Annotation 6 страница

 Валдарська гетера мешкала на горищі Палацу Правди, яким відав імператорський квестор — верховний суддя і автор переважної більшості законів. Теодора полюбляла жартувати з приводу цього сусідства, мовляв, закони законами, але є дещо, вище за них. Приміром, кохання, гроші й розваги. З вікна Теодориної опочивальні відкривалася розлога панорама імператорського палацу, і, цілком ймовірно, що розуміння її найвищого призначення прийшло до гетери саме завдяки цьому краєвиду. А втім, амбіція завжди знайде вікно, в яке можна зазирнути. Анджа міг би підтвердити це, надто ж тому, що більшу частину життя він прожив у хатинці, яка взагалі не мала жодних вікон. Того вечора у скромнім помешканні Теодори зібралися найамбітніші та найменш розважливі мешканців Валдарри. Тобто, її творча еліта. Анджа, звісно, не міг знати, хто ці люди, але кинувши оком на низькі канапи, погідних, гарно вбраних гостей, він відчув, що світ у цьому приміщенні якийсь нібито щільніший, мовби хтось зачерпнув саму гущу юшки з дна казанка. — Товариство! — гордо мовила Теодора. — Дивіться, я знайшла нам справжнього варвара на готські танці. На хлопцеві спинили погляд п'ятеро пар пильних глузливих очей. — О, дивіться, і справді! Руденький! — захоплено мовив манірний юнак у розкішних шовкових шатах, — Теодоро, люба, ти мудра, рівно ж як і прекрасна. Дозволь мені цілунком безневинним торкнутись вуст, пестливих, наче море... Е-е, тьху, холера... Чого це я... Теодора пирхнула, зібрання пустило стримані смішки. — Анджо, не лякайся, це Агафій, він у нас пише любовну лірику... як ти вже, мабуть, устиг помітити. До речі, я йому розказувала про той твій зворот щодо «танку смерті», так метр сказав, що це дуже навіть... — А, то це той самий рабантець? — поцікавився високий худорлявий чоловік у плащі з коштовними вставками. — Варварство — це, скажу я вам, взірець природного життя. Нам давно вже слід повернутися до витоків, бо надмірні мудрування викликають збочення натури. Погляньте, скільки розплодилося в нас витончених євнухів — як тільки вони плодяться, не збагну... — А це — Христо Мілітейський, — прокоментувала Теодора. — Він у нас — найсправжнісінький магістр оффіцій. Тобто, дуже велике цабе. — До речі, настільки велике, що його тут нема і бути не може, — повідомила молода жвава смаглявка, що сиділа просто на подушках, кинутих на підлогу. — Зрозуміло тобі, рудий? Анджа кивнув, не бажаючи дратувати товариство. Нема, то нема, йому що з того? — А, Касіє, дуже цікаво... — промовив суворий літній чоловік, схожий на жерця чи духівника. — Якщо Христо немає з нами, значить, і нас немає з ним... Отож, хто із нас більше цабе? — Не ускладнюй, Пселле, — відсторонено порадив лисуватий дядько, відкладаючи папери, які він щойно переглядав. — Мова про готські танці. Я тут накреслив таку цікавеньку систему дзеркал — можна нескінченно множити відображення танцюристів... Тільки от не збагну, як її до справи приткнути... — Та нічого, Леве, якось приладнаємо, — кивнула Теодора. — Правда, після твоєї останньої забавки з пружинами, коли реквізит самотужки поскакав з підмостків просто під час вистави... Не знаю, треба буде все ретельно перевірити. — Хлопче, — звернулась смаглявка Касія до Анджі. — А ти хоч знаєш, що таке готські танці? Анджа похмуро озирнув присутніх. Поки зібрання обговорювало дорогі серцю абстракції, він тихенько думав про своє. Згадалося давнє вайлаківське твердження щодо варварів — тоді Анджа мало що зрозумів, але нині зміст поняття поволі відкривався. — Не знаю, але маю підозру, що мова про щось брутальне. — Яке точне спостереження, — усміхнувся магістр оффіцій. — Трохи грубощів на солодке, га, Агафію? — Христо, не край мені серце, — зітхнув поет. — Ви мусите знати, юначе, — суворо мовив Пселл, звертаючись до Анджі, — готські танці — це свого роду ритуалізована брутальність, якою група розманіжених естетів урівноважує власну неміч, котра... Теодора дратівливо труснула головою. — Анджо, не слухай. Ми готуємо виставу для імператора з нагоди чергових ігор, і наш славетний володар замовив нам оці готські танці. Без того нас навіть до палацу не пустять. Нікому з нас це не подобається, але нема ради... Анджа розгубився. Вистава для імператора? — А чим я можу зарадити? — поцікавився він. — Ти, звичайно, можеш їх виконати, — відказала гетера. — Е-е-е, Теодоро, ви серйозно? — розгубився хлопець. — Я ж ніколи не чув навіть про ті танці... — А тобі і не треба чути, — пожвавився Агафій. — Ти колись зброю в руках тримав? Ну, е-е, меча чи там що? Анджа ошелешено кліпнув. — Ну. А що? — Так от, треба буде просто виконати під музику кілька, е-е-е, фехтувальних рухів. — Яких рухів? — Фехтувальних, — з огидою повторив Агафій. — Ну, це як наче бій з уявним суперником. — А навіщо? — щиро здивувався Анджа. — Ви хочете викликати когось на бій? Тепер настала черга Агафія ошелешено кліпати очима. — Тобто? — Чи, може, ви хочете продемонструвати імператорові свою бойову майстерність? На якусь мить товариство в німому зачудуванні дивилося на Анджу. Потім Христо Мілітейський почав тихо сміятись. — А що, може, й справді, — радісно запропонував він, — викликати імператора на герць із готськими лезами? Його почет просто ошаліє! — Егм, хлопче, — звернувся до нього Пселл, щільніше загортаючись у свій гаптований плащ-пенулу. — А ви взагалі знаєте, що таке вистава? Анджа заперечливо хитнув головою. — У нас того діла нема. У нас воно заборонене. — Весело, — зітхнула Касія. — Хіба ж можна пояснити таке на пальцях? — Це складно, — погодилась Теодора. — Найкраще, мабуть, просто показати. Ти не знаєш, чи ніхто з наших колег не виступає цього вечора на Авґустеоні? — Та, здається, Філістон зі своїми брудними сценками, — зневажливо відказала смаглявка. — О, дуже добре, — зраділа гетера. — Давайте так — ви закінчуєте другу сцену, а я тим часом покажу нашому гостю, що таке вистава. Теодора смикнула Анджу за рукав, запрошуючи іти за собою. Він стенув плечима, не здогадуючись навіть, що на нього чекає. Вистава в його розумінні була грою, а гра — чимось таким, що не личить доброму ісаріанину. Втім, його злочинів супроти віри уже стільки набралося, що хоч греблю ними гати... Ось, приміром, він мився двічі за один день. Ненормально, як не глянь. Або говорив з єретиками — теж неабиякий гріх. Анджин смуток з цього приводу поглиблювався ще й тим, що досі ще ніхто не запросив його відвідати омріяні банії з чарівними єретичками. Там уже, аби не гнівити світлих прелатів, він би не став з ними балакати. Либонь дав би собі раду мовчки. Тим часом, поки Анджа зважував шанси своєї душі пережити подорож до Валдарри, навколо них з Теодорою завирувало несподівано буйне нічне життя. Між площею Грацій та Авґустеоном — центральним майданом — звивалося мереживо вузьких ошатних вуличок, якими плескало сяйво смолоскипів та барвистих ліхтарів. Вулицями походжали веселі компанії, з численних генделиків чутно було сміх і галас. Попри те, що, за Анджиним ліком часу, наближалася північ, а за валдарським ліком — нічна прима, ніхто і не думав полишати гульки. Будучи справжнім знавцем рідного міста, Теодора впевнено простувала до відомого їй призначення. Невдовзі вони вийшли на центральний майдан, де, при колонаді одного з палаців, чималенький натовп кривобоким колом оточував щось, вочевидь, надзвичайно цікаве. До Анджі з Теодорою відразу ж підскочив торговець із тацею, пропонуючи скуштувати якогось терпкого питва. Теодора насилу відсмикнула Анджу від звабливої таці, пообіцявши йому щось цікавіше за ракі. Щоправда, довелося проштовхатися крізь досить щільну юрбу, зате, наблизившись до епіцентру подій, сердешний Анджа справді забув за свою духмяну брагу. Посеред кола стояв широкий поміст, встелений барвистим рядном. На помості танцювали двоє — чоловік і жінка — у костюмах, зшитих з такої кількості контрастних кольорових клаптів, що годі було зупинити на них уважний погляд. Танцюристи тримали в руках по дві маски, ще троє акомпанували танцю, награючи на бубнах і тростинових флейтах-фретель. Звук тої музики різав вухо, а танець дратував якимось наче навмисним спотворенням. Та складалося враження, що якраз на це публіка і чекає. Нарешті, музика змовкла, і танцюристи завмерли у відчутно незручних позах. Жінка піднесла до лиця маску зі схематично зображеною трагічною гримасою. Угледівши це, її партнер із переляканим гуком відстрибнув назад. — Ти хто?! — злякано зойкнув він. — Невже та варта подуріла, тебе пустивши до світлиць? Жіночка присіла в поклоні, прикладаючи «веселу» маску. — Моя докладна мова тіла усіх в палаці вдовольнила. І варту, й почет, без дурниць. — Іди звідсіль, жахлива жінко! У мене траур, піст, війна! — Та я ж до тебе на хвилинку! Я — мить розваги і спочинку, усе для тебе, пустуна. Жіночка, скрадаючись, підійшла до партнера і повісилась йому на шию. Той розпачливо заволав. — Ой, варто, варто, де ти, варто! Невже це смерть? Я марю? Сплю? — Дурний, пручатися не варто! Кохання, знаєш, то не жарти — як не полюбиш, задавлю! Чоловік силкувався вирватись, але агресивна партнерка збила його з ніг і заходилася — невідомо — чи то душити, чи цілувати. Анджа з жахом роззирнувся. Всі довкола реготали, як навіжені. — Чого вони так радіють? — спитав він у Теодори. — Може, треба допомогти тому чоловікові? Здається, йому там непереливки. Теодора якусь мить витріщалася на нього, а потім зігнулася від невтримного реготу. — Ти що... — між істеричними схлипами промовила вона. — Гадаєш, що все це — насправді? Анджа поскріб потилицю. — Ну... а що ж тоді? Теодора за мить посерйознішала. — Це — гра, дурненький. Артисти — Філістон і його партнерка — кепкують з нашого славного імператора і його нинішньої фаворитки Склірени, яка його, бідолашного, буквально переслідує. Анджа давно не відчував себе настільки недотепним, та він наважився запитати про те, що його непокоїло найбільше. — Але навіщо це все? Теодора тяжко зітхнула. — Людям потрібно глузувати з тих, хто має над ними владу. Інакше можна потихеньку сказитися. Від... від безпорадності. Хлопець пильно озирнув святковий натовп. Значить, он воно що. Значить, валдарцям теж знайоме відчуття безпорадності... Але в них принаймні є спосіб порятунку. Анджа посміхнувся. Він починав розуміти, чого саме чекає від нього Теодора. • • •