Візьми жінку-любку.

Звичаї українського народу

Українські весілля

Українське весілля-неповторне свято, сповнене чарівної магії, священне дійство, якому передувало сватання. Основні традиції сватання, наприклад на Харківщині, є такими: порадившись із батьками, наречений сам ішов запрошувати двох родичів до себе за старостів. Звичай, старостами обиралися поважні, одружені чоловіки. Оскільки успіх сватання залежав ще й від уміння старости вести традиційні розмови, то під час обирання старшого старости бралися до уваги такі риси його вдачі, як комунікабельність і дотепність. Переважно сватати йшли вдвох-старший сват і сват, староста і підстароста. За традицією, вони брали із собою хліб, сіль, пляшку горілки. Велике значення надавалося тому, у який день тижня відбуватиметься сватання. Нещасливими для сватання вважалися понеділок та п^,ятниця. " Присилай у вівторок людей, та бери рушники... " До уваги бралися також постові дні.

Свататися до дівчини йшли, здебільшого, увечері. Підійшовши до хати, свати стукали у вікно або у двері палицею, сповіщаючи про свій прихід. У 18 сторіччі парубок сам давав палиці сватам як емблему важливої місії, що він доручав їм.

Щодо цієї традиції існує гіпотеза, що в стародавні часи палиця була символом сонячного променя або, можливо, " дерева життя".

Цим пояснюються й обрядові прикрашені квітами палиці під час першого вигону худоби на пасовище, й палиці сватів.

Після того, як старости ввійшли до хати, промовивши звичне для цієї дії привітання, один із них, поцілувавши хліб, який вони принесли із собою, передає його господареві. Той, поцілувавши й собі хліб, кладе його на стіл.

З описів українського весілля різних часів відомо, що вступна промова старостів під час сватання була обов^,язковим елементом обряду.

Старости у різних варіантах виголошували риторичну, класично сформульовану промову ловців-молодців, які пройшли півсвіту за слідом куниці-красної дівиці, а слід привів їх саме до дому господаря, і тому вони просили б віддати красну дівицю їхньому князеві: " Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалі молодці. Нашому слову кінець, і ви зробіть нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте? " .

У попередніх розмовах старостів молодь участі не брала. На заклик батька, матері або старости дівчина заходила до хати й ставала біля печі. Ніби благаючи захисту у родинного вогнища, вона колупала піч або вдавала, що порядкує біля неї.

Якщо дівчина давала свою згоду, батьки наказували їй принести рушники: " Іди ж, іди та давай, чим людей пов^,язати" .

Засватана дівчина виносила на дерев^,яній різьбленій тарілці рушники, які вона вишила власноруч. Цими рушниками старости перев^,язували один одного через праве плече під ліву руку. Приймаючи дар, вони вклонялися й промовляли: " Спасибі батьку й матері, що свою дитину рано будили та доброму ділу вчили. Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла й хороші рушники придбала".

Уже в обряді сватання атрибутивне значення мають деякі елементи одягу (пояс, шапка, хустина). У весільному обряді вони відігравали ролі оберегів, були символічною ознакою єднання двох родин.

Коли ж дівчині хлопець був не до вподоби, то такому горе-нареченому підносили гарбуза.

Щодо “піднесення гарбуза” дослідники вважають: “Возникновение названия “поднести гарбуза” обусловлено не только широким распространением тыквы в Малороссии, где её охотно разводят во всех огородах в пищу людям, в корм свиньям и для получения семечек. Вероятно, обычай поднесения тыквы в знак отказа служит остатком того древнего культурного быта, когда тыква служила обычной посудой”.

Одержати гарбуза вважалося великою образою, тому батьки парубка й старости намагалися наперед, обхідними дізнатися про думку батьків дівчини щодо майбутнього зятя.

Коли ж з тієї чи іншої причини відмовляли батьки нареченої, то знаком відмови було піднесення старостам чарки та повернення хліба, що є характерним для всіх слов’янських народів. Коли ж старостів перев’язано рушниками, а молодому за пояс заткнуто хустку, справа вважається офіційно завершеною.

Староста й парубок клали на тарілку гроші – приблизну вартість рушників та хустки. Від цього дня засватана дівчина носила в косі широку червону стрічку – свідчення публічного оголошення сватання. Тому в народі й говорять: ”Гарна дівка, як засватана”.

Шлюбно – весільні звичаї

В українських селах весілля зазвичай справляли з Покрови ( 14 жовтня ) до Пилипівського посту ( 14 листопада ) або взимку з Хрещення ( 19 січня ) до Масниці. Але все ж таки намагалися справити його восени, коли і достатку більше, і для розваг тепліше – тож уся осінь дзвеніла-гомоніла весільними співами.

“Покров, Покровонько, завинь мою головоньку чепцем, вінцем чи онучею, бо вже дівкою надокучило” – такі дівочі шепотіння летіли-розліталися по всьому Поділлю. “Свята мати, Покровонько, накрий головоньку, хоч ганчіркою, аби не зісталася дівкою”, - лунало на Слобожанщині. Голоси всіх українських дівчат, котрі були вже “на порі”, восени зливалися у велике примовляння, таке гучне, що Свята Покрова, мабуть, чула його…

А тим часом батьки промовляли до парубків словами пісні:

Оженися, мій синочку,

Візьми жінку-любку.

Цілуй її, милуй її,

12 3 Следующая ⇒