Annotation 4 страница

Разом з гетьманом у похід виступили й невеликі польські війська та частини німецьких найманців, ординці. Розгорнулися бої за Кременчук, Переяслав. Загони правобічних гетьманців і союзні їм татари зайшли досить далеко на схід, беручи здобич. Але зламати хід війни на свою користь Ю. Хмельницькому не вдалося, і він почав відступати. На дніпровій переправі біля Канева відбулася битва (26 червня 1662 р. ), в якій Юрій Хмельницький зазнав тяжкої поразки, а його військо було притиснуте до Дніпра. Сам гетьман з групою старшин зумів переправитися човнами на правий бік, покидавши всі речі, але основна частина його армії або втопилася у дніпрових водах, або була знищена під час переправи. Легка перемога надихнула Сомка на активні наступальні дії. Об’єднане російсько–українське військо переправилося на правий бік Дніпра, щоб узяти курс на Чигирин. Московський воєначальник Ромодановський послав навздогін за Хмельницьким стольника Приклонського з військом, яке взяло Черкаси і пішло на Бужин і Чигирин. З іншого боку Дніпра Ромодановський діяв біля Крюкова (Курукова) напроти Кременчука. Українські літописці (Ф. Софонович, Самовидець, Г. Граб’янка, С. Величко та ін. ) велику увагу приділили битві 26 червня уже хоча б тому, що тут сталася незвична трагедія: більшість переможених загинули не від ворожої руки, а втопилися у водах Дніпра. Так, Самовидець занотував такі слова щодо загибелі 20–тисячного війська: «…так Днепр наполнили, же за людом мало и води знати било», а «от смроду трупу его ку Днепру трудно было приступити, а инний труп аж на Запороже позаносило». У такому ж дусі витриманий і опис трагедії у літописі Самійла Величка. За його словами, тіла утоплеників «Дніпро викинув без пошанівку на свої береги… птахам небесним та звірам земним на їстівне. Вони лежали по дніпрових берегах, розкладаючись, непоховані від 16 червня до 1 вересня» (за старим стилем). Варто згадати і незнаний досі опис із Віршованої хроніки (1682 р. ), що її написав польською мовою якийсь подільський шляхтич. Автор яскраво відтворив моторошні епізоди потужної битви на дніпровській переправі. Досить вказати на одну образну деталь: Дніпро–Славута розквітнув від величезної кількості шапок козаків, які втопилися; кінськими ногами риби були викинуті на берег, a інші риби були так стерті, наче якісь гриби. Однак Юрій Хмельницький чи не вперше (і востаннє! ) виявив тут гідну подиву енергійність. Він зумів зібрати нове військо, ще й залучити 10 тисяч ординців, а потім дав нову битву під Бужином. Раптовий удар призвів до паніки та дощентної поразки його противників, а далі повторилася з точністю до навпаки картина битви під Ірклієвом. Як зауважив автор Віршованої хроніки, «тут досить Хмелик захмелив i опохмелив так добре, що запам’ятали московити, як дісталося їхнім хребтам». Приклонський поспішив з Бужина на переправу, і тут його сили дощенту розбила орда, чимало людей було втрачено при втечі на лівий бік. Їхні трупи лежали, розкладаючись на дніпрових берегах, аж до 11 вересня. Автор Віршованої хроніки продовжив опис трагедії розповіддю про поневіряння напівголого війська, якому вдалося дістатись правого берега Дніпра, а потім завів мову про реванш Юрія Хмельницького, який розбив московитів. Останні, за словами поета–хроніста, воліли б дістатися в лапи «ведмедеві, ніж русинові; не треба ката, як Бог дасть кого селянському розумові». Ця ж Віршована хроніка висміяла і розгромлених Юрієм Хмельницьких московських бояр–воєвод: «Не один думний боярин сидів там у болоті по самі вуха […], Чи водяна миша шасне, сорока скреготне, то дивиться такий пильно, хто це, A щораз, тим більше в різне занурюється і ховається болото. Та взяв його за шию на аркан татарин, з ним подриґав, Або цей кримський вовк зубами рвав так, що (той) аж догори підскакував. Що був голий кулик Хмелик (Юрій Хмельницький. — Ю. М. ), та вже вбився у пір’я, A за чуб москаля водячи, грався з ним, як кіт з мишкою[…]. Мусили тікати у Дніпро, вже не чекаючи решти, Хоча деякі в певних суднах перебралися, але це рідко […]. Не в один там шик задніпрський влізла жаба, ба й раки, Не одного з’їли чоловіка з розлитою жовчю, Не одного звірі, птахи з’їли по закутках…» Частина сомківців форсувала Дніпро в іншому місці і рушила на Богуслав. Місцеві козаки розбили їх, а взятих у полон противників роздягли догола, зв’язали й кинули у комиші на поталу оводам та комарам…. Юрій Хмельницький вирішив розвинути успіх. Він найняв орду, яка стояла під Чорним лісом, і та завдала відчутних ударів московському війську, але водночас заподіяла багато лиха Лівобережжю, особливо Лубенському полку, доходячи аж до берегів Десни під Черніговом. Розлючений на козаків Канівського полку, які здали Сомку Канів без бою, гетьман віддав Канів на поталу татарам. Міщани врятували місто лише ціною великого викупу одному з солтанів. Наприкінці літа — восени 1662 р. Юрій Хмельницький здійснив останню спробу закріпитися на лівому боці Дніпра і навіть оволодіти Києвом, але справа обмежилася взяттям Вишгорода та розоренням Кирилівського монастиря. Тоді ординці розібрали церкву у Вишгороді і на її деревах переправилися через Дніпро. Один татарин, що не вмів плавати, вчепився за образ Пресвятої Богородиці, і дніпрові хвилі винесли його з іконою до Києво–Могилянської академії. Це була славнозвісна чудотворна ікона Братської Божої Матері! 2 серпня 1662 р. відбулася ще одна битва. Юрій Хмельницький виставив проти Ромодановського 20 тисяч козаків і 24 польські хоругви. Були тут польські полковники Миколай Клопицький (Хлопицький) та Роман Ільський, 16 хоругов німецьких драгунів з полковником Виверським. Однак цю битву Юрій Хмельницький програв, зазнавши значних втрат. Таким чином, протягом 1660–1662 рр. Юрій Хмельницький здійснив п’ять військових походів з метою взяти під свій контроль Лівобережжя, однак жоден з них не дав бажаного результату. Поразки Юрія Хмельницького, ординське свавілля й грабунки, розорення України внаслідок військових дій, посилення польських впливів аж ніяк не сприяли зростанню авторитету гетьмана. Чи не вперше Хмельницький зрозумів у глибині душі свою нездатність до державних справ і почав шукати шляхів відставки, щоб піти, як він дав обітницю, в монастир. Але виявилося, що зробити це нелегко, бо частина старшини не хотіла нового посилення міжусобної боротьби і вважала, що гучна слава Богдана ще є символом консолідації українського народу в боротьбі за волю. Юрій Хмельницький видавався їм у ролі гетьмана меншим злом, ніж ті, котрі захопили б булаву після його відставки. До того ж серед претендентів на булаву був лише один визнаний лідер — Іван Виговський, але його повернення до влади в Україні дуже не хотіла Річ Посполита, вбачаючи в ньому досвідченого й до часу прихованого ворога. Ось чому представник уряду Речі Посполитої К. Беневський так сильно наполягав на тому, щоб Ю. Хмельницький залишався гетьманом. Не допомагали й посилання Юрія Хмельницького на хворобу (епілепсію). Але на козацькій раді (9 листопада 1661 р. ) таки відбулося переобрання Юрія Хмельницького гетьманом. Результати ради, незважаючи на волю українського уряду, не припинили ворожнечі. Як і в 1657–1658 роках, виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На її чолі став Я. Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини Мартина Пушкаря і Василь Титаренко (останній був братом мачухи Юрія Хмельницького). Переяслав, як свого часу Полтава, став столицею опозиційних сил. Сомко був досвідченіший від Юрія Хмельницького і, спираючись на підтримку лівобережної старшини та російського уряду, незабаром здобув провідну позицію в Лівобережній Україні. Спроби Юрія Хмельницького придушити антигетьманські виступи закінчилися невдачею. Він не зміг взяти ні Переяслав, ні Ніжин і мусив вертатися до Чигирина. 26 квітня 1662 р. у Козельці відбулася рада, яка проголосила Якима Сомка повноправним гетьманом. Це посилило позиції Сомка, але крапку над «і» ще не було поставлено. Сподіваючись на допомогу Речі Посполитої, Хмельницький відправив до Варшави кілька посольств, про які говорилось вище. Так, із своїм листом до короля ще від 24 березня 1662 р. гетьман послав до Варшави чотирьох козацьких старшин, щоб відібрати в уніатів єпископські кафедри, церкви, маєтності. З аналогічною вимогою він звернувся тоді й до польного гетьмана коронного Любомирського. Але ні король, ні уряд Речі Посполитої цим питанням всерйоз не займалися. І в цьому, і в деяких інших принципових питаннях Річ Посполита не йшла назустріч вимогам та проханням України–Гетьманщини. Річ Посполита розуміла тяжке становище України і тому зайняла вичікувальну позицію, чекаючи остаточного занепаду Гетьманщини. Таємні спроби налагодити стосунки з царським урядом виявилися також невтішними. Політика царського уряду щодо України суттєво не відрізнялася від політики уряду Речі Посполитої, а до того ж цар мав для вибору аж трьох претендентів на гетьманську булаву (Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Брюховецький), котрі заявляли про свою прихильність до царського уряду. Пізніше внаслідок Чорної ради 1663 р. у Ніжині тут до влади прийде Іван Брюховецький, відвертий прихильник промосковської орієнтації. Не було надії і на допомогу Кримського ханства, яке вимагало за це великих грошей. Коли ж орда стала домагатися грошей за допомогу в кампанії 1662 року, то Юрій Хмельницький не знайшов нічого кращого, як дозволити ординцям брати ясир у Каневі та його околицях (усього до 120 тис. душ! ), чим зганьбив своє ім’я навіки. На зміну ж політики, яка поступово вела до посилення козацької старшини та загострення соціальних суперечностей в Україні, Юрій Хмельницький та його уряд не спромоглися. Тим часом на Правобережній Україні посилився визвольний та антифеодальний рух, вибухнули повстання проти польсько–шляхетських військ у Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві. Соціальна база гетьманату Юрія Хмельницького катастрофічно міліла… Він пробував якось зупинити стихію, навіть застосовував часом репресії (так, у грудні 1662 р. наказав розстріляти кількох старшин, які хотіли перейти на бік Москви), але все більше переконувався, що «шапка Мономаха» для нього завелика і що йому вже не гетьманувати. Восени 1662 року Юрій Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Він заявив також про бажання скласти гетьманські повноваження, а самому піти в ченці. У відповідь на запитання: «Що робити? », він порекомендував шукати щастя з допомогою турецького султана. Про нехіть Юрія Хмельницького до гетьманства і його хворобу згадував і протопіп Симеон Адамович. У листопаді–грудні 1662 р. Тетеря не раз писав до Варшави, що Юрій Хмельницький не дорожить гетьманством і через це втратив повагу у старшини, робить усе, щоб скласти булаву. Про це ж писав хану у січні 1663 р. і Батирша–мурза. Польський дипломат–агент у Чигирині Ян Свідерський писав до Варшави 26 грудня 1662 року про усобиці, які розгорілися знову в Україні, і прогнозував жорстоку боротьбу між чотирма кандидатами на гетьманську булаву, з яких троє (Гуляницький, Ханенко й Дорошенко) — «всі добрі», бо всі, на його думку, будуть прихильні до Речі Посполитої. До генеральної ради справа дійшла у першій половині січня 1663 року. Щоправда, дехто на раді пропонував Юрію Хмельницькому залишитися гетьманом, але більшість недвозначно висловилася проти цього: «Хай іде до чорта, як з нами не хоче жити, а злякавшись, клобуком покриває голову. Ми знайдемо такого, що сам буде держати наші вольності». 17 січня 1663 р. (очевидно, за новим стилем) Юрій Хмельницький написав з Кам’янки листа до короля Яна–Казимира. У ньому він повідомляв про свою відставку («звалив зі своєї шиї досить прикрий тягар»), підкреслював, що вчинив це добровільно, вказував на погіршення здоров’я і нарікав на відсутність підтримки; залишатися далі на цьому уряді було неможливо, бо те, що робив гетьман, не всім було до вподоби. Гетьманом тоді став Павло Тетеря, який завдяки підтримці Кримського ханства переміг на виборах свого головного суперника — Григорія Гуляницького. Сам Юрій Хмельницький не хотів обрання гетьманом Тетері, пізніше він докоряв тому, що той, «не йдучи батьківським шляхом, як святої пам’яті мій родитель, не пам’ятаючи про хліб та сіль, так сильно прагнув держави і… ставши гетьманом, пограбував наш дім, клейноди, золото, срібло забравши на військо, а мене самого вкинув у Мальборкську неволю». Але було вже пізно. Що зроблено, то зроблено… І все ж має рацію дослідниця діяльності Юрія Хмельницького Надія Савчук, оцінюючи результати його короткотривалого гетьманату: «Під час гетьманства Юрія Хмельницького Українська держава, хоч і обмежена автономними рамками Переяславського 1659 р. та Чуднівського 1660 р. договорів, зберігала форми влади і управління, народжені Національною революцією», водночас «утверджується олігархічно–республіканська форма правління, тенденції до встановлення якої започаткувалися ще за гетьманування І. Виговського… Суб’єктивні фактори: молодість та відсутність політичного досвіду Ю. Хмельницького — сприяли тому, що важливі питання державної політики вирішувалися вузьким колом старшини — олігархами, без поради яких Юрій не вирішував жодного питання державної вартості». Дослідниця вважає, що на першому етапі гетьманату Юрія Хмельницького (вересень 1659 — жовтень 1660 р. ) центральний уряд та рада старшини займають практично однакові позиції в державній структурі. На другому ж етапі (листопад 1660 — кінець 1662 р. ) спостерігається різке падіння авторитету гетьмана в ході Чуднівської кампанії, його невдачі в походах на Лівобережжя висувають старшинську раду керівним інститутом козацької України. Більше того, частину функцій гетьмана перебирають на себе генеральний обозний (Тиміш Носач), генеральний суддя (Григорій Лісницький), корсунський полковник (Григорій Гуляницький), які не скликають навіть старшинську раду. Цей сумний досвід української історії виразно підкреслює, на наш погляд, небезпеки «сеймикування», анархії та егоїстичної, вузько кланової політики, необхідність сильної центральної, навіть одноосібної влади, яка б послідовно, оперативно та енергійно втілювала в життя програму розбудови Української держави. Після обрання Тетері гетьманом Юрій Хмельницький зразу відійшов на другий план. Польський резидент Мрочковський писав з Канева 18 січня 1663 р., що «пан Хмельницький найпізніше за тиждень виїжджає зовсім до скиту, до монастиря». У жовтні 1663 року він постригся в ченці й під іменем Гедеона знайшов притулок в Ірдинському монастирі в Корсуні, де невдовзі досяг навіть звання архімандрита. Невідомий автор «Історії Русів» місцем постриження Юрія Хмельницького називає чомусь Лубенський монастир, а літописець Величко помилково вважав, що це сталося у Києві. Останнє було практично неможливо, враховуючи перебування у древній столиці московського гарнізону, через що й сам митрополит Діонисій не міг прибути до Києва. Є дані, що Юрій–Гедеон взимку 1663/1664 р. жив у монастирі у Смілі. Ставши ченцем, він, однак, не розірвав зв’язків із зовнішнім світом і політичною боротьбою. Це виявилося вже під час виборів нового Київського митрополита по смерті Діонисія Балабана у 1663 р., коли знову завирували політичні пристрасті. Частина духовенства та старшини підтримувала Йосипа Нелюбовича–Тукальського, а частина, в тому числі й Тетеря, — Антонія Винницького. Незадовго до виборів чимало козацької старшини (Тетеря, Гоголь, Богун, Гуляницький та ін. ), духовенства (Йосиф Тукальський, Антоній Винницький) прибули до Білої Церкви, де, між іншим, збиралося коронне військо, бо Ян Казимир починав похід на Лівобережну Україну, щоб повернути її під владу Речі Посполитої. Сам король прибув сюди між 24 і 27 жовтня і його привітав при в’їзді до міста 24 жовтня Юрій–Гедеон спеціально написаною промовою. 27 жовтня у спеціальному наметі король прийняв гетьмана Павла Тетерю та групу старшин. Був тут серед оточення нового гетьмана Павла Тетері і Юрій–Гедеон Хмельницький, «вже як архімандрит» і чільник депутації православного духовенства. Ян Казимир цілий тиждень відпочивав у Білій Церкві. Там сталася важлива подія у духовному житті тогочасної України — богословський диспут відносно церковної ієрархії (власне про роль Римського Папи) між православною та католицькою сторонами. Першу представляв ректор Києво–Могилянської академії Йоаникій Галятовський, а другу — ксьондз Андріян Пекарський, єзуїт і королівський проповідник. Серед грона авторитетних слухачів були присутніми король Ян Казимир, коронний канцлер Миколай Пражмовський, деякі православні єпископи, архімандрит Гедеон Хмельницький та чимало інших світських і духовних осіб. Диспут тривав протягом цілого дня аж до другої години ночі, а його матеріали пізніше були надруковані окремою книгою! Потім Ян Казимир вирушив на Сіверщину, а Павло Тетеря з Військом Запорозьким — на Полтавщину. Всупереч сподіванням лівобічні гетьманці чинили запеклий опір. Коли ж Глухів витримав тривалу облогу, стало ясно, що ця спроба Речі Посполитої відвоювати Лівобережну Україну провалилася. Більше того, на Правобережній Україні почали вибухати антипольські повстання, найпотужніше з яких очолив Сулимка (Сулима? ). Тетеря жорстоко придушив виступ Сулимки, одночасно розправившись із реальними чи потенційними конкурентами в боротьбі за гетьманську булаву, звинувативши їх у державній зраді. Зокрема, було розстріляно Івана Богуна та Івана Виговського, заарештовано Гедеона Хмельницького, митрополита Йосипа Нелюбовича–Тукальського і полковника Григорія Гуляницького — героя оборони Конотопа від московських військ. Хмельницького взяли, коли той повертався до монастиря від своєї сестри в Городищі. Прямих доказів його вини, як і митрополита Йосипа Тукальського, не було, але це не завадило Тетері на підставі королівського наказу навесні 1664 р. відіслати їх до Львова, а звідти — до фортеці Мальборк (Марієнбург) у Пруссії — колишньої столиці Тевтонського ордену. Там архімандрит Гедеон і митрополит Йосиф були змушені скласти присягу на вірність королю Яну Казимиру і гетьману Тетері 9. 12. 1665 року. Щоправда, сам Тетеря, а потім і Петро Дорошенко посилено клопотались про звільнення цих в’язнів з весни 1664–1667 рр., але без особливого успіху. У Мальборку вони провели кілька літ аж до укладення Андрусівського перемир’я в 1667 році. Після цього перемир’я уряд Речі Посполитої мусив особливо дбати про поширення соціальної бази свого панування і дещо пом’якшив свою лінію в українському питанні. Юрія–Гедеона Хмельницького та Йосипа Нелюбовича–Тукальського перевели до королівського двору у Варшаві, але звідти вони невдовзі втекли поодинці. Ця втеча не обійшлася без допомоги майбутнього короля Речі Посполитої Яна Собеського, котрий виклопотав амністію для Юрія–Гедеона і той невдовзі виїхав з Варшави на арабському скакуні, дістався до Прип’яті човном, а вже за два тижні (наприкінці 1667 р. ) його бачимо знову в рідному Чигирині. Тут гетьманував уже Петро Дорошенко, і прибуття сина славного Богдана і митрополита Йосипа сприяло зміцненню його позицій. Слуцький архімандрит, колишній ректор Києво–Могилянської академії, Феодосій Василевич–Баєвський відзначав, що митрополита Йосипа було з великими почестями прийнято у Чигирині і що він «з отцем Хмельницьким живе у Суботові… всі до отця Хмельницького горнуться посполиті зі старшиною і ордою». Як влучно відзначав видатний український історик Дмитро Дорошенко, «Тукальський і Хмельницький привезли з собою різко антипольські настрої. Хмельницький ще у 1669 р. не міг забути своєї неволі в Марієнбурзі і в листі до Яна Собеського 16. 04. 1669 р. писав, що воліє пити каву турецьку, ніж «Bier niemiecki», і гірко витикав, як його, «вбогого мніха, невідомо за що, панове поляки або скоріше католики, або кати мордували», так що тепер нема чого йому лякатись найгіршого поганина, коли поляки далися йому взнаки гірше плюгавого бусурманина. Жив він кілька літ, як пан, без польської амністії, а коли її діждався, то зазнав ласки, як пес від вовків. Безумовно, присутність у Чигирині Тукальського й Хмельницького паралізувала заходи, які робив польський уряд восени 1667 р., щоб прихилити до себе Дорошенка…». 25 грудня 1667 р. до Чигирина прибув представник царського боярина Шереметєва Василь Дубенський, котрий сповіщав гетьмана про затвердження у Москві Андрусівського договору і намовляв його розірвати союз із турецьким султаном та прилучитися до польсько–московської ліги. Наступного дня Дубенський вів переговори з цього приводу і з митрополитом Йосипом та архімандритом Гедеоном Хмельницьким і дістав від них обіцянку діяти у цьому напрямку і навіть інформувати Шереметєва «о всяких тайных вістях». Але навряд, щоб така обіцянка була щирою. Як Дорошенко, так і митрополит Йосип і архімандрит Гедеон були тяжко вражені вістю про затвердження у Москві Андрусівського договору і про те, що цар Олексій збирається до Києва. У цьому міг переконатися К. Тютерев — гонець московського посла Василя Тяпкіна, котрий був у Чигирині наприкінці грудня 1667 року. Однак про око все було начебто спокійно, навіть у церкві, де правили службу Божу митрополит Йосип Нелюбович–Тукальський та архімандрит Гедеон Хмельницький, поминали польського короля (на єктеніях) і московського царя (під час перенесення Святих Дарів). Інші московські дипломати–агенти доносили Тяпкіну про прибуття до Чигирина польських послів, яких гетьман і Гедеон Хмельницький «многими грубыми словами безчестили, и никакой им учтивости в Чигирині не было». Цікаво, що в цей час у Чигирині під арештом сидів один з представників промосковської партії — ніжинський протопіп Симеон Адамович. Його провідували в тюрмі митрополит Йосип та архімандрит Гедеон, які питалися у нього: чому він не хоче добра своїй Батьківщині, а хоче добра Москві? Адамович брехливо запевняв їх у своїх патріотичних почуттях, що не завадило йому невдовзі втекти і знову прислужувати Москві. Андрусівське перемир’я, укладене між Росією та Річчю Посполитою, мало деякі позитивні моменти (об’єднання зусиль для боротьби проти агресії Османської імперії), але негативів було значно більше: воно узаконило й закріпило розчленування України, тому це викликало обурення й широке невдоволення українців. У цей період гетьман Правобережної України виступив виразником загальнонаціональних інтересів, прагнучи об’єднати Україну і відновити союз з Росією як рівноправний, у дусі договору 1654 року. Юрій–Гедеон підтримав таку політику Дорошенка. Почувши, що Гедеон хоче покинути чернечий стан і починає діяти проти короля та Речі Посполитої, польські дипломати вимагали від Петра Дорошенка припинити цю сваволю. Гетьман же у свою чергу не вірив цим словам, він запевняв, що Юрій–Гедеон присвятив своє життя Богу і не думає ні про які злі речі. У січні 1668 р. Дорошенко скликав раду, на якій був присутнім поміж інших і Юрій–Гедеон. Тут мова йшла про ставлення до лівобічного гетьмана, було стверджено, що він є московським ставлеником і тому його треба змістити, а московське військо, що стояло в українських містах, бити. На раді ухвалили також з’єднати Гетьманщину в одну державу і добиватись такого її статусу, як Молдавія у складі Османської імперії. На цій раді Юрій–Гедеон заявив, що він відкопає батьківські скарби і заплатить татарам, аби тільки не бути Україні під владою ні царя, ні короля. На початку 1668 р. на Лівобережній та Слобідській Україні вибухнуло антимосковське повстання, і Дорошенко повів війська на допомогу братам–українцям. Коли ж війська правобічних та лівобічних гетьманців злилися, серед останніх виникли заворушення, внаслідок чого було вбито Івана Брюховецького, а Петро Дорошенко став одноосібним гетьманом «обох боків Дніпра». На жаль, зміцнити своє становище на лівому боці Дніпра йому не вдалося. Після того як гетьманом там було проголошено Дем’яна Многогрішного, який увійшов під «царську руку», Україна знову розкололася. На цей час припадає і погіршення стосунків між Дорошенком та Юрієм–Гедеоном. Початок охолодження, очевидно, слід пов’язувати з Корсунською радою 21 березня 1669 р., на якій було переобрано гетьманом Петра Дорошенка й ухвалено орієнтуватися на Османську імперію. Уточнимо, що ця рада відбувалася не в самому Корсуні, а в полі під містом. Саме там зібралися козаки й зарубіжні дипломати. Митрополит Йосиф і архімандрит Гедеон перебували тоді в місті, але в поле не виїжджали. Неприсутність останнього слід, очевидно, пояснити розбіжністю у поглядах щодо політичного курсу Гетьманщини. Ще до ради частина козаків хотіла бачити гетьманом саме Юрія–Гедеона, навіть сказала про це Дорошенку. За деякими даними, це була та частина козацтва, яка хотіла орієнтуватися на Московську державу, а не на Османську імперію. Невдоволені непоступливістю Дорошенка, турецькі дипломати повели закулісні переговори з Юрієм–Гедеоном, пропонуючи йому свою підтримку у разі, якщо він погодиться почати боротьбу за гетьманську булаву. Один із свідків ради казав навіть, що турки «взяли були Юраска Хмельницького й обирали його гетьманом», але той відмовився, кажучи, що він є ченцем, але якщо збереться Чорна рада наприкінці Великого посту або після Великодня, тоді він скине з себе чернечий одяг і хай тоді його обирають. Якщо його оберуть, то він не буде воювати проти Московії, а піде на Січ і буде воювати проти татар. Туркам це не сподобалося, і вони віддали перевагу Дорошенку. Але інші джерела дають протилежну картину: Юрій–Гедеон в їхньому світлі виглядає більш ревним прихильним протурецької орієнтації. Турки казали йому, що коли він стане гетьманом, то «хай чинить так, як його батько Богдан Хмельницький чинив з московським царем, з польським королем і з турецьким султаном», і були не проти його кандидатури, однак більшість козаків підтримала Дорошенка. При зовнішній благопристойності відносини Юрія–Гедеона з гетьманом Петром Дорошенком не склалися, і взагалі колишній гетьман тенденційно змалював їх пізніше виключно чорними фарбами. Він докоряв Дорошенку, що коли вийшов з прусської неволі до своїх, «то мої мене не пізнали. Замість добродійства і батьківського хліба і мого власного нагодував мене (Дорошенко. — Ю. М. ) жовчу. Я думав, що він буде пам’ятати, що його паном поставив, але замість честі і опам’ятання він мав мене у себе у малій повазі, більше того, важився на моє життя, що йому не новина вбивати Божих ченців і священиків, а котломийців (тут Юрій Хмельницький вживає гру слів, називаючи так принизливо «коломійців», тобто найманців Петра Дорошенка. — Ю. М. ) своїх таких, як сам, присилати, цілком забрав у мене у своє володіння Суботів, не втішившись моїми скарбами, котрі хитрістю, ніби на Військо забрав у мене, ще й удовині перли з кров’ю моєю злучити приневолив; таких, дуже твердих страв мій шлунок не витримав, будучи дуже пещеним, однак, якби на моєму місці був хтось інший з утричі кращим шлунком, сумніваюсь, що від такого єретика, безчесно уродженого, міг врятуватись, а це було не без шкоди моїй чернечій справі; тікаючи від нього, я потрапив у неволю…» Ще не визначився остаточно результат боротьби за Лівобережну Україну, а Хмельницький уже задумав тікати з Суботова. Ще перед Петрівкою (Петрівський піст) він обідав у Дорошенка в Чигирині, а за кілька днів таємно виїхав із Суботова до Петра Суховія, до речі, родича Івана Брюховецького. Юрій–Гедеон навіть скинув чернечий клобук, щоб активно поринути в політичну боротьбу. Автор Віршованої хроніки вважав, що це сталося з намови козаків, і архімандрит Гедеон, «покинувши молитви, з ченця став освічений рицар». З–під Комончі Суховій і Юрій–Гедеон вирушили до Умані, де 2 серпня 1669 р. відбулася рада головних сил опозиції проти Дорошенка. Деякі представники козацької старшини висували кандидатуру саме Богданового сина. Але ні йому, ні Суховію гетьманська булава не дісталася. Коли ж до Умані прибув уманський полковник Михайло Ханенко (прихильник пропольської орієнтації), то більшість козаків схилилася на його бік. Юрію–Гедеону тільки повернули начебто батьківське майно та скарби. Ханенко налагодив союз із Кримським ханством, також і з лівобічним гетьманом Дем’яном Многогрішним. Після свята Покрови Пресвятої Богородиці до Ханенка прибула кримська орда і він разом із Суховієм та Юрієм–Гедеоном виступив проти Дорошенка, на шляху до Стеблева спалив Торговицю, Звенигородку й Тарасівку. Юрій–Гедеон відігравав тут пасивну роль, очевидно, чекаючи слушного моменту. Врешті ханенківці обложили Дорошенка у Стеблеві, де зав’язався жорстокий бій. Коли Ханенко став уже штурмувати табір Дорошенка, тому на поміч прийшли козаки його брата Григорія, Івана Сірка та білгородська орда. Ситуація кардинально змінилася, і опозиціонери мусили тікати, але під Уманню на них знову вдарила білгородська орда. Суховій з недобитками зумів утекти на Січ, а Юрія–Гедеона орда полонила. Літописець Величко дещо по–іншому розповідає про полонення Юрія–Гедеона, плутаючись у хронології і наводячи різні версії. За першою з версій, якій Величко, очевидно, віддає перевагу, Юрій–Гедеон з ігуменом Уманського монастиря Філаретом і братом гетьмана Михайла Ханенка, боячись потрапити до рук Петра Дорошенка, виїхали до Києва. Але по дорозі вони несподівано напоролись на ординський загін, який узяв їх усіх у полон. Ординці запропонували жителям Умані викупити бранців, але ті відмовилися це вчинити. Тоді татари переправили полонених до Криму, а вже потім кримський хан Аділь–ірей «Чабан» відіслав Юрія–Гедеона до Стамбула, де султан і візир виявили до нього належну повагу і дали йому змогу вільно жити в одному з константинопольських монастирів. Згідно з другою версією («інші повідають»), всіх трьох товаришів по нещастю взяв у неволю Батирча–мурза, що трапилося в день св. архістратига Михайла. Потім ординці повезли полонених до Умані, де запропонували уманцям викупити їх на волю, але, не діставши сподіваних грошей, забрали з собою. Юрій–Гедеон спочатку зимував у Кальнику, і лише потім його було відіслано до Криму й Стамбула. Згідно з достовірнішим варіантом цієї версії, Юрій–Гедеон спочатку потрапив до ув’язнення в замку Акермана (Білгорода–Дністровського), а потім турки викупили його і доставили у Стамбул, де кинули у в’язницю в замку Єдикуле. За менш вірогідними даними, його хотів викупити в ординців Дорошенко, але Юрій–Гедеон відмовився від викупу, і тоді татари начебто повезли його до Криму, а вже звідти він потрапив до Єдикуле. Дізнавшись про це, великий коронний гетьман Ян Собеський — майбутній польський король — розгадав наміри турків, які, за його словами, «будуть держати Хмельниченка у себе для того, щоб скинути Дорошенка і посадовити на його місце», бо така практика у них існує щодо Кримського ханства і придунайських держав. Тепер же вони застосували її і щодо України, бо хочуть мати кілька найавторитетніших старшин, щоб тримати їх про всякий випадок, як у родоському (на острові Родос) засланні, де турки держать про запас кількадесят Ґіреїв, щоб у разі потреби заміняти з їх числа непокірних ханів. Як свідчили самі турки, уже у 1670 р. вони «аж пальці собі гризли, гніваючись на Дорошенка… за те, що одурив Порту». Ймовірно, прогноз Яна Собеського був точний тому, що він мав досить повну інформацію від Дорошенка. Останній надіслав королеві листа від 10 січня 1670 р. і додав до нього чиюсь «цидулу», в якій говорилось, що «Хмельницький є цілком обдарований обіцянкою гетьманства не тільки від мурзів, але й самого старшого (хана? — Ю. М. ); мотивує це тим, що береться погодити білгородські орди з кримськими, запорозьких козаків із городовими та задніпрськими, а при цьому таким же зичливим слугою султанові… до того ж воювати поляків з москалями». Маючи в руках Юрія–Гедеона Хмельницького як полоненого, турки шантажували його, вимагаючи, щоб він виступив проти Дорошенка як відвертий прихильник орієнтації на Османську імперію. Полонений і сам був не проти повернути собі гетьманську булаву і просив у султана підтримки, обіцяючи йому, що за ним масово підуть козаки. Уже 11 січня 1670 р. під тиском білгородського паші Юрій–Гедеон написав листа до козаків–низовців (Петра Суховія, Богаченка, Кудлая, Бобра та Івана Носа). Він запропонував їм свою кандидатуру на гетьмана Війська Запорозького, пояснюючи своє рішення необхідністю повернутися до світського життя («для цього треба стати над моїм духовним поволанням»), додає, що коли його підтримають у цьому намірі, то турки звільнять його з полону, пропонує адресатам зв’язатися з цього приводу з кримським ханом. Він підкреслює вимушеність цього кроку і навіть посилається на давню українську приказку: «Лихо дуді, хоч ногами (треба їй) помагати». Але це послання не знайшло належного відгуку в козацьких серцях, надто вже низько впав авторитет Юрія Хмельницького в їхніх очах. За деякими даними, запорожці відмовили Юрію–Гедеону, пропонуючи йому самому прибути на Січ, на раду (насправді начебто для того, щоб захопити його). Дорошенко, який боявся можливого повернення Юрія Хмельницького на політичну сцену, домагався від турків його видачі, але безуспішно. Тоді він вжив активних дипломатичних заходів, щоб змінити ситуацію на свою користь: до Стамбула вирушило посольство Половця та Білогруда, зав’язалися інтенсивніші контакти з Москвою, Варшавою та Бахчисараєм. Одночасно гетьман доклав усіх зусиль, щоб руками турецького султана нейтралізувати свого політичного противника, подавши Юрія як небезпечного авантюриста, що мало певні підстави. Восени 1670 р. пішла чутка, що кримський хан хоче посадити на гетьманстві Юрія–Гедеона замість Дорошенка, що теж насторожило Стамбул. Врешті Дорошенко добився бажаного: турки знову розглядали його як союзника чи султанського підданого, в усякому разі кандидатуру Юрія–Гедеона було тимчасово відставлено. На вимогу султана Мухамеда ІV Юрія привезли у Стамбул і посадили у фортецю–в’язницю Єдикуле. Про це з єхидством писав автор Віршованої хроніки: «Юрася — до Порти, хай скуштує, які є турецькі торти». Він же додав, що Юрій–Гедеон у Єдикуле «вчився турецьких звичаїв, хворіючи». Ув’язнення тривало майже десять років, що значно погіршило і без того слабке здоров’я молодшого Богданового сина. Він сидів у тюрмі у кайданах, його утримували в поганих умовах, на їжу давали всього дві «гривні» на день. В Україні, Росії, Польщі знали про його трагічну долю і здогадувалися, що Османська імперія використає Юрія в політичній боротьбі в Україні, тим більше, що час від часу поширювалися відповідні чутки. Згідно з ними турки мали взяти його з собою у черговий похід на Україну, щоб зробити його там гетьманом. Цікаво, що про це свідчив також Іван Мазепа — майбутній гетьман, коли потрапив у полон і опинився в Батурині у 1674 році. Про це писав і Дорошенко у своїх листах до Самойловича, додаючи дуже важливі свідчення: турки виділили 15 тисяч червінців, щоб переманити запорожців на бік Юрія–Гедеона; в останнього є чимало приятелів, навіть рідні, у самому Чигирині, також Жаботині й Ведмедівці. Не випадково чутки про Юрія Хмельницького періодично поширювалися по Східній Європі, привертаючи неабиякий інтерес і західноєвропейської громадськості, про що свідчить тогочасна преса. Османська імперія готувала велику війну на українських землях, намагаючись у такий спосіб досягти гегемонії у Східній Європі. Гетьман Петро Дорошенко, хоч і був союзником султана, однак не збирався потрапляти у його васали, тим більше бути його маріонеткою. За таких умов турецький султан усе частіше подумував про використання в своїх інтересах Юрія–Гедеона Хмельницького. Тому 1670 року Юрія знову перевозять до Білгорода, дозволивши йому спілкуватися з Україною. У своїх листах, зокрема в листі на Січ, ймовірно до Сірка, турецький бранець вітає своїх приятелів (Суховія, Богаченка, Носа) й закликає січовиків до боротьби проти Дорошенка та підтримки своєї кандидатури. Однак ці політичні інтриги провалилися, а зміна ситуації на Правобережжі (наступ польських військ) змусила султана віддати наказ про повернення Хмельницького до стамбульської в’язниці Єдикуле. Лише після складення Дорошенком гетьманських повноважень у 1676 р. турецький уряд звільнив свого бранця. Юрія–Гедеона вивели із замку Єдикуле, і великий візир проголосив його гетьманом і «князем малоросійської України» (за іншими даними — «князем сарматським і гетьманом Війська Запорозького»). Тут треба пояснити термін «Сарматія», бо нерідко дослідники трактують його з недоречною іронією. Так, справжня «Сарматія» — держава племені сарматів, які ще до Різдва Христового потіснили скіфів, давно вже не існувала. Але у середньовіччі виник т. зв. «сарматський міф», який особливо поширився в різних варіантах в Речі Посполитій ХVІ–ХVІІІ ст. завдяки деяким хроністам та публіцистам. Згідно з ним Сарматія поділялась на європейську (власне Річ Посполита) та азіатську, а сармати були предками слов’ян, отже їм і мали належати землі між Віслою і Доном. Слід відзначити, що турки в переговорах з дипломатами Речі Посполитої (Ян Гнинський та ін. ) займали вигіднішу для України позицію, визнаючи, наприклад, окремішність України як самодостатньої країни, відмінної від Польщі. Таким чином, Юрій–Гедеон проголошувався потенційно (в разі успіху турецької зброї) правителем України і навіть значно ширшої території на сході Європи. Не випадково, що дипломатія Речі Посполитої протестувала проти такого титулування Юрія–Гедеона. Цікаво, що «сарматський князь» цього разу став відмовлятися від заманливих пропозицій, посилаючись на своє чернецтво, але його звільнив від чернечих обітниць Константинопольський патріарх, який діяв тут за наказом великого візира. «Сарматський князь» був прийнятий самим султаном Мухамедом І V, і той дав йому інсиґнії влади: булаву й «санджаки», тобто прапори. Ібрагіму–паші (за деякими даними, це був трапезундський паша) було доручено провести колишнього в’язня на гетьманство. Очевидно, єдине, чого спромігся добитись Юрій–Гедеон, це звільнення багатьох козаків з турецького полону (більшість з них потрапила в неволю під час уманської катастрофи 1674 року). Турецька хроніка Рашид–ефенді, яку цитує в одній із своїх монографій сучасний український дослідник Тарас Чухліб, подає стислу згадку про аудієнцію Юрія–Гедеона: він «був запрошений до великого візира, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями». Йому були вручені (чи султаном, чи візиром) булава, один чи два бунчуки, прапори, барабан, фірман (письмовий привілей) султана на володіння Правобережною Україною, врешті печатка. Остання відрізнялася від печаток попередників Юрія–Гедеона, бо на ній не знаходимо традиційного зображення козака з шаблею та мушкетом. На ній зображувався кінний вершник з булавою у піднесеній руці, над кінською головою було намальовано яблуко з мечем, а вже біля вершника стояв козак з мушкетом і напис довкола: «Печать князівства Малоруського» (за іншими даними: «Юрій Хмелницкий, князь удільний руський». Цю печатку потім дістав у свої руки лівобічний гетьман Іван Самойлович, але її не використовував. Самійло Величко й тут подав деякі оригінальні, хоч і досить тенденційні, відомості. За його версією, султан наказав привести з одного із константинопольських монастирів у диван (султанську раду) ченця Гедеона Хмельницького, звелів йому скинути чернечий одяг і «нарік його… очевидно через волосся нестрижене й неголене в чернецтві, князем назорійським». Назорей — це назва людини, яка дала Богу обітницю не пити алкогольних напоїв, не їсти винограду, не стригти волосся тощо. Деякі були назореями від народження, як–от: старозавітні Самсон, Самуїл, новозавітний св. Іоанн Предтеча. Тут можна відчути іронію літописця, який зазвичай негативно трактував Юрія Хмельницького. Однак слід згадати, що інколи у давньоєврейських текстах слово «назорей» вживається в сенсі «вождь», «князь», і тоді можна припустити, що Величко не зовсім вірно розтлумачив слова султана. Адже Юрію–Гедеону було дійсно надано гучний титул «князя». Але взагалі зовнішній вигляд Юрія–Гедеона і стан його здоров’я аж ніяк не можна було назвати задовільними. Вищезгаданий Ян Гнінський відзначав, що «сарматський князь» «три рани має в грудях, із котрих проступає кров, та й іншими хворобами недугує». Мухамед ІV наказав новопризначеному гетьману виступити з турецькими військами в Україну. Юрій–Гедеон негайно став посилати в Україну свої «зазивні універсали». Стривожена цим Москва стала розпитувати Дорошенка, який уже склав булаву і перебував у Москві (фактично у засланні), про можливі заходи проти Юрія–Гедеона. Дорошенко порекомендував зігнати населення Жаботина й Ведмедівки до Чигирина, щоб турецький ставленик не міг дістати звідти підтримки і взагалі не мав би де притулитися в осінню пору. Дорошенко додав також, що його тесть Павло Яненко–Хмельницький є дядьком Юрія–Гедеона, а жінка його брата (Григорія Дорошенка) теж доводиться йому ріднею. В результаті цих порад цар наказав перевести Павла Яненка–Хмельницького та Григорія Дорошенка із сім’ями на Лівобережну Україну. Повернення Юрія Хмельницького з політичного небуття викликало широкий розголос, що зафіксувала тогочасна преса, зокрема газети Бремена, Цюриха, Лейпцига, Гданська: «Хмельниченко отримав свою колишню булаву й дії при турецькій армії, що стоїть на Дунаї. Передбачають, що таким чином він знову повернеться на батьківщину». Цікаво, що свої документи Юрій Хмельницький підписував так: «Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, князь України», з чого видно, що він намагався пов’язати свій рід з одним із перших козацьких гетьманів. Титулувався Юрій Хмельницький з волі султана також «князем Молдавії і гетьманом Війська Запорозького», «сарматським князем», а потім і «руським монархом». Літописець Величко висміяв наміри Юрія–Гедеона, якого обізвав «розстригою–венжиком» (тут гра слів, бо «венжик» означає те саме, що і «вуж»), який «мав надію, що скоро приповзе на Україну з турецькими військами і звістить про себе козаків, то не тільки через достойність і заслуги його батька, старого Богдана Хмельницького, але й зі страху перед превеликою бусурманською силою Чигрин з усією Україною знову схилиться під турецьку владу, а його, Хмельниченка, легко зволить прийняти собі за гетьмана». Однак рукою літописця водила у даному разі нехіть до Юрія–Гедеона, і тому він його дії подав у дещо карикатурному вигляді. Між тим, справа виглядала куди серйозніше. Про потенційний перехід на бік Юрія–Гедеона у разі взяття Чигирина у 1677 р. подумували, наприклад, подільський полковник Остап Гоголь (предок знаменитого письменника), кошовий отаман Іван Сірко та деякі інші авторитетні старшини. Юрій–Гедеон мав якісь обнадійливі листи з України і обіцяв султану, що в разі його повернення на Батьківщину до нього масово приєднаються козаки і можна буде навіть без війни оволодіти Чигирином та Києвом. Турецьке військо перейшло Дунай в чисельності понад 30 тис. вояків. Але була на боці турків і багатотисячна татарсько–ногайська орда, підходили невеликі війська молдавського та волоського господарів. Серед них губився незначний загін (всього 300 козаків), які підлягали безпосередньому командуванню Юрія–Гедеона. Цих козаків він зібрав з числа колишніх турецьких полонених, яких султан погодився на його прохання звільнити. Він дав також своєму гетьману булаву, санджак, два бунчуки, забезпечив козацький загін провіантом. У разі успіху султан обіцяв залишити його панувати в Чигирині, давши на підмогу значний турецький гарнізон. У міру просування в глиб України чисельність загону Юрія–Гедеона зростала, але надто повільно, досягнувши врешті чисельності у 3 тис. козаків. Козаки все ж воліли почекати результатів кампанії. Зі старшин до Юрія–Гедеона приєднались тільки старий Астаматій, який служив ще Богдану Хмельницькому і був у нього керівником податкової служби, Іван Яненченко–Хмельницький (син Павла Яненка і племінник Юрія–Гедеона), Коваленко, Яненко та Апостол. Уже 13 липня 1677 р. з табору під Чорним лісом «Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, князь сарматський і малоросійської України і вождь Війська Запорозького» видав універсал до козаків, міщан та російських військ, що перебували у Чигирині, закликаючи здати місто. 13 серпня 1677 р. вся армада стала під стінами Чигирина, причому Ібрагім–паша і Юрій–Гедеон зайняли позиції з боку «поля», тобто з південного боку. Юрій–Гедеон став тут же писати звернення до обложеного гарнізону і до чигиринців з пропозицією капітуляції. Одночасно він видав універсал до канівських козаків та міщан із закликом не чинити ворожих дій проти турків. Однак надії на капітуляцію міста швидко розвіялися. Довелося штурмувати Чигирин, але оборонці трималися стійко. Облога Чигирина затяглася, надійшла осінь, і турки були змушені припинити воєнні дії та повертатися додому. Саме це стало вирішальним чинником у провалі політики Юрія–Гедеона під час його останнього гетьманату. В розпачі Юрій–Гедеон звернувся до своїх і до турецького сераскера «з плачем… хіба я винен, що козаки не дотримують слова». Через невдачу турків Юрій–Гедеон всерйоз злякався за своє життя і тому навіть хотів перейти на бік обложених. Але це було майже неможливо здійснити, бо він був оточений пашами і таємною охороною. Спочатку він у складі турецького війська прибув до Тягині (Бендери), звідти — до Бабу (Бабадагу) — містечка, що стоїть в сучасній північно–східній Румунії поблизу Чорного моря, Сорок й Кишинева. Тоді на боці Юрія–Гедеона було всього 150 козаків та два мурзи із 80 татарами. Дізнавшись про крах чигиринського походу 1677 р., султан дуже засмутився і віддав наказ скинути Ібрагіма–пашу, а на його місце поставити Іллі–пашу, коменданта Кам’янця–Подільського. Однак до Юрія–Гедеона султан був милостивіший. За чутками, він хотів знову посадити його в Єдикуле, але, врешті–решт, дав йому шанс і проголосив його, як пише Величко, «князем Сарматійським», призначивши в Немирів «українським гетьманом». Незважаючи на тяжкі втрати, Османська імперія розпочала підготовку до нового чигиринського походу, і Юрій Хмельницький долучився і до цієї акції. Перебуваючи в Адріанополі (Едірне), він звернувся вже 23 грудня 1677 р. до козаків із «зазивними універсалами», закликаючи їх під свої прапори. Нам вдалося виявити один з таких універсалів, що був адресований козакам Брацлавського полку. Тут Юрій спробував заграти на чутливих струнах козацького серця: згадує про свого батька Богдана Хмельницького, який був «горливий… до віри православної греко–руської», про укладені ним Зборівську та Білоцерківську угоди, союз Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм «не в підданство, але задля честі і оборони… дозволив узяти в протекцію задля миру; під честю… султана… турецького і при потузі… кримського хана віддав Богу дух у мирі! »; про Гадяцьку угоду Івана Виговського, про підписані самим Юрієм Переяславську та Чуднівську угоди; про свої кривди від Тетері та Дорошенка, про затвердження султаном його гетьманства у «князівстві Руському» (виразний натяк на «Велике князівство Руське», що мало відродитися за умовами Гадяцького договору! ) і головне — благословення на ці дії з боку константинопольського патріарха Діонисія. Від імені султана та хана Юрій–Гедеон запевняв козаків, що йде до них «не як хижий вовк розпорошувати, але як пастир і дідич згромаджувати», гарантував козакам вольності, спокійне життя «без жодної данини» на своїх землях, виразно натякаючи, що непослушні йому хай пізніше нарікають на себе, якщо потраплять до неволі. Попри всю красномовність Юрія–Гедеона Хмельницького і не позбавлені здорового глузду аргументи й історичні прецеденти козаки не поспішали підтримувати його, добре розуміючи різницю між гарними гаслами та реальністю. До того ж у всіх на пам’яті була трагедія Умані та Ладижина 1674 р., вчинена покровителями «сарматського князя». Очевидно, тим же 1677 роком слід датувати і лист Остафія Гіновського (Астаматія. Астаматієнка) — «намісника князівства Малої Русі і регіментаря Військ Запорозьких і Українських», тобто намісника Юрія Хмельницького, поставленого ним з волі і великого візира Османської імперії Ібрагіма–паші. Цей лист було адресовано з Шаргорода немирівському старості Речі Посполитої Куницькому (майбутньому гетьману). Гіновський добивався від адресата припинити втручання у справи тієї частини Правобічної України, яка згідно з мирними договорами мала бути під турецьким пануванням (Кальницький полк, Немирівщина, Шаргородщина та ін. ). Подібні листи й універсали Юрій–Гедеон писав і пізніше. Так, 17 лютого 1678 р. він написав листа до кошового отамана Івана Сірка, в якому зокрема сповіщав про свої клопотання перед султаном задля звільнення полонених козаків. На початку 1678 р. величезна армія Османської імперії перейшла кордони і помалу просувалася до Чигирина, чекаючи, доки виросте трава. Був зі своїми козаками у її складі і Юрій–Гедеон. Вже на початку квітня 1678 р. він вступив у Немирів. Цікаво, що на його боці бачимо й загін черемисів, а також татар — «липків» (останні перейшли до турків з війська Речі Посполитої). 5 червня Юрій–Гедеон був у таборі під Тягинею (Бендерами) і звідти написав листа до короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського і передав його через брацлавського полковника Губара (Бершадського). У посланні містилася вимога до короля дотримуватися умов Журавненського договору, в т. ч. й виходу польських військ з Кальника й Кальницького полку, Немирова і всієї (правобічної) України, за винятком Паволочі та Білої Церкви. Цікаво, що цього листа було підписано таким чином: «Юрій Федір Венжик Хмельницький, князь малоруської України і вождь Війська Запорозького». Тут дивує лише ім’я «Федір», але цього разу маємо, очевидно, помилку копіїста. У цьому поході Юрій–Гедеон вже не сподівався на капітуляцію Чигирина, а лише на успішний його штурм. 18 липня 1678 р. розпочалася друга облога Чигирина… Юрій–Гедеон із сотнею козаків перебував на боці самого великого візира Кара Мустафи–паші, але візир тримав коло нього караул! Як і минулого разу, «сарматський князь» спробував мирним шляхом оволодіти Чигирином, написав кілька відозв до місцевого гарнізону, гарантуючи їм життя й безпеку, але безрезультатно. Другий Чигиринський похід відрізнявся від першого ще кривавішими боями, але гарнізон тримався дуже добре, чинив ефективні вилазки. Помалу підходила до Чигирина підмога. Юрій–Гедеон швидко зрозумів, що в кращому разі він оволодіє геть знищеним містом і краєм, а в гіршому Чигирин вистоїть, і тоді йому, можливо, доведеться прощатися із життям. Тому немає нічого дивного у повідомленнях польського резидента Проського, який перебував при турецькому таборі. До нього якось прийшов Юрій–Гедеон, щоб домовитися про політичний притулок у Польщі в разі програшу турків. Однак турки таки оволоділи Чигирином 21 серпня 1678 року. Спрацювали турецькі міни, до того ж замок було підірвано його московським гарнізоном, а українські частини, які боронили нижнє місто, мусили відступати вслід за своїми союзниками. Вони ще не знали, що московський уряд провів таємні переговори з турецькими дипломатами і дав наказ покинути Чигирин напризволяще. Турки доруйнували залишки міста, а потім отаборились у Капустяній Долині. Залишатися у суціль знищеному Чигирині не було ніякої можливості. Зі своєї нової резиденції Юрій–Гедеон розіслав універсали до Корсуня, Канева, Черкас, Мошен, Жаботина та деяких інших міст, пропонуючи здатися й сам беручи деякі з них під свою владу. Так, 2 вересня 1678 р. він звернувся з табору під Ірклієвом до козаків Канівського полку з повідомленням про відрядження до них наказного гетьмана Івана Яненка–Хмельницького для навернення всіх людей під його князівську владу. Аналогічний універсал він видав з–під Ладижина 22 вересня 1678 року. Перебуваючи у тяжкому становищі, ці міста (за винятком Канева) піддалися Юрію–Гедеону, який повернувся у Немирів. Але на це місто претендували поляки. Тоді він вирядив до короля Яна Собеського свого представника Губара з вимогою очистити кілька подільських міст (Немирів, Кальник, Меджибіж та ін. ), які згідно з Журавненським миром мали відійти Османській імперії. Ця вимога була виконана. Юрій–Гедеон став знову формувати козацькі полки, насамперед Корсунський (полковник — Яненко) та Кальницький (полковник — Коваленко або ж Ковалевський), але цей процес відбувався надто повільно. Не слід забувати, що Правобережна Україна особливо сильно постраждала від лихоліть доби Руїни. Більше того, рештки населення почав переганяти на лівий бік Дніпра гетьман Іван Самойлович. Україна спустіла ще більше… За таких умов налагодити мирне життя було дуже складно, тим більше в умовах іноземного панування. І все ж Юрій–Гедеон всіляко заохочував переселення сюди людей. Природно, що він особливу увагу приділив рідному Чигирину, і той почав відроджуватися, «князь» призначив сюди полковником Петра Уманця. Однак Юрія–Гедеона підтримала лише незначна група козаків, серед яких можна вирізнити хіба що Івана Яненченка — сина колишнього київського полковника Павла Яненка. Влада Юрія–Гедеона, тепер уже майже безправної турецької маріонетки, за підтримки турецької армії поширювалася головним чином на сучасну Київщину й частину Поділля, насамперед на міста: Черкаси, Корсунь, Канів, Бар, Жаботин, пізніше — Немирів, Меджибіж, Кальник. Закріпитися на Правобережній Україні не вдалося. Ці землі були надзвичайно спустошені внаслідок безперервних війн упродовж трьох десятків літ, отже не робили реальною надію на швидке заселення і викачування багатих податків. Сам Юрій–Гедеон навіть не мав тут пристойного житла. Тоді він заходився насильно переганяти людей із лівого берега Дніпра на правий, сягнувши аж Лубен, але зустрівся з рішучим опором і з такими ж, але ефективнішими діями лівобічного гетьмана Івана Самойловича, котрий переганяв людей у зворотному напрямку. Коли ж старий вчитель Юрія, богослов Йоаникій Галятовський, спробував відмовити його від розорення рідної землі і повернутися до монастиря, то Юрій зверхньо відповів тому на листа, порадивши «не дратувати шершня». Своєю столицею «сарматський князь» обрав Немирів, поселившись у передмісті Вискидки біля невеликого замку. Тут при ньому було кількасот найманців (татари, волохи та ін. ), а також нечисленні українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і розправу, навіть прийняв у себе львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який за дорученням польського короля пообіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономії України у разі повернення під польську зверхність. Це посольство не мало успіху, бо, як вірно підмітив Т. Чухліб, надто свіжими були спогади Юрія–Гедеона про мальборкське ув’язнення. На початку 1679 р. він видав серію універсалів до кількох міст і містечок Правобережжя з вимогою визнати його владу, зокрема 11 лютого 1679 р. він видав з Горошина універсал до козаків та посполитих Лукомської сотні із закликом переходити під його протекцію. На початку березня 1680 р. лівобічний гетьман Іван Самойлович наказував полковнику Іллі Новицькому пильнувати дніпровський кордон біля Кременчука, бо Юрій–Гедеон велів невеликим ординським загонам чинити тут напади. Немирівський гетьман у 1679–1680 рр. вимагав від короля Речі Посполитої дотримуватися умов Журавненського миру 1676 р., навіть вийти геть з Русі–України аж за Віслу. Очевидно, Юрій–Гедеон згадав батьківські слова, сказані у Переяславі у 1649 р. польським дипломатам: «Мовчи, ляше, по Віслу наше! » Але 17 січня 1681 р. було укладено Бахчисарайський мирний договір, умови якого були невигідні Україні й українцям. Відповідно змінилася й політика Османської імперії, яка, певно, стала вимагати відповідних змін і в діях Юрія–Гедеона. Про це говорили деякі з татар (Сатал, Зейнал і Кунатлай), за свідченнями яких 2 березня 1681 р. повернувся з Немирова «бут» (тобто християнин, який тривалий час жив у Кримському ханстві, часом потурнак) і показав, що на боці «Хмельниченка» перебуває як генеральний осавул Самченко, тобто син чи внук Якима Сомка. Самченко захопив полонених під Бубновим, але їх «Хмельниченко випустив на волю». 4 березня комендант з Коростишева доповідав про воювання Юрієм–Гедеоном татар, щоб ті не важились нападати на «Задніпря»; про те, що Самченкові той наказав повернути взятих у полон людей з Лівобережної України. Інші три полонених, які прибули з Чигирина, Діброви та Бубнова, свідчили про Бахчисарайський договір, згідно з яким Юрій–Гедеон начебто «Україну має тримати аж по Случ, крім Білої Церкви та Києва». Але Юрія–Гедеона вже не сприймали серйозно навіть турки, невдовзі він був змушений слухатися наказів не лише султана чи головного візира, а й кам’янецького паші. Болісною для Юрія–Гедеона була султанська заборона вимагати від поляків повернення Білої Церкви та Паволочі, навіть писати «неучтиві листи» до короля Яна Собеського, хоча він і не припинив цього робити. Повний честолюбних намірів, але без реальної влади, нащадок великого гетьмана поступово деградував. Його політика зустрічала все зростаючу ненависть подільського населення, що, врешті–решт, призвело його до тяжкої депресії. У 1680–1681 рр. він чомусь частіше перебував у зруйнованому Чигирині, ніж у Немирові (у своїй немирівській резиденції він залишив замість себе намісника Тарасенка). Гетьман почав шукати забуття у вині та розгульному житті, став хворобливо підозрілим і жорстоким, до того ж за порадою великого візира Кара–Мустафи чинив розправи навіть над своїми найближчими сподвижниками. Так, він особисто зарубав свого наказного гетьмана Астаматія і брацлавського полковника Коваленка (Ковалевського). Останнього він убив за те, що той погано постачав провіант у Немирів. Наказав також стратити кальницького полковника Варяницю. Рятуючись, утік до Львова найближчий дорадник і родич Юрія–Гедеона Яненченко, який уже скуштував від нього тюрми. Жорстокі розправи не допомагали. Становище «сарматського князя» невпинно погіршувалося. Брак грошей та провіанту відчувався усе гостріше. Тоді Юрій знайшов «оригінальний» спосіб добування грошей. У Немирові зробили яму–тюрму, до якої кидали заможних купців, орендарів та ін. Якщо потерпілі не сплачували призначеної суми, над ними чинилося насилля. На Хмельницького посипалися скарги, що занепокоїло турецьку адміністрацію в Поділлі, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання. Приводом для усунення «сарматського князя» з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи: скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів і вигідно потім продавав їх. Коли Юрій Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничари й гетьманські слуги схопили й жорстоко закатували його дружину. Орун поскаржився кам’янецькому паші, а той передав цю скаргу у Стамбул. Тоді із Стамбула було прислано з двома пашами спеціальний указ, щоб Юрія–Гедеона було покликано до Кам’янця–Подільського, і тут же розслідували справу. У 1681 р. Юрій–Гедеон приїхав до Кам’янця–Подільського, де його допитали і влаштували очну ставку з Оруном. Над Юрієм–Гедеоном було влаштовано суд. Після короткого і формального розслідування судді оголосили вирок: шибениця. Вислухавши присуд, Юрій Хмельницький став «білим як хустка і не сказав ні слова». Тим часом замість Юрія–Гедеона турки поставили гетьманом Яна Драгинича, котрий у свою чергу мав підлягати турецькому васалу — господарю Дуці. Де і як було виконано вирок, невідомо. За версією літописця Величка, всі три паші, які розслідували справу Юрія–Гедеона, виїхали з Кам’янця–Подільського до Дунаю і там «наприкінці дунайського мосту» засудили його до смертної кари. За їхнім наказом яничари, як це було зазвичай у Туреччині, задушили Юрія–Гедеона удавкою. За другими даними, Юрія–Гедеона задушили на Турецькому мості в Кам’янці–Подільському, за третіми — стратили в Стамбулі, за четвертими («Історія Русів») — він помер своєю смертю як паламар у православному монастирі на одному з грецьких островів. Надія Савчук припускає, що на початку літа 1681 р. його було викликано до Стамбула, але «про подальшу його долю дослідникам більше нічого не відомо». Доводилось зустрічати й маловірогідні припущення, згідно з якими Юрій–Гедеон прийняв іслам і помер своєю смертю у Стамбулі. Хоч би як там було, але на цьому закінчилося нещасливе для України гетьманування молодшого сина великого Богдана. За влучними словами Надії Савчук, його життєвий шлях — «яскравий приклад буреломної епохи Руїни, коли доля історична підпорядковувала собі і ламала долі людські, кинувши їх у вихор братовбивчої війни та боротьби за національну незалежність». notes

Примітки

1 Тут і далі датування подій подано за новим стилем. 2 Оригінал Чуднівської угоди зберігається у відділі рукописів бібліотеки Чарторийських у Кракові (№ 402). Хід битви, до речі, досить повно було висвітлено в першій польській друкованій газеті («Польський Меркурій»). Тут було також надруковано лист Юрія Хмельницького до короля Яна-Казимира від 29 (19)11. 1661 р., його привезли до Варшави чигиринці Семен Мащенко та Сидір Карпенко (останній був родичем гетьмана).

⇐ Предыдущая 1 2 345 Следующая ⇒