2. Гносеологiчний аспект

Головною ділянкою наукової творчості М. Грушевського є історія України і допоміжні історичні дисципліни. М. С. Грушевський вважав, що, крім генетичної соціології, теоретичні питання історичного процесу має вивчати нова теоретична дисципліна — методологія історичного пізнання. Останню в 1918 р. вчений трактував у вузькому значенні цього слова як «методичну, формальну сторону вироблення історичного мишлення» [1, 7].

М. С. Грушевський закликав колег здійснювати правильний відбір та аналіз історичних фактів: 1) «треба вибирати тільки те, що безпосередньо служить до зрозуміння еволюції народного життя»; 2) «слідити явища найбільш типові, найбільш загальні, незалежно від тих модифікацій» [8].

При цьому науковець наголошував на необхідності використання принципів історизму та системності. Факт чи явище, на переко- нання вченого, потрібно «взяти… в обстановці історичної еволюції і в цілості його… факт сей представляється зовсім зрозумілим» [2].

М. С. Грушевський, безумовно, розумів складність та синтетичність багатьох історичних фактів. У власних інтерпретаціях учений основувався, у першу чергу, на джерельній інформації, вважаючи свої роздуми другорядними, лише узагальненнями знайдених фактів. Він, як і інші позитивісти, називав факти єдиною основою наукових досліджень і критикував попередників за здогади, не підтверджені фактами з джерел.

Учений писав із цього приводу: «Історикові кінець-кінцем не менше, а часом навіть і більше важно знати не тільки те, як саме проходили події (в деталях здебільшого їх і не можна відтворити) — а як вони були прийняті й відчуті сучасниками, як переломилися в їх свідомості і які враження й настрої серед них викликали. Особливо ж се цінне тоді, коли можемо стрінутися з настроями широких низів, схопити залежність сих настроїв з економічною й соціальною обставиною їх життя і т. д. » [3].

М. С. Грушевський недооцінював важливість висунення теорій, оскільки більшість науковців досліджуваного періоду сприймала як метафізичну спекуляцію та поверненню до застарілої схоластики. Водночас він визнавав, що «будь-яка гіпотеза має право на існування, якщо для неї є підстави, якщо вона в стані пояснити що-небудь і не суперечить незаперечним даним науки, …ніяка гіпотеза не нашкодить успіху дослідження, якщо передбачається лише як гіпотеза», але вважав запорукою достовірного дослідження історичних фактів лише джерела.

Учений продемонстрував типовий для історика-позитивіста підхід, називаючи головною перешкодою дослідження українськоїісторії до середини XVI ст. недостатність джерел. Дослідник, як і більшість позитивістів, вважав можливим, як і в природознавстві, за допомогою методу типізації з’ясувати головні історичні факти, що свідчать про характерні для всієї епохи тенденції суспільного розвитку. Факти, які суперечили виявленим тенденціям, сприймалися як нетипові. Проте сам учений визнав, що фактографічний підхід «позбавляє й можливості дати нові, оригінальні виводи і комбінації: то трудно без дрібнішої аналізи історичного матеріяла, користання з аналогій інших земель» [7].

М. С. Грушевський, погоджуючись з іншими позитивістами, використовував поділ історичних фактів на економічні, політичні, культурні. Окрім класифікації історичних фактів за змістом, він також поділяв їх на масові й одиничні. Останнє зумовлене тим, що головним об’єктом своїх історичних досліджень, на відміну від попередньої історіографії, позитивісти обирали колективні об’єкти: народ, націю, соціальні верстви.

Учений також розумів необхідність використання відомостей з інших галузей знань. Він закликав науковців «не спускати уваги з отих загальніших проблем, що мусять бути вихідними й орієнтаційними пунктами в дослідженні спеціальніших питань нашої історії, словесности, економіки, краєзнавства» [5].

М. С. Грушевський приділяв увагу не стільки проблемі збирання історичних фактів, скільки їх інтерпретації не лише дослідником, а й автором історичного джерела. Він підкреслював можливість спотворення джерельної інформації самим автором документів.

⇐ Предыдущая 1 234 5 Следующая ⇒