Солодка Даруся 3 страница

Іван подумав—подумав — та й вернувся до хати.

Засмучена Даруся стояла, тримаючись одною рукою за паркан, а другою притримуючи кошик, і дивилася на хатні двері.

Іван вийшов у тісному, як на його голову, літньому капелюсі, тримаючи за спиною косу.

Так вони й почеберяли: Даруся з кошем попереду, Іван Цвичок із перекинутою почерез плече косою на пів крока позаду, а навкруг них- сільські пси, не загнані господарями в халабуди та не прив'язані на ланци.

Чахкотіли позаду машини,

торохкотіла підвода,

два хлопці перебирали педалі велосипедів -

та ніхто не насмілився обігнати чудну й повільну процесію, аж поки вона за клубом не звернула поза Йорчиху.

Поки Даруся ходила до тата, Іван із псами стояв на брамі, а як Даруся показалася перед ними, пішов Іван углиб цвинтаря.

Казала на другий ранок Марія, що Іван викосив мало не пів цвинтаря від трави і бур'янів, а особливо ті могилки, на які ніхто не ходить.

Але після того став Іван якийсь лютий і недобрий — навіть з Дарусею мале що говорив.

…В якімсь часі вернувся Цвичок після своїх звичних мандрів, обвішаний уламками залізних труб так, що голова його ледве проглядала з—поза залізяччя.

А на ранок зробилася на Дарусиному подвір'ї мало не кузня: Іван клепає—виправляє—чистить—наждачить труби, та сопе собі носом, але ніхто його не чує, то й не заважає, лиш Марія перелякано раз по раз почерез паркан зазирає — але мовчить, небога, щоб не нарватися на Цвичковий язик.

А по обіді пішли до Дарусиного двору діти швидше, як до школи. Та все із залізними прутами, та трубами, та гайками—шайбами. Діти несуть залізо, як на приймальний пункт, а Цвичок голосно розпоряджається: коротке залізо — під стіну, довгі труби — в хату, гайки—цвики — у плетений кіш.

По закінченні роботи посадив Іван хлопчаків на лавку під хату, сам узяв поливане відро на руку та й пішов у центр до магазину, приніс звідти семикопієчних коржиків, дав кожному дітвакові по одному, ще й по дримбі вручив, і спровадив по домівках.

Даруся дивилася на те все з вікна почерез фіранок, притулившись чолом до шиби і закривши рот долонею. Так її і застав Іван, як прийшов у хату води напитися.

А на ранок — іще ні світ ні зоря — зчинився на Дарусиному подвір'ї такий лемент, ніби кого дорізали чи пальці у двері клали.

На крики збіглися близькі сусіди і застали таку картину: заспана Даруся, пов'язана кількома хустками, в білій нічній сорочці висунулася мало не до пупа через вікно, а Іван у одних підштанниках кулею вилетів з повітки, не встигнувши обібрати з голови сіно, яке, видно, служило йому подушкою. А посеред двору лементувала дружина колгоспного бригадира Передерія — Ірина, та якось так по—дурному, що встидно було дивитися:

букова палиця літала в її руках, як батіг, начебто вона нею мала когось лупцювати;

з—під цвітастої спідниці визирала нижня сорочка з надірваною полою;

засмальцьована куфайка прикривала широкі шлейки сорочки,

а на нечесану голову була накинута газова косинка невизначеного — але ближче до колись білого — кольору.

Ірина кричала так, що можна було подумати, вулицею йде колона евакуаційних підвод: слова їй зашпортувалися в роті, наче спіткалися об каміння. І коли б хто не знав, то сказав би, що за манерою говорити, Ірина — рідна Цвичкова сестра.

Правда, поки почалася бесіда, а точніше, тристороння сварка між Іваном, Іриною та ближніми сусідами, у людські голови вкарбувалася немаловажна (особливо для молодиць) деталь: Іван Цвичок спить від солодкоїДарусі окремо.

Розчаровано зітхнула Варвара, полегшено — Їлена, жалісливо — Марія.

Поки жінкам розвиднювалося на рахунок того, хто де і з ким спить, Іван вернувся в повітку, одягся, вичесав сіно з волосся, став перед Іриною з вилами — і язик йому також почав шпортатися між зубами:

- Що це ти, ґаздине, з самого ранку вельон натягла на голову? Чи не задумала на старість знов віддаватися, що кричиш — язик тобі заплітається? Дивися, ніхто тебе не візьме, бо вже зморщена.

Та й зареготав на всю обору. Від такого неочікуваного нахабства Ірина задихнулася:

- Ти, мерзо мерзенна, приймаку дурний, безродне насіння, ти, дурню остатний, що до такої самої дурної пристав, ти злодію ґаліцейський, паськудо паськудна… я на тебе управу знайду, ще не вродився такий, щоби я на нього управи не знайшла… будеш сидіти за злодійство у криміналі — кістки зогниють тобі в нім…

Далі слухати такий колоритний бригадирчин монолог міг тільки хіба що дерев'яний чоловік. А Цвичок був чоловіком живим, отож він сміливо посунув на Ірину з вилами, так ніби мав її зараз узяти на зубці і закинути в саме пекло. А перед самим її носом змінив тактику — забив вила в землю і взяв бригадирку за груди:

- Що тобі у нас треба, гадюко?!

- Як що треба?! — аж сперло їй у горлі. — Як то що треба?! Верни мені украдене бильце від залізного ліжка! Ти намовив дитину украсти з дому половину маєтку — і ще питаєш, що мені треба??! — захлиналася слиною Ірина і, здавалося, задихалася від нестачі повітря.

О, ні. Колись то, розказують старі люди, у першу войну йшло цим селом ціле кінне войсько, а попереду на білім коні їхав сам Чапаєв чи то Брусилов;

вигопкувалися гостинцями між двома войнами румунські жовніри, збиваючи кінськими копитами порохи на два сусідські села і на пів села з тамтого — польського — боку;

гарцювали у другу войну на конях мадяри із затиканим за капелюхи півнячим пір'ям і рваними онучами у рваних постолах -

але такого кресання між дорожним камінням і кінськими копитами, як тепер між Ірининим язиком і її зубами — і близько не було.

Ірина зробила одну — стратегічну! — помилку, назвавши Цвичка злодієм.

Як ви вже знаєте, його називали по селах Буковини і Галичини по—всякому, але злодієм назвати не наважився би навіть п'яний. Така мовна нерозважливість коштувала тепер бригадирці зірваної Варварою з її голови і затоптаною під ноги газової косинки і Маріїних двох кулаків не так у куфайку, як у плечі.

Цвичок тим часом став перед Іриною, узявши руки в боки, і запитав з притиском:

- Лиш кажи правду, гадюко, бо як збрешеш — тут тобі й смерть настане! Де було те бильце?

- Як де було?! Поза стайнею, на березі, там, де наш кут сміття скидає! Але то бильце наше, ми ним мали курник обгороджувати!

- Іди, стара курво, до хати, вари чоловікові кулешу і тримай свою дямбуТаким чином, шоу на Дарусиному подвір'ї закінчилося без кровопролиття і особливого рукоприкладства.

Поки сусіди енергійно обговорювали вранішню притичину, Іван тихо зайшов у хату, приступив до Дарусі, що так — напіввисунувшись із вікна — дивилася поверх людських голів, на очах притиснув її до грудей і лагідно погладив по голові.

Він щось шептав їй на вухо, та навіть коли б на світі стояла вселенська тиша — ніхто не розібрав би слів, що їх сказав солодкій Дарусі Іван Цвичок, лиш після цього вона злізла з вікна, закрила віконниці і почала розкладати вогонь у печі.

…Але пригоди із залізом на цей раз у Черемошному не закінчилися.

Десь під обід двері в кабінет директора місцевої восьмирічки відчинилися з шумом і гуркотом — і почерез поріг ввалився—вкотився Дмитро Одайний — комірник колгоспу, якого в селі називали Член Колобок за його опецькувату і круглу фігуру і за непомірно часте вживання слова «член».

- Пане директоре! — не вітаючись, прогуркотів басом профундо Одайний. — Або дайте раду своїм учням, або вам буде давати раду райком партії. Ви знаєте, що я член райкому і не потерплю, щоб член бюро райкому розводив у своїй школі такий бардак. Отак! — і гепнув кулаком по директоровому столі.

Директор — молодий високий чоловік у чорних окулярах — продовжував сидіти за столом, гортаючи сторінки класного журналу.

- Що там у вас стряслося, пане член райкому? — підвів очі над оправою окулярів.

- У мене? — здивувався Одайний. — Це у вас стряслося, бо вчора ваші діти замість того, щоб шукати по селі металолом і нести його на здачу, обікрали мій власний двір і понесли тонни металу на подвір'я отих двох дурних — Цвичка і солодкої Дарусі. А ви питаєте, що стряслося у мене, най шляк вас трафить з таким вихованням!

Переповідати подальшу розмову Члена Колобка з директором школи немає сенсу, бо невдовзі двері директорового кабінету іще раз відчинилися і в супроводі конвоїра з пістолетом у правій руці — сільського дільничного Степана — Іван Цвичок переступив поріг і скинув перед присутніми капелюх:

- Доброго здоров'я, пане—товаришу директоре! — сказав, як проїхав фірою.

Директор дивився на дільничного міліціонера, міліціонер гіпнотизував поглядом Цвичка, а Одайний, як щур, водив очима між всіма ними. Директор засміявся:

- Степане, ти привів Івана до школи восьмий клас закінчувати?

- Я привів злодія! — гордо випалив дільничний.

- А у мене тут що — школа чи райвідділ міліції? — здивувався директор.

- Але ж Іван учора намовив ваших учнів позносити металолом у двір до цеї його дурної. З неї спросу нема, а спрос буде з нього. За розкрадання державного майна і за грабіж серед білого дня у межах села. За порушення паспортного режиму. Цей громадянин живе без паспорта. Побирається, громадський спокій порушує. Сожительством займається з непідсудною. Тут весь Кримінальний кодекс за ним плаче.

Цвичок м'яв у руках капелюх і справді дурнувато посміхався: від того, що ніс Степан, стало би смішно навіть покійникові, не те, що Іванові.

- Чекайте! — майже криком перервав директор. — Іване, поясни, що вони з тебе хочуть.

- Ґудза на свою голову хочуть, а на сраку — румунського бука. От що хочуть.

- А все таки…

- Ніж ото дітей отут пужати криком, краще би пішли ці батяри та добре діло зробили.

- Яке діло, Іване?

- А таке діло, пане директоре, що нема господаря у вашому селі. Залізо валяється шанцями, берегами і попід самим клубом. Пропадає задурно чиясь праця, а оцей, що з ґвером, — показав очима на міліціонера, — цього не видить. А Іван Цвичок мусить це видіти. І мусить видіти, що у вашому такому гоноровому селі і при таких гонорових мужчинах нема кому Дарусиному татові обгородити могилку та траву по цвинтареві скосити. То Іван попросив шкільників зробити по одній ходці і визбирати по селі залізні труби і пару поржавілих билець від старих ліжок, щоби татові нещасної Дарусі хатку обгородити. Оце і все, що зробив Іван. Іван труби почистить, пошліфує, зварить у кузні оградку — любо буде прийти на цвинтар. Та й порядку в селі більше стане.

А ці жеребці не встилаються нападати на бідну дівчину! Та вона хоч і німа, але у десять раз розумніша від цих розумаків. А тепер можете мене везти в міліцію, то я там порозказую, скілько цей член краде в колгоспі і де ховає. Най лиш попробує ще раз обізвати Дарусю дурною!

А ви, пане директоре, як заступитеся за невинну душу, поману будете мати, ви ж християнин, а не безбожник. — І тріснув дверима.

Видно було по всьому, що Цвичок виговорився у директоровому кабінеті на три роки наперед.

- Одайний! — по якімсь часі сказав директор. — А де ті спинки лежали?

- Де… — не то перепитав, не то ствердив Член Колобок. — За дровітнем. Мав викидати в берег, бо іржаві дуже.

- Ну, а чого кипиш про грабіж?

- А ви чули, кому він збирається ними гріб обкладати?! Якби ж то ґазді якому, а то… тьфу.

- Одайний, на щастя, і ми там будемо, де той, кому ваше ліжко пішло на браму… Ну, що за поганий і тяжкий народ такий пішов!

У цей час Цвичок знову відчинив двері і просунув голову. Він, мабуть, весь цей час стояв у коридорі і слухав.

- Не пішов, пане директоре, — сказав Іван. — Народ був і лишиться таким поганим, поки йому самому не стане зовсім зле. А поки добре — народ поганий. Тому й нападає на слабшого. Не позволям! — рубанув повітря рукою Цвичок і вийшов з кабінету.

А через якийсь час, перебракувавши, почистивши і посортувавши залізяччя, привіз його Цвичок кількома тачками в сільську кузню, до коваля Петра і сказав з ходу:

- Петре, я буду вам помагати, а ви збудуйте огорожу Довбушеві!

- Як? — сплеснув чорними руками коваль. — З оцього металолому?! Та краще ніякої, аніж з різного і старого!

- То ви такий тепер хитрий, Петре! — чихвостив коваля. — А ви чого не помогли бідній каліці раніше новим і добрим? Чекали Івана Цвичка? То придумайте тепер так, щоби не було видко, що воно різне і старе. Для того я до вас прийшов, а з старого і сам умію.

Коли огорожа на могилу Дарусиного тата була готова, директор школи зняв з уроку п'ять хлопців і відіслав Цвичкові на поміч.

І в той день, як Цвичок примудрив на огорожі клямку, Даруся так і переночувала на татовій могилі. Пси її чекали на брамі — а не дочекавшись, поплентались по дворах і завулках, а Іван так і просидів під брамою, вгорнувшись залишеним Дарусею коцом.

…Якогось то дня Марія покликала Цвичка пальцем через паркан до себе на обору. Завела його поза стайню, ще й озирнулася пару разів, чи ніхто не підслуховує. А потому прошептала в самісіньке вухо:

- Іванку, прошу тебе дуже: аби ти ніколи не приносив Дарусі конфет. Ніколи! І навіть не показував.

Іван якось дивно подивився на Марію, поправив їй хустку і голосно відповів:

- Не дурний, сам знаю… У нас люде добрі — розказали… — та й вернувся до себе.

МАЛО ХТО, а може, й ніхто на білому світі не знав, що Іванові коло Дарусі рот не закривався. Іван собі робить щось коло хати — та й безперестанку говорить. Отак, що видить, про то й говорить — екскурсію проводить Дарусі. Так, що навіть коли б вона була сліпою, то він так ясно розказував, що вона могла собі уявити все, що навколо неї відбувається. Іван розказує—розказує тихим голосом, ніби гладить Дарусю по голові, ще й рукою показує.

А вона під його голос гейби оживає: і ходить пряміше, і в кутику губів складочка, як від потайної усмішки, а найголовніше — голова її перестає боліти.

Але ж Цвичок є Цвичком: він вроджений для дримби і мандрів. І довго сидіти на одному місці не годен. Ото наносить Іван у хату дров мало не під саму стелю, заповнить водою всі відра, баняки і діжки, накаже Дарусі нічого тяжкого не робити і нікого дурного не слухати, а лиш одну Марію, — і поваландається із своїми дримбами автобусами і дорогами, лиш переказують люди, що зустрічали Івана як не в Яремчі, то в Багні, як не під Вашківцями, то біля Снятина.

За тиждень об'їде уздовж—упоперек пів—світа — та й привезеться з торбою заліза і гостинців для Дарусі.

- Марійо, а ви би могли отак, як Цвичок, їхати, куда автобус іде, чи колія біжить? Казав якось то, що їхав до Вижниці, але так йому трафилося, що добіг до Чорновець.

- Не можу, але хотіла би, Варварко срібна. Та й не один хотів би… Іван — чоловік свобідний. Робить те, що совість йому позволяє і що душа хоче. А ми робимо лиш то, що нам треба.

…Поки нема Івана — Даруся розслабається, як розсохла груша на її городі. Усе в хаті більше лежить з уповитою головою, і ватру в печі не кладе, лиш холодний старий дощ сьорбає, та черствий хліб надкушує. А коли голова її відпускає — стає на хвіртці і так по цілому дневі дивиться уздовж вулиці.

Чекає.

Вона чи то голими п'ятами чує, коли він має надійти, чи щось інше їй переказує, що Іван уже близько, але Даруся майже завжди точно перед його приходом пов'язується біленькою хусточкою і відкриває навстіж ворота, прикрашені для такої оказії білими паперовими квітами, так, як прикрашають ворота на весільному подвір'ї.

І, о, чудо: Іван вигулькував з—поза повороту, як травневий гриб — шушерепок — після дощу: несподівано, зненацька, що й не встигнеш розгледіти коли.

Якось ішов Іван від автобуса разом з Миколою Григорківим, що любив, як баба, всіх судити і поради давати. Ото Микола й завівся:

- Іване, скажи мені таке. У селі кажуть, дурний з дурною спить…

- Сам ти, Миколо, дурний, — відрубав Цвичок, не довго думаючи і не чекаючи на продовження.

- Ні, ти мене спершу вислухай до кінця… Ти хоч і дурний, вибач мені на слові, але ти часом і розумний буваєш. Видиш, дримби робиш, продаєш. Трохи ґаздуєш. Значить, не зовсім дурний. То пристав би ти краще до якоїсь розумнішої молодиці, щоби заговорила добрим словом до тебе, та обігріла тебе, а то спиш у повітці, як пес бездомний, та ще сам їсти вариш. Нащо тобі тота Даруся? Толку з неї для чоловіка нема ніякого. Якби умерла на голову, то треба було би вельона шукати, бо її ховати прийдеться, як дівку. Але хто її після смерті перевіряти буде: дівка — не дівка… Е—е–е… що говорити — слабе на голову — воно і є слабе.

- Встидався би таке говорити про сироту, ґаздо! — похитав головою Цвичок. — Сам у хаті своїх трьох дівулиць маєш, то краще за ними пускай очі, а не пасеш чужого… Та й хто тобі, Николаю, сказав, що Даруся слаба на голову? Як болить її голова — то ще не значить, що вона не сповна розуму. А—ну, подивися, деякі молодиці в селі витворяють таке, що зразу видко, що вони слабі на передню свою голову і на голову, що на в'язах, — і ніхто на них пальцем не показує. А вони ж при своєму розумі.

Як Даруся може бути дурною, коли вона все розуміє і все робить, сорочку мені пере?! їсти варить. Тебе твоя годує таким самим чіром, Та напослідок щось тобі скажу… Ні одна жінка не була така добра до мене… ні одна, а я щось життя видів… а ви всі кажете, що вона нерозумна.

…А ОДНОГО РАЗУ, наклепавши торбу дримбів і наточивши ножів, сказав Цвичок Дарусі:

- Будемо збиратися в дорогу. Я тобі світ покажу. А—ну, що в тебе тут є? — і почав перебирати нехитрі її пожитки, залишені іще від мами, а мамі — від її мами. Отож, Дарусиним одежам — років і років. Але Іван струсив порохи, розгладив маґлівницею складки та й почав збирати Дарусю, як тато доньку до шлюбу.

Для подорожі Іван вибрав картату спідницю в густі складки, біленьку — з тричвертковим рукавом — сорочку у жовто—зелені розводи і легкі — парусинові — капці невизначеного віку. Сам пов'язав Дарусину голову двома біленькими хустками, засунув у пазуху зубчик часнику і перев'язав ліву руку червоною ниткою (щоб не зурочили! ) — та й пішов з нею попід руку на автостанцію.

Боже праведний!

Билися і паплюжилися одурілі від любові молодиці через одного і того ж чужого чоловіка;

гонорові ґаздівські дівки без вінка і батьківського благословення приносили у подолах нагуляних дітей;

через ревнощі найперший сільський ґазда палив власну хату, розклавши вогнище із дружининого одягу на підлозі посеред спальні;

молода тікала з—під розпису в день шлюбу;

тати виховували чужих дітей, як своїх, —

а такого резонансу в Черемошнім не було, як у той день, коли Цвичок вів попід руку солодку Дарусю на автостанцію!

Жінки полишали причинене тісто витікати через діжі,

чоловіки кидали сокири і вила,

діти тікали з уроків,

коли Іван у вузькому літньому капелюсі із затиканим за крису курячим пір'ям і круглим дзеркальцем, єдиній білій сорочці, штанах—кльош, модних з десять років тому, і довгому, як у оперного диригента, піджакові—фраці, з картатою хустинкою круг шиї ішов з Дарусею попід руку сільською вулицею, насвистуючи чи то «гуцулку», чи вальс. А Даруся якось ніби встидливо дивилася собі під ноги — і таки пливла поруч з Іваном, як княжна, ще й рукою зрідка поправляла волосся під хустками.

… До сьогодні світ для Дарусі закінчувався за сільським млином, що стояв на самому краю Черемошного.

Вона пам'ятає, як вони колись з мамою щодня ходили вранішнім і підвечірковим берегом ріки, в надії позбутися задушливого кашлю, що не давав Дарусі жити. Сусіди сказали лікувати коклюш повітрям від ріки і чаєм з підбілу, змішаним із висушеним волоссям з кукурудзи. Даруся не могла пити гіркі настої — ні світ ні зоря сама тягнула маму до ріки — і вони тихенько дріботіли уздовж берега аж до оцього, старого тепер, млина, а потім вертали назад.

Від ріки тягнуло вогкістю і сіявся туман, десь блеяли овечки і брехали собаки, а Даруся трималася за мамину руку — і кашель відпускав їй горлечко, і вона вдихала різке повітря — аж затинало дух. Та їй було легко, і добре, бо вдома їх чекав тато, він підхоплював Дарусю на руки, підкидав над головою і вона верещала — аж Марія хитала головою з—поза паркану:

- Агій на вас, небого, — хочете дитину перепудити?!

А далі млина в своєму житті Даруся і не ходила ніколи. Хіба колись давно з Марією один раз у сусіднє село на гробки. Більше не схотіла. Люди на гробках напивалися, гаряканили, а від гаркоту Дарусю також болить голова.

…Іван дурний—дурний, а зробив по—своєму: з Черемошного до Кутів віз Дарусю підводами.

Як уже він домовлявся у кожному селі та все з іншим фірманом — Бог його знає. Чи то нові підкови роздавав їздовим задурно, чи його невтихаюча дримба робила свою справу, але Цвичок садовив поруч із собою Дарусю, давав їй у руки розкриту, щоправда, діряву, парасолю від сонця — і коні везли їх у світ, якого зроду не бачила Даруся. Під обід — уже автобусом — дісталися Косова.

І Цвичок, прискоривши крок, повів Дарусю прямісько в районну поліклініку. Івана тут, видно, також знали: медсестри зачіпали його незлостивим «А де твоя, Йване, дримба? » чи «Це твоя, Йване, жінка? » — та й шуськали собі далі коридорами, не особливо вникаючи в те, про що він намагався сказали у відповідь.

Іванові така справа набридла, і він, не випускаючи Дарусиної руки, прямим ходом відчинив двері одного з кабінетів. Молодий доктор у білому халаті, усміхаючись у ріденький вус, довго дивився на чудну пару, а далі сказав:

- Слухаю вас, шановний.

- Вона не німа, — розвернувся Іван до Дарусі і майже силоміць посадив її на стілець навпроти доктора.

- Але вона не говорить. Я хочу, щоби ви так зробили, щоб вона могла говорити. Бо її болить голова від того.

- І поклав на стіл докторові дві дримби і новенький шестигранний напильник.

- Та—а–ак… — доктор устав із—за столу і сів — коліно в коліно — перед Дарусею. — А ти хто? — запитав Івана.

- Як хто? Людина! Іван! — здивувався Цвичок. — Ви дивіться на неї, а не на мене. Я хоч і лихо, бо маю прирослий язик, але говорю, а вона все розуміє, і чує, але мовчить. А ви, розказували люде, маєте тут якийсь гіпноз… або щось виріжте їй, бо мене може не стати, то хто їй поможе?..

Далі можна не розказувати, бо молодий доктор був районним інфекціоністом і дієтологом в одній особі. В Дарусину справу він і не думав вникати, а особливо, коли на його запитання, чи були вони в психлікарні, Цвичок плюнув докторові під ноги «Тобі самому треба у психлікарню». Були ці двоє з іншого району і навіть з іншої області. До того ж документів при собі не мали. Даруся дивилася на доктора великими розумними очима — і йому здавалося, що вона сама його гіпнотизує, а тепер по селах ходить повно циганів і всяких шарлатанів, що дурять людям голови, де лиш можуть, а в кишені доктора була ціла зарплата. Невропатолог на той день був вихідний. Отоларинголог — у відпустці. Ото доктор узяв одну Іванову дримбу, бо й сам умів на ній грати, іншу разом з напильником поклав йому в кишеню фрака, засміявся і сказав:

- Продавай ліпше дримби, Іване… Тут з тебе користі більше. А ця, — показав пальцем на Дарусю, — німа. І не мороч їй голову. — І доктор покрутив пальцем коло скроні: — Вона слаба на голову так само, як і ти, чоловіче. І тут їй ніхто не поможе. І не поможе ніде.

- Курва мама ваша була! — кричав докторові у очі Цвичок. — Як ви її не хочете лічити, то я сам буду лічити, а вас най совість замучить, як остатну нензу… Недарма люде про вас недобре кажуть. Деколи люде про таких, як ви, кажуть правду… Зоставайтеся здорові, але пам'ятайте, що у вас є діти і внуки. І ви не гарантовані, що з ними такого не буде. — Та й хряснув дверима так, що вони знову відкрилися.

…А по Петрі через Івана з Дарусею знову стало село з ніг на голову: Варвара, до якої припечаталось прізвисько Злодійка, мало не від хати до хати носила новину — аж давилася від нетерплячки.

- Свят—свят—свят… вони, кумко злотна, голі—голі—сінькі посеред ночі проти місяця у тепличці купаються і не встидаються, що село спить… а вони село паплюжать… і тирлуються, певно, у воді… мало їм хати… нема на них міліції… люди добрі, хто таке у наш час видів?!

- А вам, Варварко, не встидно ночами до кума Петра ходити, коли під боком чоловік є? Якби ви не шастали куда не треба, а трималися хати, — то й не виділи би того, чого, може, й не було…

…А БУЛО ТАК. Додивився Іван, що Дарусю від слабости вода рятує, що не раз мокне вона по коліна в ріці — аж шкіра на ногах морщиться, як сушениця після коптіння на возниці, і задумався. Думав—думав — і надумав.

Удосконалив процес, сказали б сьогоднішні розумнаки.

Якоїсь то ночі, коли село хропіло на повні груди, і навіть пси придрімали в халабудах, узяв Іван Дарусю за руку та й пішов з нею до теплички.

Круглий місяць висів над водою і відбивався в густих верболозах, захлиналися співом трав'яні коники, крякали і лупали очима голубі і зелені жаби — і Цвичок, роздягнувшись наголо, але прикривши свою срамоту долонею, шубовснув у теплу, як молоко з—під корови, воду. Плавав не дуже зграбно, але плавав. Далі, стоячи до пупа у воді, тихо покликав Дарусю:

- Ходи сюда і не бійся. Розбирайся — і йди у воду вся, аж до голови. Будеш видіти — це тобі поможе, — і розвернувся спиною до берега, щоб не встидати бідну Дарусю, яка вже тримала в руках спідничину.

Даруся зайшла у воду в жіночій майці на широких шлейках. Коли вода сягнула колін — зупинилася.

Іван дивився і мовчав.

Постоявши, Даруся пішла далі.

Іван рушив назустріч, аж поки вода не сягнула йому грудей.

Вони так і стояли — обоє по груди у воді, навпроти одне одного, з витягнутими вперед руками, ніби мали намір кинутися одне одному в обійми.

Місяць тремтів на срібній водяній доріжці між ними, вітер тихо бешкетував у траві — а Іван вів за руку Дарусю, аж поки вода не дісталася їхнього підборіддя.

- Видиш, як добре? А тепер трохи побовтайся, так, як я, сюда—туда… І не бійся — я тебе тримаю. Чуєш, як легко? А тепер занурся з головою… отако—о–о… — фиркнув, спльовуючи воду через ніс і рот. — Намочи голову… отак… усю… іще намочи… Боже, яка ти розумна, Дарусю…

А на березі Іван вгорнув їй ноги і плечі, розчесав руками волосся, розтер руки, щось подумав і широкими кроками майже побіг до довбанки з питною водою.

Люди добрі… Як добре, що іноді в житті трапляються миті, про які не знає жодна душа, окрім тої, що своїми руками творить ту мить!..

Іван носив із довбанки жменями здорову, холодну воду і напував Дарусю, як малу дитину, не даючи жодній краплі розлитися, щоб не холодити її груди.

… А вдома сталося те, що мало би статися в такому випадку між здоровим чоловіком і здоровою жінкою.

Проте Іван знав: Даруся розумна, та не зовсім здорова.

І він зробив те, що, на його думку, не могло пошкодити.

Мало не до самого ранку (скільки тої ночі в Петрівку) гола Даруся лежала поверх теплої хустки, розстеленої Іваном на ковдру, а він дивився на неї — і ледве не плакав, нашіптуючи на вухо якийсь такий чудний вінегрет зі слів, схлипів, зітхання і зойку, що той, хто не навчився розуміти тарахкотіння Цвичкового язика між яснами і піднебінням, подумав би, що він співає крізь скрегіт зубів.

- Ти дівка, Дарусю? — питав у очі, а далі, опускаючи погляд, сам собі відповідав. — Дівка, ади, які кортячки на чолі повиставали. Але тобі любитися з чоловіком не можна. Чуєш? Не можна. Треба, але не можна. Дивися, аби ти не купилася на мужеські руки. Вони такі, зарази, — пристануть до… — хотів сказати «до каліки», але прикусив язика, — до чесної дівки, і не подивляться, що бідна сиротина. Ще й дитину зроблять.

Я би й сам зробив тобі дитину. Зробити? Дивися, яке у тебе туге черево. — Обводив долонею живіт. — Добре би носила дитинку, та й на старості водички було би кому принести… Але ні, не буду тобі дитину робити. Як ти її вчити говорити будеш? Мене якийсь шляк трафить, а дитину заберуть в інтернат. Буде сирота. Не треба. Я зроблю дитину другій… Дурній якійсь. Але не тобі… Слухай мене, Дарусю, добре. Ти все розумієш, то слухай: сторонися чоловіків.

Боже—Боже… А як прийде тобі хіть? А я від тебе піду? Я не можу жити вічно, можу вмерти а хоч би завтра, що ти будеш робити? Ні, лишайся дівкою до смерти… це не є встидно.

…А ти здорова. Не слухай нікого. Ти здоровіша від усього села цего дурного. Але я не хочу мати за тебе гріх, бо ти кругла сирота і судьба твоя нещаслива. Ти судьбою покарана… А як від чоловіка прийде охота на тебе, то можуть пустити по руках… ні, ліпше тобі не знати чоловіка…

Видиш, мені жінки не дуже згуста треба. А тобі би чоловіка таки треба, щоби кров не затруїлася. Але я не хочу, аби ти без мене вила, як ранена вовчиця. А другий тебе обідить… точно обідить…

…Хтозна… може, саме так вибрані природою чи Богом люди стають психотерапевтами, ворожбитами, провидцями, священиками, блаженними, богомазами? Саме в такі хвилини, коли щиро бажають людині добра і допомоги, самі вірять у них і таки дають зцілення?!

…Даруся лежала із заплющеними очима, слухала Івана — і враз по тілу її пішла дрож. Дрібна, як бульбашки на гладенькій поверхні літньої ріки, коли зненацька починається дощ — раптівка. У ній тремтіла кожна жилка і кровинка — і тоді Даруся так само раптово сама для себе зрозуміла: вона не дурна — а таки солодка, як і оця солодка дрож—пропасниця, якої вона не знала ніколи. Івановий торохкітливий шепіт проривався крізь постійний туман у її голові, діставався десь так глибоко і далеко, що Даруся і не підозрювала, що у ній є такі місця. Вона не мала в цей момент ані встиду, ані страху — тільки тонка—тонюсінька, як місячна доріжка на воді теплички, ниточка тремтіла між нею і Йваном і кликала її зболілу душу безстрашно іти на той поклик… А коли Іванові шкарубкі руки стиснули гладь Дарусиного занімілого черева — з неї таки вирвався чи то стогін, чи виття, чи торжество радости — та таке; що могло під собою поглинути півсвіта…

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 Следующая ⇒