Солодка Даруся 7 страница

Чоловіки якийсь час мовчки і незмигно дивилися просто в очі один одному, по тому мовчки подали один одному руки, а далі Лупул скинув воєнного картуза, сів посеред подвір'я на вискладені в ряди дошки, запрошуючи рукою сісти й Михайла.

- Прийшли мене брати на войну? — безбарвно, так ніби це його не стосується, питав Михайло по—румунськи, всідаючись поруч.

Лупул не відповів. Мовчав і Михайло.

- Перед тим, як іти на войну, ти би закликав мене в хату та почастував би чим… — якось незвично, по—доброму, засміявся військовик.

Поки Матронка накривала на стіл, торкітлива, як сорока дитина, всілася лейтенантові на коліна лицем до обличчя, торгаючи білі плетені косички на мундирі і зазираючи в очі. Іншим разом, Михайло був би дав дитині по пальцях, але тепер сидів, важко поклавши великі долоні на край столу, дивився чомусь на двері і раз по раз зітхав.

- DoamnoУ Матронки одна за одною, як град, пішли лицем сльози. Михайло здригнувся: Матронка не плакала давно.

- Не плачте, домно… — якомога лагідніше заспокоїв лейтенант, але вона вже була в сінях.

- То коли мені ладувати в дорогу рупцак? - Я не прийшов тебе брати на войну, Мігаю.

З несподівано почутого Михайло захлинувся слиною:

- А хто буде брати?

- Поки я тут, тебе ніхто не візьме. Як мене тут не буде, то може бути всяке.

- Що я для вас зробив такого, що ви зо мною так жартуєте? — Михайло м'яв край скатертини, але відчувалося, як він кипить.

- Я не жартую, — говорив Лупул, не торкаючись зовсім їжі. — Я, Мігаю, людина — не жартівлива. Я солдат. Сказав, що не буду брати — значить, сказав.

- А чого не будете брати? Моїх верстаківЛупул трохи подумав, а далі подивився Михайлові в очі:

- Видиш, Мігаю, я не є впевнений, що без тебе війна не скінчиться. А межи цивільними людьми хтось також мусить тримати порядок. Ти думаєш, лиш воєнні люди утримують між людьми порядок?.. Так що тут я дуже сподіваюся на тебе. В селі залишаються самі діти, старі й каліки, а як би що скоїлося, поки гармати б'ють на фронті, то не було би кому й стати на порятунок.

- А хіба так можна? — здивувався Михайло.

- Не можна. Але ти ж не будеш на паркані писати про нашу розмову. Тим більше, ти вже покараний: у тебе жінка не є здорова. Малолітня дитина. Є поважна причина.

- Вона вже відійшла… — намагався непевно заперечити.

Лупул перебив його:

- А потім… ти не зовсім благонадійний, як для воєнного часу.

Михайло з несподіванки захлинувся вдруге: — Як то?!

- А хіба ти забув, за яких умов і як пропадала твоя жінка? — Румун запитав якось так легко, як здалося Михайлові, майже безтурботно, ніби він пропадав з Матронкою разом, а для Михайла це нібито й не було таємницею.

- При чому тут моя жінка?

- То ти що, так і не знаєш?! — тепер уже не на жарти здивувався лейтенант, щоправда, чимось спантеличений.

- Про що?

Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, коли Михайло прийшов мельдувати, що пропала Матронка:

- Та, власне, жінка тут ні при чому. Так, згадалося, що пропадала, а хто його знає, може, вона який агент… А я справді не маю права тебе не брати в армію, Мігаю. Але хай це буде єдиним найбільшим моїм гріхом перед його величністю нашим королем, великою Румунією і Господом Богом. У мене брат загинув на фронті, а в нього лишилися малі діти. Якщо можна не сиротити чужих дітей, то так і треба робити.

А завтра прийди до мене на пост. Будемо міняти підлогу і двері. Грибок з'їв підлогу начисто…

…У ТОЙ ДЕНЬ важка, мов камінь, Михайлова рука вперше рахувала Матрончині ребра.

Іще ззавидка Михайло відвів дитину до куми Марії, замкнув браму і хату на колітки, Господи милосердний… Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді. Ані нагла кров, що заливає людині мозок під час боли—хвороби, ні фізичний біль, ні втрата близької людини, ні найбільша пропажа, ні вогонь, ні вода не діють на ревнивого чоловіка так, як одна маленька, дрібна, як блоха, і гостра, мов кинджал, думка, що його жінку знає інший — чужий — чоловік.

До сьогодні Михайло плюнув би в очі любому, хто посмів би сказати криве слово про його Матронку, яка навіть по багатьох роках шлюбу лишалася такою ж лагідною, богобоязкою і майже колінопреклонною перед Михайлом, як і за свого дівоцтва. Що ні дня не годна без нього — то, може, того, що слаба. А що слабонька бідашка — то він її жаліє. Але що вже любить Михайла…

Колись Михайлові здавалося, що він би став на оборі і співав би від одної гадки: як вона щосуботи увечері заливає посеред хати велику дерев'яну балію гарячою і запашною від трав водою, а потім швидко ховається в ній, сором'язливо закриваючись розплетеною косою. Матронка могла би й не закриватися: її густе, мало не до п'ят волосся важко спадало уздовж маленького зграбного тіла, ховаючи всі його ямки і горбики — аж Михайлові мутилося в голові від гарячості. Та мутна гарячість не минала йому навіть тоді, коли після своєї пропажі Матронка тижнями незрушно лежала і дивилася в стелю. Він і тоді був би колінкував до самого Бога, аби тільки Бог зостановив біль і повернув йому назад жінку, хай не зовсім здорову, але його… його…

А сьогодні Михайла зарізали без ножа і застрелили без карабіна: Лупул знає про його жінку те, чого не знає він, шлюбний її чоловік.

Ну, певно, що так… Бо чого б то було Лупулові говорити так дивно, та ще й посміюючись?

Матронка пропадала три доби? Пропадала.

Хто перший пішов нібито її шукати? Лупулові вояки.

Михайло раніше не думав, чому тоді вдосвіта Лупул постукав у їхнє вікно і нібито іще давав якусь пораду? Може, то навмисно, бо, може, румун десь валявся разом з нею в оборозі на постерунку, чи в якій недалекій лісовій хижці, а потім віддячив — сказав підкинути жінку так, щоб її точно можна було знайти? Ото й підкинули на людне місце під дамбою. А тепер, видите, румун вернувся в село, і навіть на войну Михайла не відсилає. Так, щоби люди не говорили, що відіслав чоловіка на смерть, а сам заловляє до молодиці. Може, він хоче ходити до неї посеред білої днини, тоді, як Михайло мінятиме підлогу чи вікна на постерунку? Бо чого б то йому так клопотатися за чужу жінку, якби він з нею не був свій?!

…Він бив її, як б'ють норовисту худобину: мовчки, не клянучи і не шляхтуючи, але вкладаючи в кожен удар усю силу своєї ненависті й злості. Червоні іскри немилосердно скакали перед очима — і він думав, що то дурна кров уже заливає мозок, і хотів чимшвидше звільнитися від її жару, щоб не вмерти отут, на Матрончиних очах. І Михайло бив жінку дужче — аж заболіла рука, і він переклав ремінь у другу.

…Матронка не просилася. Не верещала. Значить, була винна, бо навіть не питала, за що він б'є. Лиш закусила волоссям рот і тихо стогнала після кожного удару, поки безсила її голова не впала на лаву непритомна.

Михайло відлив жінку водою — і знов узяв ремінь…

Вже потім, коли він вилив на себе відро води просто коло криниці, відчув дикий приплив фізичного болю, так наче це його щойно звели кривавого з лавки і відв'язали мокре — пітне — волосся.

Навіть коли б хотів, він не міг би пояснити самому Господу Богу, що з ним трапилося, і через що, власне, він так познущався над жінкою. Михайло пам'ятає, що лейтенант перепитав щось про давню пропажу Матронки. І запитав іще щось невинне.

…Нещасний Михайло простояв цілу ніч на колінах перед Матрончиною постіллю і, ламаючи руки, допитувався:

- Скажіть мені правду, Матронко, що з вами тоді було?

Відвернена до стіни, вона кволо проговорила:

- Я вам уже казала: я нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю, що падала. А більше — не пам'ятаю ніц.

…Відтоді Михайла почали з'їдати ревнощі. Хто ніколи не був ревнивим, тому важко пояснити простими словами, як може здуріти чоловік за маленьку долю секунди від того, що йому повсякчас привиджається або причувається.

…Іноді Михайлові здавалося, що йому легше було би відрубати собі палець, ніж ходити за жінкою назирці повсюдно і скрізь. Аж, вважайте, до виходка. Але він не міг нічого вдіяти не так із собою, як з отою страшною каламуттю, яка щоразу заповнювала голову, коли він дивився на затулену розплетеним волоссям Матронку в балії, уявляючи, як чужа рука відгортає важке волосся з її грудей.

Колись давно, коли ще він ходив по наймах, Михайла в толоці бив грім — і він уже майже говорив з ангелами. І тепер йому здавалося, що то було легше — відчути миттєву смерть, аніж носити в серці цю зненацьку муку, що забрала і сон, і спокій, і охоту до самого життя.

Ревність, важка, як рука мерця, ревність переслідувала Михайла — і він почав переслідувати жінку.

Матронка до Марії — Михайло поза Маріїну стайню, лиш визирне з—поза стіни, мов злодій, і знов сховається, мов злодій. І аж доки жінка не піде додому. Матронка в корчму за сіллю — Михайло вже підправляє сокирою вориння навколо корчми.

Від гидких здогадів, а ще більшої фантазії не рятувала навіть чотирирічна дитина, яка ходила з Матронкою, не відпускаючи її запаску ні на хвилину. В разі чого дитину можна приспати, думав Михайло — і шукав собі хід разом із жінкою, лишаючи всі наглі роботи на оборі, аж йому почали дивуватися люди: ну, не може ж так ходити чоловік за бабою, навіть, якщо вона його жінка і навіть, як трохи слаба.

Одна Матронка розуміла справжню Михайлову грижу — але виду не подавала: намагалася триматися подвір'я, та все більше мовчала. Отако сапають собі з Михайлом за хатою — і так, наче одночасно двоє німих до роботи найнялося, лиш дитина щебече, мов сороченя, та бур'ян за ними підбирає. Вони майже одночасно поцілують дитинку в голову чи в чоло, мовчки усміхнуться про себе — та й далі сапають—німують.

Іноді Михайлові здавалося, що ревність йому переходить, як потрохи перейшла Матронці слабість. Тоді він майже радісно хрестився а хоча би й посеред дороги і, веселий, майже біг до хати, як напідпитку.

Але варто було побачити, як повільно, ніби перебитими ногами, Матронка з дитиною йде в луг за худобою, — і чорний туман підозри розливався в змордованому недовірою тілі; і він уже не знав, чи йти назирці, чи сидіти отут посеред обори чіпом, аж поки знову не прийде Лупул чи хто інший, і не скаже йти забрати жінку.

Михайло ставав подалеченьку за луговими корчами і до болю в очах вдивлявся, як Матронка дивиться на той бік ріки. Маленька, така сама дрібна, як за дівки, вона спускала ноги вниз і, розвівши руки в боки, трималася долонями за камінь, ніби боялася, що хтось її зараз потягне вниз. Потім вона прикладала дашком долоню до чола і починала незмигно дивитися на другий берег.

О, це був найбільш небезпечний — бо не зрозумілий для Михайла — ритуал мовчазного споглядання Матронкою потойбічного села. Михайло підходив ближче до дамби, прикладав і собі долоню дашком — і знову глуха злість підкочувала йому до серця, аж починало млоїти, як від передчуття смертельної небезпеки. Дивився на другий берег до різі в очах — але, крім шумливих кущів та поодиноких фігурок на городах і обійстях дзеркально відбитого Черемошного, нічого там не знаходив.

Що вона там бачить таке, чого не бачить Михайло, і що йому навіть не дається в очі?

Чому її завжди гладеньке чоло в ту мить порізане зморшками, як у столітньої Марії Трандачихи?

Що її так тягне до цеї дамби?

По якімсь часі Матронка повільно підводилася, брала дитину на руки і чимдуж бігла до хати, підганяючи ззаду прутом корову.

А Михайло допізна ходив лугом. Він і сам не знав, навіщо це робить. То йому здавалося, що він зараз побачить який зоставлений Матронкою знак, то іноді різала думка, що десь у зарослях має бути прим'ята лежанка із обрисами людського тіла.

А якоїсь то днини Михайло у лузі таки зустрів лейтенанта Лупула. Він сидів приблизно на тому ж місці, де любила сідати Матронка, і чомусь водив тоненьким прутиком по босих пальцях, ніби лоскотав чи пестив сам себе.

…ХТО ЗНАЄ, ЧИМ БИ закінчилися раптові і, скажемо наперед, безпричинні Михайлові ревнощі, коли б… коли б не війна, не швидкозмінне життя і… не історія, яка ніколи не припиняє їхати колесами по людях…

На цей раз Лупул зі своїми вояками покинули село серед ночі і без прощання, навіть не замкнувши колишнього постерунку.

Під далекий грім канонади, яку ночами у Черемошному чув уже навіть глухуватий Танасій Максим'юк, в село вернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами. І дехто з місцевих ґаздів у цьому безчассі і тимчасовому черговому безвладді встиг навіть поживитися залишеним майном не тільки румунської адміністрації, але й потрощив вікна у колишньому маєтку Юзя Розенфельда, де за других румунів ґаздував онук колишнього черемошнянського дідича Флорескула — Флоря, і який зник разом з Лупуловими вояками, покинувши свої великі статки напризволяще.

…Найближчої неділі, коли в селі панував повний розгардіяш, оскільки румуни пішли, а ніхто інший іще не прийшов, Матронка, як завжди, була у церкві на службі Божій. Вона роками незмінно стояла у першому ряду бабинця, ближче до ікони Миколая Угодника, і намагалася не піднімати очей ні на кого, окрім як на Михайла, що стояв так само у першім ряду челядинця, та священика. А тут чомусь посеред служби її очі затрималися на жіночій постаті, що вкривала рушником посеред церкви образ Матері Божої. Матронка не могла би сказати, чому вона спочатку так довго розглядала жінку, яка виціловувала образ, як живого чоловіка, ніби намагаючись якдовше затриматися на виду всієї церкви. Але за якусь мить зрозуміла, що вона не бачить жінки, а лише рукави її явно не простої недільної — а святошної, може, навіть великодньої — сорочки, з густими червоно—жовто—зеленими ружами у дрібний—дрібнюський хрестик, з великими круглими китицями—зав'язками. Ці незвичні для черемошнянського шиття — троякі — ружі нагадали Матронці щось дуже гостре, а може, навіть трагічне; та зараз, посередині служби, перед очима святого отця, із складеними до «отченашу» долонями, Матронка не могла згадати, що саме так вразило її, що в неї навіть дужче забилося серце. Десь вона вже бачила на комусь таку сорочку раніше, та ні, не таку, а таки цю саму, ось на лівому рукаві верхня пелюстка удвоє ширша від нижньої, мабуть, полінувалася вишивальниця перешивати заново, щоб вирівняти квітку, а на правому — пелюстки однакові. Але тоді ця сорочка була не на Васюті Калинич, а на комусь іншому… ну, так! Цю сорочку довоєнного Великодня вдягала Їлена — старша Курикова донька. А цю запаску, що сьогодні висить на Калиничці, як на паркані, носила Дзьодзева жінка лише на Різдво.

Господи милосердний… у бездітної Калинички було стільки своєї одежі, що стачило би на три дівки—відданиці. То нащо їй чужі сорочки і запаски? Та й як вони на ній опинилися, коли їхніх господинь забрали з села вже тому скількироків?!

Ще ніколи Матронка не йшла з церкви сама, до закінчення служби Божої, а тут тихонько висунулася помежи люди, знаючи, що ось—ось її подогонить Михайло.

- …Ви виділи, Михайлюню, вона хрестилася і казала отченаш, вона вкривала Божу Матір, і їй не горіло ні лице, ні совість, і пальці їй не скрутило! Як таке може бути, Михайлюню? Що з цими людьми зробилося, що вони такі недобрі не до чужих — до своїх?! Як ці люди думають жити далі і не боятися, що гріхи перейдуть на їхніх дітей?! Таже не лиш я очі і пам'ять маю! А другі люде хіба сліпі? І чому вони всі змовчали, і ніхто із церкви не вийшов? Чому?! Усі ж виділи! — Матронка плакала так, як би її перед цим вибили.

Михайло сидів коло неї під стіною хати на лавці і втирав рукою сльози.

- Ви, Михайлюню, були свідком: уже яка злосна була Данилючка, а вона таки тоді не пішла грабувати Курикові статки. А ця пішла, хоч і повні комори всього мала, і Курики їй нічим ніколи не допекли, а вона пішла. А тепер до Бога хреститься.

- Матронко, прошу вас, не плачте. Вас буде боліти голова, — просив Михайло, картаючи себе за дурне своє ревнування, яке знову зробило Матронку плаксивою і вразливою на будь—яку, навіть не свою, кривду.

- Михайлюню, але то чуже! Проплакане. І люди не бояться гріха. То для чого тоді молитися? Хіба ці слова дійдуть до Бога, і чи вони будуть почуті Богом? Мені би згоріла шкіра під краденою сорочкою… Але скажіть мені, Михайлику любий, — як на таке дивиться Бог і чому він не карає недобрих людей так, щоби це було всім видко?!..

- Час такий, жінко… — тільки й зітхнув Михайло.

…А НА ЗАВТРА в село в'їхала німецька частина і без особливих церемоній наказала людям негайно готуватися до евакуації від фронту, що наближався до Черемошного. Через село повинна була проходити перша лінія оборони.

Німці виділили кілька машин для людей з домашнім начинням, а худобу сказали лишати на пасовищах.

Тверді сільські ґазди німця послухали, а далі порадилися між собою і вирішили гнати скільки можна худоби лісами. Поділили, хто має йти за погонича, хто за розвідку — і гайда, в дорогу. Сказати, що це було легко чи безпечно — не скажеш, але евакуйовуватися у безвість невідомо на скільки без молока, без м'яса, та ще з дітьми… це не по—ґаздівському. Дітей лісовими кислицями у горах не прогодуєш. А вже як у село зайде фронт та військо, то шукайте потому свої корови та вівці…

Та поки ґазди поприганяли в дальній Конятин та його довколишні хутори худобу і свині, вже треба було вертатися назад: фронт небувало швидкими темпами обійшов Черемошне, не зачіпаючи його, і посунув на Захід іншими землями.

І черемошнянські погоничі та пастухи завернули худобу назад, укотре шляхтуючи війну, німця і свою судьбу.

Коли втомлені дальнім переходом люди вернулися на свої обійстя, в селі вже порядкували другі совіти, повідомив Танасій Максим'юк, який у Конятин не евакуйовувався, а переховувався в селі — у своїй бужарні—возниці. На місці всіх сімнадцяти жидівських корчмів страшно чорніли згарища, і на них тепер, не боячись людей, походжали чорні круки, шукаючи собі яку падаль для поживи та розгрібаючи мало не до неба іще гарячий попіл.

Кілька хат були пограбовані на ніц, так що їхнім вчорашнім господарям довелося ходити по людях просячи.

Вдовиця Юрчачка вродила у пивниці, без сторонньої допомоги, хлопчика від румунського жовніра, якраз перед втечею останньої машини з німецькою командою.

А залишена Бундяком у саду тільна корова привела бичка, але чомусь сказилася своїм коров'ячим розумом — і тепер їй з рота неперервно ішов шум, а бичок уже добре мотиляв — чорненьким у біле — хвостиком.

…Життя і війна тривали одночасно, водночас залежні і незалежні одне від одного.

…У НЕДІЛЮ, коли люди виходили з церкви, їх півколом оточили військові зі зброєю. Від дзвіниці до самого ґанку сільради на другому боці дороги також стояли озброєні солдати, утворюючи живий коридор.

Люди затупцювали, збиваючись докупи, як загнані в кошару вівці. Одні повертали в церкву, інші — заходили у дзвіницю, створюючи там неймовірну духоту і тісняву, а хтось із більш винахідливих чоловіків — виліз між дзвони і щосили вдарив на сполох.

Дзвонити можна було хоч до завтра — за порогом дзвіниці двоє військовиків, а поміж ними жінка, доправляли людей у сільраду, не випустивши ані одну душу.

Матронка правою рукою міцно стиснула дитячу ручку, а лівою взялася за Михайлову. Вони так і йшли крізь стрій солдатів з автоматами — утрьох тримаючись за руки.

Посеред кімнати колишнього сільського двірника стояло два великих столи. За ними сиділо по одному військовому. Ззаду бовваніло іще по двоє військовиків з пістолетами на боці.

Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер. У Черемошному його знали недоброю пам'яттю: уповноважений від районного МГБ, майор Дідушенко. Час від часу він налітав у село як фурія, — і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поламаними пальцями або припеченою шкірою, багато — не вернулося досі. А хто вертався — йому заціплювало рот. Після Дідушенка люди ходили, як мотилишні вівці: на рахунок нібито жива душа є, проте користі з неї — мало.

- Підходьте, підходьте, — майже вклонився Дідушенко Матронці з Михайлом і дитиною, показуючи рукою в бік столів. — Записуйтеся, куди хочете. Матронка подивилася на Михайла, Михайло — на Матронку, а далі — на столи. На одному височіла купка білого паперу, на іншому — самотньо білів списаний лист.

- Отам, — Дідушенко показав револьвером на стіл з єдиним листком, — один ваш ґазда записався до депортації, до виселення, одне слово. Каже, клімат йому тут затеплий, то він забажав трохи охолодити свою голову, а заодно своїй багатодітній сім'ї показати білого світу. А он там, — спрямував револьвер на стоси списаних паперів, — люди добровільно побажали йти до колгоспу і здавати туди свою худобу, реманент, і все, що зайве в господарстві, і починати господарювати не поодинці, а кучно. Так що підходьте, вибирайте, куди хочете. Вибір великий, — засміявся офіцер, якось вульгарно кліпнувши Матронці.

Матронка застала собою дитину, ставши перед нею, а Михайло переминався з ноги на ногу, мнучи в руках капелюх.

- Бачите, нарешті ми можемо говорити, що і в цьому регіоні встановилося спокійне життя. Останні бандити і їхні пособники самі поздавалися радянській владі. Дехто здався з людською поміччю. А хто довго думав — хай вибачає. Радянська влада любить у своїх тилах порядок і спокій. Місцеві люди нас підтримують. А хто вагається — тому ми допомагаємо прозріти.

Так що ти, Михайле, ти ж Михайлом звешся? — Дідушенко різко розвернувся до нього: — Можеш і не сумніватися: ми тебе вже призначили колгоспним заготівельником. Будеш у колгоспі збирати молочні продукти, а потім везти на маслозавод у Вижницю. Тебе порекомендували самі ж сільські люди. Кажуть, чеснішого чоловіка в окрузі годі знайти. Поки що заготконтора побуде у тебе в хаті, а далі побудуємо склади. Так що, будь ласка, — підсунув чистий лист паперу ближче до краю столу і подав Михайлові олівець. — Пиши заяву з проханням прийняти тебе до колгоспу імені Кірова, я продиктую. А ми розглянемо, подумаємо, і може, приймемо. Конкуренція у нас велика. Сам бачиш, — знову показав на списані папери.

- Заодно запиши і жінку… О, яке гарне дитя! — обійшов ззаду Матронку і погладив дитину револьвером по голові, аж вона забилася обличчям у мамину запаску…

- Як ти називаєшся, дитинко?..

…А ЗРАНКУ, НА ДРУГИЙ день після Дмитрія, в Черемошне привезлася ціла машина солдатів зі зброєю.

І знову зганяли село до сільради. Було холодно і дуже вітряно. Сіявся сніг із дощем — то люди вбиралися по—зимовому: у куфайки і старі сардаки. Чоловіків, яким наказано бути в обов'язковому порядку, відокремили від жінок — і тепер два чорні гурти горбилися з тильної сторони сільради.

Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка. Вітер ворушив їм волосся на голові — і здавалося, що вони живі, тільки бояться відкрити від сорому очі. Геть зовсім голі, як мама на світ родила, вони підпирали сільраду, одночасно підпираючи головами одне одного.

У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. І коли б не знати, що то запекла кров, можна було подумати, що вони собі припасували під волосся по маленькій засохлій ружі.

З—поміж хлопцевих ніг стирчав обріз, ніби націлений в небо.

У дівчини між широко розкинутими ногами, так що було видно велику родиму пляму на внутрішній стороні стегна, стирчала соснова шишка, прикриваючи руде волоссячко її срамоти. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою.

На ґанку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима.

Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок.

Чоловіки стояли з опущеними долі головами.

Було тихо — аж здавалося, чути, як падає сніг і стікає слізьми на вбитих.

Хлопець був черемошнянський. Юрка Огронника син. Іван, на псевдо Яструб.

Коли в селі стояла іще німецька команда, Іванова боївка розгромила їхній обоз з провіантом. Повстанці зняли вартових, поклавши кожного лицем до землі, а на спини прилаштували по… яйцеві, пригрозивши, що то гранати. Поки німці відлежувалися не рухаючись, Іванові хлопці добре поорудували. І коли б не евакуація, хтозна, як німці могли розправитися з тутешніми людьми.

А Іван відтоді удень був господарем у лісі, а вночі — по довколишніх селах Буковини і Галичини. Нова влада добре чула на собі його роботу, щодня недораховуючись як не міліціонера, то голову колгоспу. Другі совіти, як тепер називали нову—стару владу гірські люди, обіцяли великі гроші тому, хто викаже Іванове місцеперебування або можливі його контакти.

В селі знали, що Іванова боївка лишилася в їхній окрузі останньою: йшов 1950 рік. Але ані систематичні облави, ані хитромудрі засідки на жодну Іванову криївку не виводили. Добрі люди повідомили кому треба, що про істинне місце перебування сина знає єдина людина на світі — його батько. Отож за хатою Огронника і за самим Юрком було встановлено стеження як дуже зіркими місцевими людьми, так і численними військовими, проте й воно нічого не давало: Юрко зникав з села невідомо як, але завжди вертався додому серед білого дня з порожніми бесагами за плечима, ніби міряв дорогу після утомливих, та успішних базарних торгів. Він ішов вулицею, геть зовсім байдужий, мовби спорожнілий, як і його бесаги, і дивився перед себе, ні з ким не вітаючись і не відповідаючи на привітання. І якоїсь днини емгебісти зрили все Огронникове подвір'я і перевернули хату догори ногами — а потайного ходу не знайшли. Тоді вони забрали старого у Вижницю на МГБ. Огронник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні село знало, що сина він не продав. Певно, продав хтось інший, якщо мертвий тепер Іван підпирав сільраду.

Дівчина, видно, була сторонська, бо ніхто її не впізнав. Одні шепталися, що то зв'язкова, і що то, може, навіть вона показала Івановий бункер. Інші кивали головами, мовчки натякаючи на щось інше. Але так чи інакше, майже ціле село зараз тяжко мовчало, набравши в груди повітря і затамувавши зі страху подих.

Тим часом Дідушенко зійшов з ґанку, щось нерозбірливо гаркнувши озброєному солдатові, що стояв обіч трупів.

Той, не довго думаючи, підбіг до стіни, обома руками відтягнув спершу дівчину, уклавши її горілиць мало не перед самими людьми, а далі зверху на неї, лицем донизу, поклав хлопця. Іванова голова ззаду була розтрощена начисто, лиш на самій маківці вітер здіймав залишки м'якого білявого волосся — і від такої картини у людей, здавалося, волосся також ставало дибки, бо деякі чоловіки раз по раз пригладжували простоволосі голови долонями.

- Ну, що? — запитав Дідушенко, кинувши цигарку на трупи: — Впізнали, що за блядь носила їсти цьому бандері? — узяв за підборіддя першого, хто стояв у чоловічому гурті. — Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю.

Але мені тепер байдуже, хто ця лярва. Любов до гроба! — засміявся крізь зуби і сплюнув. — Зараз привезуть іще одного. Хотів бути розумнішим від усіх. Не вийде! — кричав Дідушенко, ходячи взад—вперед перед переляканими людьми. — Так буде з усіма, хто наважиться чинити опір чи перечити радянській владі.

…Тим часом на подвір'я в'їхала підвода. З неї солдати стягнули мертвого Юрка Огронника і посадили так само під стіну сільради, на місце щойнозабраних трупів. Мертвий батько зі зламаною у в'язах головою дивився на картину нелюдського знущання живих людей над своїм убитим сином — а занімілі і скам'янілі люди дивилися на три трупи з таким виглядом, як дивились би ті, хто знає достеменно, що і їх повинні закатрупити слідом за цими нещасними.

Старий Огронник був голий до пояса, а його руки — обрубані по лікті. Юркове лице також нагадувало криваве місиво, і коли б на голові, між вистриженим волоссям, не велика родима ґуля, люди, може, б і не впізнали старого.

- Я вам сам розкажу, як нас хотів обвести круг пальця цей недорізаний кнур! — бризкав слиною на людей Дідушенко. — Бо все одно перебрешете. А я розкажу правду, щоб ви собі затямили: так буде з кожним, хто сприятиме бандитам. Цей старий пердун три місяці упирався показати бункер свого сина. Але ми терплячі. Ніхто не є такий терплячий, як радянська влада і її представники! — Дідушенко кричав не передихаючи. — А потім він нас задумав обдурити і повів у Чортове урвище. Цей австрійський йобар намагався скочити у провалля разом з нашим офіцером, до якого був прикутий наручниками. Не вийшло! Ми йому допомогли полетіти униз самому. А руки допомогли лишити нам. Для цього ми маємо гострі штики.

Свого товариша ми витягли за шинелю, разом з дідовими руками. Але цього недобитка також витягли з дна, щоб іще раз показати, що така доля чекає кожного, хто хоч найменшим чином спробує обдурювати нас! Кожного!

Радянська влада все чує, все бачить і все знає, бо скрізь має вуха і очі. І дістане будь—кого з будь—якого бункера. Як цих двох сук дістала і їхню підстилку. Хотіли любові до гробу — мають. І свідків мають…

Ото дивіться і перекажіть всім, хто має вуха, але хто ще не зрозумів: сьогодні на цій території зліквідовано останню банду і її главаря. Оста—а–анню!

…СЕРЕД НОЧІ СТУКАЛИ тричі. Ні, тричі шкреблися так, як шкребеться у віконну шибку гілка близького до хати дерева, розгойданого вітром.

Спросоння Михайло подумав, що то миші дірявлять підлогу. Але стукіт—шкреботіння повторилися через однаковий проміжок часу — і в Михайла дужче забилося серце: з нічного стукоту іще ніколи не вийшло нічого доброго. Він накрив сонну Матронку під саму шию джергою, а сам, накинувши таку—сяку одіж, пішов у хороми. Хороми були заставлені лавицями, бідонами і бочками, так що Михайло навпомацки, щоб не гримнути і не зачепити нічого, олов'яними ногами дістався дверей. Ковані залізом, важкі дубові двері з хоромів на ґанок запиралися зсередини на два залізні засови і один тисовий — дужчий від залізного — ключ.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 9 Следующая ⇒