчинка. Дика, але така покірна воля. Я ніколи не говорив як ціную її. Як вдячний за те, що вона теж врятувала мене...

Вічність. Так, я подарую їй вічність. Я подарую їй вічність у білих і чорних відтінках. Вона заслуговує навіть більшого, але в мене нічого немає...

Весняна муза. Вона ніколи не говорила про свої почуття. Це було зайвим. Ми обоє знали, що розквітло між нами, але ніколи не намагалися сказати про це, боячись наврочити... ”

“Що є він? Він – усе. Небо, зорі, сади. Він – це я. Він живе в моєму серці так глибоко, як ніхто й ніколи. Він показав мені, що означає насправді – жити. І я віддала б усе, щоб прожити з ним кожну мить ще раз. Та боюсь, що в мене не буде такої нагоди. Невже лікарі говорять правду і мені ще недовго лишилось милуватись його усмішкою? Невже я зникну тоді, коли почала любити цей світ? Ні, неправда! Не вірю! Я буду жити! Обов’язково буду. Я житиму заради нього! ”

“Це було останнє, що я знайшов у старому, пошарпаному блокноті через тиждень після того, як її не стало. Мій друг, читаючи її слова плакав. Вона ніколи не говорила про свою хворобу. І пішла, забравши цю таємницю з собою. Певно, просто не хотіла мене хвилювати...

Пригадую, після того я довго не міг розмовляти. Але вижив. Заради неї... Вона б хотіла, щоб я жив. Загадкова зіронька, таємнича пташка. Безмежно рідна і навіки втрачена...

Ні! Не втрачена. Я подарую їй вічність. Так, я намалюю її. Вона завжди хотіла, щоб я знову почав писати... Пригадую кожну рисочку її обличчя, ніжну шкіру. Так, я намалюю її портрет. Я зможу...

Вічність. Вічність... для неї... ”

⇐ Предыдущая 1 23