Перша частина

Кінець XVIII – початок XIX ст. був досить складним часом. Кріпацтво. Експлуатація. І ось на цьому типовому тлі абсолютного безправ‘я з‘являється виняток. У те, що він справді існував, спочатку не віриш, сприймаєш його як витвір чиєїсь багатої, надмірно схильної до гіперболізації уяви. Цей виняток – Ігнацій Сцибор-Мархоцький. Єдиний в своєму роді, як і належить виняткові.

“По великому Ушицькому шляху, за кілька миль од Кам‘янця, в Ушицькому повіті, на чудовій рівнині мальовничо розкинуте досить велике й вельми гарне містечко Миньківці, це і є те саме місце, де відбувалося свято Церери. Якщо справедливе зауваження деяких подорожуючих по Поділлю, що частину його, розташовану вздовж течії Дністра, без перебільшення можна назвати Подільською Швейцарією, то на долю м. Миньківців та його околиць припав найкращий куточок цієї Подільської Швейцарії... ” (Подольские епархиальные ведомости. 1889. №33).

«Ушицький повіт мав 4 округи. Миньківці належали до другого округу. Розташоване містечко у широкій і глибокій долині... Цей маєток купив... Войцех Мархоцький, по смерті якого в 1788 р. Миньківці з околицями перейшли до небожа Ігнація Сцибор-Мархоцького, відомого дивака першої чверті 19 ст. Ігнацій Мархоцький... оголосив свої маєтки незалежною державою і поставив на кордонах іменний стовп з написом, що це “кордон Миньковецької держави”... Був благодійником своїх селян, він звільнив їх від панщини й піклувався про поліпшення їхнього побуту. За свої дивацтва, особливо впровадження язичницьких свят, Мархоцький був засуджений і навіть потрапив у тюрму”. (Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, Каменец-Подольский, 1900. Вып. 9).



	Колишні ворота палацу, а зараз - корівника (

Своїми родоначальниками Мархоцькі вважали в минулому відому фамілію Сциборів, власників значних маєтків. Михал Сцибор, батько Ігнація, помер, коли син був ще малий. Не набагато пережила чоловіка й мати Ігнація. А так як у Михала був рідний брат – Войцех Мархоцький, який не мав дітей, то хлопця взяли на дядькове утримання. Він, звичайно, вважався і спадкоємцем Войцехових маєтків – 9000 десятин чорнозему, обширних лісових масивів, сінокосів, парків. Старий Мархоцький старався дати хлопцю належну освіту.
Та не так сталося, як гадалося. Дядько і племінник, упертюхи, яких світ не знав, виявилися психологічно несумісними – з перших місяців зненавиділи одне одного й відтоді немов хизувалися власною затятістю та гонором. Дійшло до того, що Войцех віддав племінника на військову службу: нехай або пропаде там, або, відбувши кількарічний строк прусацької муштри, повернеться в Миньківці слухняним.
Ігнацій писав згодом: ”Досягши повноліття, я люб‘язно пристав на пропозицію мого дядька й пішов в солдати: не добровільно, не по охоті, а за бажанням того дядька вирушив я в чужий край... і там в злиднях і знегодах провів кілька років моєї дійсної неволі”. (Хоча в 1770 р. Поділля і було в складі Польського королівства, та по краю мандрували військові команди, набираючи рекрутів в пруську армію).
Ігнацій Мархоцький повернувся з армії із залізним характером і непохитною волею. За 4 роки він не тільки загартував своє тіло, а й пристойно вивчив німецьку, французьку мови, античну літературу і міфологію, римське право, праці енциклопедистів.
Старий Войцех збагнув, що досяг цілком протилежних наслідків тим, яких сподівався. Небіж теж впевнився, що хвороби дядечка не зламали в ньому затятості й гонору. Тому не варто їм перебувати під одним дахом. Хтось мусить поступитися.
Поступився поки що Ігнацій. Поїхав до Варшави, записався в один із полків, став майором, бажаною та шанованою особою при дворі. За його клопотанням Войцеха навіть нагородили орденом св. Станіслава. Зворушений дядько викликає племінника в Миньківці, а той, знехтувавши кар‘єрою, вертається на Поділля з молодою дружиною Евою Руффо, “римською патриціанкою” (так принаймні величав її сам чоловік). Шлюб той боляче вразив дядька – і знов зануртувала ненависть в кволім Войцеховім єстві. Та, усвідомлюючи власне безсилля, старий мусив скласти заповіт. Навіть з нього прозирала гостра неприязнь до спадкоємця: “Хоч мій небіж, Ігнацій Мархоцький, і був завжди до мене нешанобливий та відзначався паскудною вдачею, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство... ”
Оригінальність стилю заповіту не влаштувала Ігнація – і він подав у той самий суд рішучий протест, вимагаючи замінити форму документа й скаржачись на нестерпні переслідування ні в чому не винного спадкоємця. Уже на смертному одрі, дізнавшись про демарш небожа, старий наказав негайно скласти контр-протест і позбавити племінника спадщини – та не встиг: помер.
Миньковецький Ключ (історична назва місцевості) переходить до нового господаря.
Діяльність екс-майора швидко показала, що даремно покійний Войцех так остерігався якобінського способу мислення спадкоємця. Ігнацій аж ніяк не був позбавлений високої думки про свій рід. Коли Поділля ввійшло до складу Росії (1793 р. ), навколо володінь Мархоцького з‘явились прикордонні стовпи. Ризикований жарт? Ха… цей жарт тривав понад 30 років!

Замок в Отрокові.

Чому влада закривала очі на існування «миньковецької держави»? За Олександра І, чиїм близьким другом був Чарторийський, що мріяв відродити Царство Польське під російським скіпетром, польську шляхту не дуже зачіпали Урядові було бажано довести, що полякам живеться якнайкраще під захистом російської держави.
Мархоцький звільнив селян від кріпосної залежності, дарував їм самоуправління, встановив суд присяжних, будував храми й монументи, мав власну друкарню, де видавав різноманітні укази, розпорядження, постанови і навіть проповіді, які сам виголошував в церквах і костелах. Мархоцький страждав манією будівництва: він будував храми: богині миру, Телемаку, Вільгельму Телю, навіть Жан-Жаку Руссо. Останній мав напис: ”Joani Jacobo Rousseau sacrum esto”.

Урядові установи держави розміщувались в будинку, що імітував Акрополь і височів на вершині пагорба під назвою Бельмонт (до тепер миньківчани називають його «бельман»). Арка великих розмірів, увінчана великою кам‘яною статуєю Феміди, прикрашала вхід у двір. На засіданнях миньковецького магістрату бував присутнім сам Мархоцький – для нього тут спорудили трон, оббитий червоним сукном (скільки тих тронів, похідних та стаціонарних, мав повелитель, сказати важко).
Для себе з родиною Ігнацій спорудив 4 резиденції – по одній на кожну пору року.

Найрозкішнішою була літня резиденція в маєтку Отроків, посеред дивовижної краси парку, прикрашеного усілякими гротами, колонами, статуями (а зараз тут відгодовіють розкішних свиней). Тут було зведено язичницький храм – Ермітаж – де Ігнацій приймав звіти управління і голів комісій, затверджував судові вироки тощо. Біля крислатого усохлого дубу зупинялись всі перехожі: на стовбурі Мархоцький повісив череп і зробив напис: «І я колись була молода і вродлива…».

Сцибор-Мархоцький взагалі полюбляв складати різні тексти – проповіді, епітафії, романси, епіграми на сусідів та кам‘янецьких чиновників, охоче будував пам‘ятники на могилах своїх «міністрів» та «вассалів». Ось один з таких написів – на надгробку садівника: " Походив із землеробів і звався Гортензій. За ремеслом був садівник і працею своєю багато сприяв для прикрашання Притулії. Був вельми талановитий і розумово розвинутий. Жив майже 50 років, а помер 17 березня 1825 р. "
Миньковецький повелитель обгородив місцевий цвинтар високою кам‘яною стіною, прикрасивши її барельєфами й міфологічними емблемами, заснував особливе похоронне братство й винайшов оригінальний похоронний церемоніал, дуже віддалено схожий на християнський. Незалежно від духовної особи, яка виконувала обряд, у ньому брав діяльну участь і сам Ігнацій. У своїй довгій тозі, з жезлом в руці, йшов він на чолі процесії. Коли наближались до кладовища, брама була зачинена. Повелитель стукав тричі в браму, і між ним і братчиками, які стояли по той бік, починався традиційний діалог із символічних запитань і відповідей. Нарешті братчики оголошували, що приймають у свою обитель покійного – і брама розчинялася.
Пристрасть до міфології не заважала шляхтичу будувати й прикрашати християнські храми. От тільки ніхто не міг переконати повелителя, що він не має права виголошувати в храмах проповіді. А читав він їх не знаючи спину і міри. Кращі з проповідей віддавав в друкарню. До речі, вперше «Гамлет» польською мовою був надрукований саме в Миньківцях.
Ігнацій побудував тут школу (мріяв і про заснування вищого навчального закладу), відкрив аптеку й запросив 2 лікарів – аллопата де Герінга і гомеопата Стефані. Обидва були дуже популярними – Миньківці стали навіть чимось на кшталт курорту, що спонукало до будівництва тут пристойного готелю.
Коли в 1797 р. була в цих краях епідемія чуми, Мархоцький подбав про ліки й запросив достатню кількість фельдшерів, видав брошуру з описом способу боротьби з хворобою. Ігнацій врятував сім‘ї тих, хто загинув від чуми, заснувавши приют, де одягали, годували й навчали ремесел.
Мархоцький багатів з кожним роком. Миньківці перетворилися на квітуче містечко з 4000 жителів, з суконною та каретною фабриками, фабрикою анісової олії, цегельний та лакофарбовий заводи, шовковичний розсадник. Виготовлявся свій папір, випалювалось вапно. Мархоцький потурбувався, щоб не обмірювали і не обважували в лавках, для чого розпорядився спорудити на міському майдані спеціальний будинок з баштою, де були встановлені точні ваги.

Та найважливішою справою було дарування селянам волі 1 січня 1795 р., коли на велелюдному зібранні був підписаний акт, що починався такими словами: " Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка, Притулія, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів… прийшли до висновку, що… найвище благо... - це воля... ”
Цей акт був розмножений в друкарні і розісланий в сусідські маєтки, та поміщики знищували цей документ.
У Миньковецькій державі був упроваджений точний поділ влади: законодавчої, виконавчої, судової. На чолі держави стояв сам Ігнацій, чи., як він волів себе називати, старець або патріарх. Вважаючи себе батьком “народів” Миньковецької держави, він був також начальником усіх, “які своїми заняттями та працею приносять користь“ державі. До категорії громадян, які не брали участі в управлінні державою, ввійшли обидва лікарі, архітектор, адвокат, землевпорядник, фельдшери, акушери та секретар. Кожне село мало свій колегіальний суд, який розглядав справи як перша інстанція. Суд другої інстанції розміщувався на Бельмонті. Ігнацій видав закон, що забороняв називати селян хлопами, мужиками чи хамами.

Найвищою мірою покарання було заслання в так звані Понтійські володіння (землі в Херсонській губернії, де граф Мархоцький побудував кільканадцять поселень). Менш суворою карою вважався грошовий штраф і шмагання різками, та сам Ігнацій наказав вдаватися до останнього якомога рідше, а краще замінювати різки на роботу на фабриці.
Дізнавшись, що його дочка зацікавилася не надто родовитим молодиком, Ігнацій ув‘язнив його і на скликанному з цього приводу зібранні виголосив грізну промову. Рішення його було таке: оскільки винний осмілився підвести очі на діву з могутнього роду Сциборів, в особі її образив усіх миньковецьких дівчат, то кожна з них повинна, взявши лозинку, увійти у в‘язницю плюнуту на злочинця і вигнати прутами його за межі миньковецьких володінь.
Люди з благоговенням ставилися до графа, нікого не вражала ні його римська тога, ні жезл в руці. А щодо язицницьких свят (так, свято Церери було поєднано з першою пречистою), то вони простим людям дуже навіть і подобалися.
Лихо почалося 1811 року, коли єпископ Мацкевич прибув із Кам‘янця в Миньковецьку державу ревізувати свою єпархію. Скориставшись нагодою, граф запросив його до себе в маєток здійснити одруження своєї дочки. Єпископ вирушив у Миньківці. На кордоні своїх володінь його зустрів сам Мархоцький, оточений натовпом “вассалів”. Звичайно ж, одягнутий в тогу. Звичайно ж, із жезлом у руці. Він виголосив високопарну вітальну промову й запропонував “верхоному жрецю” пересісти з карети на тріумфальну колісницю, що являла собою поміст, на якому виочив трон. Везли колісницю 4 чорні воли з визолоченими рогами. Чиновники держави несли над троном балдахін, дівчатка, наряджені амурами, встеляли шлях квітами.

Єпископ спочатку страшенно дивувався і конфузився, та побачивши, що всі ставляться до маскараду з шанобливим захопленням, здійснив тріумфальний в‘їзд у Миньківці.
Наступного дня єпископ відслужив шлюбний обряд – не в костьолі, а в своєрідному театрі, спорудженому посеред поля. Тут Мархоцький зустрів гостя довгим і патетичним вітанням, яке закінчив так: ”Верховний жрецю, зійди зі свого трону, підійди до вівтаря господнього і благослови цю молоду пару”.
Єпископ спочатку поставився до графових дивацтв поблажливо, та незабаром їх відносини загострились. Померла дружина Ігнація Ева, і на схилі віку старий граф палко закохався в дочку одного дворянина, який майже постійно гостював в миньковецькому маєтку. Та сталося так, що ту саму дівчину полюбив старший графів син – і вони навіть таємно обвінчалися в місцевому костелі. Отут і виявив свою уперту натуру старий граф. Як обвінчалися? Без його відома?? В його костелі??? Та це ж він, Ігнацій, завжди був найпершим покровителем місцевого духовенства, все церковне начиння було його особистою власністю і видавалося настоятелю лише перед богослужінням. Отож, образившись на ксьондза, Ігнацій забрав з костелу всі клейноди. Ксьондз звернувся до єпископа зі скаргою. Єпископ надіслав графові листа, обурено запитуючи, на яких правах той втручається в діяльність церкви, заразом нагадавши і про свято Церери, і про незаконні проповіді. Було запропоновано облишити раз і назавжди неприйнятні в християнському світі язичницькі ритуали.
Граф надіслав відповідь, де, посилаючись на мислителів XVIII ст., доводив, що кожний християнин має право виголошувати проповіді в костьолах Подільської губернії, а він, Мархоцькимй, навіть зобов‘язаний це чинити, бо духовенство тут малоосвічене. Що ж до Церери, то граф доводив, що це відомі в усіх слов‘янських зелях ожинки.
Категорична і гостра відповідь образила єпископа. Він поскаржився губернатору й добився розпорядження, за яким місцевому справнику доручалося зобов‘язати графа підпискою в тому, що він не буде виголошувати промови та влаштовувати свята на честь Церери. Не важко й здогадатися, що граф і не здумав підкоритися: тільки-но закінчились жнива, він влаштував свято з усіма урочистостями і ритуалами. І хоч місцевий католицький настоятель відмовився від участі в поганських обрядах, це нічого не змінило: з Дунаєвець були запрошені два капуцини, і свято відбулося при напливі народу.

За Броніславом Грищуком

Перша частина

По тому всьому губернатор викликав графа офіційно до Кам'янця, аби той

особисто пояснив причини невиконання вимог начальства, зазначивши, що коли граф не з'явиться, його доставлятьв Кам'янець силоміць. Мархоцький шле листа, де, посилаючись на авторитетів всіх часів та народів, пояснює, що в його діях немає нічого протизаконного.

Ерудиція повелитиля, мабуть, загнала губернатора в глухий кут - і влада поки що дала графу спокій.

1815 р., після поразки військ Наполеона подільське дворянство було зобов’язане спорядити й доставити в Варшаву обоз з продовольством для потреб російської армії. Справу доручили Мархоцькому - і він виконав її блискуче. І захотілося графу якось винагородити себе за це. Він звернувся до генерал-губернатора комісара Ланського з проханням видати йому паспорт з наданням нового титулу: Dux et Redux (начальник експедиції, яка прибула на місце і повернулася додому – саме так трошки по-дикунському переклав мархоцький цей латинський вислів). Побажання виконали, і відтоді Мархоцький постійно вживав вигаданий ним титул і не приймав паперів, у яких його не ставили.

Та низка титулів не врятувала Редукса від зазіхань церкви на язичницькі

обряди. Єпископ Мацкевич звернувся з листом до подільського архієпископа Іоаникія, де настійливо просив покласти край поганським ритуалам. Однієї з неділь, коли в Миньківцях мало відбутись урочисте богослужіння, а редукс збирався виголосити чергову промову, туди був відряджений загін барабанщиків із наказом вдарити в барабани, тільки-но граф зійде на амвон.

Хтось попередив Мархоцького про демарш властей - і він вжив відповідних

заходів. Для барабанщиків влаштували щедре частування, і ще до початку

проповіді вони дружно повпивалися і розбрелися хто куди.

Наступного разу барабанщиків супроводжував офіцер, якому наказали не

піддаватися жодним спокусам Тож чревоугодницькі контрзаходи Сцибора

виявились марними. Тільки-но він з'явився на амвоні, як грянули барабани.

Втім, проповідника це анітрохи не збентежило: він виголосив своі повчання

від початку до кінця, хоч ніхто його й не чув.

Проповіді, які так любив Сцибор Мархоцький, містили поради морального характеру, підсилені не тільки сентенціями з святого письма, а й цитатами з творів сучасних та не дуже письменників, зокрема Вольтера. Простодушні селяни вважали французького мислителя одним із

святих. Як оратор Мархоцький не досяг значних успіхів і не дуже прагнув до

оновлення репертуару: одні й ті ж тексти повторювались безліч разів. Так, у

1813 р. Редукс виголошує похвальне слово імператору Олександру І, повністю змавповане з тaкого ж, виголошеного на честь Павла І. Змінилося лише ім'я.

15 серпня 1816 р. багатотисячна процесія мала вирушити в поле на святкування дня Церери, з'явився місцевий справник з поліцейськими чинами і став вимагати припинення торжества. Граф спокійно відповів, що вважає продовження походу своім обов'язком. Справник спробував розігнати народ, та селяни теж спокійно відповіли, що збираються до церкви помолитися, а потім вирушать в поле вислухати напутні слово панове - що ж тут богопротивного? І свято відбулось.

Та наступного дня справник з'явився знову - з сотнею козаків.

Графа заарештували і під військовим ескортом відправили до Кам'янця. Там він пробув два тижні. Влада обмежилась тим, що взяла з нього підписку про невиїзд з міста, тож він цілком безборонно розгулював кам'янецькими вулицями, одягнений в тогу, з жезлом в руці, бородатий й простоволосий. Народ ставився до нього як до святого, жінки підводили дітей для благословення. Мархоцький тримався з неабиякою гідністю, граючи роль мученика та пророка. Тим часом родичі та друзі робили все можливе, аби визволити страстотерпця - і визволили.

Оскільки священикам було категорично заборонено брати участь в поганських ритуалах. Мархоцький наважується на нечуваний досі вчинок: одягає ризи й сам здійснює всю церемонію освячення зерна, землі та худоби, сам же й служить молебен. Іоаникій негайно дізнався про це святотацтво, а від нього - й сам імператор Олександр. Довідавшись про це, граф надсилає цареві слізне прохання про помилування, і арештованого вдруге миньковецького повелителя цар визволяє від судового вироку.

Через рік ситуація повторюється. Невдовзі, правда, імператор прибуває в Кам'янець, а граф спромігся виклопотати собі аудієнцію. Цар довго розмовляв зі старим диваком, а потім звелів владі дати Редуксові спокій. Відтоді не було перешкод ні святам Церери, ні сатурналіям.

	Дюма б позаздрив

Останні роки життя графа були затьмарені прикрощами, які завдав йому сусід

по маєткові граф Стадницький. Не раз вони судилися за прикордонні землі, публічно осміюючи один одного.

Стадницький був певною мірою літературно обдарованим і складав дошкульні віршовані сатири на сусіда. Висміюючи дивацтва та закони миньковецької держави, він навіть доводив, що Сцибори ніяки не дворяни. Це переповнило чашу терпінь повелителя. Одного разу він, супроводжуімий чинами своєї держави, зустрівся з Стадницьким на постоялому дворі.

Все відбувалося як в романах Дюма. Після запеклої сутички поет і сатирик Стадницький втік з поля бою, що дуже втішило Редукса.

Та Стадницький, зібравши кілька десятків друзів та озброївши двірню,

опівночі атакував Бельмонт. Захопивши «Акрополь» зненацька, нападники вже виламували двері в спальні Редукса, коли раптом у сусідньому костелі тривожно озвався дзвін. Це одна з дочок Мархоцького встигла зрозуміти, що коїться - і ударила на сполох. Все чоловіче населення Миньківців, gрихопивши дрючки та вила, прибуло на виручку своєму панові.

Урешті-решт Стадницький виграв процес, та Редукс категорично відмовився

сплатити потрібну суму грошей. Тоді позивач почав судитися за нерухоме майно графа - і отримав кілька сіл відповідача. Та невдовзі Мархоцький силою вигнав із сіл управителів Стадницького й повернув захоплену територію у володіння своєї держави.

Справа ця закінчилася невтішно. Миньковецького повелителя взяли під варту. Знову. Мархоцький поскаржився цареві. Вкотре. Одночасно в Петербург було відправлено послання, підписане усіма селянами Миньковецької держави, з проханням звільнити іхнього батька і лагодійника. Графа визволили з-під варти: ніколи досі селяни не просили щось подібного...

1827 р. Редукс помер у віці 73 років. Похований був у родинному склепі в Миньківцях. На жаль, поховання дивака і просвітителя зникло в часи революційних заварюх.

⇐ Предыдущая 123 4 Следующая ⇒