ОЛЕНЬ АВГУСТ 3 страница

ХТО ТИ? (скорочено)

Матрос, видно, вже давно був списаний на берег, проте й досi форсив у
смугастому тiльнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням вiн
нахвалитися не мiг, хiба що маленьким якiрцем на зап'ястi лiвої руки.
Безкозирка на круглiй, як динще бочки, головi сидiла немов улита.
- О, й ви тут сходите, мовив до високої дiвчини, яка скочила слiдом за
ним iз автобуса на занесене густою подiльською курявою подвiр'я
автостанцiї.
Дiвчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого
полум'я. Пiд тим полум'ям свiтилось чистою бiлизною напрочуд вродливе
обличчя, на якому особливо вирiзнялись брови та очi - глибокi й блакитнi.
Крижаний вираз на обличчi надавав холоду й незворушливостi ясному
поглядовi блакитних очей, i тому вiн був жорсткуватий i непривiтний.
Дiвчина нiяк не реагувала на реплiку калишнього матроса. Тримаючи в
рулi цератову дорожню валiзку, вона роззиралася по боках...
На дiвчину звертали увагу всi. По-перше, звiсно, тому, що була тут, де
всi знають усiх, чужою, а по-друге, коси її полум'янiли вогнем осiннього
золотистого листя...
З центру мiстечка, де росло багато кленiв та акацiй, дiвчина звернула
на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками пiд шифером чи бляхою...
Зрештою ось i будиночок за тiєю адресою, яку вона шукала. Дiвчина вже
хотiла ступити на зелененьке, як мох, хоч i засмiчене клаптями газет i
трiсками подвiр'я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворiтець.
Спинилася неподалiк. Цегляний будиночок весело свiтив червоною, добре
випаленою цеглою низьких своїх стiн, на яких вiкна видавалися уламками
голубих весняних крижин. На шворках у дворi висiла бiлизна -стiльки шворок
i бiлизни можна побачити лише у дворах будиночкiв, де мешкає кiлька сiмей.
Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкiй, як лоза, руцi.
- Скажiть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрiвна?
- Хто?
- Одарка Шмаглiй...
- Одарка живе... Й вiльною кощавою рукою тицьнула: - Вiкно крайнє...
Перший пiд'їзд.
Щось непривiтне було в зсутуленiй постатi бабцi, яка почимчикувала геть
по вулицi. Дiвчина дiстала дзеркальце, поглянула на своє вiдображення... i
рiшуче звернула на подвiр'я.
У тiсному коридорi стояли якiсь мiшки, ящики, вiдра, валявся по кутках
усякий непотрiб... Однi дверi, другi, третi - i всi не схожi мiж собою...
Вибравши потрiбнi (з-пiд верхньої полущеної коричневої фарби бiлiли
латки старiшої фарби), дiвчина постукала зiгнутим пальцем i стала ждати.
Обличчя її, строге й напружене, ледь-ледь порожевiло на вилицях.
Дверi одчинились iз виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух.
Цей злий дух був хлопчиком рокiв шести-семи, горбоносим, iз прищуленими
вухами, з постiйним жаром мисливського азарту в очах, схожих на косуватi
камiнчики слив.
- Дарина Дмитрiвна тут живе? - поспитала незнайомка, дивлячись iз
холодною цiкавiстю на хлопчину.
- Тут, мовив той, i в нижнiй щербинцi зубiв показався кiнчик язика, мов
ящiрочка.
- Тут живе, луною озвалося за спиною в хлопчини, i з-пiд лiктя
показалася кучмата дитяча голiвка.
Вмить кучматi русявi пасма розпались, i з їхнiх свавiльних хвиль
постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя
дiвчинки, її пишнi губки скидалися на двi пелюстки ранкової ружi, що
переблискує росою, карi вiчка мерехтiли, як равлики.
Дiти мовчали, стежачи через порiг за гостею. Дiти були зовсiм не схожi
мiж собою, як, скажiмо, цвiт гарбузовий не схожий на цвiт вишнi.
- Дарина Дмитрiвна часом не на роботi?
- Нi, похмуро сказав хлопчина, себто цвiт гарбузовий.
- Значить, її можна побачити?
- Нi, озвалась дiвчинка, себто цвiт вишнi. I поцiкавилась: - Ви не з
соцзабезу?
- З соцзабезу? - повторив хлопчик.
- Нi, я... здалеку. Хотiла побачити Дарину Дмитрiвну. Гостя розгубилась
i, клiпаючи повiками, почувалась нi в сих нi в тих. Де ж вона?
- Мама в лiкарнi, мовила дiвчинка.
- У лiкарнi? - здивувалась незнайомка. I вражено поспитала: - Чия мама?
- Наша мама, пояснив хлопчик.
- Дарина Дмитрiвна, так? - навiщось уточнила незнайомка.
- Мама Одарка, в один голос вiдповiли дiти.
Дiвчина, супроводжувана їхнiми поглядами, подалась надвiр. Тут вона
сiла на лавчинi, й перед самим її обличчям трiпотiла почеплена на шворцi
випрана бiлизна...
Дiвчина схопила обличчя долонями й пробудилася вiд того, що хтось поряд
сказав:
- Тьотю...
Перед нею стояли дiти Дарини Дмитрiвни. Хлопчина тримав на плечi двi
вудочки, довгу й коротку, а дiвчинка - полотняну торбину й бляшанку.
- Ви не ждiть, сказав хлопчик. Мама в лiкарнi й повернеться не скоро.
- Вона дуже хвора, додала дiвчинка.
- Ви по рибу? - навiщось поспитала незнайомка.
- Ми щодня ходимо по рибу, мовила дiвчинка...
Незнайомка, мружачись, дивилась, як двоє дiтей дружно йдуть споришевим
подвiр'ям, як їхнi худенькi постатi зникають i показуються помiж бiлизною,
як на бiлих сорочках i простирадлах мелькають їхнi тiнi... Вiдчуваючи бiль
i пустку в душi, непорозумiло дивилась на довколишнiй свiт i, мабуть, не
вiрила в справжнiсть його. Iлюзiя несправжностi була така сильна, що
дiвчина заплющилась на мить - i струснула головою...
Тепер уже та бабця дибала без господарської сумки, голiруч...
- У лiкарнi Одарка, хiба тобi дiти не сказали? А ти їй ким доводишся?
Бо вона тут самотиною живе, не тутешня. Либонь, родичка чи нi?
- Родичка...
- Значить, далека, здогадалась бабця й дивилась недовiрливо. -Далека,
так?
- Менi тiтка дала адресу, спробувала пояснити дiвчина. Я навiть адреси не
знала... З-пiд Одеси я...
- А що привело в таку далеч?
- Провiдати закортiло.
- Ага, гойднула бабця кругленькою та бiлою капустинкою голови. Спритною
була вивiдувачкою, та дiвчина не квапилася зi своїми таємницями. У лiкарнi
Одарка, хай Господь милує...
Її зморшкувате личко засяяло спiвчуттям, проте очi не ожили, зосталися
схожими на двох волохатих гусениць у побурiлих осiннiх листочках. Присiла
на лавчину скраю, мовила:
- Лiкується, а чи й поможе їй те лiкування... Дiтей жалко, малi ще
зовсiм. Iлько вiд одного батька, а Галя вiд другого.
- Який Iлько? Яка Галя? - не втямила дiвчина...
- Дiти її - Iлько i Галя... Перший був славний чоловiк, робив у
локомотивному депо, вiд грудної жаби помер. I хату залишив Одарцi, i
майно, i грошi на книжцi. Та вона хутко пустила все з димом, тiльки
закурiло.
- З димом? - нетямковито перепитала дiвчина. 3 яким?.. Згорiло?
- Та не згорiло, де там, жебонiла бабця. їй би жити в чоловiковiй хатi,
їй би доглядати хлопця, а вона вiзьми й сплутайся. Ще не стара, то хай би
знайшла чоловiка, але ж не такого. Достеменний циган! Їздить на " Волзi", в
нього жiнка є в кожному селi, нинi вiн балює в одної, а завтра вже
похмеляється в другої. I квартира своя в мiстi. Одарка йому не пара, i вiн
їй не пара... Завжди отам, кивнула на клени пiд дерев'яним сарайчиком, свою
" Волгу" ставив. Значить, в Одарки в грошi, коли " Волга" в дворi... Коли не
було грошей, вiн не приїжджав, цей Рафальський...
- Якi грошi? - не зрозумiла дiвчина, покусуючи бiлими зубами нижню
губу.
- А такi! Хату, що в спадок дiсталась вiд чоловiка, вона продала, бо
Рафальський вимагав грошей. Одарка йому i горiлку, й костюми купувала. А
вже дiвчинку вiд нього мала, Галю. Думаєш, записав дитину на себе? Де там!
У нього, видно, таких побiчних дiтей повно... Одарцi в депо дали оцю
кiмнатку, виселилась тут сiм'я в новий будинок. I я казала, й сусiди
казали Одарцi: схаменись, забудь свого цигана, думай про дiтей. А така
вдачасвiту за ним не бачила, все ладна була йому вiддати. Рафальський чим
платив? Поки грошi - приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в
лiкарню, то " Волги" _нi разу не було в дворi. Дiти самi хазяйнують. А
жалко їх, малi. Сусiди пiдгодовують. А завтра як? Треба для них
пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Є ж такi притулки, правда?
Дiвчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе а целулоїду
виточеними. При словах про дитячi притулки заклiпала повiками, перемагаючи
раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить її погляду засрiблилася
тоненькою росею.
- Хай Господь милує, звiсно, жебонiла бабця-печерижка, щоб у наш час...
Так тiльки ранiше траплялося, ще по тих роках. Не дiждешся Одарки, з
лiкарнi вже їй дороги нема... То ким ти їй доводишся, га?
У дiвчини ледь тремтiли губи. Вона, либонь, уже не бачила нiчого
довкола й не чула балакучу бабцю, а тiльки прислухалась до болю в своєму
єствi, прислухалась до тих знеможливих струмiв, якi пронизували тiло й
затьмарювали свiдомiсть. Бабця щось турботливо гомонiла, та дiвчина раптом
звелась iз лавчини i, прикладаючи долоню до губiв, наче силкуючись
стримати ридання, що рвалися з грудей, пiшла з двору, спотикаючись i
заточуючись.
Отямилась у парку. Мимо гiпсового фiзкультурника... зiйшла на берег
ставу... Стулила вбiк i вiдразу ж за кущами верболозу наткнулася на
риболовiв - Iлька i Галю... Обоє тримали в руках вудочки й зосереджено, як
завороженi, стежили за поплавцями. В їхнiх щупленьких постатях вiдчувалося
стiльки приреченої терплячостi, що в дiвчзпiи, мимовiльної сторонньої
спостерiгачки, тоскно занило серце.
- Агов!
Брат i сестра миттю обернулись - i зацвiли усмiшками, впiзнавши недавню
гостю.
- Їсти хочете?
I, не чекаючи вiдповiдi, стала дiставати з сумки батон, ковбасу, сир,
яйця, печиво. Незабаром усi сидiли на травi, пiдiбгавши ноги, i з апетитом
жували бутерброди. Посерединi ставка плив дядько в надувному гумовому
човнi, гребучи широкою лопаттю весла... I приїжджiй дiвчинi здалося: ця
картина не те що знайома з дитинства, а рiдна, щемливо дорога... I вже не
було в душi недавнього надриву почуттiв, а стало спокiйно й мирно.
- I ловиться риба? - спитала.
- О! - радiсно вихопилося у хлопчика, який, либонь, тiльки й чекав на
запитання. Його набурмосене личко ожило, заграло. Без улову не
повертаємось. Ловляться карасi, линки, сазанчики, окунцi, коропи.
- Я вчора зловила отакого коропця, доказала Галя руками, в однiй
тримаючи булку, а в другiй кусень ковбаси. Пiймався на черв'яка.
- Якби не з берега, а з човна, - мовив Iлько й кивнув на риболова, що в
гумовому човнi приставав до острiвця посеред ставу, то можна було б велику
рибу вудити. I навiть на базарi продавати. А так вистачає на прожиток.
- Тобi ж дядько Тилимон обiцяв дати свою стару довбанку...
- Обiцяв. Каже: як помру - тодi й вiзьмеш. I додав iз поважним виглядом:
- А вiн ще такий здоровий, не збирається вмирати... Можна плiт збити з
дерева, але те вже на ту весну, мабуть, як мати з лiкарнi випишеться. Бо,
казала, має пiдлiкуватись.
- Iльковi цiєї осенi йти до школи, мовила Галя.
- Ага. Тiльки в мене ще нема нi зошитiв, нi книжок.
- В якiй лiкарнi лежить мати? - поспитала дiвчина, вiдчуваючи, що
сльози знову засвербiли в очах.
- У нашiй, бiля залiзницi. Тiльки до неї однаково не пускають. Ранiше
ми їй усякi передачi носили - молоко, пряники, а вчора не взяли,
повернули, й тiтка в бiлому халатi сказала, щоб ми бiльше не ходили.
- Спасибi за обiд, поважно подякував Iлько. Й заквапився до води: - О,
мiй поплавець потонув!
Галя взяла свою вудочку на березi, насилила на гачок свiжого черв'яка
i, забрiвши в воду, розмахнулась широко, по-хлоп'ячому. Раптом вона
повернула русяву свою голiвку з розмаяним волоссям, поспитала весело:
- А як вас звати?
- Так, як i тебе, вiдповiла незнайомка.
- Галя? - зрадiла дiвчинка.
- Галя, гiрко всмiхнулась незнайомка.
Вона подалась через тiнистий мiстечковий парк так, наче ходила тут
часто i знала кожну стежку й кожне потайне мiсце...
Обiйшовши збоку смугастий шлагбаум, дiвчина вже напевне знала, що ген
попереду, де стримить над дорогою рядок тополь, має бути лiкарня...
У приймальному покої їй трапилась натоптувата няня.
- До Одарки Шмаглiй? - перепитала. Лежить у нас така... Хто ж тебе
пустить?.. Нема зараз нiкого з лiкарiв, усi гуртом на операцiї... Та й не
можна до неї. Тут її рiднi дiтки навiдувались - i то...
- Я вiд її профспiлкової органiзацiї, знайшлась вiдвiдувачка. Вiд
колективу, маю дуже важливе доручення...
- Та якi вже можуть бути до неї доручення... Спить вона. Ото хiба що
поглянеш, а побалакати чи й удасться... Ох, i перепаде менi, як
довiдаються!
Ця дорiдна, немов символ жiночої перезрiлостi, няня таки мала чуле
серце i, вiдкривши дверцята шафки, дiстала бiлий лiкарняний халат... По
коридору вона котилась, наче на безшумних гумових колесах... Вiдчинила
дверi палати, кивнула туди головою:
- Її лiжко пiд вiкном...
Спала горизнак - посерединi, мiж двома боковими лiжками - хвора, якось
дивно поклавши бiля вух долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як
розгорнутi чутливi листочки, ловлячи сонячне промiння, що падало через
вiкно, i в тому була якась зворушлива безпораднiсть. Обличчя жiнки -
змарнiле, з гострими вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою
шкiрою, а проваллями очей, пiд якими ще бiльшими проваллями видавалися
синi смуги, було таке чуже, незнайоме, що дiвчину пройняв раптовий
конвульсивний острах, i вона несподiвано сiпнулася всiм своїм молодим,
здоровим тiлом.
По хвилi її вуста ледь чутно щось прошепотiли, проте сон хворої був
такий мiцний, що вона не прокинулась i не розклепила повiк.
- Хай спить, озвалась жiнка, що механiчно колотила ложечкою лiки в
склянцi. Коли Одарка спить, то їй легше.
Вiдвiдувачка знов повернула голову на той голос: мовби чула й не чула.
- Ввi снi завжди легше, пояснила хвора.
Дiвчина знову перевела погляд на тi двi розтуленi долоньки, помережанi
безлiччю борозенок, уже побитi жовто-зеленими плямами, що розпливались не
на шкiрi, а десь у глибинi пiд шкiрою. Такими самими неживими темними
плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викотi лiкарняного
халата. Судома перехопила дiвчинi горло, й вона здригнулась, вбираючи
повiтря через нiс iз легеньким посвистом-хлюпанням. Зiр заткався пеленою
слiз, їхнiй туман тремтiв - i тремтiли бiла палата, кущi бузку та акацiй
за вiкном, лiжка з хворими.
Й раптом через ту пелену, через туман привидилось, що важкi, змертвiлi
повiки хворої ворухнулись, з-пiд них блимнуло сухе свiтло погляду...
Опанувавши себе, справдi вже зустрiлася з тим поглядом, який з тоскною
натугою сотався десь iз самiсiнького нутра хворої, її болящої свiдомостi.
Погляд був зiтканий iз тьмавостi, неусвiдомленостi - власне, вiн здавався
лише iнерцiєю колишнього живого погляду очей. Проте дiвчина побадьорiшала,
приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тiнь яких,
виснажена й тоненька, ледь прикривала випнутi зуби.
Дiвчина, гноблена високим своїм зростом, опустила голеву до грудей,
наче тягнучись ближче до хворої, i її вуста знову щось прошепотiли
беззвучно... Обличчя хворої зосталось байдуже i чуже. Це було обличчя
людини, яка нiчогiсiнько не здатна осмислити, впiзнати. А оскiльки
мовчання затяглось, то голос, який зненацька пролунав у палатi, видався
несправжнiм.
- Хто ти? спитала хвора.
Спитала, а свiдомiсть її, либонь, була десь далеко. I ще не пролунала
вiдповiдь, як вичахлi й прозорi, мережачi блiдими жилками повiки стали
наповзати на суху випуклiсть гарячкових очей. Наповзали повiльно, як
невiдворотна бiда, й тепер уже їхнє болiсне ткання лежало на очах. I не
можна було зазирнути в них, не можна було через їхнiй догляд дiткнутися до
свiдомостi, оповитої химерним сном...
- Хай поспить, - мовила пацiєнтка з сусiднього лiжка. - Що їй передати?..
Я не за передачу кажу, нi. Передачi їй не потрiбнi... Хто приходив?
У цей час до палати вкотилась няня на ногах - надувних гумових колесах
- i, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чiпко взяла молоду
вiдвiдувачку за лiкоть, владно вивела в коридор...
Няня в приймальному покої зняла з неї лiкарняний халат, похапцем
запхала до шафки.
- Приходьте не приходьте - Одарцi вже нiяка профспiлкова органiзацiя не
допоможе. Всi ждуть - з дня на день. Агонiя.
- Що ждуть? - пролунало запитання.
- А що можна ждати?.. Ось i ждуть... У неї, дочко, така хвороба, вiд
якої тепер iще нiякого порятунку не знайшли.
- Яка хвороба? - пролунало запитання.
- Що й казати, мовила няня непевно. Хвороба вiку. Сама знаєш...
Дiвчина якусь мить стояла за ворiтьми лiкарнi, мовби не вiрила, що цей
свiт зостався незмiнним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лiкарнi,
незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межi мiж життям i
смертю, i ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилини могла
обiрватись - i тодi...
Остерiгалася думати про те, що мало статися тодi...
Близько почувся гуркiт поїзда, що сповiльнював бiг, i ген через широкий
майдан, вiльний вiд дерев та кiоскiв, майнув червоними цегляними стiнами
вокзал... Дiвчина вже хотiла ступити через дорогу, перечiкуючи потiк
автомобiлiв, як раптом-iз протилежного боку, з-пiд тiнявого накриття,
утвореного гiллям плакучих верб, пролунав благальний окрик i затупотiло
важке взуття.
- Уже їдеш?.. Куди ж так швидко?
Дiвчина обернулась на крик i гупотняву саме в ту мить, коли тверда
гаряча долоня лягла на її плече. Поряд стояв отой списаний на берег
матрос, iз яким сьогоднi їхала в автобусi вiд обласного мiста...
- Пiдвечiркую в кафе, аж глядь - ти йдеш. Менi отут, ударив себе в
груди, i серце заболiло... Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю!
Матрос не так зрадiв, як здивувався, що дiвчина слухняно пiшла з ним до
кафе, яке блищало скляними стiнами у вербовому затiнку. Й, коли вже сiли
за квадратний пластиковий столик, спитав спiвчутливо:
- Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? - i вiн
ворухнув випнутими грудьми. Чи горе якесь? - I не дочекавшись вiдповiдi,
сказав: - Я - Нестор Минайленко. А ти?
- Галя.
- Прекрасне! - чомусь неймовiрно зрадiв Нестор Минайленко... А ти
звiдки? У нашому мiстечку таких нема.
- Я приїжджала до матерi, мовила дiвчина...
- I так швидко вiд'їжджаєш?
- Мати в лiкарнi.
- Чого ж ти кинула її так швидко? - допитувався.
- Я прийшла до неї в палату, а вона мене не впiзнала. Питає: " Хто ти? "
- Та ти що? - вражено охнув матрос. Мати не впiзнала?
- Вона зовсiм хвора. Не сьогоднi-завтра помре.
- I ти хотiла поїхати?.. Кинути, щоб мати вмерла в лiкарнi?
- Але ж не впiзнала! - силкувалася щось доказати дiвчина, бо слова
спливали на язик порожнi й легкi, як сокоринкй пух. Питає: " Хто ти? "
- Значить, зовсiм втратила свiдомiсть...
- Не тому, заперечливо похитала головою.
- Не тому?
- Вона зовсiм не пам'ятає мене. Зовсiм. А тому що матрос, звузивши очi,
недовiрливо приглядався до неї, сказала: - I я там, у лiкарнi, теж не
впiзнала її.
- Ти не впiзнала матерi?
- Нi.
Матрос вiдкинувся на спинку стiльця...
- Бачиш, Несторе, довiрливо мовила дiвчина, вiдчуваючи нагальну потребу
висповiдатись комусь. Я нiколи не знала матерi, бо вона мене маленькою
здала до дитячого притулку. Й нiколи не навiдувалась. Тiльки тiтка, її
рiдна сестра, зрiдка приїжджала.
- А батько?
- Я не знаю, хто мiй батько. Я росла й виховувалася в притулку... Мати
вже не скаже, й нiхто не скаже. Пiсля притулку я пiшла на швейну фабрику й
шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тiтки, випросила
материну адресу. Досi говорила рiвним, монотонним голосом, та тут голос
обiрвався, лице зсудомилось. Я не могла зрозумiти... не могла зрозумiти,
чому вона вiдцуралась назовсiм! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну,
хотiла видати себе за бездiтну, не прославитись матiр'ю-одиначкою! Замiж
хотiла... Але ж потiм! Потiм, коли я виросла... Хай би просто навiдалась!
Навiть до тих, хто в притулку, матерi навiдувались! Я б тiльки глянула, я
б тiльки взяла її долонi в свої, притулилась до них губами, притулилася б
щоками...
Сльози текли до кутикiв уст...
- Давай, Галю, сповiдайся вiд душi!..
- I я надумала приїхати сама до матерi. Не збиралась нi звинувачувати
її, нi дорiкати. Я вже доросла, так? Я вже самостiйна, так? Просто хотiла
глянути на свою матiр. Нiхто цього права вiдiбрати в мене не може, навiть
мати, так? Гляну, думаю, i поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди.
Свiт великий, не без добрих людей... От i приїхала. У палатi лежить,
розплющила очi, питає в мене: " Хто ти? "
Дiвчина вмовкла i задумалась, її обличчя у вечiрнiх сутiнках хворобливо
побiлiшало, а блакитнi очi поглибшали й потемнiшали.
- Несторе, озвалась спроквола. Вона помре. А їй не можна вмирати.
- Не можна? Чому? Така мати - страшна? Ти її жалiєш?
- Жалiю.
- А вона тебе пожалiла? - Нестор поклав на столi пудовi кулаки. Скажи,
пожалiла?
- Нi. Вона жила не для мене, а для... Розказували, є тут один. Любила!
Купувала його любов як тiльки могла. Цiною мого життя... цiною життя своїх
дiтей. Чужу байдужiсть купувала, чужу жорстокiсть! Чуєш, Несторе, в неї є
ще двоє дiтей. Крiм мене. Я для неї - нiхто... Їх жалко...
- Себе пожалiй.
- Вони ж не винуватi нi в чому. Як i я... Ми не вибираємо собi матерiв
i батькiв не вибираємо. А якби можна було вибирати?
То шепотiла, то голос її лунав рiзко, i в тих перепадах тремтiв бiль.
- Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав - нi батька, нi
матерi, вони обоє в нормi. В нормi, розумiєш?
- I я б не вибирала, хоча й нема... Слухай, Несторе, а може, саме в цю
хвилину, саме в цю... Вона сповiльненим поглядом обвела кафе, вiдвiдувачiв,
ковзнула по вербах за вiкном, увiбрала зорем лiсовi хмари на небокраї,
прудких ластiвок над верхами тополь. Чуєш, Несторе...
Матрос, списаний на берег, зачарований таємничою мелодiєю її голосу,
теж прагнув почути щось особливе...
Дiвчiна й справдi щось почула - в єствi своєму чи поза єством, а тiльки
ввелася iз-за столика i, мовби звана тим покликом, пiшла з кафе...
Блукаючи безцiльно, дiвчина знову опинилась бiля лiкарнi. Стоячи за
огорожею, вздовж якої росла кущами акацiя, вглядалась у вiкна. Деякi
темнiли глухими бiльмами, деякi повнилися ясним мороком ламп денного
освiтлення, i помiж них - заплющених увi снi й розплющених у напiвснi -
силкувалась вiдгадати вiкно палати, до якої сьогоднi заходила. Не
запам'ятавши, тепер дорiкала собi, сповнюючись вiдчаєм, наче вiд того,
якби могла поглянути у вiкно материної палати, залежало щось дуже важливе,
таке, що могло зарадити, допомогти, врятувати...
Вiд лiкарнi подалася на вокзал... Знайшла поглядом розклад руху поїздiв
- потрiбний їй поїзд проходив через цю станцiю вранцi. Не опечалившись, а
швидше навiть зрадiвши, з тьмавого примiщення, що тхнуло гаром, вийшла на
пристанцiйний вокзал...
Перетнувши майдан, дiвчина подалась до центру мiста... Ось нарештi i
той цегляний комунальний будиночок блимав освiтленими вiкнами...
У пiд'їздi було темно, i, натикаючись на якiсь мiшки, ящики та вiдра,
дiвчина навпомацки наблизилась до дверей, скрадливо постукала.
Прислухалась - нi шереху за дверима. Постукала голоснiше - й майже тiєї
самої митi дверi вiдчинилися, на порозi немов уродилася стрiмка хлоп'яча
постать. Зараз, яв i вранцi, хлопчина скидався на злий дух, свавiльний,
невпокорений. Мисливський азарт у його виразних - на косий розтин - очах
не згасав, либонь, нi на мить.
- Ви до матерi? - спитав Iлько. А вона ще не повернулася з лiкарнi.
I так само, як удень, пiд його лiктем загойдались кучматi пасма
русявого волосся, яке, розпавшись, умить явило смагляве обличчя сестрички
Галi. I так само, як удень, мерехтiли карi вiчка, мов равлики, i їхнє живе
свiчення виражало непогасну цiкавiсть.
- Ще немає, мовила й дiвчинка.
- Може, завтра вже випишеться, мовила пiзня гостя, вiдчуваючи, як у
горлi засвербiло. Почекаю... Мiй поїзд пiшов, а наступний iще нескоро.
Пустите переночувати?
Дiти дружно вiдступилися з порога, й дiвчина зайшла в квартиру,
роззираючись.
Квартиру складала одна кiмната, яка правила за кухню, спальню, вiтальню
й комiрчину водночас. Бiля газової плити стояв мiшок з картоплею; в старiй
шафi з навстiж одчиненими дверцятами виднiлись торбинки, пакунки, банки,
каструльки; стiл був завалений посудом, ложками, ганчiр'ям, серед якого
лежав буханець хлiба й було розсипано пшоно; лiжко, де жужмом лежали
подушки й ковдра; стiлець з одiрваною нiжкою звалився боком... Коротким
поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пiзня гостя сказала:
- Весело живете... Ви вже вечеряли?
- Вечеряли, -поквапливо мовив Iлько. Їли хлiб iз повидлом.
- Зловили щось удочками чи нi?
- Вона, кивнув на сестру, зловила великого карася.
- Отакого, показала Галя руками. А йому попадались окунцi й дрiбненькi
краснопiрки. Зварили юшку - з перцем i лавровим листям. Уже поїли...
- Завтра на снiданок зготуємо вареники з вишнями.
- Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями, сказав Iлько.
- А позавчора тiтка Лапиха кликала їсти вермiшель iз
молоком, похвалилася Галя.
Знову пiзнiй гостi цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що
її знову привело сюди? Який усвiдомлений чи неусвiдамлений поклик? Чому не
змогла на вокзалi дочекатись ранкового поїзда, аби податися геть iзвiдси -
вiд матерi, яка й не була їй нiколи матiр'ю, бо вiдцуралася вiд неї ще в
колисцi, а побачивши вперше, не впiзнала й мовила в напiвзабуттi:
" Хто ти? " Чому не подалась геть вiд цих дiтей, якi не сьогоднi, так
завтра стануть сиротами й також потраплять у притулок, як свого часу
потрапила вона сама, й не побачать не тiльки матiр, яка вже не зведеться з
могили, а й батькiв, котрi вiдцурались вiд своїх дiтей ще до їхнього
народження? Чому не втекла геть вiд своїх братика й сестрички, якi й не
пiдозрюють про те, що зараз ось у їхньому занехаяному житлi опинилась не
випадкова гостя, не чужа людина, а їхня рiдна сестра... А їхня рiдна
сестра волею долi, завдяки вдачi рiдної матерi, яка, народивши, не вмiла
дати щастя своїм дiтям, бо мала слiде й нерозумне серце...
- Значить, будемо стелитись, бо вже пiзно й пора лягати спати, мовила.
Дiти кинулися до лiжка, в чотири руки слали брудне простирадло,
намагались збити чорнi, як вугiль, подушки... А вона стояла з опущеними
руками й не могла ворухнутись, бо щойно їй спало на гадку, що цю метку,
чорнооку дiвчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то лiктями, то
колiньми, неспроста названо Галею - так само, як i її, первiстка, зданого
до притулку. I вже, мабуть, не вiрячи в їхню зустрiч, але в душi
розкаюючись за свiй вчинок (зараз чомусь кортiло думати, що мати
розкаювалась), мати ще раз назвала свою дитину Галею... Значить, сестри, й
обидвi - Галi...
- Де ж ви покладете мене? - спитала.
- Ми спимо в одному лiжку всi троє. Матерi немає, то на її мiсце... Ми
вiд стiни, а вона скраю...
У маленької Галi був пустотливий вигляд, а Iлько супив чорнi брови й
зовсiм не квапився роздягатись, як його сестричка. I коли їхня пiзня гостя
вимкнула електрику, вiн, так i не скинувши сорочки й штаненят, уклався
бiля голої та холодної стiки. " Лишенько, якi вони сухоребрi, якi
недоглянутi, якi занехаянi. Самi ж i перуть собi... Й не вiдають, що їх
чекає завтра, пiслязавтра. Добре, коли потраплять до одноге притулку. А
коли до рiзних? I загубить тодi брат свою сестру, й можуть бiльше нiколи
не зустрiтись. I я нiколи їх бiльше не побачу. Сьогоднi - востаннє. I
вперше. Але до чого тут я? " Вона лежала на краю лiжка, там, де завжди
лежала їхня мати. (" I моя мати", мимоволi подумалось). Дiти, поклавшись
горiлиць, посвiчували в темрявi очима й дихали рiвно, насторожено.
Худеньке тiльце дiвчинки пахло гiркуватими ставковими водоростями, i чути
було, як ритмiчно й злякано б'ється її серце. I так само можна було
почути, як б'ється серце хлопчика. " А мабуть, вони чують моє. Моє серце
б'ється навiть голоснiше, нiж їхнi, й вони зараз мовчки слухають голос
мого серця".
- Розкажiть казку, пошепки озвалась дiвчинка.
- Я не знаю казок, подумавши, вiдповiла.
- Ваша мама нiколи не розказувала казок? - здивувалась дiвчинка.
- Нiколи...
- Вона не знала нi однiєї казки?
- Нi.
- Мабуть, вона була вже зойсiм стара й позабувала, здогадався хлопчик.
- Але ми зараз придумаємо свою казку.
- Таку, якої нiхто нiколи не чув? - прошепотiла дiвчинка.
- Авжеж, нiхто не чув, бо ми її складемо втрьох.
Дiти принишкли в темрявi. За вiкном проїхала машина, її мигливе свiтло
проникло в кiмнату, спалахнувши золотими iскорками в усiх зiницях.
- Можна, я перша почну? - озвалась дiвчинка. Жила на свiтi баба-яга,
костяна нога...
- Е-е, це не наша казка, перебив хлопчик. Про бабу-ягу багато казок...
Можна, я почну? Жив-був змiй iз дев'ятьма головами...
- Е-е, заперечила дiвчiнка, про змiїв теж є багато казок.
- Дiти, послухайте мене... Давайте складемо казку, де не буде нi
баба-яги, нi змiя з дев'ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. Ось
хоча б таку... Жили на свiтi брат i двi сестри. Старшу сестру звали Галя,
й меншу сестричку мати теж назвала Галею.
- Хiба так буває - двi сестри Галi? - засумнiвався хлопчик.
- А чому ж нi? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею.
- Ага, буває, помiркувавши, згодився той.
Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спiльну казку, й коли нарештi
почулось сонне дитяче дихання, вона вмовкла. Звiвшись на лiктi, дивилась
на їхнi обличчя, намагаючись розгледiти те, що було вiдоме тiльки їй. I,
можливо, ще не знала, а тiльки здогадувалась пiдсвiдомо, що нiколи не
зможе кинути цих дiтей, бо вiднинi вони були їй не чужi, а рiднi, вiднинi
вони були її братом i сестрою, меншими, а вона - їхньою старшою сестрою,
кровною, вже досвiдченою. Здогадувалась, що, сама гiрко скривджена, вона
не захоче, аби цi двi крихiтки звiдали те саме, щоб вони були обдiленi
ласкою, сердечнiстю, чулiстю. Хвиля материнського тепла пiднiмалась у її
грудях, i, схлипуючи крiзь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп'ячу
голiвку, то м'якi й довгi пасемка дiвчинки, i в цю мить начебто десь
далеко вiдступали всi кривди й образи, натомiсть душа сповнювалась свiтлом
доброти.

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒