Annotation 4 страница

Так говорив Іса, звертаючись до князів людських: «Три дочки мав Темний Володар, три мани вислав у світ, аби спокусити вірних і занапастити сильних. Ім'я їм — Пиха, Жадоба і Воля. Бажав він, аби володарі взяли шлюб із Пихою, храмовники — заручилися з Жадобою, а сини землі — завжди прагнули Волі, так її ніколи й не діставши. Важко протистояти силі Темного, але той, хто спокуситься племенем його, навік втратить Небесну ласку. Слухайте ж, володарі! Сила й слава дана вам Небом не для хизування, але для служіння. Слухайте, храмовники! Нехай ніхто з вас не прагне почестей та пишнот, котрі може принести вам служіння Небу. Ваша доля — судити братів ваших, а не накопичувати скарб чи розширювати свої володіння. Остерігайтесь сервів, які прагнуть волі, бо єство їхніх прагнень — руїна». «Як же встояти нам супроти спокус Темного? » — запитали володарі. «Той, хто прагне служити Небу, може відмовитись від принад цього світу, — мовив на те Іса. — Позбутися плотських бажань ви зможете, прийнявши очищення Білим Вогнем. У володіннях князя я зведу храм, де завжди горітиме незриме полум'я, і той, хто торкнеться його, дістане прощення Неба і відтоді не буде прагнути земного. Та пам'ятайте, життя того, хто пройшов крізь полум'я, буде чистим, але й позбавленим плотських втіх. Тільки радості духу будуть приступні очищеному. Той же, хто не вміє радіти злетам духу, житиме тоскно й безрадісно, гнівлячи Небо та тішачи Того, Хто Чатує за Краєм Сну». • • •

Лише на другий тиждень гарнізон Черенбера наздогнав військо князя долатського. Харчу, купленого а Баварені, було обмаль, але дістатися Лідії вони змогли майже без втрат. Себто, не дійшов лише кожен десятий. Схоже було, що князівське військо також спізнало лихі часи, зате тепер, ставши табором у багатій і гостинній лідійській долині, князь долатський влаштував собі заслужений спочинок. Князя проводжало п'ять штандартів світлого воїнства в білому вбранні з чорними дворогами. З-під їхніх плащів сяяла зміїна луска обладунків, іскрили вістря срібних шпор — вони були величні й надміру зухвалі. Кажуть, сам Отець Бругар виділив десятину з доходу Храму в Дол-Друа на оснащення лицарів Білого Ордену. А десятина Храму — аж ніяк не дріб'язок. Загалом же князівські війська — понад тридцять штандартів — скидалися на хмару сарани, що зійшла на лідійську долину. То й була сарана — там, де пройшов Священний Похід, не лишалося нічого живого, а тим паче нічого поживного. Посеред долини було зведено намети князя і його почту. До почту, як оповів завше обізнаний в таких речах Чернець, належали шляхетні лицарі й зброєносці, родичі князя та інші наближені особи, серед яких — дружина сенешаля Рабанта, а за сумісництвом, ще й князівська коханка — прекрасна Алланора Авалійська. Того вечора, коли гарнізон став у лідійській долині, Чернець, бідака, все ніяк не міг заснути, чекаючи на чудесну появу Алланори з князівського намету. — Хоч би оком... — бурмотів він, — оком, і більше нічим! Буде що онукам розповісти... — Ага, скажеш: «Був я, мої маленькі, поряд із самою Алланорою», — підтримав його повсякчас привітний Вайлак, — «вдихнув пахощі гною коло її намету, почув звідти могутнє хропіння князя... чи сенешаля, а може, обох нараз... » Вояки паскудно загиготіли. — Нічого ви не тямите, — образився Чернець. — От піду і подивлюся. Навіть пес може дивитися на Пророка... — І навіть Пророк може дати псові копняка, — докинув Мідяк. — Хай так, — згодився Чернець, підводячись. — Воно того варте. Я йду до князівського табору. Хто зі мною? Круку? А ти, Мідяку? Що, ніхто не годен? Ну, може хоч ти, патлатий? Анджа здивовано глянув на поцінувала жіночої краси в польових умовах. — А що, вона справді така гарна? — Вона жінка, малин! Справжня пані! Може, остання на нашому шляху... — Ти ба! — гмукнув Вайлак. — Трубадур з Чорнобурівки. Поет із гупіллоном. Анджа знизав плечима і підвівся. — Ніколи пані не бачив, — рішуче мовив він. — Треба ж знати, що воно таке. Спершу, втім, слід було дістатися намету прекрасної Алланори. Варту Чернець із Анджею обійшли досить просто — від неї так пахтіло випарами добірного злидва, що можна було йти, керуючись самим лише запахом. Там, де аромат вщухав, була свого роду «мертва» зона, якою можна було тихесенько прослизнути до князівського стану. Табір князя справді вражав — переважно роздоллям тамтешнього безладу. Славні піхотинці спочивали в дозвільних позах, себто замало не ногами в багатті; межи вогнищами та наметами сновигали не менш славні й не менш підпиті лицарі. Від деяких багать відчутно тхнуло смажениною, а точніше, смаженими тягловими кіньми. Анджа ковтнув слину, переступаючи через чиєсь чергове непритомне тіло. Вояки, схоже, не боялися нічного нападу. А й справді, коли вас такий кагал, то чого боятися? Хіба чуми, але від неї не вбереже ні варта, ні кварта. Намети князя і його почту відрізнити було доволі просто — порівняно з похідним житлом серджентів, то були справжні шатра, складені з розкішних гобеленів, над якими тріпотіли крильми хоругви; притулившись до шатер, стояли розмальовані шляхетними почварами щити. Крім того, коло князівських наметів майже не було непритомної піхоти, тут натомість сопла непритомна шляхта. Щоправда, десь тут були й притомні — їхній сміх і лайку було чути з-за хитких барвистих стін. Анджа й Чернець знайшли найбагатший на вигляд намет і присіли в затінку неподалік, чекаючи на появу з шатра жінок казкової краси. Час спливав, проте нічого не діялося. Було нудно; а до того ж, у вологій лідійській долині жили незчисленні зграї комашні, яка чхати хотіла на шкіряні лати із залізними лусками. Чернець тихо лаявся, але з обраної позиції не відступав. Раптом у наметі гримнув вибух п'яних веселощів. Дзвінко бренькнув гітерн, і чийсь лункий голос заходився співати: Біля млину, де загата,
Лютий троль під мостом жив.
З перехожих вимагати
Він надумав грубу плату
І всіляких дивних див:
«Скинь, дівчино,
Одежину
І складай на купу —
Прийде лицар,
Як годиться,
Поцілує... в щічку»

Хитрий троль виробляв з подорожніми всякі цікаві штуки, змушуючи шляхетних слухачів заливатися п'яним реготом. Чернець — і той пирхав, намагаючись вторувати співу. Анджа ж не був аж настільки обізнаний у високій ліриці, аби оцінити ці вишукані жарти; лютий троль чомусь нагадував йому барона, від чого враз пропадала всяка охота зубоскалити. Нарешті веселощі вщухли, і тоді гітерн мелодійно теленькнув, змінюючи тональність. Тихо, мовби боячись розбудити веселих вельмож, менестрель завів цілком іншу співанку: Не дивись в колодязі нічні:
Бачиш — зорі,
Бачиш — темне небо...
Зазирни, і я прийду по тебе
У глибокім опівнічнім сні:
Не дивись в колодязі нічні.

Не дивися в очі тих, хто спить:
Бачиш — морок,
Бачиш — темна сутінь...
Зазирни, там віковічна студінь,
Там бліде багаття пломенить:
Не дивися в очі тих, хто спить.

Не дивись у дзеркало старе:
Бачиш — відблиск,
Бачиш — темні тіні,
Зазирни, нехай проллється іній.
Між світами тріщини зітре:
Не дивись у дзеркало старе.

Анджа здригнувся від раптової бентеги. Той менестрель, схоже, добре розумівся на страшних снах. Тихий, моторошний спів посеред п'яного табору звучав дивно і дико — вже майже на межі сну. Анджа щипнув себе за руку для певності. Чернець дивився в землю, розмірковуючи про щось своє, також не надто веселе. І ось у цю мить, цілком неслушну, як для естетичних втіх, із князівського намету нарешті з'явилася вона. Алланора Авалійська. Прекрасну пані, зодягнену в захляпану вином білу туніку з чорним дворогом, підтримував шляхетний лицар: Алланора заледве стояла на ногах. Утім, видно було, що жінка то і справді непересічна — висока й статурна, з тонкими примхливими рисами блідого обличчя, нині дещо скривленого млосною гримасою. — Аллан, давай відійдемо... я тебе потримаю, — галантно запропонував лицар. — Я ж бачу, що тобі зле. — Мгмн... — сказала Алланора Авалійська. — Давай-давай, не пручайся, тобі зразу полегшає. — Від... відчпсь, Арно. Дай, пф-фвітрям дхну, і нзад... Алланора глибоко вдихнула, окресливши круту лінію пишного бюсту, відвернулася від свого супутника, і тут її погляд якимось лихом впав на Чернеця та Анджу. — О... — сказала Алланора. — Чго вони ту зас-сіли...? Тепер лицар теж запримітив некликаних гостей. — Йоргів хвіст! — обурився Арно. — Ви що тут робите? Варта! За якусь мить Анджу й Чернеця скрутили несподівано тверезі князівські гайдуки. Алланора скривилась і, стенувши плечима, повернулася до намету. Її наразі найменше цікавила доля прихильників її неземної краси. — Ну, свиното, — похитуючись, поцікавився Арно. — Де? Хто? Якого біса? І перш ніж Анджа та Чернець устигли щось сказати на своє виправдання, видобув із піхов довгий ніж-анелас. — А втім... — паскудно всміхнувся він, — можете не відповідати. Так навіть краще... Тої миті Анджа збагнув, що справи таки справді кепські. Нестямному лицарю просто хотілося пустити комусь кров, аби вечір не минув намарне. З попереднього досвіду Анджа знав, що коли шляхту відвідує таке натхнення, його не спинить навіть грім із неба. Утім, на його щастя, якраз в ту хвилину з'ясувалося, що існують деякі речі, істотніші за грім небесний. «Мальджуки! Тривога! » — пролунало десь поряд, і відразу ж — гуркотіння копит, дикунське верещання і брязкіт зброї. Князівський табір не чекав нападу — він спав і бачив п'яні сни. Його пробудження видалося стрімким та згубним. • • •

«... уже йшлося про те, що Всесвіт тримається, мов напнута струна, між полюсами протилежностей. Той, хто не розуміє необхідності співіснування різних гармоній, різних ладів і тональностей, той хто намагається вилучити з наявного порядку якусь важливу складову, наражає себе на небезпеку. Не можна порушувати рівновагу навіть з найкращих міркувань, навіть у намаганні уникнути болі й страху. Адже Всесвіт не терпить тиші. Вилучаючи з життя певний мотив, ви ніколи не знаєте, як саме, за рахунок чого, світобудова компенсує втрачене. Це — транспонування мелодії, подорож між тональностями, втілення мотивів життя у незвичних контекстах. Спробуйте заборонити, скажімо, живопис, зробіть мистецтво непристойним і злочестивим. Побачите, невдовзі світ кине вам полотна під ноги, вкриє малюнками ваші стіни, тривожними картинами ввійде у ваші сни. Заборонене завжди знайде шлях до сонця, вивертаючи душі, руйнуючи долі. Той, чиї природні потреби не мають можливості втілитись, шукатиме й не знаходитиме заміни — у владі, насильстві й жорстокості. Спробуйте заборонити прекрасне, і ви зродите страхіть». • • •

Мальджукський атабег Імаад ад-Тин Дзен не міг вибрати ліпшого часу для атаки. Князівське військо, виснажене довгим маршем, голодом і пиятикою, не готове було належним чином відбити напад — багато хто навіть не встиг прокинутись, а хто і встиг, ще довго намагався зрозуміти, що роблять мальджукські кіннотники посеред князівського стану. Тож загін ад-Тин Дзена, на прізвисько Кривавий, — загін, що налічував лише три сотні вершників, — устиг завдати війську князя долатського великих збитків ще до того, як Біле Лицарство схопилося за свої боделери. Анджа й Чернець, кинуті напризволяще князівськими гайдуками, зненацька опинилися в епіцентрі безладної біганини. Між наметами шарахкалися, мов попечені, заспані лицарі та зброєносці. Анджа і Чернець відступили за намети, виглядаючи ворога. Аж ось і мальджуки — смагляві й скажені, на тонконогих гарячих верхових, озброєні кривими шамширами, з яких уже дріботіла кров безталанних рабантців. Князівські лицарі нарешті сподобилися прийняти бій. Мало хто з них устиг скочити на коня. Тут і знадобились би послуги таких, як Гачок — вояків із довгими баграми, та лицарі, на свою біду, не вважали гізарми за шляхетну зброю, тож тої ночі ворожі кіннотники безперешкодно потовкли не одного вельможного честолюбця. Анджа намацав руків'я пассота, Чернець потягнувся за кривим мечем — своє «кадило», надто важке, як для походів під шатра пань, він залишив у баронському таборі. — Чого їм треба, тим мальджукам? — пошепки запитав Анджа. — А-а. У них — свій священний похід, — пояснив Чернець. — Вибиратись треба звідси. — Певно, — погодився Анджа. — Але як? Січа посувалася до їхнього сховку, і Анджа вже почав потихеньку панікувати, аж тут на допомогу князеві надійшло світле воїнство, котре нарешті второпало, що відбувається. Лемент і брязкіт навколо набув ще більшого розмаху. Гуркотіло так, наче не лише зброя і лати, але й сама земля була викута з лункого металу. Кількість вершників — з обох сторін — неухильно меншала. Чернець смикнув Анджу, який зачаровано стежив за бойовиськом, тицяючи кудись у темряву. Він щось говорив, та серед гуркоту, який панував довкола, годі було розчути. Нарешті Анджа збагнув — вершники гинули, але коні лишалися. Недалеко від них саме силкувалася підвестись якась бідна шкапина, перекинута набік тягарем закутого в залізо мерця. Анджа підповз до коня, намагаючись уторопати, як би краще роз'єднати того напівмертвого кентавра. Завдання ускладнювалося тим, що кінський форбут зачепився за край лицарської кіраси, та й сам лицар, хитро затиснений між передньою і задньою луками, не бажав вибиратися з сідла. Не довго думаючи, Анджа просто перерізав мечем підпругу, скинувши лицаря разом з реманентом. Кінь підвівся, схарапуджено роззираючись. Чернець допоміг Анджі вибратися на коня, а потім, спираючись на його руку, виліз сам. — Ну, давай, уперед, на Йоргові роги! — оптимістично закликав Чернець. Анджа стуснув коня п'ятою, але підступна тварина лише переступила ногами, тяжко дихаючи. Тоді Анджа зацідив коневі по вухах — принаймні з Дожем домовитись можна було тільки так. Кінь ображено вискнув і, закусивши вудила, помчав, не розбираючи дороги. — Е, ти що, патлатий?! Ти що робиш? Він же нас зараз скине просто мальджукам під ноги! — заголосив Анджин товариш. Той лише схлипнув, припавши коневі до шиї. Назустріч кривим скоком неслася лінія бою. Слід було розвернути коня і спрямувати його кудись подалі від мальджуків, але той мчав навпростець, викотивши очманілі очиська. Йому було байдуже куди, аби лишень геть звідси. Анджа вчепився за коня руками й ногами, наче кліщ, благаючи небо, щоби лошак не надумав перестрибувати якісь перепони — бо тоді вони й справді попадають ратникам під ноги. Кінь торував собі дорогу серед бойовиська — навколо них гуркотіло й калатало, лунали бойові гуки, марні заклики до неба, істеричне іржання коней та глухі передсмертні зойки. Зі строкатої темряви виринали люті обличчя в бурнусах, дико шкірилися коні, бойовники махали шаблями і вимагали крові. Анджа почув Чернецеве «н-на тобі, шавка драна! », але навіть не зміг обернутися і глянути, як там йому ведеться — той так сильно смикнув хлопця за плечі, вкладаючись в удар, що Анджа мусив ухопитися за кінську гриву, аби бодай втриматися верхи. Пролунав заклик бойового рогу, за хвилину штовханина довкола розійшлася, і можна було принаймні бачити, куди суне нестямний кінь. Схоже, мальджуки, здійснивши задумане, організовано відступали. — Повертай до наших... — прохрипів йому на вухо Чернець. — Повертаю, — радісно кивнув Анджа. — А куди саме? Чернець тицьнув убік закривавленим мечем. Хлопець смикнув вуздечку, заледве не скрутивши коневі в'язи; той зрозумів натяк і нарешті побіг, куди просили. Баронський табір мав не найкращий вигляд. Його, немов торішнє листя, встилали мерці, уламки реманенту й розсипана провізія з перекинутих возів. Баронський намет порожнім лантухом було втоптано в густу криваву юшку. Купкою стояли вцілілі, оточивши похмурим колом складених рядком поранених. Останнє бойовисько не минуло без втрат і для самого барона — саме зараз він люто шпетив гарнізонного лікаря, котрий намагався зняти з нього розрубану мальджукською шаблею кірасу. Гарнізон скоротився ще на третину. Священний Похід збирав своє подушне. • • •

І сказав Арод, цар над землями і водами, звертаючись до володарів: «Цей світ спотворено сквернотою, тож діти ваші повинні від самого малечку учитися давати відсіч бруду та безчестю. Виховуйте їх гідно, карайте суворо, вчіть коритися волі Вогненного Ока, волі неба і світлих прелатів. Розкажіть їм про те, що світ — притулок скорботи, сповнений небезпек і випробувань. В ньому немає місця для гри та пустощів. Не вигадуйте дітям своїм байки про далекі краї, прекрасних царівен і всілякі дива. Не роз'ятрюйте їхню уяву, котра може занапастити їхні юні душі зайвими спокусами і привести їх до царства Темного. Не дозволяйте їм мріяти; їхньою мрією мусить бути служіння Небу — єдине, що принесе їм нагороду, непідвладну тлінню. Учіть дітей своїх бути сумирними, не вимагати пояснень і тлумачень. Світ, в якому ви живете, створено не для пошуку причин і наслідків, його мета — випробувати ваші душі і вибрати гідних. Учіть їх бути сильними — слабкі не потрібні Небу, бо не здатні вийти на священну війну супроти скверноти. Учіть дітей своїх бути покірними волі батьків та безжальними до інших. Нехай їхні юні душі не знають милосердя, бо милосердя веде до сумніву, а отже — до відступництва. Ті, хто сумніваються, — огидні Небу, їхнє нице єство — харч Темного, володаря страху і тління». • • •

На другий день по мальджукському нападі в барона Черенбера зчинилася лихоманка. На той час військо князя вже знялося з нещасливого місця і рушило далі на південь; баронський же гарнізон, знерухомлений хворобою свого воєводи, збентежено кружляв довкіл табору. Всі боялися повторного нападу, який, безумовно, виявився би для них фатальним. Надвечір гарнізонний лікар Бравар, сивий бородань із невиразним натяком на шляхетність, повідав, що, цілком ймовірно, в барона — чорна тіпанка. Цим нерозважним здогадом він не просто налякав вояків, але й наразив саме життя барона на небезпеку, бо відтоді ніхто не зважувався наближатись до намету, а тим паче — доглядати заслаблого кастеляна. — І що воно буде тепер... — похмуро поцікавився Мідяк у темного неба, намагаючись затулитися пітником від зграї голодної комашні, привабленої світлом та духом змучених вояків. — Що, як він віддасть Небу душу? Ідемо далі, вертаємося назад чи здихаємо просто тут? — Ти, Марте, як завжди, все ускладнюєш, — сумно зауважив Вайлак. — Або здихаємо тут, або здихаємо деінде. Теж іще вибір... А барон — що? Його на небі вже давно чекають, надто ж опісля Альбігону. — А, ну звісно, — кивнув Чернець, — він же очищений... І все ж я йому не заздрю. Отак жити... — Це ви про що? — зацікавився Анджа. — Очищений — це як? В сенсі, у тих ваших баніях? Вояки обернулися до юного конюха, давлячись реготом. — Ну ти й загнув, патлатий! — захоплено мовив Мідяк. — Ні, ви чули! — Хлопці, цить! — насупився Вайлак. — А тобі, рудий і патлатий, про те знати — зась. Анджа жалісно зітхнув. — Ну голово, ну хіба вам шкода... ? — Ой, ну гаразд уже, не скигли, — смикнув плечима той. — Є такий обряд в Храмі Дол-Друа, зветься «очищення Білим Вогнем». Обряд звільняє обраного від гріхів, а також — від земних задоволень. Аби, так би мовити, більше не підбивало. — Але як же так можна? — вразився Анджа. — Та я звідкіль знаю? — здивувався Вайлак. — Я хіба схожий на очищеного? Ні? А в профіль? Зрештою... хтозна, можливо, той вогонь обпалює все те, чим е-е... ми відчуваємо задоволення. І воно ніби втрачає чутливість. — Он як... Цікаво, а нащо то йому? Шляхетні ж і так на Небо потрапляють, навскоки і з піснею... — Ну-у... — протягнув Чернець. — Не всі. Кажуть, що Черенбер в юні роки встиг добряче погуляти, от і вирішив нині себе убезпечити... Думаєш, комусь хочеться до тих підземель... Шляхетні цього, мабуть, більше від нашого брата бояться. Анджа замислився. Цікаво, як би йому велося, якби він не міг відчувати нічого, що приносить утіху? Тепла від вогнища? Смаку вимріяного смаженого м'ясця? Гарячої цівки злидва... Онеччиного доторку... Поринувши в роздуми, він незчувся, як до їхнього багаття підсів Бравар. Вояки мимохіть розсунулися. — То що, як там наше лихо? — поцікавився справами барона Вайлак. — Та як... — зітхнув Бравар, — уже й не знаю, що вдіяти. Обклав реліквіями, як вівтар у Храмі Пророка. Зуб святого Ікентія на чоло, цурки з труни черниці Терції на живіт, перев'язав саваном з-під повішеника... все марно — мечеться, всіх чортів по імені зве і мене тужиться придушити. — Ти ж бач, як воно, — ховаючи усміх, мовив Вайлак. — А саван справді з-під повішеника? А що, як вас підманули, і саван — з-під возом переїханого? — Не бачу підстав для веселощів, Вайлаку! — обурився Бравар. — Коли звичайні засоби вже марні, залишається сподіватися на силу святинь! І не щирся ото! Маєш щось краще запропонувати? Чи, може, хочеш, щоб твій барон загинув? Та, голово? От би сюди Отця Брутара — він би враз пояснив тобі, що до чого! Анджі наче хто по тімені цюкнув. Отець Брутар, авжеж... ... Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю? — Е-е-е, Браваре, а чим ви обробляли рану? Лікар здивовано зиркнув на конюха. — Як чим? Маслом лимонниці, звісно, аби зняти запалення... — Маслом? — скривився Анджа. — Хіба ж можна? Слухайте, треба зібрати ярутки, ви бачили, маленькі круглі стручечки, росте вздовж дороги... вим'яти і покласти до промитої рани. І ще... відвар білої верби — від лихоманки. — Ти що, селюче, — вигнув шляхетну брову Бравар, — вчився, може, в самого Аби-Сінга? — Може, — вирішив не сперечатись Анджа. — Ну, я піду зберу ярутки. Вербу я бачив коло ріки, отам за схилом. — Ну даєш, патлатий! — вражено мовив Вайлак. — Ти звідки знаєш, що то поможе? — Ну, мені допомагало... Не знаю, як там дух, та гадаю, що тіло в барона зліплене з того ж тіста, що й наше,. — Патлатий, ти — єретик, — постановив Вайлак. — Ходи, я тобі допоможу. Вони підвелися і рушили схилом до берега річки Лід, що напувала вологою всю Лідійську долину. Верб тут росло стільки, що стало би наварити ліків на цілий гарнізон. Поки Вайлак скуб траву, час від часу показуючи Анджі здобуте — воно? не воно? — хлопець зібрав повну торбу кори верболозу. Нарешті, озброєні оберемком народної фармації, вони повернулися до табору. — Е-е-е, Анджо... — раптом мовив голова гарнізону. — Хотів тебе спитати... Анджа здивувався. Давно той не кликав його по імені. До чого б це? — Так? — Ти скажи мені, старому пройдисвіту, нащо тобі той барон? Усі його, звичайно, люблять і шанують, тільки ніхто й заду б не підняв, щоб зібрати для Черенбера — як її? — ярутки. — Ну, Ви ж, даруйте, підняли... — Та що я... Я — так, знічев'я. А ти чого? Анджа почухав потилицю. Як би це висловити? Тяжко, незвично... — Мабуть, е-е-е, від страху, — він стенув плечима. — Якщо навіть барон боявся покарання по смерті, то що мені стидатися? Я вже тікав від Темного і знаю, що ще би трохи, і... Він здригнувся. — А ти не думав, що то все — вигадки? Ні? — Для мене — ні. — Зрозуміло. Ну, то чим тобі барон може помогти? Коня позичити? Анджа тяжко зітхнув. — Пам'ятаєте, я казав, що в нас свиней причащають перед тим, як колоти? Якщо свиней можна, то і нас — теж. Крапля крові шляхетного, віддана за власним бажанням... — Кривава відзнака! — здогадався Вайлак. — Ну, нарешті! То що, ти сподіваєшся, що барон... — Навіть не сподіваюся. Але раптом? Черенбер, звичайно, навряд чи зглянеться, але він наразі — єдиний кастелян в околиці. Вайлак вражено хитнув головою. — Але ж ти й хитрий хлюст... — гмукнув він. — Дивися лишень, аби це тобі боком не вилізло! Анджа, проте, не загадував наперед. Він сам зготував відвар і взявся промити рану. Він не боявся чорної тіпанки, бо вже приблизно збагнув, якою саме методою послуговується шляхетний Бравар. Зайшовши до баронського намету, він вражено зупинився коло входу. Барон якось неначе всохся, ставши на диво подібним до свого родового герба — хирого, обскубаного шуліки. Прикладаючи мастило до рани, Анджа розмірковував над долею цього страшного — і нещасного — чоловіка. Не діставати втіхи ні від чого в житті... Це ж так і сказитися можна! Анджа притулив до запечених губ барона баняка з відваром білої верби. Той ковтнув, схоже, не відчувши навіть гіркоти, від якої Анджа колись мало на стіну не дерся. Баронові ж було байдуже. Втім, хлопцеві здалося, що, прочинивши повіки, він і далі стежить за ним. Цікаво... коли Білий Вогонь позбавив барона всіх тілесних насолод, то що ж йому лишилося? Благочестя? Чи, може, жага спостерігати? • • •

«Добра уява — те саме, що і добрий слух — уміння, яке дозволяє розчути мелодію буття, відтворити її і зробити своєю. Уяву слід вдосконалювати, бо саме вона допомагає поєднати відмінне, а часом і протилежне, і отже, віднайти красу. Для нас не існує гармонії поза нашою уявою; все, чого ми уявити не можемо — потворне, воно непокоїть і викликає страх. Уява розкриває кордони нашого світу, дозволяючи нам діставати втіху від того, що маємо, поширюючи образ буденного на світ досконалого. Уява — це наш особистий інструмент, до якого ми пристосовуємо наше сприйняття, змушуючи світ звучати у гармонії з нашими уявленнями про нього. Чиясь уява — мандолін на дві струни — такий всесвіт звучить чітко, різко й безбарвно. У інших в руках чутлива арфа — цей світ мерехтить лункими гармоніями; хтось має флейту для шляхетних зібрань, хтось — барабан війни, хтось — величні скорботні литаври. У кожного — своє. Всі разом ми складаємо оркестр, і кожен вступає тоді, коли підказує йому його слух, хай навіть не завжди досконалий. Уява — кордон нашого світу, його закони й правила. Підкорюючи уяву, ми підкорюємось їй, адже вона — ніщо інше, як відтворення наших нездійснених бажань». • • •

Лікування народними засобами пішло баронові на користь, і вже за тиждень він зміг сісти на коня. У таборі знову звучала його люта лайка, але вояки зітхали радше з полегшенням — принаймні тепер їм не доведеться самим вирішувати, куди податися. А Черенбер, попри всі негаразди, поривався штурмувати Валдарру. Подальший їхній шлях стелився через Альбійські гори, на східних сходинках яких влаштувався горезвісний Альбігон — край єретиків та баній. Просто на південь — куди й прямував Священний Похід — дорога вела до узбережжя, через союзницьку Теренцію, і далі морем — до Валдарри. Омріяна ціль не давала воякам ані спокою, ані спочинку. Дорога горами виснажувала сама собою, а ще й, до купи горя, ніхто не знав до пуття, куди саме їхати, тож гарнізон мусив керуватися хіба слідами тих, хто переможним кроком пройшов тут напередодні, — нашвидку насипаними могилами. Баронове військо кілька разів збивалося зі шляху, двічі на нього наскакували здичавілі з голоду горяни. А втім, поневіряння горами лише додавало принадності вояцьким мріям. Авжеж, Валдарра була для них не просто містом, але чарівним втіленням нагороди, місцем, де — врешті-решт! — усе, що завинила їм доля, буде сплачене сповна. Може, то вже макітрилося воякам від гірського повітря, та все частіше при вогнищі вилася люта й заздрісна балачка про тамтешні принади. Чому це, мовляв, валдарські єретики у золоті та багрянці вишивають, коли ми, добрі ісаріани, — в лайні по коліно скніємо? Хіба не паскудство, люди добрі? Ще й яке, — погоджувалися інші. Звалити б ті кляті стіни в три лікті кожна, посікти клятих недовірків на цурки, а потім і собі вдягтися в червоні шати, встановивши таким чином справедливість. Вайлак до цих балачок не долучався, лише слухав, глузливо щирячись, і погоджувався з усіма припущеннями спраглих до звитяжних звершень. Золоті палаци? Звісно, на кожного стане. Лепські дівки в прозорих лахах? Хоч вилами греби. Дорогі полотна? Хоч дорогу встеляй. Звідси до самого Неба. «Все є, — казав він, — лише переберіться через червоні стіни, і все — ваше». — Червоні стіни? — перепитав Анджа. — Ну. А що? — буркнув голова, гризучи жилаве стегенце гірської кози. — Та, здається, я бачив таке колись... Ніби в книжці. — У чому? — сторопів Вайлак. — Чекай, дай у вусі подлубаюся, бо щось недочуваю. Ти сказав, у книзі? Анджа кивнув. — Отакої! А де ти її взяв? Хлопець примружився, згадуючи. — Вона була материна... Здається. А потім вона десь зникла... Може, дідо Лем знайшов і пропив, не знаю. Вайлак глянув скоса. — Щось мені тяжко в те повірити. Книга — в хаті кровного свинаря? Ти певен, патлатий, що вона і справді була? Що ти її не вигадав? Тепер уже розгубився Анджа. — Коли б так, то звідки я знав би тоді про червоні стіни, про білі вежі? Розібрати, про що там, я не міг, звичайно. Але й того стало... Я навіть раз утік був із дому, аби туди дістатися... Ох, і перепало мені тоді... Але бачите, як воно вийшло: може, хоч тепер дійдемо... Вайлак зітхнув, зупинивши невидющий погляд на мерехтливому полум'ї. — Може, і дійдемо, коли так... — А ви були там, Вайлаку? — наважився запитати Анджа. — За червоним стінами? — Був... — повільно проказав той. — Тільки... ет, ти не зрозумієш. Я хотів залишитися. І не зміг. — Не змогли? Чому? Вайлак підкинув на нього химерний погляд. — Валдарра — це не просто місто, Анджо. Навіть уже зараз — лише послухай їх! — голова кивнув на вояків, що вкотре приміряли на себе уявні червоні шати. — Валдарра кожного змушує робити вибір. Сподіваюся, ти зможеш вибрати. Він піднявся і пошкандибав до свого намету, залишивши Анджу самотужки розтлумачувати його слова. Тієї ночі йому вчергове примарилося якесь жахіття. Він опинився у звичних своїх підземеллях, та цього разу на самоті, у вузькому печерному переході. Було темно, хоч в око стрель; він відчував над собою важкий тягар землі, вбирав запах глини й плісняви, чув дріботіння води, що сочилася крізь незримі шпари в камені. Він ішов не знати скільки, чуючи, як громадиться страх — страх ніколи не вийти звідси, так і згинувши в цій вологій пітьмі. Утім, невдовзі темінь зблякла, вивільнивши з невидющої чорноти сіре плетиво туману. Наступним прийшов посмик вітру, від якого млисті пасма заворушилися, мов розбуркані змії. Стіни, що за них він тримався, розступилися, і Анджа зрозумів, що набрів на якусь велику залу чи ґрот. Холодний вітер роздмухав димні завіси, і хлопець зміг побачити кам'яний покій, освітлений кількома тарелями з вогнем. Великим колом здіймалися стрункі колони, підтримуючи невидне в темряві склепіння. Стало трохи світліше, і Анджа побачив, як із-поміж тих колон до зали ввійшла висока жінка в сліпуче-білім покриві. Хлопець не міг розгледіти її лиця — воно курилося світлим димом, як і все довкруж; та все ж, він міг би з певністю сказати, що жінка зупинилася, дивлячись на... нього, Анджу. Йому раптом перехопило подих — та світла постать здалася йому лиховісною, наче привид-віщун, котрий буремними ночами сновигав Чорнобурівкою, скімлив і кликав живих за собою. — Це — сон, — сказав собі хлопець, — лихий сон... — Лихий сон, — відгукнулася постать лунко, немов з дна колодязя. — Але це мій лихий сон, приблудо. Вона підійшла ближче, намагаючись розгледіти Анджу. Той мало не зашпортався, задкуючи. Понад усе йому здавалося важливим не датися до того розгляду, мовби довідавшись, хто він, примара невідь-як, але зможе його занапастити. На його щастя, мало не впавши та відвівши погляд, він мовби розірвав зв'язок між собою та химерним видивом. Підхопився, відсапуючись. Просто в очі йому сяяв повний місяць. Анджа змусив себе прокинутися остаточно, боячись, що заснувши нині, він неодмінно потрапить назад до темних підземель. Табір спав, притрушений білястим інеєм, лише в бароновому наметі тьмяно світився вогник. Може, він теж боїться заснути? — чомусь подумав Анджа, і відразу ж осмикнув себе. Баронські страхи — аж ніяк не його біда. Нехай навіть той — єдиний кастелян в околиці. Наступні тижні були для гарнізону не легшими за весь попередній шлях. На перевалі Сен-Бренер їх застав дощ. І не просто дощ, а люта злива зі снігом, котра розмила стежину, перетворивши її на брудний потік; вояки змушені були ковзати вниз по коліно в багні, ризикуючи будь-якої миті гуркнути зі скелі. Найгірше було коням, які падали й калічилися — шістьох довелося залишити на перевалі. Крім того, злива розмочила їхню провізію, і значна частина харчу після цього вже не була придатна до вживання. І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море. Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом — ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них. • • •

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒