|
|||
Розділ XXVI
Я підійшов до дверей і виглянув надвір. Дощу вже не було, але стояв густий туман. — Піднімемось до мене нагору? — запитав я священика. — Хіба що на кілька хвилин. — Ходім. Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священик сів на моє — ординарець уже постелив мені постіль. У кімнаті було темно. — Ну, — сказав священик, — то як ви насправді себе почуваєте? — Та все гаразд. Тільки оце сьогодні стомився. — Я теж стомився, хоча й не було чого. — Що чути на фронті? — По-моєму, війні скоро кінець. Не знаю чому, але так мені здається. — З чого? — Ви бачили, який став наш майор? Сумирний, правда? От і багато хто тепер так. — А я й сам щось таке відчуваю, — сказав я. — Літо було жахливе, — провадив священик. Тепер він був упевненіший, ніж тоді, коли я бачив його востаннє. — Ви навіть уявити собі не можете, що діялось. Усе те треба було побачити на власні очі. Цього літа багато хто зрозумів по-справжньому, що таке війна. Є офіцери, яких я вважав нездатними це зрозуміти, але й вони зрозуміли. — Що ж буде? — Я водив рукою по ковдрі. — Не знаю, але гадаю, що довго так тривати не може. — То що ж буде? — Складуть зброю. — Хто? — I ті, і ті. — Дай боже, — сказав я. — Ви не вірите в це? — Не вірю, що й ті, і ті складуть зброю водночас. — Мабуть, таки ні. Навряд чи можна цього сподіватись. Та коли я бачу, як змінилися люди, я не припускаю, щоб таке могло тривати далі. — Хто здобув перевагу цього літа? — Ніхто. — Австрійці здобули, — сказав я. — Вони не віддали Сан-Габрієле. Вони й здобули перевагу. Вони не складуть зброї. — Якщо вони почувають те саме, що й ми, можуть і скласти. Вони теж пройшли через усе те страхіття. — Ніхто не складає зброї, маючи перевагу у війні. — Ви руйнуєте всі мої сподівання. — Я просто кажу те, що думаю. — То ви думаєте, що все воно триватиме ще хтозна-доки? I нічого не станеться? — Не знаю. Я думаю тільки, що австрійці, здобувши перевагу, не складуть зброї. Лише поразка робить людей християнами. — Австрійці й так християни, за винятком босняків. — Я не про віровизнання. Я про саму віру. Він промовчав. — Ми всі тепер сумирніші, бо нас побито. А хто зна, яким би ще став наш спаситель, коли б апостол Петро врятував його тоді в саду. — Він лишився б такий самий. — Не думаю, — сказав я. — Ви руйнуєте всі мої сподівання, — повторив священик. — Я вірю, що має щось статися, і молюся за те. Відчуваю, що воно вже зовсім близько. — Може, щось і станеться, — сказав я. — Але тільки з нами. Добре було б, якби вони почували те саме, що й ми. Але вони нас побили. Вони почувають себе краще. — Багато солдатів завжди почували те саме. I зовсім не через те, що їх побито. — Їх побито, щойно почалася війна. Тоді, коли їх забрали від їхніх господ і запроторили на фронт. Тим-то селянин і мудрий, що зазнав поразки на самому початку. Дайте йому владу, то побачите, який він мудрий. Священик не сказав нічого. Він думав. — Я й сам тепер пригнічений, — сказав я. — Через те просто не думаю про всі ці речі. Не думаю, а проте, коли починаю говорити, вони спадають на думку самі собою. — А я на щось сподівався. — На поразку? — Ні. На щось інше. — Нічого іншого немає. За винятком перемоги. Та це може бути тільки на гірше. — Я довго сподівався на перемогу. — Я теж. — А тепер не знаю. — Щось буде: чи те, чи те. — Я вже не вірю в перемогу. — I я ні. Але не вірю і в поразку. Хоч це, може, буде й на краще. — У що ж ви вірите? — У сон, — сказав я. Він підвівся. — Пробачте, що я так засидівся. Але я дуже люблю розмовляти з вами. — Я дуже радий, що ми знов поговорили. А про сон я сказав просто так, не мавши нічого на думці. Ми встали й у темряві потиснули один одному руки. — Я тепер ночую у триста сьомому, — сказав він. — Завтра вранці я виїжджаю на пост. — Побачимось, коли приїдете. — Десь прогуляємось і поговоримо. — Я провів його до дверей. — Не спускайтеся, — мовив він. — Добре, що ви повернулись. Хоч для вас воно й не дуже добре. — Він поклав руку мені на плече. — Непогано й для мене, — сказав я. — Добраніч. — Добраніч. Чао! — Чао! — сказав я. Мені страшенно хотілося спати.
|
|||
|