Annotation 5 страница

А за десять хвилин знайшовся й хазяїн балакучого птаха. На коді нуль-дев’яносто сім. Почувши традиційне «Чи не зникав у вас синій папуга? » — питання, на яке в столиці їм відповіли щось про зелених чортенят, на коді нуль-шістдесят сім закликали спати і не морочити людям голови, а на нуль-п'ятдесяти міцно вилаялися й кинули слухавку — дядько, судячи з голосу, ще не старий, схвильовано вигукнув: — Так! Був! Зникав! Точніше, зник три доби тому! А ви хто? Ви знайшли його? Він у вас? Звідкіля ви дзвоните? Ви бачили моє оголошення в рекламній газеті? Сам не знаю, навіщо я його дав. Адже ясно, як божий день, що птаха викрали на замовлення. Зламали двері, і… То хто ви такі? Данилко, якого, як найбільш спокійного і врівноваженого, Команда Мрії одноголосно делегувала на проведення перемовин, детально все пояснив. І те, хто вони такі, і як та де знайшли папугу, і звідкіля дізналися номер телефону, і в яких саме умовах транспортували птаха. Почувши це, дядько аж зубами зарипів від злості. — Мерзотники, — вилаявся він на адресу викрадачів — чи лише доправників? — Поганці безсердечні. Їх би запхати до труни площею півметра — якої б тоді заспівали?! Але ж зараз усе гаразд? Ви його звільнили? — Так, ну звісно ж, — відповів Данилко, тамуючи посмішку — власник папуги виявився майже таким же балакучим створінням, як і його підопічний. Ось хіба що морських термінів у розмові не вживав. А так… — Може, вам передзвонити? — стурбувався тим часом дядько, згадавши, що його номер набрали з поїзда, себто — з мобільного телефону. — У мене є пільги на стаціонарному… — Та не треба, — відмовився Данилко. — Час тисне. Як вас звуть, вибачте? — Ой, це ви мені вибачте, — заметушився дядько. — Я так зрадів, так розгубився… Моє прізвище Сквир. Микита Петрович Сквир. Я орнітолог. — А де ви є? — поцікавився Данилко. І почув у відповідь здивоване: — Удома… — Я здогадався, — щоб не засміятися вголос, хлопчик скорчив страшну гримаску. — В якому місті ви живете? — А, ви про це… В Києві. Працюю в столичному зоопарку. Можна мені поговорити з Флінтом? — То його звуть Флінт? Чудове ім’я. А він не розхвилюється, почувши ваш голос? — Гадаю, що ні. Навпаки, заспокоїться. А потім я батька покличу — він у мене моряк у відставці й яхтсмен… Це він навчив Флінта всього… ну, ви розумієте. Данилко увімкнув на своєму телефоні гучномовець, коротко відрапортувавши в слухавку: — Готово. Говоріть. — Флінте! — голос Микити Петровича, дещо спотворений відстанню та тріском електромагнітних перешкод, звучав усе ж досить чітко для того, аби папуга його впізнав. І Флінт упізнав. Він застрибав по полиці, мов скажений, а потім зненацька перелетів на протилежну полицю й почав тертися об Кабачка щокою — точнісінько так, як це робив найкращій друг Кабасі кіт Тимофій. Друзі, дивлячись на ці «котячі» ніжності, аж роти пороззявляли. А пан Микита говорив далі: — Флінте, друзяко, ти там тримайся, добре? Зараз ми щось придумаємо! Ти скоро будеш удома. Тримайся там, чуєш! І дітлахів не ображай! — Боцмане! — зарепетував Флінт. — Моряк дитину не образить! Де капітан? — На вахті. Зараз підійде… Почувши це, бешкетник Флінт неначе полиняв, за якусь мить утративши весь свій босяцький вигляд, припинив лащитися до поросяти і, як-то кажуть, став навитяжку. Він і справді витягнув шию вгору, немов побачив у себе над головою щось надзвичайно смачне, і прицілювався те «щось» клюнути. А в з трубки тим часом залунав зовсім інший голос — ще досить потужний, гучний, та вже ледь торкнутий памороззю прожитих літ. — Флінте! Микита сказав мені, що ти там! Ти мене чуєш? — Так точно, капітане! — карбуючи кожне слово, відповів папуга. А потім (вочевидь, від надміру почуттів, викликаного знайомим голосом) метнувся до столика, на якому лежав телефон, вражаючого розміру пазурами вчепився за край стільниці й заходився зосереджено дзьобати її поверхню. Звук виходив такий, наче хтось довбав стіну відбійним молотком. — Ось тепер, — тяжко зітхнула Ді, — у нас точно будуть проблеми. Почувши її, капітан скомандував: — Флінте, відставити шум. — Є відставити шум, капітане, — бадьоро згодився Флінт і, відчепившись від столу, повернувся на полицю. — То він що, — з побожним захватом мовила дівчинка, звертаючись до голосу на іншому кінці лінії, — все-все розуміє? І що ви кажете, і що він відповідає? — Усе, люба панно, — відповів капітан. — Дозвольте відрекомендуватися — Петро Макарович Сквир, капітан другого рангу у відставці. А ви хто, дорогі рятівники Флінта? — Ми — школярі, — відповів Миколка. — Їдемо на канікули. У нас сусіди підозрілі, і ми… — Ні, зачекай, — раптом перебив друга Семко. — Ми — не просто школярі. Ми — команда Мрії. А Мрія — це таке містечко на Полтавщині. Ми — такі собі місцеві детективи, доволі знані у своєму місті. Усього нас четверо, і п’ятий — Кабачок. Це наше службове порося з видатним нюхом. Ось. Пан Петро засміявся. — І скільки ж розкритих справ на вашому рахунку, детективи? — П’ять. Тобто вже шість, якщо рахувати випадок із Флінтом, — і бровою не повів Семко. Сміх увірвався. — Рахувати, — сказав капітан другого рангу Сквир. — Випадок із Флінтом неодмінно слід враховувати. Ви, до речі, в курсі, що вас чекає винагорода? — Ні, не в курсі, — рішуче відповів Данилко. — І ніякої нагороди нам не треба. Ми це зробили… ну, бо красти не можна. Хоча ми й самі його вкрали, по суті… — Це зовсім різні речі, юначе, — твердо сказав пан Петро, і Данилкові відразу полегшало. — Ага, — відповів він не за статутом. — Вони ж везли те, що їм не належить, ті дядьки. А Флінт у вас такий класний… — Я — красень! — ствердно кивнув папуга. — Я — мрія всіх дівчат! І заходився чистити пір’ячко собі під крилами. — Папуги — давня моя любов, — зізнався пан Сквир. — Мабуть, тому й син орнітологом став — усе життя в нас їх повна хата була, цих птахів. Жінка моя покійна, царство їй небесне, жалілася, що від кліток у квартирі нема де пройти, а папуги вже просто на голову сідають. Так воно й було, власне… Та насправді й вона їх любила. Не менше, ніж я. — Капітане, — поцікавилася Ді, — а Флінт у вас якої породи… чи як це правильно називається? — Вид. Великий гіацинтовий ара, або гіацинтовий макао. Дуже рідкісний, дуже розумний… Мені його подарували друзі з Болівії… — А де це? — пошепки запитав Миколка. — Біля Бразилії, у Південній Америці, — відповів Данилко. — Саме так, — підтвердив капітан Сквир. — Він ще зовсім пташеням був… Таким гарненьким. Я його виховав. Давні індійці, до речі, вважали, що кожна благородна людина мусить за життя навчити говорити бодай одного папугу. — Судячи з того, який він балакучий, — нечемно гигикнув Миколка, — ви дуже благородна людина, капітане. — Ну так, на тому й стоїмо, — підтримав жарт пан Петро. — А як гадаєте, для чого його викрали? — спитала Діанка. — Ваш син вважає, що на замовлення… — Тут я з ним згоден. Як я вже згадував, ці птахи дуже рідкісні. На ринку коштують до десяти тисяч доларів. Хлопці — усі троє — дружно присвиснули. Діанка зойкнула, притиснувши долоні до щік. — Ну нічого, — самовпевнено видав Миколка. — З нами він у безпеці. Йому нічого не загрожує. — Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — порадила Ді, звівши бровенята в одну сувору лінію. — До кінцевої станції шлях дуже далекий. А через стінку від нас їдуть двоє злочинців — і скоріше за все небезпечних. Їм варто лише зазирнути до нас у гості… — Я зараз зателефоную в Сімферополь, — пообіцяв капітан Сквир. — Маю добрих знайомих у Криму — вас зустрінуть і про все подбають. Передасте папугу їм, вони надійні. Скажіть номер поїзду та вагону, і бажано — час прибуття. — Поїзд номер сорок п’ять, прибуває до Сімферополя о першій п’ятнадцять, — відчеканив Данилко. — Ночі, — навіщось докинув Миколка і, впіймавши здивований погляд друга, уточнив. — О першій п’ятнадцять ночі, а не дня. — Якби це був день, я сказав би «тринадцята п’ятнадцять», — відрізав Данилко. І додав, уже в слухавку. — Вагон номер сім. — Молодець! — схвально промовив пан Петро. — Доповідаєш чітко, по-військовому. — У мене татко — морський офіцер, — пояснив Данилко, і чи не вперше відтоді, як вони познайомилися, друзі завважили, що в його вустах це прозвучало гордо. — Он воно що… Бойовий товариш. Добра зміна нам росте! — Не росте. Тобто не зміна. Я… буду журналістом. — Та хоч і двірником — аби людиною лишався. А щодо цього я жодних сумнівів не маю. Ну все, даю відбій, хлопці та дівчата. Бережіть Флінта, добре? — Не хвилюйтеся, — хором запевнила Команда Мрії, — збережемо. А Флінт задерикувато гукнув: — Капітане! Хто до нас з мечем прийде, той від молота загине! Пан Сквир хмикнув, про всяк випадок записав номери мобільників Данилка та Семка, порадив дітлахам замкнутися в купе та уникати зайвого галасу й відключився. Глава 9

Дві години минули спокійно. Двічі телефонував пан Сквир — цікавився, як справи. Флінт щось бурмотів собі під ніс, тобто під дзьоб, але тихенько, ледве чутно, а ще чіплявся до Кабасі з пропозиціями «розігріти трюм» — попити чаю, «завантажити трюм» — поїсти, і «повісити на очі чорні мітки» — поспати. Остання пропозиція, перекладена, за висловом Миколки, з морської на українську всезнайкою Данилком, викликала жваву підтримку в усіх потомлених дітлахів. — Діло каже! — вигукнув Семко, чиї очі, незважаючи на хвилювання, а може, саме завдяки хвилюванню й усім пережитим пригодам, просто-таки злипалися. — Нам варто набратися сил. — Варто, варто! — заторохтів папуга, розпускаючи перед Діанкою хвоста, і зворушливо зазираючи їй в обличчя. — Давай, красуне, поцілуй мене! Ех, пришвартуватися б з такою в тихій гавані! — А це що означає? — засміялася дівчинка. — Флінт каже, що з такою, як ти, можна й одружитися, — і собі засміявся Данилко. Семко, спостерігаючи за цим вибухом веселощів, чомусь насупився. — То ми будемо спати, чи як? — деренчливим, мов стара підвода, голосом спитав він. Діанка замислилася. З одного боку, їй, звичайно, хотілося спати — як і всім. А з іншого… — Що, як ті контрабандисти перевірять люкс? — те, що її бентежило, Ді завжди висловлювала вголос, стверджуючи, що так їй краще думається, і взагалі — озвучена проблема зменшується принаймні вдвічі. — Виявлять, що папуги там немає, і… — І що? — поцікавився Миколка і широко позіхнув. — Що вони зроблять? — Ще не знаю. Але сидіти, склавши руки, вони точно не будуть. Не та публіка… — Твоя правда, Ді, — кивнув Семко. — Від них чого завгодно можна чекати. Ет, шкода, що я не дотумкав вікно відчинити в тому купе. Вони могли б вирішити, що папуга якимось чином звільнився й випурхнув на волю. — Разом із кліткою? — скривився Данилко. — Клітку треба було там покинути, — не відступався Семко. — Тоді б усе здавалося правдоподібно. Ніби папуга сам з неї вибрався і зробив ноги… тобто, крила. — Що вже махати після бійки кулаками, — зітхнув Миколка. — Це навряд чи щось дало б, Семчику, — Діанка, побачивши, як засмутився друг, заходилася заспокоювати його. — Вони… ну, ці бандити, звісно, перевірили, чи вікно зачинене, перш ніж піти звідти. Чим би птах міг його відчинити? Дзьобом? Лапами? Воно ж опускається згори вниз… — А добре було б тих двох знешкодити, — сказав Миколка, думаючи про своє. — Тільки як? — Ніяк. Краще нам підстрахуватися на той випадок, якщо вони все ж виявлять зникнення Флінта. Я піду шукати начальника поїзда. І тутешню міліцію, — з цими словами Діанка попрямувала до дверей. — Тепер у нас є докази. Є телефон справжніх господарів папуги. Вони все підтвердять. Так що нехай «велетня» та «лісовика» затримають за крадіжку… — Хто? Міліціонер та начальник потяга? А крім того, Ді, ти гадаєш, що ці кримінальники так одразу й скажуть: «Авжеж, це ми його викрали, судіть нас, люди, народним судом»? — зіронізував Семко. Діанка насупилася. — А по-твоєму, що вони скажуть? — огризнулась вона. — По-моєму — щось типу «самі ми нетутешні». Мовляв, нас попросили перевезти птаха, ми погодилися, чом би й ні, і про жодного Микиту Сквира, орнітолога, ми й близько не чули. І спробуй довести, що це не так. Між іншим, на поїзд вони сідали разом із нами, у Полтаві, а Сквири мешкають у Києві. — Ну то й що? — Та нічого, Ді! Їм цієї справи не пришити. — От якби дізнатися, як їх звуть, — мрійливо промовив Миколка. — Прізвища, паспортні дані… Я тоді точно б тата потурбував. І якщо вони до чогось причетні, це спливло б. Недарма ж отой «лісовик» про розшук згадував! Отже, мав причини міліції боятися. І ми б їх затримали… — Закричали б «тримайся, хто може! », — хмикнув Семко. — А що робив твій Еркюль Пуаро, Ді? В такій ситуації? — Він не мій, і… він збирав усіх в купе… чи деінде… усіх підозрюваних, і провокував їх на зізнання… Викладав свою версію злочину і звинувачував когось, хто був ні до чого. Справжній злочинець розслаблявся, втрачав пильність. І коли мсьє Пуаро починав говорити вже про істинного винуватця, той навіть не відразу розумів, що йдеться про нього… А потім… — Ні, — категорично забракував Миколка. — Нам це не підходить. Недарма кажуть: що нам, слов’янам, добре, те французам — смерть. Ну, і навпаки. — Пуаро — бельгієць, — машинально виправила Ді. Миколка знизав плечима. — Хай хоч папуас — не про це йдеться… З цими товаришами в одному купе не посидиш. І вже точно в очі не звинуватиш… — Постривай поперед батька в пекло лізти, — зупинив його Данилко. — І мсьє Еркюля ти дарма недооцінюєш. Провокація — це доволі дієвий метод. Тим більше, що ми ним уже користувалися. Не раз. — То що, — втомлено спитала Діана, — мені не йти до міліціонера? — А може, нехай іде? — висловився Миколка. — Іншої нагоди може й не бути. Маковій-молодший як у воду дивився. Однак тоді про це ще ніхто не знав, і Миколку не підтримали. — Нащо ворушити осине гніздо? — знизав плечима Данилко. — Ось прийде Ді, приведе з собою міліціонера… І що? Доведемо ми щось чи ні, ще вилами по воді писано. А от коли вони злізуть з потяга, а на пероні на них чекатимуть ті, хто треба, — тоді буде інша справа. Навіть якщо від викрадення Флінта вони відкараскаються, то, цілком можливо, що їх розшукують — тут Миколка має рацію. Так що… не будімо лихо, доки тихо. — А вони, до речі, в те купе можуть і до кінця шляху не зазирати, — підтримав Семко. — Нащо їм? Вагон спить, папуга мовчить — чого смикатися? — То буде класно, якщо так, — виразно сумніваючись, відповіла дівчинка. — Однак я все ж боюся… — Чого? — Того, Семчику, що все це надто добре, аби бути правдою. Глава 10

І, як виявилося згодом, Діанка мала рацію. Бо доки дітлахи радилися, в сусідньому купе почулося ворушіння. Хтось із злодіїв відкашлявся, зліз зі своєї полиці, довго чимось шарудів — так довго, що розбудив напарника — «велетня». Той лайнувся і звелів: — Перевір, як там товар — чи не здох часом… — Тю, чого б це він здихав? Не сто років їдемо, — прокашляв у відповідь «лісовик» — йому, видно, не хотілося виходити з купе. — Я твоєї думки не питав, дебіле, — розізлився «велетень». — Чув, які ці крикуни ніжні? Мруть у дорозі, мов мухи. А я бабки втрачати не хочу! Може, ти з ковдрою перестарався, і він задихнувся? Тому й мовчить. Одне слово — роби, що велено! Було чутно, як «лісовик» пробурмотів щось нерозбірливе і почовгав до контрабандистського купе. Члени Команди Мрії злякано перезирнулися. — Здається мені, що зараз буде шухер, — зітхнув Миколка. — Біжи, Ді, в перший вагон, а ми тут зачинимося. Тоді є шанси, що всі вціліють. — У бою я — лев, — не забарився похвалитися Флінт. — Мовчи, приятелю, — Данилко заспокійливо погладив птаха по голові. — Ані пари з вуст. Це й буде твоїм бойовим випробуванням. Дівчинка послухалася Миколку, вислизнула з купе і на ватяних ногах кинулася до тамбуру, обережно озирнувшись — чи не побачить її злочинець. На щастя, той усе ще був у купе-люкс. Бігти було важко — поїзд добряче хитало, кілька разів Діанці навіть здалося, що вона впаде. Важкі двері в переходах між вагонами деколи заклинювало, й Ді доводилося відчиняти їх із зовсім недівочими зусиллями. За вікнами, разом із дівчинкою, бігли в нікуди темні дерева, і жовті плями ліхтарів то спалахували на сіруватих шибках вагонів, то гасли, занурюючи шлях Діанки в темряву. До першого вагону вона дісталася за десять хвилин, хоча їй здалося, що це зайняло як мінімум півгодини. Ще хвилин п’ять вона стукала в купе начальника поїзда, намагаючись його розбудити, проте начальник — кремезний дядько років сорока п’яти, мав напрочуд міцний сон. Навіть коли цей добродій відчинив двері і з’явився на порозі купе у зсунутому набакир форменому кашкеті, чорних спортивних штанях та сорочці, защепнутій не на ті ґудзики, здавалося, що він так і не прокинувся. Принаймні спочатку дівчинка й слова не могла вставити в той потік беззмістовних фраз, що лунав із вуст начальника: — Що? Хто стукав? Що горить? Якого… хто стукав? Що горить? Кому не спиться, трясця… хто стукав? — Я стукала, я, — закричала Діанка, підстрибуючи, — щоби дядько спросоння краще її розгледів. — І нічого не горить. В очах у начальника почало трохи розвиднюватися. — То нащо ти стукала, дівчинко? Трясця… спати йди. — Там — напад! — Ді вирішила, що треба переходити до суті справи. Дядечко заморгав. — Де? — У сьомому вагоні. Напад на четверте купе! Начальник поїзда поправив кашкет і відразу перестав здаватися вайлуватим соньком. Зіниці в нього зробилися гострими, як буравчики. — Збройний? Цього Діанка напевне не знала, але вирішила, що для солідності — ну й для швидкості начальницької реакції — збрехати не завадить. — Ще й який збройний! До зубів озброєний! — випалила вона, подумки сподіваючись, що це все ж неправда. Дядько підібрався і навіть якось аж схуд. — Скільки нападників? — Двоє. — Чим саме озброєні? — відступаючи на крок назад, спитав начальник поїзда. Діанка розгублено закліпала очима — невже тікає? — і запищала, мов перелякане мишеня: — Та не знаю я! Чимось! Чимось вони точно озброєні! Я не бачила, чим саме! Я тікала! Бігла щодуху! Я… Та зробіть же що-небудь! В тому купе діти! Дядько знову ступив на поріг. На ньому вже були формені штани і кітель з прикріпленим бейджиком, на якому значилося «Павло Сергійович Святко. Начальник поїзда». В руках Павло Сергійович тримав рацію. — А нападники — теж діти? — з надією в голосі спитав він. — Ні, — втішившись, що зараз говорить правду — ну майже правду, відповіла Діанка. — Здоровенні такі лобуряки. — Може, ви просто шуміли? Або вони напідпитку? Знаєш, як у дорозі буває… — не здавався пан Павло. — Ми не шуміли! — спростувала Ді це обурливе припущення. — А вони злодії! Кримінальники! Я здогадуюся, чого їм від нас треба! — І чого ж? — уже безнадійно поцікавився начальник. Цікаво, подумалося їй, чи злодюги почали штурм саме з їхнього купе, чи перевіряють усі без винятку? Утім, в будь-якому випадку, не можна гаяти часу. І Ді закричала: — Убити всіх, ось чого! Покваптеся! Павло Сергійович здригнувся і кивнув. — Зараз, — заспокійливо мовив він до дівчинки, — я викличу підмогу і піду туди. В сьомий вагон. Подивимося, хто там малечу ображає. А ти тут посидь, добре? Діанка витріщилася на пана Павла, не вірячи своїм вухам. Ці дорослі бувають такі наївні! Невже він серйозно вважає, що щось змусить її відсиджуватися тут, коли друзі в небезпеці? Та нізащо! Однак, будучи не лише хорошим другом, а ще й розумною дівчинкою, і добре знаючи, що дорослі зазвичай чують лише те, що хочуть чути, і терпіти не можуть, коли їм заперечують, Ді кивнула і слухняно мовила: — Так, звичайно. Як скажете. Утішений Павло Сергійович пробурмотів: «От золота дитина», — і рушив до проблемного купе, на ходу повторюючи в рацію «Романе, тривога!.. Романе, як чуєш, прийом? Романе, відповідай на виклик! Це терміново! » Ді дочекалася, коли він зникне за дверима тамбуру, переждала ще кілька нестерпно довгих секунд і також пішла до сьомого вагону. Глава 11

За відсутності Діанки події в четвертому купе сьомого вагону поїзду номер сорок п’ять, відомого під кодовою назвою «Південний експрес», розвивалися блискавично. Втім, спочатку вони як слід розвинулися в третьому купе, куди, немов з рогатки випущений, влетів «лісовик». І загорлав на весь вагон: — Його там немає! Зник! А далі дітлахи почули звук, який буває від падіння тіла. Звісно, самі вони цього не бачили, однак припустили, що «велетень», роздратований цією новиною, від душі вмазав напарнику, і той не встояв на ногах. Подальші репліки «лісовика», в супроводі виразного хлюпання носом, свідчили на користь цієї версії: — За що, Андрюхо? — Тю, — презирливо відкопилив губу Миколка, безпомилково зачувши сльозливі нотки в цьому питанні, — слимак! Ну й злодії пішли! Ніжні, як із дитсадка… Аж нецікаво. — Ось увірветься він сюди — і б’юся об заклад, що вже не буде таким ніжним, — завважив Данилко. Миколка фиркнув. — А хто йому дасть сюди увірватися? Ми вже зачинилися. — Та тебе вбити мало! — кип’ятився тим часом за стінкою невидимий Андрюха. — Ти й миску з вівсянкою не вбережеш! — Я знайду його, обіцяю! — заприсягнувся «лісовик», і щось у його голосі змусило здригнутися оптиміста Миколку. — Він десь тут. У вагоні чи в потязі! — Ти впевнений? Чому? — Клітки теж немає! Сперли! — Отже, так, — підсумував «велетень». — Роби, що хочеш, лазь, де хочеш, хоч по купе, а хоч під вагонами, але якщо за півгодини його тут не буде, я сам з тебе папугу зроблю, зрозуміло? Руки так викручу, що літати зможеш, і кольором теж станеш синій-синій… Як іній на дротах! Чого вирячився? Кругом і бігом марш! — А ти? — образився «лісовик». — А що — я? Я тут головний, — лагідно відповів Андрюха, та від цієї вдаваної лагідності морозом за комір сипонуло вже й Данилкові, і навіть незворушному Семкові. — А в разі невдачі я скерую тебе в небуття, погань. Давай, ворушися! І до сусідів наших не забудь зайти! — Це ще навіщо? — не втямив «лісовик», котрий, судячи з поведінки, кмітливістю не відрізнявся. — На чай! — гаркнув «велетень», не переймаючись тим, що сусіди, про яких він казав, мали напевно почути ці його репліки. — Вони шуміли весь вечір. І хтось у них так дивно розмовляє… не чув? Ну, ти глухий, мов корч, чого ще чекати? Та все ж до них зазирни в першу чергу. І за мить у двері їхнього купе вже стукали зі словами «Відчиніть! ». Треба було озиватися — порожні приміщення не мають звички самі замикатися зсередини. — Хто там? — удаючи заспаного, спитав Семко і навіть позіхнув — для більшої переконливості. Крадій розгублено замовк, але відразу ж здогадався: — Чаю не бажаєте? — Дякую, ми вже пили, — вираз Семкового обличчя красномовно свідчив, що нічого безглуздішого він іще ніколи не чув. — Просимо не турбувати! Добраніч. Звісно, це прохання лишилося невдоволеним — «лісовик» знову затарабанив у двері. — Кави теж не треба! — додав Семко. — Відчиняй, шмаркачу, бо я тобі язик на вуха понакручую, — захрипів неборака-шахрай, оцінивши свої шанси потрапити до купе законним шляхом як нульові. — Я тобі шию скручу! Серце вийму! — Ха! Бачили вже таких! — зухвало вигукнув Данилко. — А вони зараз бачать небо в клітинку! Дайте нам спокій, бо пошкодуєте! — Пусти, я огляну купе, — вкрадливо попросив злодій, зметикувавши, що сила тут може й не зарадити, а зайвий галас навряд чи піде на користь. — Якщо там немає па… того, що я шукаю — тоді я піду. Чесне слово. — Тут нічого немає, — запевнив Миколка, навіщось притискаючи до себе Кабачка — Флінт ще раніше притиснувся до хлопця сам. — А будете хуліганити — ми покличемо міліцію. Почувши цю, правду кажучи, сміховинну погрозу, «лісовик» роздратувався і почав гатити в двері не лише кулаками, а ще й ногами. І тут не витримав Флінт. — Це напад! — прокричав він, соваючись на плечі в Миколки так, що його хвіст увесь час ковзав хлопчикові по носу. — Усім на барикади! До зброї! Дамо бій! — Мамо, — у розпачі простогнав Миколка, — і за що мені все це? А злодій щодуху заволав: — Андрюхо! Він тут, трясця його мамі! «Велетень», вочевидь, забувши про свою керівну роль, дуже швидко приєднався до напарника, і вони вдвох налягли на двері. Ті затріщали, але не піддалися — замок на них був доволі надійним, тому тріснула лише фанера, а галасу ця спроба штурму наробила куди більшого, ніж на те сподівалися зловмисники. Спочатку заклацали інші двері вагону, і заспані пасажири заходилися в один голос цікавитися, що тут відбувається і якого біса їм заважають спати. До їхніх голосів приєднався лемент провідниці Марини Павлівни, — Данилко визирнув у щілину між верхньою багажною полицею та дверима купе й побачив, як та підбігла до нахабних дядьків і заходилася їх розштовхувати. Їй це навряд чи вдалося б, якби не начальник поїзда, який з’явився в супроводі міліціонера (старшого сержанта, уточнив для друзів хлопчик). — Що тут відбувається, панове? Ану, ваші документи? — Пане начальнику, — миролюбиво заговорив «велетень», — дозвольте пояснити… — Документи! — рішуче повторив начальник, і Данилко, ще раз зиркнувши в щілину, встиг помітити, що це прохання вкрай не сподобалося кримінальникам. — Того… немає в нас… — крізь зуби процідив зеленокосий Андрюха. Міліціонер і начальник поїзда хором здивувалися: — Як?! І старший сержант додав: — Шлях із Полтави неблизький, а ви без паспортів… Дивно. А в Сімферополі де зупинитеся? В готелі? — Ні. Ми до Ялти тролейбусом, а там живе моя ба… буся. — Буся, кажете? — міліціонер удав, що не розчув «лісовика». — Гм… зрозуміло. А що, як ми попросимо вас вивернути кишені? — Та будь ласка! — з несподіваною готовністю погодився «велетень». — Тільки краще я все ж поясню, хто ми і що тут робимо. А потім обшукуйте, нишпоріть, робіть, що завгодно. — А давайте, — згодився начальник поїзда. — Пояснюйте, хто ви, люди без паспортів, у моєму потязі. — Ми — орнітологи, — почав Андрюха, і дітлахи аж остовпіли, почувши цю безсоромну брехню. — Веземо з Полтави до Криму досить рідкісного птаха — синього папугу. — На нього є папери? — обірвав цю сповідь старший сержант. — Є, — сказав «велетень». — Не дихне, як не збрехне, — шепнув Миколка до своїх, та Данилко приклав пальця до вуст — тихше, мовляв, не заважай. І хлопці знову прислухалися. — Ось лише цьому птаху потрібен значний простір, бо інакше він може захворіти навіть за кілька годин, — продовжував зловмисник. Тут уже й Семко не втримався. — От брехло! Бачили б вони ту клітку, в яку папугу запхали! — Ще побачать, — запевнив Данилко. — …тому ми викупили для нього окреме купе. Замкнули його, все, як належить — і оце щойно побачили, що люкс порожній. — Папуг у люксі возять! — обурилася провідниця. — Щоб я так жила! — Постривай, Марино, — наказав начальник поїзда. — То що, цей ваш папуга зник, чи що? — Ні, — діловито заперечив «велетень». — Він не зник. Його сперли… тобто, викрали. І ми знаємо, хто. Оці малолітки з четвертого номера. Він там хуліганить, досить голосно… Ми самі чули. Все, чого ми хочемо, — щоби птаха повернули законним господарям. — Ми також цього хочемо, — пролунав дзвінкий Діанчин голосок за спинами дорослих. — Тільки ці господарі — не ви. Глава 12

З’ява Ді була несподіваною і водночас очікуваною. Друзі нашорошили вуха, а Миколка заскиглив: — Ну давайте вже двері відчинимо. Що вони нам зроблять — там же міліція… Бо все найцікавіше без нас мине! — Не мели дурниць, Микольцю, ніхто нічого не відчинятиме, — запевнив друга Данилко. І додав: — А все найцікавіше тільки почалося. — Дівчинко, — безнадійно спитав між тим пан Павло по інший бік дверей, — що ти тут робиш? Ти ж обіцяла посидіти в першому вагоні… — Тут мої друзі, — Діанці довелося пояснювати очевидне. — А де вони, там і я. «Велетень» скривився від її слів і скорчив сердиту міну, погрозливо мовивши: — Поверніть нашого птаха! — Скажіть спочатку, як його звуть, — запропонувала Ді. — А це не твоє діло! — загорлав Андрюха, втративши терпіння. Біля нього з ноги на ногу переминався «лісовик». Він уже спробував сказати щось на кшталт «а я тебе знаю, дівчинко — ти черешнями торгуєш! », за що й отримав від напарника непомітного для інших, але відчутного стусана під ребра. А «велетень», сприйнявши мовчання міліціонера та начальника поїзда за неочікувану підтримку, геть знахабнів і посунув на дівчинку. — Це наш папуга! Допетрала! А ми шмаркачам не звітуємо! — Тоді відзвітуйте мені, — солідно промовив старший сержант. — І папери на птаха покажіть. Бо він у вас якась безіменна зірка… — Крес! — зненацька вигукнув «лісовик». — Його Кресом звуть. — Справді? — іронічно звела брівки Діана. — А ось ми зараз у нього спитаємо! — Папуги не розуміють, що кажуть, — запевнив липовий орнітолог Андрюха. — Тупо повторюють слова, та й усе. — А цей папуга розуміє геть усе. Ще більше, ніж ви, — Ді підійшла до дверей упритул і легенько постукала. — Правда ж, синя птахо? Як тебе звати? У купе щось зашаруділо, і за хвилину звідти почулося хрипкувате: — Мадам, я Флінт, до ваших послуг! — Чули? — переможно вигукнула дівчинка. — Ви всі чули? Він — Флінт, а ніякий не Крес. І ще… скажіть, панове орнітологи, якої він породи? «Велетень» дрібними напівкроками відступав до свого купе. — Великий синій папуга, — повторив «лісовик» раніше сказане напарником. — У папуг немає порід! — Діанка тріумфувала. — Є види, і наш Флінт, хоч і синій, та називається гіацинтовий макао, ось! Чи якось так… Він киянин, і там його хазяїн, у столиці… — Ді, годі балакати! — закричав Миколка, припавши до дверей. — Подзвоніть панові Сквиру, він усе підтвердить. Диктую номер… Але перші цифри номеру, які тільки й устиг озвучити Миколка, потонули в гучних звуках боротьби. Глава 13

Те, що все накрилось мідними ночвами, Андрюха зрозумів. Та миритися з цим не хотілося. Більш ніж солідна винагорода за викрадення і транспортування тої дурнуватої синьої індички ставала дедалі примарнішою. Замовник наголосив — усе має бути чисто й тихо. В Києві все справді так і було, а ось тут, у потязі, де ніхто й не чекав нічого подібного — на тобі! — втрутилися ці молокососи і здійняли бучу. Ще й тупоголовий напарник розкричався на весь потяг, доки всі не позбігалися… Ні, наступного разу «на діло» треба йти лише з перевіреними людьми. Утім, один крихітний шанс вийти сухим з води в Андрія лишався. Транспортну міліцію в особі цього повільного сержанта, та й начальника поїзда також, Андрюха за серйозних супротивників не вважав. Не кажучи вже про малолітню дурепу, що блимає на нього великими, як фари, очима, і провідницю. А от люди, що збіглися подивитися на опівнічну виставу, можуть стати в нагоді. План такий — треба взяти когось із них у заручники й вимагати, щоби папугу повернули, а всі присутні забралися з вагону геть. А коли це станеться, коли вимоги будуть виконані — зірвати стоп-кран і забиратися звідси. Якщо гроші є, в степу можна зачаїтися. А Юрко може зупинити поїзд, до речі, у нього це вийде, дарма, що тупий. Залишалося обрати кандидатуру заручника і починати діяти. Довго розмірковувати Андрій не став. По-перше, ситуація не дозволяла, а по-друге, навіщо обдумувати очевидні речі? За його спиною невдоволено кректала якась сухорлява бабця, скаржачись на шум, — її Андрій і вирішив брати. Крутнувшись навколо своєї осі, лівою рукою він ухопив старушенцію за плече й притиснув до себе, а правицею приставив блискавично видобутий з кишені викидний ніж їй до горла. — Стояти всім! — загорлав «велетень». — Ані руш! Хтось рипнеться, і їй кінець! Усі звідси вимітайтеся, хутко! Я рахую до трьох! Відступайте, задкуючи, щоб я руки бачив! Усі, крім тебе, мала, — кивнув він у бік Діанки. — Ти йди сюди, прихоплю тебе з собою — будеш мені компанією в чистому полі. А ви, там, у купе, давайте сюди птаха! І швиденько, бо я нервовий. Діанка зблідла і завмерла, не знаючи, що робити — послухатись бандита чи ні. В четвертому купе також стало тихо. Виконуючи наказ, начальник поїзда, сержант Роман і провідниця відступали в бік тамбуру. «Лісовик» застиг біля вікна неподалік Діани, і лише очі його несамовито бігали, просто-таки метушилися, мов скажені кульки з дитячої гри. Він не розумів, що відбувається і як йому поводитися. А «велетень», крикнувши напарнику «До стоп-крану! », знову підморгнув дівчинці й зловісно усміхнувся. — Ну, чого стала? — прошипів він. — Ходи сюди, до мене! Топ-топ… Я тобі зараз покажу, як старших не слухатися… В унісон його словам двері четвертого купе рвучко розчахнулися. Глава 14

Першим звідти вилетів синій папуга Флінт і з криком «На абордаж! » учепився пазурами просто в перекошене обличча злодія. Той заревів, як обпечений, і від болю та несподіванки випустив свого ножа. В цей же час бабця-заручниця вивільнилася з нав’язливих обіймів свого кривдника і на диво по-молодецькому заїхала в живіт Андрюсі ліктем. Яким би міцним не здавався «велетень», але це змусило його зігнутися вдвоє. «Лісовик» у свою чергу посунув на Діанку, однак на його шляху виник Миколка. Хлопчик вискочив нізвідки, мов чортик із табакерки, й не цілячись і не гаючи часу на роздуми, тріснув своїм пухким кулаком просто в ніс злодюзі. Він влучив, та «лісовик» лише крякнув і простягнув руки з розчепіреними пальцями до Миколчиної шиї. Але більше нічого зробити не встиг, бо старший сержант, що хутко повернувся на місце події, вхопив бандита за зап’ястки і з неочікуваною вправністю заламав йому руки. «Лісовик», мабуть, утямивши, що опиратися марно, застиг у позі «ластівки», як на уроці фізкультури. А Данилко та Семко… вони з начальником поїзда підбігли було Флінтові на допомогу, але той упорався сам. І тепер усі троє спостерігали, як Андрюха намагається відірвати від свого обличча папугу і безпорадно розмахує кулаками, а птах від душі дзьобає «велетня» куди вці-лить — у щоки, у вухо, в лоба… Зрештою, залитий кров’ю, що струменіла з розбитого лоба, Андрюха прохрипів: — Заберіть… цього убивцю! — Долоні склади разом, руки тримай перед собою і не ворушися, — наказав пан Павло, підібрав з підлоги ніж, склав його, опустив до кишені кітеля і гукнув до провідниці. — Марино, принеси якусь мотузку, чи щось таке… Будемо в’язати. Марина Павлівна упоралася швидко, а ще за кілька хвилин зв’язаний по руках і ногах «велетень» та забраний у наручники «лісовик» були доправлені до свого купе під суворий міліцейський нагляд. Пан Роман зв’язався з Сімферополем, і в тамтешньому привокзальному відділку міліції пообіцяли «гостинно» зустріти злодіїв. Павло Сергійович сидів у четвертому купе з дітлахами, провідницею, Флінтом та Кабачком і вголос згадував усе пережите. — Ах ти ж, розбійнику, — гладив він Флінта по шиї. — Ледве відірвали тебе від того патлатого… Що ти йому сказав, Данильцю? Нагадай… — Відставити бійку, — посміхнувся хлопчик, та посмішка вийшла вимученою. Хоча все й закінчилося благополучно, вони ще й досі хвилювалися за Діанку, яка опинилася майже в епіцентрі бійки. Хвилювалися, так би мовити, заднім числом. Ді, втім, уже цілком прийшла до тями. Пила чай, поданий турботливою провідницею, туркотіла з Флінтом і обіймала Кабачка. Порося лише розгублено рохкало. Марина Павлівна, котра, як з’ясувалося, була донькою пана Павла — «а для вас дядько Павло, малеча. Це у нас така залізнична династія, ще від мого діда», — все переймалася, що діти не виспалися. — У нас для цього ще два місяці попереду, — заспокоїв її Семко. І додав, звертаючись до Миколки: — А ти, друзяко, молодець. Відразу в бій… Поважаю. — Ну так, — Миколка знизав плечима якомога недбаліше, але дуже помітно зашарівся, і цим виказав себе, — в мене не лише пам’ять хороша. Тато мене вчив трохи прийомам самозахисту… А коли Діанка підвелася, нахилилася до нього і чмокнула в щоку, в Миколки почервоніли навіть шия і лоб. — Ти — герой! — чітко сказала Діанка. Обвела поглядом друзів і уточнила. — Ви всі — герої. — А я? — ревниво спитав папуга. — А ти — супергерой, Флінте! — Та ти й сама задніх не пасеш, Діанко, — впевнено мовив дядько Павло. — Як ти там сказала? Де мої друзі, там і я!.. Оце воно. Оце так у житті й треба. — А ми завжди так, — заявила Діанка. — Ми ж команда… — Команда Мрії, — урочисто прокричав Флінт. Запам’ятав уже, бешкетник… До Сімферополя залишалося їхати неповних дві години. Глава 15

Поїзд, розриваючи нічну тишу короткими утробними гудками, підкотив до перону. Першими з сьомого вагону вийшли злодії — точніше, їх вивів наряд міліції. Дядько Павло встиг шепнути дітлахам, що на «лісовика» справді є орієнтування від київських правоохоронців — його розшукують за збройне пограбування магазину. На «велетня», щоправда, ніяких даних поки що не було, але, як сказав той же дядько Павло, «тепер неодмінно будуть». На платформі, куди друзі з речами, папугою, Кабачком та найкращими побажаннями від начальника поїзда й пана Романа нарешті висадилися, немов десант, на них чекали двоє. Невисока худорлява жіночка, з вигляду радше мама Данилка, ніж як його бабуся — та все ж це була бабця Таня. І чоловік, уже літній, середнього зросту, кароокий, із сивим волоссям. Данилко підбіг до бабусі першим, міцно її обійняв, а потім повернувся до незнайомця, і — так вийшло — одночасно з папугою, що злетів з Діанчиних рук і примостився в чоловіка на плечі, мовив: — Капітане?.. — Так, це я. Сквир Петро Макарович. Сам прилетів, як бачите… Не витримав. Є друзі, допомогли з квитком на літак… — капітан обвів очима всю Команду Мрії, усміхнувся, затримавши погляд на Кабачкові. — Дуже радий вас бачити. Вас усіх. А ви, юначе, — спитав він у Данилка, — здогадалися, що це я, бо Флінт… — Ні, не тільки. Ваша виправка і… не знаю. Здогадався, і все. А де ваші надійні люди? — Данилко глянув на бабусю і широко-прешироко усміхнувся. — Я мав би здогадатися. Це вона? — Так. Найнадійніша людина з усіх, кого я знаю. І троюрідна сестра моєї покійної дружини. — Світ тісний, — пробурмотів Семко. — Ба, дозволь тобі представити, — спохопився Данилко. — Знаю, Данильцю, — посміхнулася жінка. — Ще з твоїх листів знаю, хто є хто. А я, дітки — баба Таня. Ну, ходімо, детективи. Вам треба перепочити. — Ага, — радісно встряв Миколка. — Повісити на очі чорні мітки. Петро Макарович і баба Таня засміялися. — Твоя робота, Флінте? — спитав капітан Сквир. І синьоперий хуліган гукнув у відповідь: — За нами перемога! Фарватер вільний, капітане! — Так тримати! — сказав Петро Макарович. І, взявшись за руки, всі вони рушили по перону в бік скорого світанку.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 10 11 12 131415 Следующая ⇒