Annotation 2 страница

Одна із статей мирного договору говорила про майбутній шлюб Тимоша Хмельницького з Роксандою — дочкою Василя Лупу. Тут треба кілька слів сказати про цього молдавського господаря. Василь Лупу (Лупул) Коці був албанцем за походженням (деякі вважають його чи то греком, чи то македонцем, чи то валахом) і виводив свій рід з албанських поселенців з Арбанаші (Албанікоторі) біля Тирново у Болгарії. У Молдавії він обіймав кілька важливих посад: великий вістерник у 1620–1621, 1627–1628 рр., великий ворник у 1630–1633 рр., врешті молдавський господар (воєвода) у 1634–1653 роках. Як господар він прийняв ім’я Василь (Васіле). У 1640 р. за цого участю та за сприяння Київського митрополита св. Петра Могили у Яссах було відкрито Словьяно–греко–латинську академію, а в 1641 р. засновано першу молдавську друкарню. Збереглося чотири портрети Лупу, в т. ч. два — на фресках. На них він зображений як людина 40— 50–річного віку, з правильними рисами обличчя, виразними очима, «римським» носом, густими дугоподібними бровами, вусами та невеликою бородою. Його дружина Василиса Буціос доводилася ріднею господарському роду Могил, зокрема й Київському митрополиту св. Петру Могилі. Деякі дослідники пишуть і про черкеську кров у її жилах. Вона вирізнялася красою. Її старша дочка Марія («Волошанка») у 1645 р. вийшла заміж за польного гетьмана литовського князя Януша Радзивілла, і це подружжя вінчав сам Петро Могила. Були в подружжя й інші діти, сини й дочки. Молодша дочка Роксанда теж була красунею, про що свідчить хоча б її портрет, вміщений на сторінках тогочасної хроніки «Театр Європи» (його копія зберігається в історичному музеї у Львові). На ній зображена молода жінка з овальним обличчям, густим волоссям, красивими очима й бровами, дещо видовженим носом і невеликими ротом та підборіддям. На голові у неї був оригінальний ковпак, подібний до фригійського. Шлюбом сина з Роксандою гетьман зміцнював міжнародний авторитет Української держави, робив реальним свій план перетворення гетьманської влади у спадкову, зміцнював позиції України в Подунав’ї та на Балканах, врешті позбавляв Річ Посполиту її союзника. Взагалі гетьман хотів, щоб Тиміш Хмельницький або його майбутні сини (саме вони були б цілком визнаними «принцами крові») панували у Молдавії, Василю Лупу планувалося віддати трансільванський престол, а у Валахії посадити майбутнього зятя (одну із своїх дочок гетьман хотів віддати за Михайла — родича Лупу, сина одного з валаських господарів). Гетьман мав і запасний варіант: на один з престолів він планував посадити племінника св. Петра Могили, з умовою, щоб той повернувся до православної віри з мусульманства. Оскільки старша сестра Роксанди — Марія — була дружиною гетьмана Великого князівства Литовського князя Януша Радзивілла, то Богдан Хмельницький через цей канал пробував перетягти його на свій бік. У 1655 р. цей план частково спрацює, коли двоюрідні брати Януш і Богуслав Радзивілли перейдуть на бік шведського короля Карла Х Густава — союзника Богдана Хмельницького, а Польща опиниться на межі катастрофи. Тиміш навіть залишився на певний час у Яссах, про що писав сам Богдан Хмельницький. Однак коли у жовтні 1650 р. відбувся прийом московського посольства на чолі з Петром Протасьєвим та Григорієм Богдановим, то переговори з царськими представниками вів не тільки Богдан, але й Тиміш Хмельницький. 22 жовтня він разом із братом Юрієм брав участь у прийомі і московського посольства на чолі з Г. Унковським та Я. Козловим і дістав свою частку соболів. 23 жовтня до Чигирина приїхали представники молдавського господаря Василя Лупу — сучавський митрополит і Чеголя Спатар, які, очевидно, обговорювали питання майбутнього шлюбу Тимоша та Роксанди. 28 жовтня Богдан Хмельницький відпустив до Ясс молдавських послів, з котрими домовився про термін весілля: у третю неділю після Різдва Христового, тобто 18 січня 1651 р. за новим стилем. Польська дипломатія виявила надзвичайну активність, щоб не допустити можливого українсько–молдавського союзу, зокрема було відправлено посольство до Стамбула, щоб намовити султана не підтримувати Богдана Хмельницького і заборонити шлюб його сина з Роксандою. Василь Лупу не міг не враховувати всіх цих небезпек і після відходу союзників з Молдавії всіляко затягував реалізацію пункту договору про весілля, тим більше, що на руку й серце красуні Роксанди претендували такі магнати Речі Посполитої, як брацлавський воєвода Петро Потоцький, князь Данило Вишневецький, навіть сам польний гетьман коронний Марцін Калиновський. Лупу посилався і на можливі перепони з боку турецького султана, і на несприятливі обставини тощо. Не помагали й погрози Богдана Хмельницького, який навіть обіцяв стерти молдавського господаря в порох. Лупу чекав, чим закінчиться чергова польсько–українська кампанія… Нова війна не змусила довго чекати на себе. Вона розпочалася битвою під Красним на Поділлі і призвела до розгрому Брацлавського полку і загибелі самого полковника — Данила Нечая. Перша битва віщувала лихо українським військам у кампанії 1651 року. Зав’язалися бої на Вінниччині, а з півночі натискали литовські війська. Десь у лютому гетьман послав свого сина на Кодак (нині — Дніпропетровськ), щоб там налагодити контакт з татарами і переконати їх виступити на допомогу. Ця місія гетьманича була успішною, бо за даними табірного щоденника князя Януша Радзивілла Тиміш Хмельницький з частиною Війська Запорозького та ординцями на чолі з якимсь мурзою виступив проти Великого князівства Литовського (до 13. 03. 1651 р. ). Пізніше пронеслася навіть чутка про загибель гетьманича, але вона виявилася недостовірною. Наприкінці травня 1651 р. Богдан Хмельницький планував вирушити на Волинь, завдати там нищівної поразки ворогу і переможно закінчити війну. Кримський хан неохоче, але все ж виступив йому на поміч. У цей час гетьманич діяв на півночі України, але, виконавши своє завдання, Тиміш Хмельницький повернувся до Чигирина, і батько залишив його боронити столицю разом із досвідченим чигиринським полковником Федором Вешняком (Якубовичем). Як бачимо, гетьман дбав про те, щоб його син здобував досвід у найкращих козацьких воєначальників (Демко Лисовець, Федір Вешняк, пізніше — Йосип Глух та Іван Богун). Виступаючи в похід, Богдан Хмельницький доручив синові також провести слідство у надзвичайно делікатній і неприємній справі, а саме про зраду Мотрони (Олени) Хмельницької. Ще навесні 1651 р. Тиміш Хмельницький зауважив пропажу певної суми грошей з гетьманського скарбу і написав про це батькові. Пізніше було виявлено причетність до цієї крадіжки дружини гетьмана і факт її любовної зради. Вона зайшла у зв’язок з якимось чи то ключником, чи то годинникарем і вирішила втекти з коханцем, захопивши бочку з талярами та 1000 золотих червінців. До того ж були перехоплені листи Чаплинського, який підбивав її зарити скарби Богдана Хмельницького у землю, а самого гетьмана отруїти (цей сюжет знайшов певне відбиття у фільмі режисера I. Савченка «Богдан Хмельницький», 1940). Слідство розпочав гетьман, причому вдалося виявити «великі гроші, усі золотом, у бочонках у землю закопані», але завершувати його довелося–таки Тимошу. Пішли чутки, що гетьман наказав повісити свою невірну дружину разом з її коханцем і що це сталося через підбурювання Тимоша. Згідно з іншими чутками, розправа була ще жорстокішою: Тиміш Хмельницький начебто наказав роздягнути обох коханців догола і повісити їх на воротах у позі перелюбства так, як вони були спіймані на гарячому. Так чи не так, але на життєвому шляху другої дружини Богдана Хмельницького було поставлено ганебну крапку. Пасинок помстився і за свою матір, і за зневажену честь батька. Гетьман начебто не чекав, що його дружина скінчить життя в такий ганебний спосіб і сердився на сина, але приписувати його особистій драмі поразку українських військ під Берестечком, як роблять деякі польські історики, це вже занадто! У той час коли гетьман рухався на Берестечко, Тиміш Хмельницький повернувся на північний фронт, де справи складалися нещасливо для українського війська київського полковника Антона Ждановича та родича Богдана Хмельницького — полковника Филона Гаркуші. Польський шляхтич Кшицький у своїй реляції від 14 червня 1651 р. згадував про лист гетьманича до батька з проханням надати термінову допомогу повстанцям, які билися проти литовських військ. Резервів у гетьмана не було, і Київ довелося залишити на милість князя Радзивілла. Головні ж події розгорнулися під Берестечком, де внаслідок зради кримського хана Іслам–Ґірея ІІІ українські війська зазнали поразки. Зав’язалися тяжкі бої під Білою Церквою, які українська армія протягом місяця вела проти об’єднаних сил Корони Польської та Великого князівства Литовського (королівський секретар Анджей М’ясківський оцінював там сили Речі Посполитої у 300 тисяч! ). Врешті було укладено Білоцерківський мирний договір (7. 09. 1651 р. ), умови якого були гіршими для України–Гетьманщини, ніж умови Зборівського миру. Так, кількість козаків–реєстровців мала бути вдвічі меншою (20 тисяч). Реєстр Війська Запорозького 1651 р. не дійшов до нашого часу, але можна не сумніватися, що й там Тиміш стояв під номером другим після свого батька. Україна знову здобула короткочасний перепочинок, хоча повноцінним його назвати важко. Зокрема, навіть в околицях Чигирина діяли ординські грабіжники, і гетьман послав на їх приборкання свого сина. Тиміш діяв рішуче і поклав трупом кількасот ворогів. Водночас у польському таборі посилилися намагання не допустити шлюбу Тимоша з Роксандою. Коронний гетьман М. Калиновський послав Василеві Лупу допомогу, тиснув по дипломатичних каналах на Богдана Хмельницького. Варто відзначити, що гетьман не дуже побивався з приводу смерті своєї другої дружини, бо вже у серпні 1651 р. він узяв третій шлюб із козацькою вдовою Ганною Золотаренко «Пилипихою», яка походила з відомого козацького роду, пов’язаного з Корсунем та Ніжином. Її брат Іван був ніжинським полковником, наказним гетьманом, командував козацьким корпусом у Білорусі, де й загинув у 1655 р. і був похований у Корсуні. Другий брат, Василь (Васюта), що замінив Івана на посаді ніжинського полковника, був претендентом на гетьманську булаву у 1663 р., однак загинув внаслідок сумнозвісної «Чорної ради». Її двоюрідний брат — Тиміш Оникійович Золотаренко, був наказним ніжинським і стародубським полковником, ніжинським сотником. Її онук — син Кіндрата — Яків Золотаренко–Хмельницький у 1686 р. став жити на лівобічній Гетьманщині у Прилуках і очолив тамтешню сотню (1690–1709), потім був значним військовим товаришем. Очевидно, підтримував повстання Мазепи, тому у 1717 р. був узятий до Москви, де й помер бездітним. Для Ганни шлюб з Богданом Хмельницьким теж був третім, від попередніх вона мала кількох дітей, яких гетьман усиновив, і вони мали його прізвище. Тиміш Хмельницький із розумінням поставився до цього шлюбу свого батька, та й Ганна дійсно була гідна свого чоловіка–гетьмана. Це була вольова та енергійна жінка, яка навіть видавала, наче гетьман, універсали, була водночас дуже віруючою і не випадково по смерті Богдана Хмельницького постриглася в черниці. Дослідник генеалогії козацтва В. Кривошея твердить, що цей шлюб сприяв зміцненню позицій гетьмана серед «старожитнього козацтва». Мирний перепочинок Богдан Хмельницький вирішив використати для завершення молдавських справ. Оскільки Лупу зволікав час і далі, гетьман вирішив примусити його виконати умови Ясського договору. На шляху українських повстанців, у складі яких був і Тиміш Хмельницький, стояли коронні війська на чолі з М. Калиновським. Потім полонений козак Уманського полку Олекса Савраний твердив на допиті, що Тиміш Хмельницький командував тоді військом із трьох полків (Чигиринського, Уманського та Жаботинського). Досі було відомо про існування тільки Жаботинської сотні, але не можна виключати існування, хоч і короткочасне, й Жаботинського полку. За іншими даними, у битві брали участь також Канівський та Корсунський, можливо й Ніжинський, полки, в т. ч. чимало т. зв. випищиків (козаків, які були викреслені з реєстру). Сучасний польський історик В. Длуголенцький вважає, що всього на українському боці було 24 тисячі козаків та 7 тисяч ординців, а на польському — начебто вдвічі менше. Українське військо було поділено на три частини, і Тиміш командував саме авангардом (3–6 тисяч козаків та ординці Карач–бея). Він із Тарасівки рушив на Брацлав і Ладижин, а його піхота щодня долала близько 40 кілометрів, що було для неї тяжким випробуванням. На день пізніше вирушили основні сили на чолі з самим Богданом Хмельницьким, які обрали інший шлях (через Торговицю та Умань). Розділення української армії на три частини, дезінформаційні заходи Богдана Хмельницького досягли своєї мети: польний гетьман коронний Марцін Калиновський недооцінив силу української армії і тому вирішив атакувати. Але в ході генеральної битви під Батогом (1–2 червня 1652 р. ) польське військо було дощенту розгромлене, а сам Калиновський загинув. Тиміш Хмельницький одним з перших переправився через річку і дав бій кінноті Калиновського. Потім, на завершальній стадії битви, він відзначився успішним ударом на ворожий табір з тилу. Після перемоги повстанці обложили Кам’янець–Подільський. Тиміш Хмельницький, який у цей час чомусь посварився з батьком, йшов тоді в авангарді, командуючи Чигиринським, Уманським та Жаботинським полками. У середині червня 1652 р. козаки з’явилися в околицях міста. Тиміш звернувся з листом до Кам’янецького магістрату з вимогою дати викуп, але безуспішно. Почалася облога міста. Хоча вона й затяглася і закінчилася безрезультатно, але шлях на Молдавію було відкрито… Богдан Хмельницький тут же послав до Ясс свого представника Іллю Мануйлова з вимогою, щоб Лупу врешті погодився на негайний шлюб своєї доньки з Тимошем (тоді ж гетьман написав, видно, з цього ж приводу і сину). Цей шлюб був потрібний гетьманові для посилення впливу на Молдавію, зміцнення позицій Української держави, піднесення авторитету роду Хмельницьких. Водночас, як вважають авторитетні українські (В. Смолій, В. Степанков) та польські (З. Вуйцік) історики, гетьман «не врахував належним чином негативних наслідків втручання у розстановку політичних сил у цьому регіоні, що… могло швидко перекинути потенційних союзників (Валахію й Трансільванію) у супротивний табір». Як свідчать деякі джерела, уже сам факт весілля Тимофія й Роксанди викликав серйозне занепокоєння у правителів названих держав. Окрім цього, Богдан Хмельницький явно недооцінив підступність і політичний авантюризм молдавського воєводи, який також прагнув поширення свого впливу на сусідні країни. Відомо, що в 1652 р. він таємно пішов на угоду з австрійським імператором, спрямовану проти Дьєрдя ІІ Ракоці — правителя Трансільванії. Молдавський господар знову був змушений капітулювати і послав свого племінника заручником у Чигирин. Приблизно тоді ж (15. 08. 1652 р. ) він надіслав запрошення на весілля почесним гостям, серед яких мав бути зокрема Янош Кемені — командувач військ Трансільванії. Тиміш Хмельницький негайно вирушив до молдавської столиці. Його супроводжував 3–тисячний загін «сватів» на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським, генеральним обозним Тимошем Носачем та переяславським полковником Павлом Тетерею. Форсувавши Прут, загін заночував у Бельцях, а 29 серпня 1652 р. в’їхав до Ясс. Як зазначив сучасник, «полковники були на добрих конях, всі в польських шатах». Переговори розпочалися в напруженій атмосфері, але згодом усе було вирішено у добросусідському дусі, і обидві сторони зійшлися на тому, що довгоочікуване весілля і українсько–молдавський союз підуть на користь обом державам. Молдавський літописець Мирон Костин, палкий прихильник польської орієнтації, який був присутній на весіллі, злісно відгукнувся про цей шлюб у своєму творі: «Велика різниця як родин, так і натур! З цього боку господар, що панує з 18 років, цесар з багатством і широкою славою, а друга сторона тільки два роки як вийшла з селянства. Русинки з Ладо, Ладо з усіх кутків, а сам зять лише назовні чоловік, а по натурі звір». При цьому Костин не зупинився навіть перед брехнею, бо Хмельницький був шляхетського роду, принаймні козацького! Саме весілля було описане його свідком — теж кимось із пропольськи налаштованих молдавських бояр або й польським агентом, який не пошкодував чорної фарби для Тимоша і для козаків. Один із таких авторів навіть навів у цьому зв’язку анекдот: «Убогий русин, коли просив багатшого віддати заміж за свого сина його дочку, то її мати відповіла: «Отче! Біс його мати, як же закортіло собачому хребтові соболиного хвоста! » Інший автор дав розгорнутий опис (один з його списків було нами виявлено у відділі рукописів бібліотеки Чарторийських у Кракові під номером 3923), який містить у собі і деякі важливі подробиці весілля, що відбулося після свята Успіння Пресвятої Богородиці (припадало на 25 (15). VІІІ. 1652 р. ), отже й після Успенського посту. 16 серпня 1652 р. Тиміш Хмельницький і його ескорт стояли в Ямполі, чекаючи на прихід великого ворника (канцлера) Фоми — офіційного представника Лупу. Але той не захотів їхати у Ямпіль. Тиміш відчув якусь пастку з боку Лупу і наполіг на тому, щоб господар дав йому у заклад рідного сина, і це було зроблено. За даними молдавського літописця Мирона Костина, у заручники в Чигирин були послані сини Гавриїла — брата Василя Лупу (Андрій, Раду, Олександр і Енахе); сини Георгія Гіки — другого брата Василя Лупу (Георгій та Стефан), а також сини бояр Ніколає Бугуш та Йон Праеску. 26 серпня, у вівторок Тиміш почав переправлятися. У Сороках його з почестями зустрів як сина від імені господаря великий ворник, подав карету, запряжену шестериком коней, подарував різноманітні вина, мед та інший провіант. Із Сорок Фома провів ескорт аж до Ясс, і цей шлях вони подолали за три дні (Бельці, Прути, Кияни, Ясси). До столиці він в’їхав перед полуднем. Тут йому назустріч виїхав з боярами сам господар з 8 тисячами прегарно вбраного (по–турецьки! ) війська. Козацький загін теж був добре вдягнений, хоч їхні коні і були досить худими. Молдаван вразило, що козаки спускалися з гори лавою, наче атакуючи, під звуки військової музики. З’їхавшись, перші особи зсіли з коней. Тиміш обняв свого майбутнього тестя, а господар його «як батько поцілував» і звернувся до гостей з привітальною промовою. Тиміш стояв наче вкопаний, слухаючи промову, він тільки покусував губи. З українського боку промову у відповідь виголосив Виговський. Потім майбутні родичі поїхали до палацу. Сучасник звернув увагу, що Тиміш Хмельницький був одягнений в атласний кармазиновий жупан та соболину ферязь, підшиту оксамитом. Сідло на його коні було гаптоване золотом і обшите перлами. За ним їхав коштовний ридван із скарбами і 400 простих возів із сіллю, яку козаки взяли для принагідної торгівлі. «Полковники були на добрих конях, всі в польських шатах», відзначив сучасник, але основна маса козаків виглядала не так імпозантно. Коли колона під’їхала до палацу, вдарив салют з гармат, заграла військова музика, потім і турецька та циганська! Господар запросив гостей до своїх багатих покоїв (майже весь ескорт став табором біля палацу), де вів розмову із Виговським, а потім запропонував умитися та перепочити після дороги. Гостям кинулись помагати молдавські слуги, але Тиміш дивився на них, «ніби якийсь вовк з–під дуба». Гетьманич, певно, був не дуже обізнаний зі світськими манерами, бо обернувся спиною до молдавських бояр і почав стригти собі нігті. Під час обіду він мовчав, за що Лупу навіть образився на нього. На другий день Тиміш готувався до шлюбу. Сучасник не каже, у чому полягали ці приготування, зауважив тільки, що багато вбрані молдавські боярині танцювали, а Тиміш курив люльку та дивився на їхні танці. Потім молоді вирушили до церкви. Тиміш їхав на арабському коні, був одягнений у багаті шати, подаровані майбутнім тестем. З ним їхали «дружки» — двоє полковників. Після вінчання Тиміш повеселішав і не втримався, щоб не обняти при всіх молоду, яка йому вочевидь сподобалася. Роксанда теж не була проти шлюбу, навіть наказувала, чекаючи на молодого, співати собі козацьких пісень. Коли молоді в’їжджали до замку, знову били з гармат. Під час бенкету послали по «свашок». Виявляється, в козацькому корпусі знайшлося місце і для українських свах! Ті приїхали спеціальною каретою, причому перед цим вони вже встигли випити за здоров’я молодих. Тиміш був веселим, їв та пив з апетитом, а потім сказав молдавському боярину й дипломату Юрію Кутнарському: «Дякую вельми господареві його мості, є весь достаток, чого більш треба». Після цього заграла турецька музика, гості почали пити за здоров’я Хмельницького (не знати, правда, якого: Богдана чи Тимоша), за союз обох династій, стали бити на радощах із гармат. Тиміш послав по свій оркестр, і той заграв українських пісень, від чого гетьманич особливо розвеселився і наказав козакам, яких багато прийшло на бенкет, пити горілку, що вони й робили аж до пізньої ночі. Одна свашка — козачка Стаська Курпичка — зауважила невдоволені міни бояринь і гостро сказала їм у присутності молодої: «Чи ми до вас на кепство приїхали? Коли ви пишніші від нас, то чому свою дочку за козака даєте? » Згодом свашки стали роз’їжджатися, а молодий увійшов до покою молодої… Потім Тиміш влаштував кінну прогулянку в полі, а наступного дня Лупу дав обід у досить вузькому колі (природно, з Тимошем разом) у присутності членів сім’ї та бояр з їхніми дружинами, а прислуговували їм тільки фрейліни. Тоді Тиміш затанцював з дружиною, їм «служили» (так пише сучасник) Виговський і Тетеря, а Лупу подарував зятеві золотоголову штуку (! ), також «сорок соболів», чотири арабських скакуни, два сідла і двох молдавських румаків, а Роксанді — соболину адамашкову шубку, боярам же — гроші, а Виговському — оксамит, атлас, лисячі та рисячі хутра, 300 «левкових», старшині — гроші, сукно тощо. Само собою Лупу дав за дочкою посаг: 20 000 талярів, 2000 червоних золотих, карету і багато інших речей. Весілля Тимоша Хмельницького помітили і на Заході. Паризький часопис «Gazette de France», який заснував ще знаменитий кардинал Рішельє, згадав про це весілля і не втримався, щоб не мазнути його брудом, написавши зокрема, що Тиміш одразу після весілля двічі побив Роксанду. 6 вересня 1652 р. гетьманич разом із дружиною та її бояринями і козацьким ескортом виїхав з Ясс, а Лупу провів їх аж до того місця, де раніше зустрічав. Тут всі зсіли з коней та попрощалися. Роксанда при цьому заплакала, передчуваючи тривалу розлуку з батьками. Коли ж батько поцілував її на прощання, вона повеселішала, а потім ескорт рушив на схід. Лупу сів на коня, надягнув шапку і повернувся до Ясс… 4 жовтня Богдан Хмельницький сповіщав путивльського воєводу, що його син «з дочкою Василя… к нам зо всею утіхою повернул». Разом з молодим подружжям в Україну прибули посли від Лупу та грецький митрополит Гавриїл, який за дорученням молдавського господаря їхав до Москви. Під час відсутності Тимоша Богдан Хмельницький отримав листа від польного гетьмана литовського князя Януша Радзивілла (він тоді був фактично командувачем військ Великого князівства Литовського), який до того ж став родичем Хмельницьким, як вище говорилось. У своєму листі він пропонував задля миру віддати Юрія Хмельницького або його сестер у заручники до Варшави, а Тимошу Хмельницькому могло б бути дано якесь прикордонне староство. На це гетьман не дав згоди… У другій половині листопада 1652 р. Тиміш Хмельницький разом з батьком та генеральним писарем І. Виговським приймав царського гінця І. Юденкова. Після прибуття до Чигирина Богдан Хмельницький дав молодим місто Смілу, де вони й поселилися. Активні дипломатичні дії гетьмана України викликали занепокоєння серед панівних кіл Речі Посполитої, імперії Ґабсбургів, Трансільванії, Валахії та Кримського ханства. Вони стали підбурювати молдавську опозицію до виступу проти Лупу, що й сталося наприкінці березня 1653 року. Внаслідок державного перевороту молдавський престол посів Георгій Стефан, а Василь Лупу з дружиною і сім’єю мусив тікати з Ясс до Кам’янця–Подільського. Перед цим Лупу встиг направити до Богдана й Тимоша Хмельницьких прохання про допомогу. Його посол Міхалецький прибув спочатку до гетьманича. Останній з В’язівка (нині — смт Городищенського району Черкаської області), а можливо і з Сміли, відправив послів до Лупу, обіцяючи швидку допомогу. Дещо пізніше Міхалецький прибув у Чигирин до Богдана Хмельницького. Гетьман передав через нього листа молдавському господарю від 18. 04. 1653 р., в якому зокрема зазначалося: «…висилаю на допомогу… свого сина з кількома тисячами війська». Після цього Міхалецький повернувся до В’язівка, 19 квітня взяв листа від Тимоша Хмельницького і вирушив до Кам’янця–Подільського. Цей лист Тимоша Хмельницького від 19. 04. 1653 р. єдиний, що вцілів, і то тільки тому, що був перехоплений польськими вояками. Він зберігся у польському перекладі і мав такий зміст (подаємо в перекладі сучасною українською мовою): «Ясновельможний милостивий господарю землі Молдавської, мій вельми милостивий пане отче і добродію. Як я через перших своїх посланців повідомив вашу господарську милість, так і тепер через пана Міхалецького, посла вашої господарської милості, повідомляю, що я вирушив з місця у велику суботу. Зволь, ваша господарська милість, вислати мені назустріч своїх послів, котрі б повідомили мене, де я маю прийняти вашу господарську милість. А втім, віддаюся ласці вашої господарської милості. З В’язівка, у велику суботу увечері. Найзичливіший син і слуга вашої господарської милості Тиміш Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, рукою власною». Цікаво, що лист він підписав як гетьман, а не гетьманич! Таким чином, з волі Богдана Хмельницького його син уживав гетьманський титул у міжнародних зносинах, що зайвий раз свідчить про династичні плани вождя Національно–визвольної війни. Як вважають В. Смолій і В. Степанков, намір Богдана Хмельницького відновити свого свата на престолі «був серйозною політичною помилкою, оскільки не лише втягнув Україну в гостру конфронтацію з Валахією й Трансільванією, а й підштовхнув їхніх правителів до укладення воєнного союзу з Річчю Посполитою, що різко погіршило міжнародне становище козацької держави. Хмельницький припустився й іншого прорахунку, поставивши на чолі Брацлавського, Кальницького, Корсунського та Уманського полків (загалом близько 8 тисяч козаків) свого сина Тимофія, який, крім особистої хоробрості, ще не мав достатнього досвіду полководця й вирізнявся надмірним честолюбством, упертістю й запальністю». Однак спочатку кампанія складалася сприятливо для українських військ. Тиміш виявив рішучість і оперативність, він блискуче виконав намічений його батьком оригінальний план «бліцкриґу». Гетьман зважився розділити свої війська: основна частина тримала оборону від можливого польського нападу, а менша була кинута в молдавський похід. Тиміш виступив негайно, з’єднавшись із тестем, а вже за 6–7 днів став на молдавському кордоні! Разом з ним і Василем Лупу були такі досвідчені старшини, як–от: генеральний обозний Тиміш Носач, вінницький полковник Іван Богун та уманський полковник Йосип Глух, осавул Демко Лисовець, але Тиміш був серед них уже не учнем, а рівнею. Ще на Брацлавщині до козацьких лав долучилося близько 2 тисяч опришків, яких очолював Грицько (Герцерко). До корпусу долучився також ногайський мурза Оксакал з невеликим загоном (2000 ординців), яким за участь у поході заплатив Лупу. Форсувавши Дністер, військо захопило Сороки і в милі від них раптово вдарило на світанку на сонну прикордонну сторожу (2 тисячі молдаван, валахів та поляків). У короткому бою майже вся сторожа була знищена, а решта потрапила у полон, мало кому вдалося втекти. Московський посол Б. А. Репнін 2. 06. 1653 р. зустрівся у Смоленську з польським шляхтичем Петром Скридло, і той повідомив його зокрема про те, що Тиміш Хмельницький з 8–тисячним військом козаків і татар провів до Молдавії грецького митрополита, а потім поспішив на допомогу батькові, який вів бої проти коронних військ в районі Зборова. Скоординований удар з двох боків закінчився перемогою українського війська. Але Скридло очевидно плутано розповів про Батозьку битву 1652 р. і в його повідомленні цінною є тільки згадка про грецького митрополита (Гавриїла? ). Отже, після бою під Сорокою Лупу лишився на українському боці в сотенному місті Рашкові, а Тиміш пішов на Ясси. Біля села Кочені він перейшов Прут, а 30 квітня став у милі від табору Георгія Стефана і союзних йому трансільванських військ на чолі з їхнім командувачем Яношем Кемені. Біля села Попрікані козацька кіннота прорвала ворожу лінію оборони і змусила союзників тікати; за деякими даними, ті втратили аж 20 тисяч вояків (кількість явно перебільшена). Хоча союзники знову зібралися із силами, але українське військо рушило на Ясси, відбиваючи ворожі удари. Невдовзі Тиміш узяв Ясси і сів у господарському палаці, а його козаки стали поруч табором. Гетьманич послав слугу Василя Лупу до тестя у Жванець з листом, у якому повідомляв про «очищення» Молдавії і закликав знову сісти на престолі, що й було зроблено. Видатний український історик Михайло Грушевський високо оцінив дії Тимоша Хмельницького, якого порівняв з циклоном: «За два тижні поспіти з Чигрина до Ясс і вигнати семигородського пораженця — блискавичний кидок високої марки, що мусіло зробити сильне враження». Тиміш після прибуття Лупу до Ясс перейшов з табором у Галату — монастир у ясському передмісті. І Лупу, і Тиміш Хмельницький, очевидно, звели–таки рахунки зі своїми політичними противниками у Молдавії, бо чимало значних осіб кинулися тікати за кордон, досягши навіть Стамбула. За деякими даними (щоправда, з ворожих рук), Тиміш повівся з молдавськими союзниками зверхньо і жорстоко, навіть дав наказ козакам стратити Юрія Кутнарського, що був противником українсько–молдавського союзу і шлюбу Тимоша з Роксандою. Така ж доля мала спіткати й ворника Тому та вістерника Йордакі, але Лупу вдалося їх захистити, хоч і з великими труднощами. Тут виявилися і вади вдачі гетьманового сина: запальність, жорстокість, самовпевненість, політична незрілість. У дискусії зі своїми полковниками про наступні дії Тиміш навіть вихопив шаблю і поранив у руку Івана Богуна (за іншими даними — Демка Лісовця). На жаль, і Лупу не задовольнився виконанням своєї програми–мінімум, тобто повернення монаршого престолу. Він вирішив скористатися присутністю українських полків для розгрому валаського господаря Матія (Матвія) Басараба та захоплення Валахії (у той час ідея об’єднання під однією владою двох держав близьких романських народів постійно була на порядку денному! ), тому й підбурював Тимоша перенести воєнні дії на терени Валахії. Тиміш таки вирішив розвинути успіх і не дуже дослухався до порад досвідчених українських полковників. Він вирішив розбити Матія Басараба попри те, що останній пропонував козакам великі гроші за відмову від походу. А ця виправа, між іншим, потягла за собою загострення відносин України–Гетьманщи–ни з Османською імперією та Кримським ханством, турецький уряд наказав арештувати українських посланців до султана. Тиміш Хмельницький і Василь Лупу, незважаючи на заперечення досвідчених козацьких полковників, виступили у валаський похід і стали спочатку біля міста Васлуй коло ріки Бирлад. Тут гетьманич влаштував огляд всього війська. Воно нараховувало насамперед 12 тисяч козаків на чолі з Іваном Богуном та Тимошем Носачем і 2 тисячі подільських опришків на чолі з Гречкою; були присутні також молдавські, в т. ч. й німецькі, частини, де зібралося 8 тисяч вояків. У Валахії на них три рази (за деякими даними — чотири) нападали об’єднані війська Матія Басараба та трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці, але щоразу зазнавали поразки, зокрема під Римником. Вони пробували здобути мир ціною викупу, але переможці прагнули розвинути успіх. На сьомий день гетьманич та господар підійшли до міста Тирговіште, і там сталася генеральна битва. Тиміш рвався в бій, і в перший день битви козакам удалося потіснити валахів, хоча й загинуло при цьому два сотники. Тиміш форсував ріку Тележину, але невдало поставив табір, розділивши його на три частини. Він не дав війську й перепочити, хоча на цьому наполягав його тесть. До того ж він чомусь не хотів розпочати битву одночасно з молдаванами, можливо, підозрюючи їх у зрадливих намірах. На прохання тестя розпочати битву Тиміш відповів: «Якщо, панове, почнете битву, то і я прибуду». Між тим ворог уводив до битви свої переважаючі сили і зручно використовував добре знайому йому місцевість. Спочатку молдавани брали гору, але Тиміш запізнився з допомогою, і в результаті атака захлинулася. Тоді вдарили українські козаки. Коли ж по них артилерія дала залп, вони одночасно кинулися на землю і ядра не завдали їм суттєвої шкоди. Тоді козаки розпочали стрілянину у відповідь і одразу поранили валаського господаря Матвія кулею в ногу, вбили під ним коня. Якби не сильний удар польської кінноти по козацькій піхоті, довелося б Матвію сутужно. А так підупав дух як молдаван, так і українців… Тиміш, очевидно, розгубився, бо навіть не дав команди, де копати укріплення, як це звичайно робили козаки в аналогічних випадках. У цей момент шість молдавських полків перейшли на бік валахів, а решта почала тікати. На додачу раптово вдарила гроза з градом, яка била в обличчя козакам і підмочила їм порох, а в бою лише холодною зброєю козаки поступились переважаючим силам ворогів, яким вдалося розірвати табір. У цій битві полягло півтори тисячі козаків… Тиміш пробував створити єдиний табір, але було вже пізно, бо молдавани втекли. Тоді козацька кіннота разом з Тимошем та Лупу й собі кинулась через Градіште до Ясс (туди вони прибули 3 червня і відпочивали там 10 днів), втік з кількома опришками й Гречка, а піхота на чолі з Іваном Богуном та Йосипом Глухом таки спромоглася поставити укріплений табір і боронилася до ночі. Потім вони підпалили частину возів, а самі розпочали організований відступ «оборонною рукою», тобто під прикриттям табору з возів. За іншими даними, їхній відступ полегшила фальшива вість про підхід орди чи прибуття іншої підмоги для Лупу, що налякало волохів і змусило відступати. Козацька ж піхота, хоч і зазнала втрат, але дійшла до Ясс. Тиміш запросив тоді у батька допомоги, але спочатку той не дав її, гніваючись на сина через поразку. До того ж Богдан Хмельницький з дня на день чекав наступу коронних військ на Україну і розпорошення сил могло фатально позначитися на долі всієї кампанії. Тим часом проти Лупу виступили об’єднані сили Георгія Стефана, правителів Валахії та Трансільванії, ще й польська підмога. Лупу зібрав тільки 4 тисячі війська і не міг швидко дістати допомоги, тим більше, що турецький султан Мухамед ІV зволікав, тому він знову звернувся до Тимоша Хмельницького. Той із своїх невеликих сил міг дати йому тільки 200 козаків на чолі з уманським полковником Глухом. Із своїм військом Лупу програв ще одну битву і мусив з козаками Глуха відступати в Україну (потім він із сім’єю укріпився в сучавському замку, де сховав і свої багатства). Тиміш повернувся додому разом з Носачем і невеликим козацьким загоном і вже 7 липня був у Смілі. 8 липня він разом з братом Юрієм був присутній на прийомі царського посольства, очолюваного А. Матвєєвим та І. Фоміним, а 25 липня з батьком дав послам прощальну аудієнцію. Прийом чергового московського посольства 25 серпня пройшов без Тимоша (з дітей гетьмана присутнім був лише Юрій Хмельницький), бо старший гетьманич виступив у свій третій і останній молдавський похід… Тоді справа дійшла до чергового перевороту, і Лупу знову потіснив Георгій Стефан (молдавський господар у 1653–1658 рр. ), якому поміг трансільванський князь Дьєрдь ІІ Ракоці. Богдан Хмельницький не утримався від нового походу, незважаючи на те, що підтримка Лупу в таких умовах і в такий спосіб консолідує союз проти нього Молдавії, Валахії й Трансільванії, які об’єктивно ставали союзниками Речі Посполитої. Гетьман, певно, вважав, що допомога родичу й збереження українсько–молдавського союзу за сприятливих умов, насамперед у разі успіху воєнного походу, змусять Валахію й Трансільванію переглянути свою зовнішню політику. На карту було поставлено дуже багато. Та не знав старий батько, виряджаючи у похід свого старшого сина, що бачить його в останній раз… Гетьманич виступив у похід 13 серпня 1653 р. і швидко прибув зі своїм 6–9–тисячним військом до стін Сучави, де була його теща з сім’єю і де був скарб Василя Лупу. Відвернувши увагу ворожих військ, він зумів узяти ворожі позиції, з’єднався з обложеним гарнізоном і почав будувати власний табір під стінами міста. Польський хроніст Рудавський віддав належне військовим талантам гетьманича: «Тимофій однією лише славою свого імені здобув перемогу над ворогами і тріумфально вступив до фортеці. Він був щасливішим від Цезаря: прийшов і переміг, навіть не побачивши ворога». На другий день він пішов з гарматами до монастиря Драгомирна і взяв його. При цьому монастир і бояри, які там укрилися, були жорстоко пограбовані. Тим часом Георгій Стефан умовив своїх союзників негайно вдарити на козаків, доки вони ще недостатньо укріпилися. Зав’язалися тяжкі бої. Проти українських військ та невеликих сил союзних їм молдаван (близько 2 тисяч) була кинута об’єднана польсько–молдавсько–трансільванська потуга. Відчувши ворожу перевагу, Тиміш негайно послав до Чигирина по підкріплення, зокрема лист такого змісту був адресований генеральному писареві І. Виговському і до рук останнього потрапив наприкінці серпня. Але у гетьмана не було сил, щоб одночасно стримувати потенційний польський наступ і відправити частину свого війська до Молдавії. Тому він написав синові листа, просячи його триматися до останнього, але це послання було перехоплено Г. Стефаном. Одночасно він прагнув досягти миру з Річчю Посполитою, проте безуспішно. Тиміш Хмельницький виявив себе під час оборони Сучави хоробрим вояком. За свідченням арабського мемуариста Павла Алепського, гетьманич «щодня виходив на ворогів і побивав їх тисячами, ніхто не міг протистояти його великій відвазі. Щодня виїздив з табору з невеликою купкою людей на буланім коні, котрого дуже любив; побивав, ранив і гонив ворогів; достовірні люди оповідали про нього, що він убив з власної руки 1300 німців… Скільки жалю завдав він полякам — значним і простим; сам один з власної руки вбив їх кілька тисяч». Спочатку блокада Сучави була нещільна і козаки боронили місто й замок без особливих втрат, навіть влаштовували бенкети, як от 9 вересня. Цей бенкет дав привід говорити про розгульне, навіть розпусне життя Тимоша. Деякі з молдавських дам поскаржилися на Тимоша його тещі, але той її грубо вилаяв, погрожуючи забити її сина. Тещі навіть довелося заплатити велику суму грошей (100 тис. угорських червінців) Тимошу і його козакам. Недипломатично гетьманич повівся і зі своїми союзниками — ординцями. Запідозривши одного з мурз, який походив із значного кримського роду, він наказав стратити його. Навіть коли б ці підозри і мали під собою ґрунт, варто було діяти в інший спосіб. А так непотрібна суворість і прямолінійність Тимоша призвели до того, що невеликий татарський загін покинув своїх союзників. Більше того, кримський хан дозволив тисячі ординців прибути на підмогу Г. Стефану та трансільванському командувачу Яношу Кемені. Коли ворожих сил стало більше і вони взяли Сучаву у міцне кільце, у місті став гостро відчуватися брак води, провіанту й фуражу. Козацькі коні почали здихати, трупний сморід отруював повітря. Але козаки, хоч і мусили їсти кінську шкіру, трималися стійко, сподіваючись на допомогу від гетьмана, який дійсно уже вирушив у похід. У ході одного із жорстоких боїв (12 вересня) козаки завдали ворогові тяжких втрат, але тут Тиміш дістав смертельну рану. У цьому випадку джерела незначно розходяться у своїх свідченнях: за одними даними Тимоша було поранено з гармати у бік, за іншими — в ногу, яку довелося відрізати, а гетьманич помер через три години. Деякі додають, що Тиміш Хмельницький робив тоді обхід артилерії на замкових валах, деякі пишуть, що шатро гетьманича шпигун позначив зеленою фарбою і саме туди скерував вогонь угорський пушкар. Достовірніші свідчення змальовують смерть Тимоша таким чином: гарматне ядро вдарило чи то в козацький віз, чи то у гарматне колесо, і одним з їхніх уламків тяжко покалічило ногу гетьманича в ділянці коліна. Виникла інфекція, розпочався «антонів вогонь» (гангрена), ампутація ноги не зупинила її, і Тиміш помер за три–шість днів (його смертельну рану козаки таїли від ворогів). За словами польського хроніста Рудавського, тіло гетьманича так розпухло, що ні одна з одежин Василя Лупу не могла його вмістити, хоч той і був досить тілистий. Перед смертю Тиміш устиг сповідатися священику і довідатися про радісну новину: Роксанда народила йому двох хлопчиків–близнюків (за даними австрійського дипломата С. Реніґера — одного сина)… Смерть Тимоша Хмельницького викликала радість у ворожому таборі, що передали деякі польські хроністи, як от Самуель Твардовський («здохлий пес не кусає»). У такому ж дусі висловилися В. Коховський та інші, навіть кримський хан начебто сказав: «Хотів до чорта, то хай тепер і йде до нього». Прихильний до України Павло Алепський з гіркотою писав про загибель Тимоша Хмельницького: «…Це був герой, про якого ми ще не знали в історії, немає в ній прикладу такої відваги та сили». Серед обложених козаків ця смерть викликала жаль і занепад духу. Із загибеллю спадкоємця молдавського престолу багато в чому втратила сенс і оборона Сучави. Щоб запобігти смерті від голоду чи від ударів переважаючих ворожих сил, козаки почали мирні переговори. Новий командувач — полковник Микола Федорович (Носачик) добився 9 жовтня досить пристойних умов капітуляції: козакам (їх залишилось понад 4000) гарантувалося не тільки життя, але й вільний вихід із Сучави і повернення в Україну із зброєю, включно з гарматами і прапорами. Це й було вчинено. Тіло Тимоша Хмельницького козаки забальзамували, поклали в труну, обшиту оксамитом ззовні і всередині, вкрили білим покривалом з нашитими червоними та чорними хрестами, засипали сіллю, щоб тіло не розклалося, поклали на воза і так повезли в Україну, а Сучавою оволодів 10 жовтня Георгій Стефан. Останній дав наказ покалічити дітей Лупу: розпороти носа його синові (своєму хрещенику! ) та вухо його дочці, щоб вони не могли претендувати на панування. Вирушивши табором з–під Сучави, козаки досить швидко дісталися Умані. Там їх зустрів гетьманський свояк Павло Яненко, який очолив траурну процесію. (Федоровича було взято під арешт, а потім начебто й страчено). 2 листопада у Суботові її зустріла вбита горем Роксанда. На прохання гетьмана скрізь по церквах поминали покійного, правили панахиди. Потім тіло гетьманича перевезли до Чигирина (його супроводжувала Роксанда), де ще в полі їх зустріло духовенство в ризах і з образами. При в’їзді до Чигирина назустріч вийшли сама гетьманша (Ганна Золотаренко–Хмельницька), молодший брат Юрій, сестри, наказний полковник Василь Томиленко і козаки. Коли тіло заносили до церкви, козаки стріляли з рушниць, а в місті били гармати. Померлого поки що не ховали, постійно читали над ним Псалтир. Духовенство склало панегірики на честь покійного, польський хроніст Рудавський передав чутку, що Тимоша оголосять славним мучеником, який поліг у боротьбі за православну віру («грецькі лестощі наділили небесними почестями і проголосили славним мучеником»). Пізніше прибув Богдан Хмельницький і відбувся похорон. Гетьманича поховали у Свято–Михайлівській церкві у Суботові. Над гробницею гетьманича за козацьким звичаєм повісили велику корогву, на якій було намальовано кінний портрет покійного з мечем у правій руці і з булавою у лівій. На передньому плані було зображено також Молдавію, спадкоємцем престолу якої мав бути Тиміш. За свідченням Павла Алепського, який брав участь у панахиді, що її проводив антіохійський патріарх Макарій над гробницею гетьманича 13 (3) серпня 1653 р., «ця картина викликала сльози глядача». Пізніше Богдан Хмельницький збудував у стилі козацького бароко прекрасну Свято–Іллінську церкву, яка збереглася донині. Саме у цей храм і було перенесено тіло гетьманича. У 1657 р. поруч було поховано і його батька — Богдана Хмельницького. Але лежати спокійно прахові гетьманича не судилося. Згідно з Чернігівським літописом у 1664 р. польський воєначальник Стефан Чарнецький спалив Суботів і наказав витягти з трун тіла батька й сина Хмельницьких і спалити їх. Але цю версію заперечували деякі українські історики, насамперед академік І. Крип’якевич. Є й переказ про те, що суботівці зуміли десь перепоховати останки Хмельницьких, щоб вони не дісталися на поталу ворогам. Археологічні розкопки, які проводилися у Свято–Іллінській церкві, виявили рештки декількох чоловічих поховань ХVІІ ст., але й досі неможливо твердити, чи вони мають якесь відношення до Богдана й Тимоша Хмельницьких… Доля дітей Тимоша Хмельницького невідома. Оскільки про них не згадують джерела, ймовірно, вони померли ще малими. Хоча в історії всяко буває… Роксанда зі своїми служницями (українками та молдаванками) тривалий час жила в Cуботові. Є дані, що до неї сватався у червні 1654 р. претендент на молдавське господарство Михай Петрашкевич (племінник Костянтина Щербана), а у 1657 р. — Юрій Немирич, старшина з найближчого оточення Івана Виговського, але до шлюбу справа не дійшла. Свекор подарував Роксанді три маєтності, одна з яких — поблизу Рашкова — сотенного міста Подністровського полку, і вона переїхала туди у 1658 р., вже по смерті Богдана Хмельницького. На той час її батька Василя Лупу вже не було серед живих. Він хотів добитись повернення собі молдавського престолу, але турецький султан Мухамед ІV замість підтримки кинув його у в’язницю, де Василь і помер. Сучасна польська дослідниця Ілона Чаманська вважає, що Роксанда вдруге вийшла заміж, цього разу за якогось козацького полковника Яна (Івана) Антоновського. Того ж 1658 року Г. Стефана було скинуто з престолу, яким оволодів брат Роксанди — Стефаниця. Останній вирішив захопити Рашків і забрати сестру до Ясс, наміряючись у перспективі схопити Костянтина Щербана, однак зазнав поразки, більше того, дав привід козакам здійснити ще один похід на Ясси. Роксанда й потім жила у Рашкові і на початку 1660 р. послала свого слугу Георгія Каріазі до московського царя Олексія з тим, щоб він підтвердив її права на три маєтності (подаровані свого часу свекром). У травні 1660 р., а також у березні і травні 1664 р. вона знову писала до царя, просячи матеріальної допомоги і натякаючи на своє бажання жити в Москві, бо в Рашкові дійсно не припинялися воєнні тривоги, а всі її родичі повмирали. Просила вона і за чоловіка однієї із своїх служниць Василя Колачинського, який їздив до Москви у складі посольства Юрія Хмельницького, але через перехід останнього на польський бік Колачинського було арештовано і посаджено у в’язницю в Нижньому Новгороді. Наступного року козаки промосковськи налаштованого полковника Василя Дрозда пограбували продовольчі запаси Роксанди, і вона була змушена звернутися до польських військ, але її листа було перехоплено. Дрозд прибув до Рашкова і наказав побити Роксанду, а все її майно конфіскувати. Але невістка гетьмана вижила після тяжких побоїв. Відомо, що вона листувалася з гетьманом Петром Дорошенком, а у травні 1666 р. повідомляла його про важливі новини у Молдавії. Вона зверталася й до царя з проханням про матеріальну допомогу у 1671 році. У 1679 р. її племінник став Вселенським (Константинопольським) патріархом під іменем Яків і перебував на патріаршому престолі майже 11 років із перервами (1679–1682, 1685–1686 і 1686–1690 рр. ). Очевидно, ця обставина спонукала Роксанду повернутися в рідні молдавські краї. Певною мірою про це свідчить і її розписка на 100 лей, дана у 1686 р. ігуменові Галатського монастиря у Яссах. Роксанда осіла у місті Нямц, відомому славним Нямецьким монастирем, але й тут їй не вдалося уникнути лихої долі. Ян ІІІ Собеський відновив у 1689 р. війну проти Османської імперії, польські війська спробували повернути Молдавію під протекторат Речі Посполитої. Запалали молдавські міста… За свідченням молдавського літописця Йона Некулче, «зарізали тоді ляхи пані Рoксанду, дочку воєводи Василя, у фортеці Нямц» (це сталося до травня 1689 р. ). Про смерть Роксанди і пограбування майна свідчив і її племінник — Константинопольський патріарх Яків у грамоті від 10. 05. (30. 04. ) 1689 р. та молдавський господар Костянтин Кантемир у грамоті від 11(1). 05. 1689 року. Тиміш Хмельницький прожив коротке, але яскраве життя. Про це свідчить і велика увага до його постаті тогочасних літописців та хроністів, як українських (Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін. ), так і зарубіжних. До постаті гетьманича не раз зверталися українські письменники, наприклад Михайло Старицький (трилогія «Перед бурею», «Буря», «Після бурі»), Павло Загребельний («Я, Богдан»), Роман Іваничук («Мальви»), а деякі навіть робили його головним героєм своїх творів: О. І. Рогова «Тиміш Хмельницький» (1918), Олексій Пахучий «Тиміш Хмельницький, син Богдана» (1992), Юрій Радзикевич та ін.

Юрій Хмельницький

⇐ Предыдущая 123 4 5 Следующая ⇒