ОЛЕНЬ АВГУСТ 2 страница

ЛОСЬ

Вiн прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струменi вiтру долинав сухий,
рiзкуватий звук. Звук летiв знизу, вiд рiчки. Лось звiвся, тепер його
постать чiтко вималювалася в удосвiтнiх сутiнках. Це був великий звiр з
широкими грудьми, якi легко здималися од дихання. Його роги нагадували
осiннiй низькорослий кущ, iз якого обнесло листя.
Лось знав, що то трiщить стара гiлляка на дубi, всохла, кощава; їй
давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертiстю тримаючись
за стовбур. Вiн те знав, однак це не заспокоювало, i тривога в кровi,
спершу слабка i майже невловна, дедалi густiшала, й вiд того шкура на
грудях здригнулася раз, а потiм iще. Струмiнь вiтру доносив запах рiчкової
криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудiння прив'ялих
стеблинок, якi пускалися вскач по впалому листю, але над усiм цим линуло
знеможене, схоже на зiтхання порипування гiлляки.
Лось був старий самець, уже звик до заповiдника, в який потрапив iз
тайги, звик до людей i до того, що його пiдгодовують. Але те недуже
трiщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзi,
про небезпеки, якi там на нього чигали, i лось зрушив iз лежбища, а потiм
i побiг. Чим далi бiг, тим бiльшим сповнювавсь острахом, i хоча нiчого вже
не чув, крiм приглушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго не
зупинявся. Кущi й дерева струшували на нього синюватий iнiй, нiздрi
випускали в повiтря двi тонкi стьожки пари. Лось поминув ялинник, потiм
байрак, i коли опинився серед примарно-млявого свiтла, яке випромiнювали
стовбури берiз, то зупинився i, задерши голову, намагався вловити той шум,
який гаснув за ним. Вгамувавшись, лизнув язиком припорошену снiгом землю,
а потiм неквапно попрямував до галяви, на якiй любив найчастiше бувати.
Поляна ця, подзьобана струхлявiлими пеньками, викружилася край
осичняка, трохи на згiрку. Ранньої весни вона перша вбиралася квiтами, i
хутко тут виганялась така висока трава, що в нiй, прилiгши, лось мiг
сховатися до половини. Тепер поляна пустельна, як i все навколо; лось
застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стiну лiсу попереду
себе, якраз туди, звiдки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався.
Так стояв, а навкруги, розвидняючись, свiтлiло, виразнiше малювались
осики, повiтря мiж ними глибшало й прозорiшало, i тиша з настороженої й
слiпої ставала спокiйна й осмислена, в нiй уже не чулось того страху, що
донедавна. Лось сподiвався побачити схiд сонця, i коли пiд його променями
забронзовiли верхiвки, коли вiття скупалося в його усмiховi, то лось наче
аж полегшав, ще бiльше пострункiшав, i в очах появився золотавий сплеск,
який надав їм виразу одвiчного розумiння життя природи i її таємниць. Ще
трохи постоявши, побачив бiло-рожевий диск, який спливав на пустелi
зимового чистого неба, i гойднув розлогими рогами, так, наче вiтав його.
Проте, коли йшов до рiчки, раптом знову вчулося жалiбне поскрипування
гiлляки, i лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався,
знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бiгти й тiкати. Але
переборов себе i донизу спускався повiльно, хiба що частiше й сторожкiше
озирався довкола. Вiтер, як i перше, дув iз залужжя, вiн був просякнутий
холодом та запахом сiна, що в стiжках стояло на правому березi. Стежечка
ледь протоптана - по нiй почали ходити не так давно, i лось принюхувався,
чи не пройшов по нiй вовк, або лис, або людина. Але потiм тiльки вчорашнi
слiди ворони та ще осторонь - ямки од заячих нiг. Спустився на берег. На
тому боцi, ген пiд обрiєм, примостилося село, а над ним посотались угору
сiрими верболозами дими з коминiв. На далекий горб пнуться санки однокiнь,
ось вихопились на макiвку - та й спливли по той бiк...
Коли лось ступив на лiд, то пiд ним приглушено торохнуло, а далi, коли
йшов до ополонки, щоб напитись води, тiльки сполохано поохкувало. Краї
ополонки розсипчасто iскрились, а вода, затягнута тремткими скалками
льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна
глибина рiчки, її течiя, що не вгамовується й пiд кригою. Лось опустив
голову, принюхуючись до ополонки, далi, з витягнутою шиєю, ступив ще
трохи, ось-ось маючи торкнутися губами до осклiлого блакитного шумовиння,
нiздрi затремтiли в передчуттi холодної води, i цiєї митi рiчка пiд ним
затрiщала. Вiн усiма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратицi
були вже у водi, i лось вжахано вiдчув, що дедалi глибше занурюється в
льодяну кашу. Не раз конвульсивно здригнувся тiлом, вкладаючи всю силу i
весь вiдчай у той рух, але провалився ще глибше, i тепер крижанi уламки
билися об його спину. На мить принишк, готуючись до нового ривка, i коли
переднi ноги злетiли на кригу, то здавалося, вiн уже вискочить i
врятується, але крига знову трiснула пiд вагою великого тiла, i лось ще
раз опинився по шию у водi. Ревнув, кличучи на допомогу, i його очi все
густiше набрякали кров'янистим смутком, аж горiли червоним розпачем. Ще
раз спробував вирватись, але вдалося однiєю ногою, друга вдарилась об лiд i
стала майже неслухняна. Вода в ополонцi закров'янилась, i червоне зразу ж
стiкало за течiєю, зникаючи пiд кригою.
Лось вiдчував, що так йому не вирватись. Схоже вiдчуття уже приходило
до нього - саме тодi, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вiтру,
його почала переслiдувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за
нього, вiн уловлював подих смертi i втiкав тiльки тому, що не мiг
зупинитись. Тодi його врятували мисливцi, вони якраз наїхали з мiста i,
нiчого не вполювавши, сiли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались i,
пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрiлянину по вовчiй
зграї... Рiчкова течiя була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так
швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течiя була така
ж сама невблаганна, i чим бiльшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла
затягти лiд лiд. Лось, розумiючи. це, намагався поводитись обачно, але
нога болiла, тiло слабло, i сили поступово покидали його. Збирався до
свого вирiшального кидка i, коли знову не пощастило, лось на хвилю
заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що пробуватиме
безперервно, поки дихатиме.
Два хлопчаки вийшли з лiсу на берег i зупинились. Приїхали по хмиз, i
їхня смирна конячина залишилась на узлiссi, а вони вирiшили подивитись на
рiчку, чи трiщить на нiй лiд, чи скоро рушить. Обидва плечистi, обидва з
широкими, лагiдними лицями, i схожi один на одного так, як маленький
гриб-пiдберезник схожий на свого бiльшого сусiда. Вони охопили зором рiку,
i їхнi лиця ще бiльше пом'якшали од навколишнього простору, од тiєї
втiкаючої далини, яка сягала аж за потойбережнi горби. Не зразу й
зауважили ополонку, бо була майже непомiтна, якби лось знову не спробував
вискочити на лiд.
- Собака купається, сказав менший брат. Старший, мабуть, i не глянув би
в той бiк. Але зразу ж подумав: який це собака мiг залiзти в ополонку, щоб
купатись?
- Де? А-а... Пильно примружився, i його зiркi очi помiтили гiллястi
роги. То лось...
Ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час
стояли на мiсцi i обмiрковували, як лось мiг потрапити в воду. Та коли вiн
заборсався, а потiм надовго притих, пiдберезники втямили, що з ним
сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повiльно пiшов
уперед, боячись сам пiдiйти до лося перше, нiж наспiє брат.
Лось уже зовсiм знесилився i байдуже спостерiгав, як наближаються дiти.
Усе нижче осiдав у воду, i роги похилитувались над крижаним мiсивом, як
незвичайний кущик. Пiд цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але
був тепер такий безмежний, що очi для нього були замалi, i той розпач
струменiв iз них увсiбiч. Спершу дiти не знали, як до лося пiдступити, щоб
i самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та вiдважний, i
сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лiд, прокладаючи хiд до
берега, а молодший тупцяв бiля нього i, не знаючи, чим допомогти, тiльки
зiтхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках. Лось не
боявся людей. Вiн стежив за їхньою роботою, i по його тiлу подеколи
пробiгали дрижаки, нiби йому було дуже морозко або ж знову хотiв
спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку нiчого не
розумiв у тiй роботi, та коли канал ще бiльше наблизився до берега, його
очi засвiтилися тямою, i тепер поводився смирно, вже не кидався, а тiльки
чекав.
Заскучавши сама, з лiсу вийшла їхня гнiда конячина, тягнучи сани, й
поволеньки потюпала до рiчки. Вона зупинилася вiддалiк i, помахуючи
хвостом, спостерiгала. Потiм ще пройшла трохи вперед. Менший пiдберезник
помахав кулаком i крикнув:
- Ти теж хочеш провалитись?!
Обидва брати й не думали про те, що весняна крига - зрадлива, не
зважить i на те, що вони рятiвники.
Старший ще рубав, коли лось вiдчув пiд собою мiлке i, вперто гойднувши
головою, вискочив переднiми ногами на лiд, а потiм уже й заднiми. Аж
захитався i, розкарячившись, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва
пiдберезники дивилися на нього з недовiрою - ого, який великий, i тепер,
коли вiн вилiз, жодному з них не вiрилося, що такий мiг втопитись. Вони
безпорадно усмiхалися, їм хотiлося пiдiйти до нього ближче, але дiти не
наважувались.
Лось обтрушував з себе воду й скалки льоду. Зiтхнув на повнi груди,
пирхнув - та й подивився на дiтей. Його очi все ще були червонi од
недавнього розпачу. А потiм лось пiшов. Карячкувате ставлячи ноги, нiби
все ще побоюючись льоду, накульгуючи, вийшов на берег, ще раз озирнувся на
рiчку, захоплюючи своїм зором i залужжя в срiблистому серпанку, й дiтей,
якi все ще зачаровано дивилися на нього, не вiрячи, що допомогли
врятуватися цьому великому звiровi, й легенько почвалав до лiсу. Гнiда
конячина з непорозумiнням дивилася йому вслiд i стригла вухами.
Коли пролунав пострiл, то лось деякий час ще бiг уперед, а потiм
спiткнувся, нiби натрапив на корч. Дiти спочатку й уваги не звернули на
пострiл, але коли лось упав на снiг, вони зрозумiли, по кому стрiляли.
Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримiтили i, набравши
в груди гiркого повiтря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва
думали, що не встигнуть вони добiгти, як лось пiдведеться, знову неспiшно
почвалає до лiсу, що не було нiякого пострiлу, проте лось не вставав. Лежав
на боцi, вiдкинувши ноги, i тепер здавався ще бiльшим. Просто не вiрилося,
що такого звiра можна звалити пострiлом, як перед цим не вiрилося, що може
потонути. На шкурi ще блищала рiчкова вода, до шерстi поприлипав снiг, а
здуховина, не розгарячiла од бiгу, провалилась i навiть не парувала.
Голова лежала так, наче вiн прислухається до землi, чи далеко ще весна, чи
скоро прийде, а роги росли при самiм снiгу, нiби чудернацький кущик.
Вони й не помiтили, як пiдiйшов до них рiдний дядько Шпичак.
Кругленький, як пiдпалок, з пiдпалкуватим, добре випеченим обличчям, в
розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс,
дядько зупинився поряд iз дiтьми. Мабуть, також був здивований, що оцей
могутнiй звiр лежить на землi. Дядько тримав у руцi рушницю, але з таким
виглядом, нiби збирався вiд когось захищатись. На губах у нього запеклась
бiла смага, мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.
- Га? - обiзвався дядько. Ну як?..
Радiсть на його обличчi змагалася з настороженiстю, i воно бралося то
темними, то свiтлими спалахами.
Дiти нiчого не сказали - вони нiяк не могли вiдiрвати очей од лося,
який нi разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.
- У-ух, видихнув Шпичак, обiйшов навколо вбитого звiра й носаком ткнув
мiж роги.
Але дiти все ще не вiрили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися,
щоб не прогавити тiєї митi, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги.
- Це з заповiдника, нарештi обiзвався молодший пiдберезник.
- Заповiдник далеко звiдси, вiдповiв дядько. Сюди з заповiдника лосi не
бiгають.
- Це з заповiдника, знову повторив менший. Дядько почав гнiватись:
- А вам яке дiло?
- Ми його з води вирятували, сказав старший брат i ненависним поглядом
уп'явся в пiдпалкувате обличчя.
- О-о, вiн однаково був би втопився!.. I вже втопився був, так?
Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.
- Ми його врятували, знову повторив старший брат, i лице почервонiло
так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.
- Ану замовчiть менi, ще дужче розгнiвався дядько, бо дiстанеться вам од
мене й од батька вашого! Будете розумнi, то матимете й собi м'яса, не
скривджу.
Менший пiдберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв
його за руку й, не кажучи бiльше нi слова, повiв до саней.
- I роги вам вiддам, крикнув услiд дядько. Вони й не обернулися, тiльки
наддали ходи.
- Роги вiддам! - ще гукнув дядько.
Коли брати вдарили по гнiдiй своїй конячинi, то дядька наче щось
тiпнуло. Спочатку повiльно ступив один крок, другий, а потiм i побiг
навздогiнцi.
- Роги вiддам! - кричав, захлинаючись, нiби вони не чули.
Шпичак давно вистежував того лося, вiн помiтив його одночасно з дiтьми
i, присiвши у виямку, тiльки посмiювався, коли взялися визволяти його з
ополонки. Не вiрив, що то їм вдасться, вiн думав, що лось таки знесилиться
i його ранiше чи пiзнiше затягне пiд лiд. Але лось виявився дужий i
життєлюбний, а дiти - впертi й невiдступнi... Тепер треба думати про те,
щоб якось його заховати, замiвши слiди, бо дiти таки подалися в
заповiдник, щоб заявити охоронi, в цьому не сумнiвався. Але куди ти його
подiнеш? Не затягнеш назад до рiчки й не втопиш знову в ополонцi - далеко,
не зрушиш. Але якби мiг затягти й утопити - нi хвилi не вагався б. Тепер
дивився на звiра й хотiв вiрити, що лось оживе. Так, як ще недавно дiтям,
йому дуже кортiло, щоб лось пiдвiв голову, звiвся на стрункi мiцнi ноги i
неквапно побiг до лiсу, як iще недавно бiг, поки дорогу йому не перетнула
куля.
Проте лось i не ворухнувся. Припав до землi, всiм великим тiлом
прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стримiли над снiгом диким
розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленiти,
хоча це йому вже не судилося нi тепер, нi в майбутньому.
Налетiв вiтерець, запорошив бiлим пилом, гойднув сухим бадиллям, але
роги й не сколихнулися.

ОЛЕНЬ АВГУСТ

Женя повертався зi школи. Двiрники кололи на асфальтi лiд, дрiбнi
крижинки вилiтали з-пiд ломiв i, виблискуючи гострими крайками, по
коротких або довших дугах перелiтали в повiтрi. Сонце дивилося на мiсто
радiсно й доброзичливо, широко всмiхаючись. I та усмiшка випромiнювала
стiльки тепла, що крижанi скалки танули, пiдтiкаючи свiжою водою, а по
димно-сизих бурульках, що висiли на ринвах, котилися дзвiнкi холоднi
краплi.
Женi було весело. Вiн розмахував стареньким портфелем, з якого
виглядали зошити та книжки, i, озираючись по боках, щось галасував. Женя
галасував про те, що двiрники рубають лiд, що в струмках, якi течуть
уздовж тротуарiв, купаються смiшнi та хмiльнi горобцi, поскубуючи
лакованими дзьобиками кожну пiр'їнку на собi. Вiн галасував щось i про тих
зустрiчних дiвчаток, якi проходили мимо в розстебнутих пальтах, з
грубуватим рум'янцем на щоках; зараз вони здавалися йому ще бiльш
дивакуватими й гiдними зневаги, нiж будь-коли.
I раптом Женя зупинився. I не тому, що на розi вулицi, де збоку
примостився скверик з плакучими вербами, стояв натовп. Його увагу прикував
не натовп, а те, що привернуло увагу натовпу.
Знiмали кiно. Один чоловiк, якого зразу ж можна було визначити як
найголовнiшого, сидiв на високому стiльцi. Коли щось було не так i чоловiк
сердився, то вiн енергiйно махав ногами, неначе їхав на велосипедi. Перед
ним був незрозумiлий масивний апарат, який мiг разом iз стiльцем рухатися
по двох рейках, наближаючись або вiддаляючись од жовтого автобуса. А бiля
жовтого автобуса повiльно виростала черга. Спершу стояв дiдусь, який читав
газету. Дiдусь раз у раз поправляв окуляри i зиркав на сонце, мружачись.
За ним прилаштувалася молодиця з кошиком, з якого виглядав стурбований
довгошиїй гусак. Далi дiвчина у вовнянiй хустинi. Гарнiй дiвчинi було
душно, i вона почала розв'язувати хустину, аж доки вугiльнi коси не
розсипалися в неї по плечах. З незалежним виглядом, повiльно наблизився
студент. Вiн трохи здивовано зиркнув на гарну дiвчину, а потiм обличчя в
нього стало таким, неначе бiля автобуса нiкого, крiм нього, не було.
Пiдбiг хлопчик з ранцем за спиною i, не стаючи в кiнець черги, пробрався
аж до зачинених дверей автобуса.
Женя непомiтно для самого себе перейшов вулицю i спинився в черзi. Його
помiтили не зразу. Можливо, думали, що це також малий кiноартист. Але Женя
не вмiв грати. Вiн повернувся спиною до студента i дивився на чоловiка,
який сидiв за зйомочною камерою на високому стiльцi.
Режисер Альтов зразу побачив зайвого героя. Гримаса невдоволення
з'явилася на його стомленому обличчi. Завжди маєш клопiт з вуличними
перехожими! їм цiкавiше подивитися, як робиться фiльм, а не сам фiльм.
Вони ладнi простоювати годинами, неначе в них немає нiяких турбот, не
треба нiкуди поспiшати... А тепер ще цей хлопчина. Розкрив рота вiд
захоплення. Доведеться починати все спочатку.
Альтов пiдiйшов до Женi й поклав йому на плече долоню з довгими сухими
пальцями. Тi пальцi були жовтi - вiд курiння.
- Звiдки ти взявся? - запитав режисер.
- Звiдти, - гойднув хлопець головою на вулицю, блискучу вiд снiгової
води та крижаних скалок.
- Ти заважаєш.
- Я не хочу заважати...
- Йди геть.
Женi здавалося, що найголовнiший тут - це оператор, який сидiв на
видному мiсцi. Два хлопцi пiдштовхували його апарат вперед, вiн наближався
по рейках до черги, а потiм хлопцi пхали той пристрiй назад... I Женя
вважав, що нiхто тут не може наказувати, крiм оператора. Тому вiн запитав:
- А ви хто будете?
Альтов почав нервувати. Вперта дитина! Вплуталося, заважає та ще й
допитується, хто вiн такий. Взяв хлопчину за комiр, пiдштовхнув рукою:
- Не заважай!
Женя вiдiйшов i став осторонь. Вiн не розгнiвався. Мабуть, цей дядько,
що сварився на нього, - теж начальник. Вулиця пахла свiжiстю. Високе небо
теж пахло свiжiстю, вологою. Повiтря було холодне i чисте. Женя окинув
поглядом будинки, що зараз виразно пахли цементом i цеглою, похилу вулицю,
по якiй жебонiли струмки, - i хотiв уже йти, щоб розбризкувати ногами
воду, щоб хрумтiли пiд черевиками ламкi кристали... Але вiн знову побачив,
як до автобуса наблизився знайомий дiдусь iз газетою, потiм молодиця з
кошиком, з якого виглядав гусак, потiм дiвчина, студент, школяр, якому,
очевидно, було стiльки ж рокiв, як i Женi. Все повторювалося спочатку.
Неначе в кiно. Але це ж i було кiно, тiльки воно знiмалося, i все тут було
справжнє, а не таке, як на екранi.
Непомiтно для себе Женя знову опинився бiля апаратури. Йому дуже
кортiло бути там, де робилося кiно. Альтов помiтив знайомого настирливого
хлопчину, помахав невдоволено пальцем. Мовляв, знову заважатимеш? Дивись,
бо ще раз вiзьму за комiр... I Женя боязко зупинився вiддалiк, сперся
плечем об вологий, тонкий стовбурець липи. Льодова бурулька, танучи на
слизькому вiттi, капнула йому за шию пекучою дрiбною кулькою, але вiн
тiльки здригнувся вiд холоду. А коли знову капнуло - вiдступив.
Знiмати скоро закiнчили. Жовтий автобус загурчав мотором, бiля
вихлопної труби забринiв синiй дим, засмердiло спаленим бензином.
Кiнокамеру заховали в машину. Герої повсiдалися в автобус. " I це все? " -
подумав Женя, i почуття невдоволення виникло в його душi. Вiн сподiвавсь
на щось гарне, незвичайне, - таке, як у кiно, де переслiдують шпигунiв,
мчаться на поїздах через високi гори, де морем пливуть кораблi пiд бiлими
парусами. А тут була буденна черга. Тiтка з гусаком... Дiд з газетою... А
найцiкавiше не з'являлось, хоча воно неминуче мало бути!
- Все, - гукнув йому Альтов, - можеш iти додому. Знiмати бiльше не
будемо.
- Чому?
- Скiнчили!
I Альтов засмiявся. Тепер обличчя в нього не здавалось таким стомленим,
як перше. Вiн смiявся голосно, широко, показуючи багато бiлих зубiв.
Мабуть, вiн розумiв, що оцей хлопчина розчарований, бо не побачив зараз
таких гарних епiзодiв. якi звик бачити на екранi. Що ж, йому ще не раз
доведеться розчаровуватись... Альтов захотiв зробити хлопчинi щось
приємне, щоб потiм той мав що розповiдати своїм товаришам - таким, як i
сам, маленьким людям з шкiльними портфелями. I вiн гукнув Женi.
- Сiдай у мою машину, провезу!
Вони їхали весняною вулицею; з-пiд колiс похапцем вистрибували
краплини, беззвучно падали на тротуар. Лiворуч, бiля Альтова, шибка була
вiдсунута, i в машину запорскував швидкий, пружний вiтер.
- Хочеш знiматися в кiно? - запитав Альтов у Женi, вивертаючи кермо
праворуч. Тепер вони їхали вузьким, похмурим провулком, де стiни були
нуднi й мокрi, а двiрники в старих фартухах не рубали льоду.
- Хочу, - майже пошепки вiдповiв Женя, не наважуючись глянути на
Альтова. Йому було радiсно. Вiн їхав з людиною, яка, можливо, зняла чимало
гарних фiльмiв. Серед них неодмiнно були й такi, якi вiн бачив, якi йому
подобалися. Довго переборював свою несмiливiсть, доки наважився запитати:
- А ви хто такий?
- Альтов, - просто вiдповiла людина за кермом.
- Альтов? - самими губами перепитав Женя, дивуючись, як звучить
незнайоме прiзвище.
- Так.
I Альтов подивився на Женю. Засмiявся. Альтов був задоволений: хлопчина
навiть говорити не може вiд радостi, що сидить поруч з ним. Його стан
легко пояснити. Своє захоплення кiнофiльмами вiн переносить на нього, бо
вважає його ж таким цiкавим i дивним. Хлопчик, мабуть, не може iще
розумiти, що Альтов - звичайний, буденний, як i всi iншi.
I Альтов засмiявся ще раз... Вiн знав, як нiхто, що не вартий
захоплення. Але хiба вiн мiг пояснити це хлопчинi? Той однаково не повiрив
би. Вiн, мабуть, ще й досi гадає, що черга бiля автобуса, яку вони
сьогоднi знiмали, - це ще не все. Неминуче мало бути щось вагомiше i
значнiше, але воно чи нросковзнуло повз його увагу, чи вiдбулось не перед
його очима.
Женя сидiв зiщулившись. Його непокоїв той смiх. Вiн сподiвався, що
Альтов iще зарегоче. I йому стало незатишно. Тепер йому був неприємний
оцей вiтер, що вiльно забiгав у вiдчинену шибку. Йому хотiлося б, щоб
Альтов пiдняв скло, але не наважувався сказати про це.
Ще тодi, коли хлопчина стояв пiд сумною липою i очима, повними
захоплення, стежив за зйомкою, Альтов пiдсвiдоме подумав, що добре було б
зробити для нього щось гарне. Вiн покликав його в машину, ще й сам не
вiдаючи наперед, навiщо це йому здалося. Зараз же, добре усвiдомлюючи, про
що може думати першокласник чи другокласник, який, не дихнувши,
продивляється фiльм вiд початку до кiнця. Альтов... захотiв бути гiдним
його захоплення.
- Напевне, на двiйки вчишся? - спитав раптом, угледiвши, що з забутого
портфеля випав зошит з брудною обкладинкою.
Женя почервонiв, спритно засунув зошита назад.
- Нi...
- А як же?
- Маю п'ятiрки.
- Гм, - висловив сумнiв Альтов. Женi страшенно закортiло, щоб йому
повiрили. Подивився на Альтова сяючими свiтлими очима i промовив:
- Маю п'ятiрки!
Це означало багато. I те, що вiн дуже старанний, ретельно готує домашнi
завдання. I те, що забруднений зошит уже дописано, завтра вiзьме
новенький, з голубою обкладинкою. Альтов сказав:
- Це добре.
I Женя, вiдвернувшись так, щоб не бачив режисер, усмiхнувся. Отже, йому
повiрили. Як це славно, що вiн вчиться на " вiдмiнно", нiколи не
спiзнюється на уроки. I вiн у душi дав собi слово, що завжди буде
старанним i працьовитим.
Альтов зупинив машину i вийшов. Кругом лежали купи битої цегли, гули
бульдозери. Бiля незавершених жовтих будинкiв стояли чорнi крани. Пустир
був нерiвний, розритий, у ямах рiс бур'ян... Женя також вискочив на
тротуар. Альтов заклав руки за спину й дивився прямо перед себе i трохи
вгору. Мабуть, вiн бачив сiрi бавовнянi хмари, бо Женя, задерши й собi
голову, угледiв їхнi волохатi, повнi боки. Було надвечiр'я, студенiло.
Альтов раптом здригнувся, нiби його пронизав несподiваний холод. I Женя,
згадавши, як пiд тонкою голою липою йому за шию попала одна краплина, а
потiм друга, - теж здригнувся i взявся застiбати на гудзики своє благеньке
пальтечко.
- Бачиш оце будiвництво? - запитав Альтов. - Тут менi доводиться
знiмати свiй новий фiльм. Правда ж, мало чого цiкавого знайдеш?
I справдi, для Женi тут було мало цiкавого. Вiн звик до будiвельних
майданчикiв, до робiтникiв у чорних фуфайках, на яких осiв червоний
цегляний пил. Вiн звик до грузовикiв, що пiдвозять матерiал, до високих
кранiв, що монотонно проносять на тлi синього неба повiльнi стрiли... Тут
нiчого цiкавого не було. I Женя сказав:
- Правда...
- Що правда? - не зрозумiв Альтов. Бо доки хлопчик дiйшов якогось
висновку, вiн уже й забув, про що питав, i тепер думав про iнше.
- Ну, що кiно тут погане вийде...
- А-а-а... Звичайно.
I вiн глянув на Женю так, наче вперше бачив. Навiть нагнувся над
маленькою постаттю, уважно розглядаючи невиразнi, . ще не сформованi риси
обличчя, припухлий рот...
- А ти ж, напевне, хочеш у кiно знiматись?
- Хочу...
- То ми можемо влаштувати це для тебе. Згода?
- Еге!..
" Еге" вирвалося само собою. Женя ще й не встиг осягнутiї всього
значення того, що йому сказав Альтов. I коли режисер знову випростався,
хлопчик дивився на нього знизу вгору закохано й вiддано. У нього тремтiли
пальцi, i вiн сховав руки з портфелем за спину, щоб, бодай, цього не
помiтив Альтов.
Режисер спробував пройти пустирем, - мабуть, вiн хотiв попасти до тих
людей, що заливали фундамент, але глина налипла до його черевикiв -
чорних, лакованих, i вiн, невдоволено суплячись, повернувся на асфальт,
почав обстукувати болото. Темно-рудi шматки свiжо блиснули на сiрому
тлi... Женя й собi почав постукувати ногами, бо теж було рушив i до його
черевикiв начiплялась глина. Обстукував вiн зосереджено й заклопотано.
- Ти мiг би зiграти в моєму фiльмi " Олень Август", - сказав Альтов.
- Це про пiратiв?
- Нi... А чому саме про пiратiв?
- Зветься незрозумiле...
- Нi, це про золотошукачiв, якi заблудили в тайзi. Правда, я сам нiколи
не бачив тайги. Та це не страшно. Ти як гадаєш?
- Не страшно.
- Отож... Їх має врятувати маленький хлопчик, син одного шукача. Його
не хотiли брати в експедицiю, але вiн домiгся свого хитрiстю. Його iм'я -
Август, а тому, що вiн марив оленями, шукачi назвали його Олень
Август-Альтов вигадував, iмпровiзував. Нiколи в життi вiн не збирався
ставити подiбний фiльм. У своїй творчостi вiн не вмiв фантазувати. I
зараз, кажучи неправду, вважав, що його брехня має благородну мету... А
Женя вiрив. Вiн уже уявляв безкраю, зеленоверху тайгу. Хвоя розлилася, як
море, а вiн iз старими бородачами стоїть на сопцi. Вони розгубленi,
знесиленi, не знають, куди йти. Але вiн рятує їх... Як йому це вдається,
Женя не знав, але та мiсiя, що була покладена на нього, зараз пiдносила
його у власних очах. Адже вiн i сам не сподiвався, що здатен на таке!
Альтов запитав:
- Тобi подобається мiй задум, Олень Август? I Женя, який уже був Оленем
Августом, вiдповiв:
- Подобається.
- I не лякають труднощi?
- Нi.
- I ти врятуєш моїх золотошукачiв?
- Врятую.
I йому привидiлось багато-багато оленiв, яких вiн, безумовно, любив.
Вони йшли мiж високих похмурих дерев, поколихуючи гiллястими рогами. Оленi
ступали повiльно, i очi в них були замрiянi, як у людей.
- Куди ти дивишся? - запитав Альтов, пiймавши його погляд, що був
прикутий до точки на пустирi.
- Оленi, - прошепотiв Женя.
- Оленi? - не зрозумiв Альтов.
Альтов рiзко засмiявся. Тварини з гiллястими рогами зникли. На пустирi
були самi ями - з жовтими або темними стiнами. Женя оглянувся назад. Там
також нiчого не було. Тiльки будинки.
Нi, цi дiти таки фантазери. Вони iнодi вмiють бачити те, чого немає. За
словами у них виникає жива дiйснiсть. Ось, будь ласка. Вiн говорив щось
про золотошукачiв, про хлопчину з екстравагантним iменем. Говорив, навiть
не задумуючись... А його супутник вже й зумiв уявити, зумiв побачити.
I раптом гостре почуття неприязнi пронизало Альтова. Вiн подумав, що,
можливо, оцей школяр з порваним портфелем обдарований тим, чим надiленi
справжнi майстри? Вiн уже й зараз бачить свiт iнакше, нiж iншi, для нього
по пустиревi ходять оленi... Можливо, цей дар пропаде даремно, бо людина
не завжди здогадається, iцо вона - трохи не така, як iншi. Але може бути
не так - вона здогадається?..
Альтов сiв у машину. Загурчав мотор. Женя все ще стояв. Тодi Альтов
махнув рукою: мовляв, чекаю на тебе. Женя повiльно залiз у машину.
Поїхали.
Альтов почував себе роздратованим. Вiн уже забув, що хотiв цьому
школяревi зробити приємне. Тепер цього бажання не було. Треба було
повертатися додому. Вiн i так багато часу згаяв даремно.
Вони їхали крiзь сутiнки. День згас. Уже не було блискучих вiд весняної
води вулиць. З-пiд колiс не вистрибували краплини, колеса шурхотiли по
льодянiй кiрцi, яка встигла з'явитися. I не було двiрникiв у фартухах та з
ломами.
Альтов зупинив машину бiля великого будинку з бiлими урочистими
колонами. Напроти був скверик. На зелених лавках нiхто не сидiв. Тiльки
дiдусь з коротенькою борiдкою йшов мимо клумб i постукував палицею.
- Я приїхав, - сказав Альтов.
Женя хотiв запитати: " А як же з кiнофiльмом? Буду я знiматися чи нi? "
Але не наважувався. Вiн вловив, що в настрої Альтова сталися змiни. I нiяк
не мiг второпати, чим вони викликанi. Адже у машинi сидiв спокiйно, не
зачiпав нiчого... Ага, це все винуватi оленi. Альтову не сподобалося, що
вiн тодi побачив їх на пустирi. Може, їх i справдi не було?
- Може, їх i справдi не було? - вголос сказав вiн.
- Кого?
- Оленiв...
В очах Альтова блиснули злi iскорки. Нi, йому все-таки добряче
надокучив оцей хлопчисько. У нього якась хвора уява. Йому ввижається те,
чого нiде немає... Альтов вiдчинив дверi i сердито сказав:
- Виходь!
До машини наблизилась молода красива жiнка. У неї були виразнi повнi
губи i круглi очi. Вона сказала звучним, гарним голосом:
- А я вже давно чекаю на тебе. У Женi висковзнув iз рук портфель,
зошити випали на тротуар. Вiн нагнувся, почав збирати.
- Кого це ти привiз? - запитала жiнка, сiдаючи в машину. Альтов
вiдповiв:
- Бачиш, йому також хочеться знiматись у кiно. Як i тобi, люба. Але в
нього немає нiяких даних.
- А я? У мене є данi? - запитала гарним голосом жiнка.
- О-о! - сказав Альтов i задоволене засмiявся.
Машина поїхала...
Зошити попали у воду, обкладинки посiрiли, були бруднi. Женя встромив
їх до портфеля - i раптом захотiв пожбурити той портфель хтозна-куди. Його
розгнiвали слова, сказанi Альтовим. Хiба вiн набивався? Женя вже й
замiрився, але зовсiм близько бiля нього, в скверику, йшов дiдусь з
короткою борiдкою. Дiдусь дивився прямо перед собою, не звертаючiї уваги
на вулицю, але Женi здавалось, що вiн усе бачить...
Звiсивши голову, подався додому. I раптом, неначе блискавка,
спалахнуло: вiн - Олень Август! Незважаючи нi на що! Хай той Альтов що
хоче, те й каже. А йому однаково. Вiн сам гратиме. Сам iз собою. Вiн
зробить таке кiно, що всi ахнуть вiд здивування. I вiн врятує
золотошукачiв!
I Женя застрибав на тротуарi, розмахуючи портфелем. Пiд ногами
захрумтiли льодянi скалки. Женя щось кричав нерозбiрливе й радiсне. Вiн
бiльше не згадував Альтова, той був би зайвий в його думках, у його щирих
веселощах.
Вже було зовсiм темно, коли Женя йшов через парк. Тут пахло мохом,
бруньками, сирим камiнням. Вiн попав у най-глухiше мiсце - i зупинився.
Серце в нього неначе опустилося глибоко-глибоко; стало хвильно й бентежно
в грудях... Серед тихих кущiв, мiж якими бiлiли клаптики снiгу, ворушилися
гiллястi роги. Нi-нi, то не тiнi вiд вiття стелилися внизу, бiгали по
стовбурах, то рухалися роги, то йшло назустрiч багато мовчазних, весняних
оленiв...

ХТО ТИ? (скорочено)

Матрос, видно, вже давно був списаний на берег, проте й досi форсив у
смугастому тiльнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням вiн
нахвалитися не мiг, хiба що маленьким якiрцем на зап'ястi лiвої руки.
Безкозирка на круглiй, як динще бочки, головi сидiла немов улита.
- О, й ви тут сходите, мовив до високої дiвчини, яка скочила слiдом за
ним iз автобуса на занесене густою подiльською курявою подвiр'я
автостанцiї.
Дiвчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого
полум'я. Пiд тим полум'ям свiтилось чистою бiлизною напрочуд вродливе
обличчя, на якому особливо вирiзнялись брови та очi - глибокi й блакитнi.
Крижаний вираз на обличчi надавав холоду й незворушливостi ясному
поглядовi блакитних очей, i тому вiн був жорсткуватий i непривiтний.
Дiвчина нiяк не реагувала на реплiку калишнього матроса. Тримаючи в
рулi цератову дорожню валiзку, вона роззиралася по боках...
На дiвчину звертали увагу всi. По-перше, звiсно, тому, що була тут, де
всi знають усiх, чужою, а по-друге, коси її полум'янiли вогнем осiннього
золотистого листя...
З центру мiстечка, де росло багато кленiв та акацiй, дiвчина звернула
на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками пiд шифером чи бляхою...
Зрештою ось i будиночок за тiєю адресою, яку вона шукала. Дiвчина вже
хотiла ступити на зелененьке, як мох, хоч i засмiчене клаптями газет i
трiсками подвiр'я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворiтець.
Спинилася неподалiк. Цегляний будиночок весело свiтив червоною, добре
випаленою цеглою низьких своїх стiн, на яких вiкна видавалися уламками
голубих весняних крижин. На шворках у дворi висiла бiлизна -стiльки шворок
i бiлизни можна побачити лише у дворах будиночкiв, де мешкає кiлька сiмей.
Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкiй, як лоза, руцi.
- Скажiть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрiвна?
- Хто?
- Одарка Шмаглiй...
- Одарка живе... Й вiльною кощавою рукою тицьнула: - Вiкно крайнє...
Перший пiд'їзд.
Щось непривiтне було в зсутуленiй постатi бабцi, яка почимчикувала геть
по вулицi. Дiвчина дiстала дзеркальце, поглянула на своє вiдображення... i
рiшуче звернула на подвiр'я.
У тiсному коридорi стояли якiсь мiшки, ящики, вiдра, валявся по кутках
усякий непотрiб... Однi дверi, другi, третi - i всi не схожi мiж собою...
Вибравши потрiбнi (з-пiд верхньої полущеної коричневої фарби бiлiли
латки старiшої фарби), дiвчина постукала зiгнутим пальцем i стала ждати.
Обличчя її, строге й напружене, ледь-ледь порожевiло на вилицях.
Дверi одчинились iз виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух.
Цей злий дух був хлопчиком рокiв шести-семи, горбоносим, iз прищуленими
вухами, з постiйним жаром мисливського азарту в очах, схожих на косуватi
камiнчики слив.
- Дарина Дмитрiвна тут живе? - поспитала незнайомка, дивлячись iз
холодною цiкавiстю на хлопчину.
- Тут, мовив той, i в нижнiй щербинцi зубiв показався кiнчик язика, мов
ящiрочка.
- Тут живе, луною озвалося за спиною в хлопчини, i з-пiд лiктя
показалася кучмата дитяча голiвка.
Вмить кучматi русявi пасма розпались, i з їхнiх свавiльних хвиль
постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя
дiвчинки, її пишнi губки скидалися на двi пелюстки ранкової ружi, що
переблискує росою, карi вiчка мерехтiли, як равлики.
Дiти мовчали, стежачи через порiг за гостею. Дiти були зовсiм не схожi
мiж собою, як, скажiмо, цвiт гарбузовий не схожий на цвiт вишнi.
- Дарина Дмитрiвна часом не на роботi?
- Нi, похмуро сказав хлопчина, себто цвiт гарбузовий.
- Значить, її можна побачити?
- Нi, озвалась дiвчинка, себто цвiт вишнi. I поцiкавилась: - Ви не з
соцзабезу?
- З соцзабезу? - повторив хлопчик.
- Нi, я... здалеку. Хотiла побачити Дарину Дмитрiвну. Гостя розгубилась
i, клiпаючи повiками, почувалась нi в сих нi в тих. Де ж вона?
- Мама в лiкарнi, мовила дiвчинка.
- У лiкарнi? - здивувалась незнайомка. I вражено поспитала: - Чия мама?
- Наша мама, пояснив хлопчик.
- Дарина Дмитрiвна, так? - навiщось уточнила незнайомка.
- Мама Одарка, в один голос вiдповiли дiти.
Дiвчина, супроводжувана їхнiми поглядами, подалась надвiр. Тут вона
сiла на лавчинi, й перед самим її обличчям трiпотiла почеплена на шворцi
випрана бiлизна...
Дiвчина схопила обличчя долонями й пробудилася вiд того, що хтось поряд
сказав:
- Тьотю...
Перед нею стояли дiти Дарини Дмитрiвни. Хлопчина тримав на плечi двi
вудочки, довгу й коротку, а дiвчинка - полотняну торбину й бляшанку.
- Ви не ждiть, сказав хлопчик. Мама в лiкарнi й повернеться не скоро.
- Вона дуже хвора, додала дiвчинка.
- Ви по рибу? - навiщось поспитала незнайомка.
- Ми щодня ходимо по рибу, мовила дiвчинка...
Незнайомка, мружачись, дивилась, як двоє дiтей дружно йдуть споришевим
подвiр'ям, як їхнi худенькi постатi зникають i показуються помiж бiлизною,
як на бiлих сорочках i простирадлах мелькають їхнi тiнi... Вiдчуваючи бiль
i пустку в душi, непорозумiло дивилась на довколишнiй свiт i, мабуть, не
вiрила в справжнiсть його. Iлюзiя несправжностi була така сильна, що
дiвчина заплющилась на мить - i струснула головою...
Тепер уже та бабця дибала без господарської сумки, голiруч...
- У лiкарнi Одарка, хiба тобi дiти не сказали? А ти їй ким доводишся?
Бо вона тут самотиною живе, не тутешня. Либонь, родичка чи нi?
- Родичка...
- Значить, далека, здогадалась бабця й дивилась недовiрливо. -Далека,
так?
- Менi тiтка дала адресу, спробувала пояснити дiвчина. Я навiть адреси не
знала... З-пiд Одеси я...
- А що привело в таку далеч?
- Провiдати закортiло.
- Ага, гойднула бабця кругленькою та бiлою капустинкою голови. Спритною
була вивiдувачкою, та дiвчина не квапилася зi своїми таємницями. У лiкарнi
Одарка, хай Господь милує...
Її зморшкувате личко засяяло спiвчуттям, проте очi не ожили, зосталися
схожими на двох волохатих гусениць у побурiлих осiннiх листочках. Присiла
на лавчину скраю, мовила:
- Лiкується, а чи й поможе їй те лiкування... Дiтей жалко, малi ще
зовсiм. Iлько вiд одного батька, а Галя вiд другого.
- Який Iлько? Яка Галя? - не втямила дiвчина...
- Дiти її - Iлько i Галя... Перший був славний чоловiк, робив у
локомотивному депо, вiд грудної жаби помер. I хату залишив Одарцi, i
майно, i грошi на книжцi. Та вона хутко пустила все з димом, тiльки
закурiло.
- З димом? - нетямковито перепитала дiвчина. 3 яким?.. Згорiло?
- Та не згорiло, де там, жебонiла бабця. їй би жити в чоловiковiй хатi,
їй би доглядати хлопця, а вона вiзьми й сплутайся. Ще не стара, то хай би
знайшла чоловiка, але ж не такого. Достеменний циган! Їздить на " Волзi", в
нього жiнка є в кожному селi, нинi вiн балює в одної, а завтра вже
похмеляється в другої. I квартира своя в мiстi. Одарка йому не пара, i вiн
їй не пара... Завжди отам, кивнула на клени пiд дерев'яним сарайчиком, свою
" Волгу" ставив. Значить, в Одарки в грошi, коли " Волга" в дворi... Коли не
було грошей, вiн не приїжджав, цей Рафальський...
- Якi грошi? - не зрозумiла дiвчина, покусуючи бiлими зубами нижню
губу.
- А такi! Хату, що в спадок дiсталась вiд чоловiка, вона продала, бо
Рафальський вимагав грошей. Одарка йому i горiлку, й костюми купувала. А
вже дiвчинку вiд нього мала, Галю. Думаєш, записав дитину на себе? Де там!
У нього, видно, таких побiчних дiтей повно... Одарцi в депо дали оцю
кiмнатку, виселилась тут сiм'я в новий будинок. I я казала, й сусiди
казали Одарцi: схаменись, забудь свого цигана, думай про дiтей. А така
вдачасвiту за ним не бачила, все ладна була йому вiддати. Рафальський чим
платив? Поки грошi - приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в
лiкарню, то " Волги" _нi разу не було в дворi. Дiти самi хазяйнують. А
жалко їх, малi. Сусiди пiдгодовують. А завтра як? Треба для них
пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Є ж такi притулки, правда?
Дiвчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе а целулоїду
виточеними. При словах про дитячi притулки заклiпала повiками, перемагаючи
раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить її погляду засрiблилася
тоненькою росею.
- Хай Господь милує, звiсно, жебонiла бабця-печерижка, щоб у наш час...
Так тiльки ранiше траплялося, ще по тих роках. Не дiждешся Одарки, з
лiкарнi вже їй дороги нема... То ким ти їй доводишся, га?
У дiвчини ледь тремтiли губи. Вона, либонь, уже не бачила нiчого
довкола й не чула балакучу бабцю, а тiльки прислухалась до болю в своєму
єствi, прислухалась до тих знеможливих струмiв, якi пронизували тiло й
затьмарювали свiдомiсть. Бабця щось турботливо гомонiла, та дiвчина раптом
звелась iз лавчини i, прикладаючи долоню до губiв, наче силкуючись
стримати ридання, що рвалися з грудей, пiшла з двору, спотикаючись i
заточуючись.
Отямилась у парку. Мимо гiпсового фiзкультурника... зiйшла на берег
ставу... Стулила вбiк i вiдразу ж за кущами верболозу наткнулася на
риболовiв - Iлька i Галю... Обоє тримали в руках вудочки й зосереджено, як
завороженi, стежили за поплавцями. В їхнiх щупленьких постатях вiдчувалося
стiльки приреченої терплячостi, що в дiвчзпiи, мимовiльної сторонньої
спостерiгачки, тоскно занило серце.
- Агов!
Брат i сестра миттю обернулись - i зацвiли усмiшками, впiзнавши недавню
гостю.
- Їсти хочете?
I, не чекаючи вiдповiдi, стала дiставати з сумки батон, ковбасу, сир,
яйця, печиво. Незабаром усi сидiли на травi, пiдiбгавши ноги, i з апетитом
жували бутерброди. Посерединi ставка плив дядько в надувному гумовому
човнi, гребучи широкою лопаттю весла... I приїжджiй дiвчинi здалося: ця
картина не те що знайома з дитинства, а рiдна, щемливо дорога... I вже не
було в душi недавнього надриву почуттiв, а стало спокiйно й мирно.
- I ловиться риба? - спитала.
- О! - радiсно вихопилося у хлопчика, який, либонь, тiльки й чекав на
запитання. Його набурмосене личко ожило, заграло. Без улову не
повертаємось. Ловляться карасi, линки, сазанчики, окунцi, коропи.
- Я вчора зловила отакого коропця, доказала Галя руками, в однiй
тримаючи булку, а в другiй кусень ковбаси. Пiймався на черв'яка.
- Якби не з берега, а з човна, - мовив Iлько й кивнув на риболова, що в
гумовому човнi приставав до острiвця посеред ставу, то можна було б велику
рибу вудити. I навiть на базарi продавати. А так вистачає на прожиток.
- Тобi ж дядько Тилимон обiцяв дати свою стару довбанку...
- Обiцяв. Каже: як помру - тодi й вiзьмеш. I додав iз поважним виглядом:
- А вiн ще такий здоровий, не збирається вмирати... Можна плiт збити з
дерева, але те вже на ту весну, мабуть, як мати з лiкарнi випишеться. Бо,
казала, має пiдлiкуватись.
- Iльковi цiєї осенi йти до школи, мовила Галя.
- Ага. Тiльки в мене ще нема нi зошитiв, нi книжок.
- В якiй лiкарнi лежить мати? - поспитала дiвчина, вiдчуваючи, що
сльози знову засвербiли в очах.
- У нашiй, бiля залiзницi. Тiльки до неї однаково не пускають. Ранiше
ми їй усякi передачi носили - молоко, пряники, а вчора не взяли,
повернули, й тiтка в бiлому халатi сказала, щоб ми бiльше не ходили.
- Спасибi за обiд, поважно подякував Iлько. Й заквапився до води: - О,
мiй поплавець потонув!
Галя взяла свою вудочку на березi, насилила на гачок свiжого черв'яка
i, забрiвши в воду, розмахнулась широко, по-хлоп'ячому. Раптом вона
повернула русяву свою голiвку з розмаяним волоссям, поспитала весело:
- А як вас звати?
- Так, як i тебе, вiдповiла незнайомка.
- Галя? - зрадiла дiвчинка.
- Галя, гiрко всмiхнулась незнайомка.
Вона подалась через тiнистий мiстечковий парк так, наче ходила тут
часто i знала кожну стежку й кожне потайне мiсце...
Обiйшовши збоку смугастий шлагбаум, дiвчина вже напевне знала, що ген
попереду, де стримить над дорогою рядок тополь, має бути лiкарня...
У приймальному покої їй трапилась натоптувата няня.
- До Одарки Шмаглiй? - перепитала. Лежить у нас така... Хто ж тебе
пустить?.. Нема зараз нiкого з лiкарiв, усi гуртом на операцiї... Та й не
можна до неї. Тут її рiднi дiтки навiдувались - i то...
- Я вiд її профспiлкової органiзацiї, знайшлась вiдвiдувачка. Вiд
колективу, маю дуже важливе доручення...
- Та якi вже можуть бути до неї доручення... Спить вона. Ото хiба що
поглянеш, а побалакати чи й удасться... Ох, i перепаде менi, як
довiдаються!
Ця дорiдна, немов символ жiночої перезрiлостi, няня таки мала чуле
серце i, вiдкривши дверцята шафки, дiстала бiлий лiкарняний халат... По
коридору вона котилась, наче на безшумних гумових колесах... Вiдчинила
дверi палати, кивнула туди головою:
- Її лiжко пiд вiкном...
Спала горизнак - посерединi, мiж двома боковими лiжками - хвора, якось
дивно поклавши бiля вух долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як
розгорнутi чутливi листочки, ловлячи сонячне промiння, що падало через
вiкно, i в тому була якась зворушлива безпораднiсть. Обличчя жiнки -
змарнiле, з гострими вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою
шкiрою, а проваллями очей, пiд якими ще бiльшими проваллями видавалися
синi смуги, було таке чуже, незнайоме, що дiвчину пройняв раптовий
конвульсивний острах, i вона несподiвано сiпнулася всiм своїм молодим,
здоровим тiлом.
По хвилi її вуста ледь чутно щось прошепотiли, проте сон хворої був
такий мiцний, що вона не прокинулась i не розклепила повiк.
- Хай спить, озвалась жiнка, що механiчно колотила ложечкою лiки в
склянцi. Коли Одарка спить, то їй легше.
Вiдвiдувачка знов повернула голову на той голос: мовби чула й не чула.
- Ввi снi завжди легше, пояснила хвора.
Дiвчина знову перевела погляд на тi двi розтуленi долоньки, помережанi
безлiччю борозенок, уже побитi жовто-зеленими плямами, що розпливались не
на шкiрi, а десь у глибинi пiд шкiрою. Такими самими неживими темними
плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викотi лiкарняного
халата. Судома перехопила дiвчинi горло, й вона здригнулась, вбираючи
повiтря через нiс iз легеньким посвистом-хлюпанням. Зiр заткався пеленою
слiз, їхнiй туман тремтiв - i тремтiли бiла палата, кущi бузку та акацiй
за вiкном, лiжка з хворими.
Й раптом через ту пелену, через туман привидилось, що важкi, змертвiлi
повiки хворої ворухнулись, з-пiд них блимнуло сухе свiтло погляду...
Опанувавши себе, справдi вже зустрiлася з тим поглядом, який з тоскною
натугою сотався десь iз самiсiнького нутра хворої, її болящої свiдомостi.
Погляд був зiтканий iз тьмавостi, неусвiдомленостi - власне, вiн здавався
лише iнерцiєю колишнього живого погляду очей. Проте дiвчина побадьорiшала,
приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тiнь яких,
виснажена й тоненька, ледь прикривала випнутi зуби.
Дiвчина, гноблена високим своїм зростом, опустила голеву до грудей,
наче тягнучись ближче до хворої, i її вуста знову щось прошепотiли
беззвучно... Обличчя хворої зосталось байдуже i чуже. Це було обличчя
людини, яка нiчогiсiнько не здатна осмислити, впiзнати. А оскiльки
мовчання затяглось, то голос, який зненацька пролунав у палатi, видався
несправжнiм.
- Хто ти? спитала хвора.
Спитала, а свiдомiсть її, либонь, була десь далеко. I ще не пролунала
вiдповiдь, як вичахлi й прозорi, мережачi блiдими жилками повiки стали
наповзати на суху випуклiсть гарячкових очей. Наповзали повiльно, як
невiдворотна бiда, й тепер уже їхнє болiсне ткання лежало на очах. I не
можна було зазирнути в них, не можна було через їхнiй догляд дiткнутися до
свiдомостi, оповитої химерним сном...
- Хай поспить, - мовила пацiєнтка з сусiднього лiжка. - Що їй передати?..
Я не за передачу кажу, нi. Передачi їй не потрiбнi... Хто приходив?
У цей час до палати вкотилась няня на ногах - надувних гумових колесах
- i, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чiпко взяла молоду
вiдвiдувачку за лiкоть, владно вивела в коридор...
Няня в приймальному покої зняла з неї лiкарняний халат, похапцем
запхала до шафки.
- Приходьте не приходьте - Одарцi вже нiяка профспiлкова органiзацiя не
допоможе. Всi ждуть - з дня на день. Агонiя.
- Що ждуть? - пролунало запитання.
- А що можна ждати?.. Ось i ждуть... У неї, дочко, така хвороба, вiд
якої тепер iще нiякого порятунку не знайшли.
- Яка хвороба? - пролунало запитання.
- Що й казати, мовила няня непевно. Хвороба вiку. Сама знаєш...
Дiвчина якусь мить стояла за ворiтьми лiкарнi, мовби не вiрила, що цей
свiт зостався незмiнним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лiкарнi,
незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межi мiж життям i
смертю, i ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилини могла
обiрватись - i тодi...
Остерiгалася думати про те, що мало статися тодi...
Близько почувся гуркiт поїзда, що сповiльнював бiг, i ген через широкий
майдан, вiльний вiд дерев та кiоскiв, майнув червоними цегляними стiнами
вокзал... Дiвчина вже хотiла ступити через дорогу, перечiкуючи потiк
автомобiлiв, як раптом-iз протилежного боку, з-пiд тiнявого накриття,
утвореного гiллям плакучих верб, пролунав благальний окрик i затупотiло
важке взуття.
- Уже їдеш?.. Куди ж так швидко?
Дiвчина обернулась на крик i гупотняву саме в ту мить, коли тверда
гаряча долоня лягла на її плече. Поряд стояв отой списаний на берег
матрос, iз яким сьогоднi їхала в автобусi вiд обласного мiста...
- Пiдвечiркую в кафе, аж глядь - ти йдеш. Менi отут, ударив себе в
груди, i серце заболiло... Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю!
Матрос не так зрадiв, як здивувався, що дiвчина слухняно пiшла з ним до
кафе, яке блищало скляними стiнами у вербовому затiнку. Й, коли вже сiли
за квадратний пластиковий столик, спитав спiвчутливо:
- Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? - i вiн
ворухнув випнутими грудьми. Чи горе якесь? - I не дочекавшись вiдповiдi,
сказав: - Я - Нестор Минайленко. А ти?
- Галя.
- Прекрасне! - чомусь неймовiрно зрадiв Нестор Минайленко... А ти
звiдки? У нашому мiстечку таких нема.
- Я приїжджала до матерi, мовила дiвчина...
- I так швидко вiд'їжджаєш?
- Мати в лiкарнi.
- Чого ж ти кинула її так швидко? - допитувався.
- Я прийшла до неї в палату, а вона мене не впiзнала. Питає: " Хто ти? "
- Та ти що? - вражено охнув матрос. Мати не впiзнала?
- Вона зовсiм хвора. Не сьогоднi-завтра помре.
- I ти хотiла поїхати?.. Кинути, щоб мати вмерла в лiкарнi?
- Але ж не впiзнала! - силкувалася щось доказати дiвчина, бо слова
спливали на язик порожнi й легкi, як сокоринкй пух. Питає: " Хто ти? "
- Значить, зовсiм втратила свiдомiсть...
- Не тому, заперечливо похитала головою.
- Не тому?
- Вона зовсiм не пам'ятає мене. Зовсiм. А тому що матрос, звузивши очi,
недовiрливо приглядався до неї, сказала: - I я там, у лiкарнi, теж не
впiзнала її.
- Ти не впiзнала матерi?
- Нi.
Матрос вiдкинувся на спинку стiльця...
- Бачиш, Несторе, довiрливо мовила дiвчина, вiдчуваючи нагальну потребу
висповiдатись комусь. Я нiколи не знала матерi, бо вона мене маленькою
здала до дитячого притулку. Й нiколи не навiдувалась. Тiльки тiтка, її
рiдна сестра, зрiдка приїжджала.
- А батько?
- Я не знаю, хто мiй батько. Я росла й виховувалася в притулку... Мати
вже не скаже, й нiхто не скаже. Пiсля притулку я пiшла на швейну фабрику й
шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тiтки, випросила
материну адресу. Досi говорила рiвним, монотонним голосом, та тут голос
обiрвався, лице зсудомилось. Я не могла зрозумiти... не могла зрозумiти,
чому вона вiдцуралась назовсiм! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну,
хотiла видати себе за бездiтну, не прославитись матiр'ю-одиначкою! Замiж
хотiла... Але ж потiм! Потiм, коли я виросла... Хай би просто навiдалась!
Навiть до тих, хто в притулку, матерi навiдувались! Я б тiльки глянула, я
б тiльки взяла її долонi в свої, притулилась до них губами, притулилася б
щоками...
Сльози текли до кутикiв уст...
- Давай, Галю, сповiдайся вiд душi!..
- I я надумала приїхати сама до матерi. Не збиралась нi звинувачувати
її, нi дорiкати. Я вже доросла, так? Я вже самостiйна, так? Просто хотiла
глянути на свою матiр. Нiхто цього права вiдiбрати в мене не може, навiть
мати, так? Гляну, думаю, i поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди.
Свiт великий, не без добрих людей... От i приїхала. У палатi лежить,
розплющила очi, питає в мене: " Хто ти? "
Дiвчина вмовкла i задумалась, її обличчя у вечiрнiх сутiнках хворобливо
побiлiшало, а блакитнi очi поглибшали й потемнiшали.
- Несторе, озвалась спроквола. Вона помре. А їй не можна вмирати.
- Не можна? Чому? Така мати - страшна? Ти її жалiєш?
- Жалiю.
- А вона тебе пожалiла? - Нестор поклав на столi пудовi кулаки. Скажи,
пожалiла?
- Нi. Вона жила не для мене, а для... Розказували, є тут один. Любила!
Купувала його любов як тiльки могла. Цiною мого життя... цiною життя своїх
дiтей. Чужу байдужiсть купувала, чужу жорстокiсть! Чуєш, Несторе, в неї є
ще двоє дiтей. Крiм мене. Я для неї - нiхто... Їх жалко...
- Себе пожалiй.
- Вони ж не винуватi нi в чому. Як i я... Ми не вибираємо собi матерiв
i батькiв не вибираємо. А якби можна було вибирати?
То шепотiла, то голос її лунав рiзко, i в тих перепадах тремтiв бiль.
- Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав - нi батька, нi
матерi, вони обоє в нормi. В нормi, розумiєш?
- I я б не вибирала, хоча й нема... Слухай, Несторе, а може, саме в цю
хвилину, саме в цю... Вона сповiльненим поглядом обвела кафе, вiдвiдувачiв,
ковзнула по вербах за вiкном, увiбрала зорем лiсовi хмари на небокраї,
прудких ластiвок над верхами тополь. Чуєш, Несторе...
Матрос, списаний на берег, зачарований таємничою мелодiєю її голосу,
теж прагнув почути щось особливе...
Дiвчiна й справдi щось почула - в єствi своєму чи поза єством, а тiльки
ввелася iз-за столика i, мовби звана тим покликом, пiшла з кафе...
Блукаючи безцiльно, дiвчина знову опинилась бiля лiкарнi. Стоячи за
огорожею, вздовж якої росла кущами акацiя, вглядалась у вiкна. Деякi
темнiли глухими бiльмами, деякi повнилися ясним мороком ламп денного
освiтлення, i помiж них - заплющених увi снi й розплющених у напiвснi -
силкувалась вiдгадати вiкно палати, до якої сьогоднi заходила. Не
запам'ятавши, тепер дорiкала собi, сповнюючись вiдчаєм, наче вiд того,
якби могла поглянути у вiкно материної палати, залежало щось дуже важливе,
таке, що могло зарадити, допомогти, врятувати...
Вiд лiкарнi подалася на вокзал... Знайшла поглядом розклад руху поїздiв
- потрiбний їй поїзд проходив через цю станцiю вранцi. Не опечалившись, а
швидше навiть зрадiвши, з тьмавого примiщення, що тхнуло гаром, вийшла на
пристанцiйний вокзал...
Перетнувши майдан, дiвчина подалась до центру мiста... Ось нарештi i
той цегляний комунальний будиночок блимав освiтленими вiкнами...
У пiд'їздi було темно, i, натикаючись на якiсь мiшки, ящики та вiдра,
дiвчина навпомацки наблизилась до дверей, скрадливо постукала.
Прислухалась - нi шереху за дверима. Постукала голоснiше - й майже тiєї
самої митi дверi вiдчинилися, на порозi немов уродилася стрiмка хлоп'яча
постать. Зараз, яв i вранцi, хлопчина скидався на злий дух, свавiльний,
невпокорений. Мисливський азарт у його виразних - на косий розтин - очах
не згасав, либонь, нi на мить.
- Ви до матерi? - спитав Iлько. А вона ще не повернулася з лiкарнi.
I так само, як удень, пiд його лiктем загойдались кучматi пасма
русявого волосся, яке, розпавшись, умить явило смагляве обличчя сестрички
Галi. I так само, як удень, мерехтiли карi вiчка, мов равлики, i їхнє живе
свiчення виражало непогасну цiкавiсть.
- Ще немає, мовила й дiвчинка.
- Може, завтра вже випишеться, мовила пiзня гостя, вiдчуваючи, як у
горлi засвербiло. Почекаю... Мiй поїзд пiшов, а наступний iще нескоро.
Пустите переночувати?
Дiти дружно вiдступилися з порога, й дiвчина зайшла в квартиру,
роззираючись.
Квартиру складала одна кiмната, яка правила за кухню, спальню, вiтальню
й комiрчину водночас. Бiля газової плити стояв мiшок з картоплею; в старiй
шафi з навстiж одчиненими дверцятами виднiлись торбинки, пакунки, банки,
каструльки; стiл був завалений посудом, ложками, ганчiр'ям, серед якого
лежав буханець хлiба й було розсипано пшоно; лiжко, де жужмом лежали
подушки й ковдра; стiлець з одiрваною нiжкою звалився боком... Коротким
поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пiзня гостя сказала:
- Весело живете... Ви вже вечеряли?
- Вечеряли, -поквапливо мовив Iлько. Їли хлiб iз повидлом.
- Зловили щось удочками чи нi?
- Вона, кивнув на сестру, зловила великого карася.
- Отакого, показала Галя руками. А йому попадались окунцi й дрiбненькi
краснопiрки. Зварили юшку - з перцем i лавровим листям. Уже поїли...
- Завтра на снiданок зготуємо вареники з вишнями.
- Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями, сказав Iлько.
- А позавчора тiтка Лапиха кликала їсти вермiшель iз
молоком, похвалилася Галя.
Знову пiзнiй гостi цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що
її знову привело сюди? Який усвiдомлений чи неусвiдамлений поклик? Чому не
змогла на вокзалi дочекатись ранкового поїзда, аби податися геть iзвiдси -
вiд матерi, яка й не була їй нiколи матiр'ю, бо вiдцуралася вiд неї ще в
колисцi, а побачивши вперше, не впiзнала й мовила в напiвзабуттi:
" Хто ти? " Чому не подалась геть вiд цих дiтей, якi не сьогоднi, так
завтра стануть сиротами й також потраплять у притулок, як свого часу
потрапила вона сама, й не побачать не тiльки матiр, яка вже не зведеться з
могили, а й батькiв, котрi вiдцурались вiд своїх дiтей ще до їхнього
народження? Чому не втекла геть вiд своїх братика й сестрички, якi й не
пiдозрюють про те, що зараз ось у їхньому занехаяному житлi опинилась не
випадкова гостя, не чужа людина, а їхня рiдна сестра... А їхня рiдна
сестра волею долi, завдяки вдачi рiдної матерi, яка, народивши, не вмiла
дати щастя своїм дiтям, бо мала слiде й нерозумне серце...
- Значить, будемо стелитись, бо вже пiзно й пора лягати спати, мовила.
Дiти кинулися до лiжка, в чотири руки слали брудне простирадло,
намагались збити чорнi, як вугiль, подушки... А вона стояла з опущеними
руками й не могла ворухнутись, бо щойно їй спало на гадку, що цю метку,
чорнооку дiвчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то лiктями, то
колiньми, неспроста названо Галею - так само, як i її, первiстка, зданого
до притулку. I вже, мабуть, не вiрячи в їхню зустрiч, але в душi
розкаюючись за свiй вчинок (зараз чомусь кортiло думати, що мати
розкаювалась), мати ще раз назвала свою дитину Галею... Значить, сестри, й
обидвi - Галi...
- Де ж ви покладете мене? - спитала.
- Ми спимо в одному лiжку всi троє. Матерi немає, то на її мiсце... Ми
вiд стiни, а вона скраю...
У маленької Галi був пустотливий вигляд, а Iлько супив чорнi брови й
зовсiм не квапився роздягатись, як його сестричка. I коли їхня пiзня гостя
вимкнула електрику, вiн, так i не скинувши сорочки й штаненят, уклався
бiля голої та холодної стiки. " Лишенько, якi вони сухоребрi, якi
недоглянутi, якi занехаянi. Самi ж i перуть собi... Й не вiдають, що їх
чекає завтра, пiслязавтра. Добре, коли потраплять до одноге притулку. А
коли до рiзних? I загубить тодi брат свою сестру, й можуть бiльше нiколи
не зустрiтись. I я нiколи їх бiльше не побачу. Сьогоднi - востаннє. I
вперше. Але до чого тут я? " Вона лежала на краю лiжка, там, де завжди
лежала їхня мати. (" I моя мати", мимоволi подумалось). Дiти, поклавшись
горiлиць, посвiчували в темрявi очима й дихали рiвно, насторожено.
Худеньке тiльце дiвчинки пахло гiркуватими ставковими водоростями, i чути
було, як ритмiчно й злякано б'ється її серце. I так само можна було
почути, як б'ється серце хлопчика. " А мабуть, вони чують моє. Моє серце
б'ється навiть голоснiше, нiж їхнi, й вони зараз мовчки слухають голос
мого серця".
- Розкажiть казку, пошепки озвалась дiвчинка.
- Я не знаю казок, подумавши, вiдповiла.
- Ваша мама нiколи не розказувала казок? - здивувалась дiвчинка.
- Нiколи...
- Вона не знала нi однiєї казки?
- Нi.
- Мабуть, вона була вже зойсiм стара й позабувала, здогадався хлопчик.
- Але ми зараз придумаємо свою казку.
- Таку, якої нiхто нiколи не чув? - прошепотiла дiвчинка.
- Авжеж, нiхто не чув, бо ми її складемо втрьох.
Дiти принишкли в темрявi. За вiкном проїхала машина, її мигливе свiтло
проникло в кiмнату, спалахнувши золотими iскорками в усiх зiницях.
- Можна, я перша почну? - озвалась дiвчинка. Жила на свiтi баба-яга,
костяна нога...
- Е-е, це не наша казка, перебив хлопчик. Про бабу-ягу багато казок...
Можна, я почну? Жив-був змiй iз дев'ятьма головами...
- Е-е, заперечила дiвчiнка, про змiїв теж є багато казок.
- Дiти, послухайте мене... Давайте складемо казку, де не буде нi
баба-яги, нi змiя з дев'ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. Ось
хоча б таку... Жили на свiтi брат i двi сестри. Старшу сестру звали Галя,
й меншу сестричку мати теж назвала Галею.
- Хiба так буває - двi сестри Галi? - засумнiвався хлопчик.
- А чому ж нi? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею.
- Ага, буває, помiркувавши, згодився той.
Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спiльну казку, й коли нарештi
почулось сонне дитяче дихання, вона вмовкла. Звiвшись на лiктi, дивилась
на їхнi обличчя, намагаючись розгледiти те, що було вiдоме тiльки їй. I,
можливо, ще не знала, а тiльки здогадувалась пiдсвiдомо, що нiколи не
зможе кинути цих дiтей, бо вiднинi вони були їй не чужi, а рiднi, вiднинi
вони були її братом i сестрою, меншими, а вона - їхньою старшою сестрою,
кровною, вже досвiдченою. Здогадувалась, що, сама гiрко скривджена, вона
не захоче, аби цi двi крихiтки звiдали те саме, щоб вони були обдiленi
ласкою, сердечнiстю, чулiстю. Хвиля материнського тепла пiднiмалась у її
грудях, i, схлипуючи крiзь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп'ячу
голiвку, то м'якi й довгi пасемка дiвчинки, i в цю мить начебто десь
далеко вiдступали всi кривди й образи, натомiсть душа сповнювалась свiтлом
доброти.

⇐ Предыдущая 123 4 Следующая ⇒