Пантелеймон Куліш. ПІВПІВНИКА

Пантелеймон Куліш

ПІВПІВНИКА

(Гішпанська дітська казочка)

Була собі колись гарна курочка, і добре їй жилось у дворі в селянина. Круг неї метушилась купка дітей чимала, і між тими дітками одно собі вдалось препогане і скалічене. Отже, цього найбільш мати кохала, бо в матінок так завсіди буває. Мізерне те курча вивелось із малесенького яєчка. Півкурчати тільки й вивелось, мов одтяв хто половинку. З одним тільки оком, одним крилом і однією ногою. Що ж? Дарма, що каліка, а така ж була пиха в того курчати, як і в його батька, старого півня; а батько його був найпишніший, поважний і огрядний півень, — хоч сто верстов ісходи кругом, такого другого не побачиш. Дурне курча, підрісши, забрало собі в голову, що воно диво між курми. Як почнуть, було, кури його на сміх підіймати, то воно собі думає: «Це із заздрості! » Як же курчата до його прикладки прикладуть, то воно говорить:

— Це з досади, що я на них і дивитись не хочу!

От раз і каже те Півпівника своїй матері:

— Слухай лиш, мамо. Обридло вже мені жити в селі. Надумавсь я до царя доступитись; хочу я подивитись на царя й на царицю.

Бідна мати аж закудкудахкала з ляку, таке почувши.

— Дитино моя, — каже, — хто це тобі таку дурницю в голову вкинув? Твій батько ніколи з свого села не виходив, дарма що кращого півня на всім світі немає. Чого тобі й бажати, як наш двір? У царя краще тобі не буде. Глянь, яке гноїще гарне, яке зерно нам смачне посипають, яке затишне сідало в нас, і сім'я, слава Богу, не маленька, і всі тебе кохають.

— Байдуже мені! — одрізало навісне Півпівника. — Брати мої і сестри — дурна сільська темнота.

— Моє голуб'ятко, — каже йому мати, — хіба ж ти в воду на себе не дивилось? Хіба ж не бачиш, що в тебе одного ока і однієї ноги дасть Біг?

— Коли ти зачепила мене з цього боку, мамо, — одповідає Півпівника, — так я тобі скажу, що сором тобі самій, що я такий уродився. Ти, мамо, сама тому винна. Із якого яєчка я вилупився? Мабуть, така курка знесла, що й на сідало не зскочить.

— Ні, моя дитино, — каже йому мати, — з таких яєць лупляться тільки ящірки, а ти вилупилось із останнього яєчка, що я сама знесла, затим таке і мізерненьке, що ти поскрібочок. Яка ж тут моя вина, серденько?

А Півпівника, задираючи червоний гребінець, каже:

— Може, я такого лікаря знайду, що мені все те поприставляє, чого в мене нема. То нічого більш і балакати — піду!

Бачить бідолашна мати, що воно за упиряка, та й каже:

— Хоч же послухай моєї доброї ради, моя дитино. Як підеш у мандрівку, то не проходь близько такої церкви, на котрій святий Петро намальований: не любить він півнів здорово, а ще більш — їх кукурікання. Ще ж оберігайсь на світі тих людей, що кухарями звуться, та й куховаркам на очі не навертайся, бо все то лихі наші вороги: і не писнеш, як вони тобі шийку перечикають! Тепер же, синочку, нехай береже тебе Господь і святий Микола, добрий помічник у дорозі. Іди собі, коли не хочеш з нами жити, тільки попроси тата, нехай тебе благословить на дорогу.

Півпівника скікнуло до поважного півня, вклонилось йому низенько і поцілувало в кіготь. Шановний батько поблагословив не так-то жалібно, а більше згорда, бо за спесиву вдачу не любив він свого синка. Мати ж, так та за слізьми й світу Божого не бачила, і знай сухим листочком очі втирала.

Рушило Півпівника в дорогу, стрепенуло крильцем і тричі заспівало на знак свого одходу. Прийшло воно до рівчака, а діялось це серед літа, так рівчак мало не зовсім пересох, і дітвора його гребелькою пересипала. Побачив рівчак подорожнього та й каже і дзюрчить такі слова:

— Ти бачиш, братику, як я заслаб, насилу ворушусь, немає в мене сили й дитячу гребельку прорвати, щоб вона мене не зупиняла; а звернути вбік — про це вже хоч і не кажи. Визволь мене із цієї біДи, розгреби своїми кігтями пісок на греблі. За це ти питимеш мою воду, коли схочеш і скільки схочеш, а підійдуть дощі та прибавлять мені води, то я, може, тобі у великій пригоді стану.

А Півпівника йому одказує:

— Не хочу розгрібати! Що я тобі за робітник? Хіба бувають такі робітники в такого мізерного та каламутного рівчака?

— Ну, дамся ж я тобі взнаки тоді, як ти й не думатимеш! — замимрив рівчачок тихим голосом.

— Дождись перше дощу! — одрізало йому Півпівника. — Куди, який страшний ти на словах, а завтра, може, горобці по тобі скакатимуть.

Далі стріло воно на дорозі вітра. Лежить бідака вітер, ледве дише.

— Любе моє Півпівника! — каже вій подорожньому. — На віку, як на довгій ниві, всього трапиться; треба нам помагати один одному. Підійди близенько та придивись до мене. Бачиш, як мене спека полуденна одоліла! А я, було, і ліси ламаю, і жита толочу, і стріхи зриваю; ніхто проти мене не встоїть. Не лежав би я й тепер на дорозі, та лихо мені надало, підупавши на силах, коло квіток гуляти; впився я од їх духу солодкого, а жаркий день і вклав мене серед дороги. Коли б ти мене тільки трошечки од землі своїми кігтями підкинуло та ще крилом піддало, то я й піднявсь би вгору і полетів у свою сторону. Там моя мати хуртовина з сестрами хижими працюють тепер, направляючи золоті хмари, що я порозривав, козакуючи. Як тільки дадуть мені попоїсти, так я знов увійду в силу.

— Добродію! — одвітувало Півпівника. — А забув, як ти, було, мною гордуєш та хвіст мені куйовдиш, та розтопірюєш, мов тому індикові, людям на сміх, а мені на велику досаду? Отож знай, що всякому своя пора. Бувай здоров, мій пане!

Сказавши це, закукурікало голосно Півпівника і гордим поступом пошкандибало далі.

Наузкрай ниви, на стерні, куривсь димок маленький. Півпівника підійшло до його і побачило іскорку в попелі; ледве-ледве жевріє іскорка.

— Кохане Півпівника! — каже вона йому. — У добру годиноньку ти надійшло до мене; ти мене од смерті оборониш; от-от мушу згаснути, що нічим мені живитися. Не знаю, де мій приятель вітер застряв, а то б він мені зараз допоміг.

Будь ласка, пригорни до мене трошки сухого листячка або соломки — я зараз оживу й звеселюся.

— А що мені по тому? — одказало йому Півпівника, — Гасни собі, коли тобі хочеться; ти мені ні на віщо не потрібна.

— Ой, гляди лиш! — каже іскорка, — Може, й я коли-небудь стану тобі в пригоді! Не плюй, кажуть, у воду; може, згодиться напиться.

— Дивись! — гукнуло на неї Півпівника. — Ще й страшить! От же тобі за це!

Та й засипало іскорку попелом; а потім почало своїм звичаєм кукурікати, мов яке велике діло зробило.

Прийшло Півпівника в столицю і йде мимо церкви, а на церкві святий Петро намальований. Тут би йому мерщій утікати, так що ж, коли ледача вдача така! Стало якраз проти дверей та й кукурікнуло з усієї сили, аби матері не послухати.

Підходить воно до царського будинку, щоб подивитись на царя й царицю. Москаль, стоячи коло будинку з оружиною, зараз гукне:

— Куди? Назад!

Воно таки злякалося та під ворота. Гляне, аж чоловік якийсь в білій шапці. Воно й питається горобця:

— Що це за чоловік?

— Це, — каже, — кухар царський.

Ну, щоб же утікати хоч звідтіля, як мати навчала! Куди! Воно й гребінець свій червоний, і хвіст закручений настовбурчило, наче щось путнє, та й просто чимчикує до кухаря, боком на його позираючи; а кухар хап його за крило! — та зараз: чик! Тут воно й ніжкою задриґало.

— Гей! — гукне тоді кухар на свої хлоп'ята, — А дати сюди кип'ятку! Ось я його обпатрошу!

— Водице, моя сестрице! — каже тоді Півпівника. — Будь ласка, не печи мене, змилосердись надо мною!

— А ти тоді наді мною змилувалось, як я тебе прохала, течучи рівчаком? — одрізала вода, та аж кипить із серця і обпарила його дощенту; а тут хлопці-кухарчата кинулись і ні одного перця на йому не зоставили.

Потім узяв кухар миску, положив туди Півпівника та й поставив проти жару.

— Ой вогнику, мій братику! — пищить Півпівника. — Не печи ж мене, не жар мене!

— Ось постій же лиш, — затріщав вогонь, пізнавши його і без пір'я, — я тебе навчу, як мене попелом закидати!

Та як пришкварив (а кухар одлучивсь на хвилинку до шинку), то воно й почорніло, як головешка.

Вернувся кухар із шинку, бачить, що вогонь знівечив Півпівника, та й викинув його на смітник.

— Ой вітре, вітроньку! — квилить тоді вже Півпівника. — Не займай же хоч ти мене; ламай лучче дерево, толоч лучче жита, ізривай стріхи, а я вже тут лежатиму та на свою долю плакатимусь.

— Ні, так од мене не викрутишся! — реве йому в одвіт вітер та аж свище, крутячись; далі підхопив його, підняв вище царського будинку та й кинув. Летить воно униз, а на будинку гострий шпиль залізний; воно на той шпиль і настромилось; а вітер і почав його зривати, щоб іще поглумитися; а воно на шпилю й крутиться. І так нема йому спокою ні вдень ні вночі. Спочине трохи вітер, і воно спочине, а скоро прокинувсь, зараз і почав вертіти то туди, то сюди Півпівника. Ото ж йому за те, що було неслухняне, що високо неслося і всім тільки пакість робило.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒