Annotation 3 страница

Наступного дня після уроків Команда розсипом кинулася по домівках, аби швиденько пообідати і потім з чистою совістю взятися до справи. Не поспішала хіба Діана, котра вважала, що затія хлопців — чистісінької води дурня, яка добром не закінчиться. Тому, перш ніж зазирнути на «форпост», дівчинка навіть встигла зробити всі домашні завдання, і лише після цього вирушила до друзів, твердо збираючись усе ж переконати їх у безглуздості плану. Та всі слова повилітали з голови, коли, видершись по драбині на дерево, вона лицем до лиця зіткнулася зі справжнім страховиськом. Хлопці добре попрацювали — в них вийшло опудало, від якого волосся направду ставало дибки. На середину хрестовини з двох палиць вони намотали ганчір’я, що мало символізувати тулуб, прикрили все це драним білим простирадлом, а зверху насадили голову, яка була нічим іншим, як великим круглим червоним плафоном від люстри. До нього були приліплені дві половинки розпиляної навпіл кульки для настільного тенісу (це пара вирячених білих очей), а також пластмасові «вампірські» ікла — не інакше як їх пожертвував Семко, котрий свого часу дуже набридав однокласникам демонструванням цих «зубів Дракули». Все це разом справляло таке моторошне враження, що не злякатися було просто неможливо. Від несподіванки Діана аж верескнула, на що Семко з Миколкою відреагували заливистим реготом. Данилко не засміявся, лише ніяково всміхнувся. — Вибач, Ді, ми не збиралися тебе лякати, — дещо винувато знизав плечима він. — Принаймні, ми бачимо, що наша «Матінка» діє, — Семко радісно поплескав рукотворне страховисько по щоці. — Боже милостивий, та в діда Мирона точно серцевий напад станеться! А то й два одразу! — Діана перевела подих. «Матінка»? Що це за дурне ім’я? — Ти хіба не читала книжок про Карлсона? — щиро здивувався Миколка. — Там описане таке ж опудало, котре й називалося «Матінкою». У книзі, до речі, воно спрацювало проти грабіжників просто чудово. А тепер оціни ось це, — хлопчик смикнув щось на спині рукотворного створіння, і з надр страховиська залунав розкотистий зловісний регіт. Діана пополотніла. — А це ще що таке? Семко теж реготав, спостерігаючи за її реакцією — так, що аж навпіл зігнувся. Миколка увесь сяяв, пишаючись своїм творінням. — Це я витяг з однієї ляльки, котра в нас на горищі завалялася. Я її в дитинстві дуже боявся. Ну а тепер хоч якась користь із тієї іграшки буде. — Буде, це точно, — кивнула вражена Діана. — Ви бідолаху точно в могилу заженете! Побачити таке вночі! На цвинтарі! — Спокійно, тільки спокійно! — виголосив Семко, відсміявшись. — Ми не будемо перегинати палицю. А ти, Ді, недооцінюєш дядька Мирона — нервова система в нього міцніша, ніж ти думаєш. Тільки з такими нервами можна все життя жити на краю кладовища. — Еге ж, а ще — досить успішно відбиватися від зазіхань когось невидимого на книгу, яку, до речі, його татусь поцупив! — мстиво докинув Миколка. — І вбив через це людину, ось! Діанка якусь мить подумала. — Діти за батьків не відповідають. А якщо дід Мирон узагалі не знає, що ця книга крадена? — Незнання не звільняє од відповідальності. Ми йому розкажемо. Потім, — пхикнув Миколка, для якого в цій справі, здавалося, взагалі не існувало жодних проблем — принаймні етичних. Ді зітхнула, обмінявшись поглядом із Данилком, — наразі він був єдиним її союзником, бо хоча також брав активну участь у виготовленні привиду, але поводився більш розважливо, на відміну від Миколки та Семка. Мабуть, також потай співчував старому самотньому сторожеві. — А тепер, — жодним чином не зважаючи на Діанчині душевні муки, проголосив Семко, — мусимо доправити «Матінку» до дідового подвір’я. Там ми влаштуємо невеличку виставу. Бенефіс. Я впевнений, що все подіє, як слід. Тільки треба дочекатися темряви. — І не страшно вам, — Ді зробила останню спробу відрадити хлопців від цієї авантюри, — присмерком на цвинтар іти? Миколка розправив плечі. — Це наш святий борг… тобто обов’язок. А ти вже забула, як ми у березні ночували в лісі біля кладовища? — нагадав він, маючи на увазі їхню справу про пограбування інкасаторів. — Я з того часу взагалі нічого не боюся. Ото весело було… Хлопці зібралися доволі швидко, і так само швидко розподілили обов’язки щодо транспортування. Саму ляльку, загорнуту від сторонніх очей у сіру мішковину, несли Миколка та Семко, а Данилко тягнув великий круглий ліхтар. — Хочу підсвітити «Матінку» знизу, — упіймавши Діанчин запитальний погляд, пояснив він. — Це батьків ліхтар, на батарейках. Дуже класний. Перемикач на три потужності, і світло можна обирати жовте або фіолетове… — Круто! — саркастично мовила дівчинка. — Усе для того, аби зробити погано бідному дідкові. Данилко присоромлено замовк. Натомість озвався Миколка. — Ді, якщо ти й надалі збираєшся псувати нам пригоду своїми нотаціями, то краще йди додому. Лиши нас утрьох. Це не твого розуму… це не жіноча справа, — поспішно виправився хлопчик, але Діанка, звісно, добре втямила, що він хотів сказати. І від обурення аж задихнулася. — Усе це, між іншим, почалося через Кабачка, — сердито нагадала вона вібруючим від надміру емоцій голосом. — Через мого Кабачка. Так що не вказуй мені, що робити, розумнику! — А ти припиняй скиглити! Дівчинка гордо замовкла. І мовчала всю дорогу до пункту призначення. Коли діти дісталися до господи старого, вже почалося смеркатися. Команда Мрії у повному складі розташувалася за тим же кущем шипшини, де робили засідку вчора. Сьогодні ж вони чекали на темряву. — Зараз… ще трохи, — шепотів Семко, заспокоюючи невідомо кого. — Коли геть смеркне, ми нашу «Матінку» понад тином виставимо. Ззаду хтось буде ворушити простирадло… — Воно й так ворушиться, — Данилко кинув тривожний погляд на ляльку. — Такий вітер здійнявся, хоч би покривало не зірвав. — Гаразд, — особливої потреби говорити пошепки не було, та Семко все ж шепотів — з метою конспірації. — Тоді ти, Данильцю, вмикаєш ліхтар, Миколка запускає сміх, а я… я — ось, — і він, мов справжній фокусник, дістав із рюкзачка рупор. Невеличкий, щоправда, але — рупор. — Ух ти! Де взяв? — із захопленням поцікавився Миколка. — Сам зробив, — похвалився Семко. — Ось дивіться, шов… Це ми з татком паяли. Точніше, він учив мене паяти. — Гурток «Умілі руки», — в’їдливо мовила Діанка. — І для чого тобі ця рурка? — Добре голос спотворює, — пояснив Семко. — Якщо доведеться кричати «Віддай книгу! », гарантую, що ніхто мене не впізнає. — Авжеж. Бо нікому й на гадку не спаде, що ти на таке здатен. — Знову починаєш, Ді? Дівчинка сердито засопіла і відвернулася. Ставало холодно, ночі ще не були достатньо теплими для тривалого сидіння на землі, а крім того, посилювався вітер — щодо цього Данилко мав рацію. «Хоч би це все позривало буревієм! — зловтішно побажала Діанка. — Щоб рознесло на клаптики, на шматочки цю „Матінку“. Краще попросити книгу в діда Мирона. Попросити — і він віддасть. Він…». Дівчинка не встигла закінчити речення словом «хороший», навіть подумки. У старій хатинці сторожа спалахнуло світло. — Пора! — сказав Семко. — До роботи! Глава 11

Нерви в діда Мирона й справді були міцні. Хвилин із десять «Матінка», осяяна потойбічним фіолетовим світлом, за допомогою розбишак-хлопчаків зловісно ухала, махала білими, напівпрозорими, наче смуги туману, руками-крильми і скажено реготала, доки старий вибрався нарешті з хати і попростував до тину. Йшов спокійно, не квапився, і Діанка ледь втрималася, аби не накивати п’ятами — здавалося, дід Мирон ось-ось ухопить їх усіх за барки, і буде їм непереливки. Та старий зупинився за кілька кроків від «примари» і пильно вгледівся в неї, а потім проказав, цього разу без крику, але таким зболеним голосом, що у дівчинки аж серце защеміло. — Знову ти… І не спиться ж тобі, не лежиться. Знову залякуєш? То раніше тіко восени приходив, а тепер що ж?.. І навесні будеш? Згинь, маро проклята, відступися… Дід Мирон кілька разів перехрестився. Примара, як і слід було чекати, нікуди не ділася. — Не віддам! Не віддам тобі книгу! — голос старого міцнів. — Знаю все, а не віддам! Нащо вона тобі?! Що ти з нею робитимеш?! — От бачиш, — користуючись тим, що за утробним реготом та завиванням вітру їх ніхто не чує, шепнув Миколка Діанці. — Він усе знає. Зберігання краденого — навіть стаття така є. — По ній уже термін давності минув, — парирувала обізнана дівчинка. — Чули, що дід сказав? Книгу він не віддасть. Усе, згортаємося. — Сказилася, чи що? — обурився Семко, який сидів по інший бік від Діанки. — Доки книга не буде нашою, ніхто нікуди не йде. Користуючись тим, що в темряві її ніхто не бачить, дівчинка скорчила страшну гримаску і закотила очі. А тим часом старий продовжував гаряче щось доводити «Матінці», періодично тицяючи їй дулі. Північний вітер перейшов у те, що синоптики називають «вітер змінних напрямків», і тепер до дітлахів доносилися лише уривки фраз: — Моя… спогади… візьмеш до рук, бувало, і… — Безнадійно, — Семко зітхнув і підняв до вуст свій рупор. Та не встиг він гукнути чарівні слова: «Віддай книгу», — як раптом стало дуже тихо. Так тихо, що було чутно навіть сопіння Миколки, і те, як Діанка шмигала носом, намагаючись прогнати непрохані сльози. Це тривало лише мить, котра здавалася безмежно довгою, а потім звідкілясь повіяло холодом, і діти побачили його. Високий, ставний пан у старомодному сюртуку виник просто нізвідки, немов матеріалізувався з густого травневого повітря. Він не був прозорим, білуватим чи напівпрозорим — він здавався живим, і лице його, на диво застигле, було добре знайоме всій команді Мрії. У книжці «Історія Мрії» Устима Ковальського був його портрет. Сумніватися не випадало — перед ними стояв засновник Мрії Андрій Петрович Мріїн. Точніше, його дух. — Так не буває, — прошепотіла вперта Діанка і потрусила головою, немов розганяючи химерy. He допомогло. Данилкове ліниве око також вибрало не найкращий момент, аби поновити свою роботу — хлопчик бачив силует із чіткістю, що не могла не лякати. Миколка взагалі завмер, а Семко самими губами видихнув: — Нічого собі… Кілька секунд, що здалися дітлахам нестерпно довгими, привид пана Мріїна дивився згори вниз на всю команду і кривив бліді вуста, немов силячись усміхнутися. Спроба ця не вдалася, і тоді дух пройшов просто крізь тин і посунув на сторожа з рішучістю танка. — Віддай книгу… Це прозвучало не гучніше від шелесту сухого осіннього листя під ногами, та налякало друзів ледве не більше, аніж сама з’ява примари. Семко зойкнув, пальці його розтиснулися, і непотрібний уже рупор покотився по землі. Діанка охопила руками плечі, немов намагаючись зігрітися. Данилко здер із правого ока пов’язку і тепер був змушений повірити обом своїм очам. Миколка завмер. А дід Мирон… скидалося на те, що прохання повернути книгу він чув не раз, а ось безпосередньо з духом пана Мріїна в такому вигляді, як зараз, ще не зустрічався. Мабуть, уперше цей дух з’явився не як вогники чи звуки, а таким, яким був за життя. Цікаво, чому? Чи не тому, що тепер мав на своєму боці підтримку дітлахів? Ці думки промайнули в голові Данилка, але шукати на них відповідей було не на часі. Привид між тим зупинився просто перед старим і завмер. До дітей він стояв спиною, і виразу завмерлого обличчя вони більше не бачили, але чули дуже добре оте колюче, шорстке, мов падолист: — Віддай книгу… віддай мені моє… Цього разу я сам прийшов, щоби попросити. І я пробачаю твого батька… Бідолашний дід Мирон спочатку смішно заквоктав, а потім просто заплакав. Згорбившись так, ніби на нього впала ціла тонна якоїсь невидимої ноші, він почовгав до своєї оселі. Відчинив рипучі двері, зник у чорному проваллі сіней… Привид не рухався, чекав. За якийсь час — Миколка потім стверджував, що минуло хвилин десять, хоча за точність і сам не міг ручатися — дід знову з’явився на подвір’ї. В руках він тримав дерев’яну коробку, гарно оздоблену, з інкрустацією. — На, — простягаючи привидові коробку, мовив він тремтячим голосом. — Забирай. Добив ти мене, дідько б тебе вхопив, домучив… Ось тобі твоє, а мені дай спокійно вмерти. Не лишилося нічого… геть нічого! — старий спересердя гепнув скринькою об землю, та дух пан Мріїна навіть не поворухнувся. — Щось таки є в цій книзі, — дід Мирон уже схлипував від горя. — Щось таке… Бувало, візьмеш до рук, розгорнеш, а вона неначе щось тобі розповідає… Щось світле таке, дивне, про янголів, про небо, про Бога… І так тобі від того тепло та добре, що й не описати. Та не буде більше в мене тепла. І чудес не буде. Старий безсило опустився просто на землю і закрив лице руками. Навіть у сутінках було видно, як здригаються його плечі. Він плакав — гірко, невтішно. Як дитина, в якої відняли улюблену іграшку. Тут Діанка зірвалася на рівні. І в цю мить привид обернувся лицем до неї. До них усіх. Печальний, утомлений чоловік, що вже чомусь зовсім не здавався реальним. Він кивнув у бік книги, підморгнув дітлахам з легкою напівусмішкою і зник так само раптово, як і з’явився. Якусь мить на тому місці, де він стояв, ще висіла напівпрозора сиза хмарка, а потім розчинилася й вона. Привид поміщика Мріїна пішов назавжди. Друзі, вже не змовляючись, навіть не перезирнувшись, вискочили зі своєї схованки так швидко, що аж перевернули «Матінку». На це ніхто не звернув уваги, як і на те, що лілове світло ліхтаря падає тепер на діда Мирона. Першою до старого підбігла Діанка. — Ходімте до хати, дідусю, — лагідно сказала вона. Дід лише крякнув і заперечливо похитав головою. — Не хочу, — хрипкувато прошепотів він. — Ходімте, — вперто вмовляла Ді. — Ранок вечора не докаже. Поспите, відпочинете, а завтра все залагодиться. Усе буде добре. Дід Мирон слухняно кивнув і нарешті підвівся. Навряд чи він чув, що саме йому говорили, навряд чи розумів, хто ця дівчинка і що вона тут робить. Просто хтось, чи не вперше в житті, подбав про старого саме тоді, коли він найбільше цього потребував. Доки Ді вела діда до хати, хлопці дружно кинулися до скриньки. Видовжений дерев’яний ящичок закривався на гачок, і відкрити його було справою секунди — що й зробив Данилко, відкинувши кришку спітнілими від хвилювання руками. І їм стало зрозуміло, чому, попри щорічні з’яви привида, дід Мирон усе ніяк не міг розлучитися зі своєю коштовністю. Не тому, що книга була в сап’яновій оправі. Не тому, що це було Євангеліє. І, звісно, не тому, що книга коштувала великих грошей, — таких, що цвинтарному сторожеві стільки не заробити й за все життя. Просто від книги йшло світло. Ледь помітне, золотаве і тепле. Так, немов вона й справді була дивом. Данилко максимально обережно взяв її до рук. У відповідь на його дотик книга засяяла ще яскравіше. Хлопчик посміхнувся, відчувши теплий промінець на своїй щоці. — Тобі час додому, — лагідно промовив він. Миколка, Семко та Діанка, що вже повернулася з хати, промовчали — на знак згоди і щоби не псувати святковість моменту. Глава 12

Дідівську реліквію Команда Мрії передала Олені Дмитрівні наступного дня, одразу після уроку алгебри, який також був останнім уроком. Усе пройшло дуже тихо. Миколка, щоправда, виступав за урочистості під час «відновлення справедливості», і навіть наполягав на цьому, проте Данилко та Діанка загітували Семка і єдиним фронтом виступили, як сказала дівчинка, проти недоречної пишності. Стара вчителька, побачивши, що саме принесли їй учні, спочатку просто заклякла на кілька хвилин, а потім, переконавшись, що очі її не зраджують, не втрималася від сліз. Жінка все гладила і гладила червоний сап’ян оправи й без кінця повторювала: — Шкода, що татко не дожив. Не побачив цього дива. Ну, хоч син мій побачить… Зрештою, трохи заспокоївшись, Олена Дмитрівна замкнула скриньку з книгою і подивилася на дітлахів уважно й з великою цікавістю: — Де ви знайшли її? Як? — Та пусте, — відповів за всіх Миколка Маковій, виконуючи досить складне завдання — йому водночас і кортіло похвалитися, і вкрай ніяково було розповідати, як саме вони знайшли книгу. — Трохи логіки та наполегливості… — Так, це прекрасні якості, — підтримала його вчителька і дуже серйозно спитала: — Не бажаєш прикласти їх до алгебри, Маковію? — Як?! — скрикнув Миколка під сміх друзів. — Хіба мені тепер не гарантована відмінна оцінка з алгебри за рік? — Тільки за умови твоїх відмінних знань, — і собі засміялася пані Олена. А потім додала, — але ви заслужили вже не одне «відмінно». Ви всі. — За що? — спитав Семко. — За мужність, за здорову впертість та любов до істини. І за вашу невгамовність. Ви всі просто молодці. Як ви гадаєте, що мені тепер робити з цією книгою? — Ну, вона ваша, вам і вирішувати, — мовила Діанка. — А я думаю, її можна до Києва відвезти, — запропонував Данилко. — Не назавжди, а просто на виставку… Там є музей книги, в Києво-Печерській Лаврі, і можливо… — Так, — згодилася Олена Дмитрівна. — Цілком можливо. Хоч на якийсь час, а ця книга повернеться туди, де вона народилася, туди, де її надрукували — до Лаври. А потім знову стане оберегом нашого роду. Як і сотні років тому. Зі школи друзі вийшли втішеними. Особливо Миколка — на прощання Олена Дмитрівна, сміючись, додала, що готова поміркувати над доброю оцінкою з алгебри за рік. Для хлопчика, який не вилазив з трійок із математики, це було неабияким досягненням. — Оце батько зрадіє! — тішився він наперед. — Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — обірвав його Семко і, ні до кого не звертаючись, уголос спитав: — Ми справді бачили вчора те, що бачили? — Сам знаєш, — підтвердив Данилко. — Гадаю, що тепер Олена Дмитрівна легко продасть Дім Гукала. Я майже певен, що всяка чортівня там припинилася ще відучора. — А я певен, що вона не продасть дім, — заперечив Семко. — Чув же, у неї син є, а в нього, може, вже свої діти… Це ж фамільний маєток, нащо його продавати? — Треба побільше дізнатися про пана Мріїна, — запропонувала Діанка. — У нашому краєзнавчому музеї можна відкрити експозицію про нього. На болота йти не кожен ризикне, навіть з такого цікавого приводу, а тут… те, що треба. — Класна ідея, Ді! — бадьоро відгукнувся Миколка. — А в мене теж ще одна ідея з’явилася… — Ще одна?! — дівчинка театрально схопилася за голову. — Тільки не це! — Не кепкуй. Я тут подумав… що, як нам зробити для діда Мирона якесь диво? — Яке?! — Не знаю, Семчику. Яке-небудь хороше. Замість того дива, яке він нам віддав… Що скажете? — Що це геніальна ідея! — радісно сказала Діанка. — Давайте обговоримо деталі… Глава 13

Своє диво дід Мирон помітив одразу, щойно повернувся з останнього, вечірнього обходу цвинтаря до своєї господи. Біля хати красувався щойно посаджений кимось кущ калини. Кущ був дуже пишним, просто шикарним, і добре, по-хазяйськи, вкопаним. Скидалося на те, що він скоро прийметься, зацвіте, а пізньої осені вже запалає багряними ягодами. А на призьбі, під вікном, лежало Євангеліє. Сучасне, нещодавно видане, зі звичайною обкладинкою — але чарівне. Старий нахилився і взяв його до рук. І всміхнувся, відчувши знайоме тепло. Навмання відкрив Святе Письмо і сліпнучими від надміру почуттів очима вихопив з тексту один-єдиний рядок: Бог є любов… Наталка та Олександр Шевченки
Пригода у південному експресі

Глава 1

— Увага, увага! Швидкий поїзд номер сорок п’ять сполученням Полтава-Сімферополь відправляється з третьої колії. Прохання до проводжаючих — вийти з вагонів, до пасажирів — перевірити наявність проїзних документів. Щасливої дороги! Останнє побажання потонуло в бравурних звуках маршу «Прощання слов’янки». Миколка Маковій смикнув батька за полу фірмового кітеля. — Татку, чуєш? Тобі час! — Чую, чую, — Пилип Петрович Маковій важко піднявся з нижньої полиці й, зупинившись у дверях купе, ще раз повернувся обличчям до Команди Мрії, яка в повному складі, включно з Кабачком (те, що він повністю здоровий, підтверджувалося численними ветеринарними довідками для подорожі залізницею), відбувала, як казала Миколчина мама, «на моря». А зупинився Пилип Петрович для більшого педагогічного ефекту. — Не бешкетуйте мені там! — наказав він із тією суворістю, яка завжди діяла на підлеглих, та чомусь геть не впливала на цих малих хуліганів. — Будете дратувати стареньку — дістанете від мене на горіхи. Ременем по філейних частинах. Усім зрозуміло? «Старенька» — це Данилкова бабуся, яка погодилася прийняти всю компанію на місяць у курортному містечку Партеніт, що на південному узбережжі Криму. Їй було неповних шістдесят, а ще вона активно захоплювалася альпінізмом, страшенно ображалася, коли їй нагадували, що вона вже пенсіонерка, і цілком могла впоратися однією лівою з цілим загоном ворогів — принаймні, якщо вірити Данилкові. — То зрозуміло, чи ні? — Дядьку Пилипе, — замість відповіді, засміялася Діанка, — поїзд рушає! Вистрибуйте, поки не пізно! Пан Маковій і сам відчув характерний поштовх, тому не став чекати далі, а посунув вузьким коридором вагону з грацією слона, заскоченого пожежею. Зачепив когось плечем, неуважно пробурмотів «вибачте» і нарешті зіскочив на перон — туди, де юрмилися інші батьки, — гукнувши щось на кшталт: «Не намагайтеся відтворити це в реальному житті». Діти почули, бо й собі висипали в коридор, щоб із вікна вагону простежити, як «від’їжджає» вдалину перон з рідними та близькими. А проводжати команду Мрії, окрім пана Маковія, прийшли татусі Данилка та Семка й Діанчина мама. Усі вони добряче хвилювались — як не крути, а відпускати від себе малих на довгих тридцять днів ще нікому з них не доводилося. Та що вдієш — надворі червень, навчання позаду, а попереду літні канікули, й дітлахи як один заявили, що вони вже достатньо дорослі, аби вирушити відпочивати на море самотужки… — Ви глядіть мені! — у відчинене вікно вагона бас Пилипа Петровича долинав чітко, попри те, що сам пан Маковій швидко віддалявся. — Щоб носи свої нікуди не пхали, сищики! Щоб ніяких там мені розслідувань, пінкертони малолітні! Купайтеся, засмагайте, фрукти-овочі споживайте! Скільки завгодно! Та якщо тітка Таня на вас поскаржиться — начувайтесь! Я тоді сам не знаю, що з вами зроблю! Я… Потяг усе прискорював рух, і дуже скоро набрав швидкість, достатню для того, щоби пан Маковій разом із пероном та іншими батьками лишилися позаду, а гнівні настанови розчинилися в стукоті коліс і свисті вітру. — Фуух! — із неабияким полегшенням зітхнув Миколка, відлипаючи від шибки, крізь яку він підкреслено уважно поглядав на татка й механічно кивав на знак розуміння наказів. — Ну, ось і все. Нарешті свобода! Абсолютна, нічим не обмежена свобода! — Нічим не обмежена свобода — це називається «анархія»! — заперечив Данилко, посміхаючись. Хлопчик уже позбувся своєї піратської пов’язки, вилікувавши «ліниве око» в рекордно стилі терміни, за що й отримав від татка, як влучно висловився Миколка, «жирний» подарунок — справжнісінький морський тільник. Данилкова мама пошила до нього спеціальні штани — чорні, шерстяні, з халявами-кльош — такими широкими, що ними можна було замітати вдома замість віника. Одне слово, Данилко Руденко скидався в них на справжнісінького морського вовка. І почувався відповідно. Для завершення образу йому бракувало лише безкозирки. Миколка, хоча нікому й нізащо не зазнався б у цьому, страшенно заздрив другові. Йому теж хотілося такої вдяганки — але ж не з його статурою її носити. Колобок у тільнику та штанях-кльош — що може бути кумедніше? Але бажання мати отакий ось по-моряцькому бравий вигляд не покидало хлопчика. Тому він сумував і часто огризався на цілком невинні зауваження друзів. Ось і зараз… — Скажеш таке, анархія, — пхикнув Маковій-молодший. — Що за слівця такі навигадував… — «Анархія» означає безлад. А цього з моєю бабцею ти не побачиш. І про повну свободу теж думати забудь! — порадив Данилко, підсміюючись. — У неї дисципліна — як в армії. Ні, як на флоті! Точно тобі кажу. Це ж вона мого татка виховала. Так що готуйся. — До чого саме? — підозріло примружився Миколка. — До життя у військово-польових умовах. Сніданок, обід та вечеря — за розкладом, відбій — о десятій вечора, чергування по кухні — в армії їх ще нарядами називають, і… так, ледь не забув! Щоранку буде зарядка! І щовечора теж! А хто встає з-за столу останнім, той миє посуд, і без жодних відмовок. Миколка похитнувся і важко плюхнувся на нижню полицю, вдаючи, що зомлів від жаху. Семко ж дуже шанував спорт, а тому від усього почутого просто розцвів. — Оце я розумію — бабця! — Ми що, їдемо до концтабору? — слабким голосом спитав Миколка. — Не жартуй так, — спохмурніла Діанка. — Не згадуй дарма. Радів би — море, фрукти… — І бабуся-наглядач, — стояв на своєму хлопчик. — Мабуть, конвоюватиме нас скрізь, як військовополонених… — За все в цьому житті доводиться платити, — філософськи мовив Данилко, знизавши плечима. Миколка остаточно зів’яв. Він хоч і мріяв схуднути, але бажано, щоби так, мов за помахом чарівної палички — не докладаючи до цього жодних зусиль. Скільки друзі не переконували його, що таке трапляється лише в телевізійній рекламі — усе марно. — Гаразд, — Діанка вирішила трохи підтримати друга, — не будемо про сумне. Зараз я помию черешні, і ми будемо їх наминати! Як вам план? — Чудовий! — Миколка пожвавішав і, глянувши на дівчинку з удаваною суворістю, заявив: — То в нас є черешні? Ді, дозволь спитати — чого ти ще тут? Діанка, котра також сиділа на нижній полиці, посміхнулася, відклала вбік обгорнуту газетою книжечку і потягнулася до кошика з продуктами. — Що читаєш, Ді? — поцікавився Семко. — Аґату Крісті. «Убивство в Східному експресі». Класний детектив. — Маленька ще — таке читати! — продовжував бурчати Миколка. — Слухай, Маковію, — називаючи друга на прізвище, що завжди передувало остаточній втраті терпіння, відповіла Діанка, — я не знаю, який ґедзь тебе вкусив, але… — А я знаю! — випалив Данилко, нахилився до Миколки, і щось шепнув йому — щось коротке, але переконливе і, вочевидь, дуже хороше — принаймні Маковій-молодший зашарівся і кивнув. — Дякую. Радіючи з того, що суперечка згасла, так і не розпочавшись, Діанка підхопила черешні, пересипала їх у пакет для миття, наказала Кабачкові сидіти тихо — що, втім, було зайвим, бо збентежене подорожжю порося принишкло так, ніби стало мишеням, — і пішла до рукомийника в іншому кінці вагону. Глава 2

Із миттям ягід Ді, як справжня господиня, впоралася швидко, і повернулася б до купе блискавично, якби… не одне «але». Проходячи повз третє, сусіднє з їхнім, купе, вона почула жваву розмову. Дівчинка зовсім не збиралася підслуховувати, та й зупинятися, правду кажучи, теж, але невидимі їй пасажири говорили так голосно, що їхня бесіда сама застрибнула Діанці до вух. І з перших же слів стала вкрай цікавою. — Ну що, звалив уже той ментяра? — поцікавився перший голос, хрипкий і неприємний. Не треба бути детективом, як ми, гордо подумалося дівчинці, аби з’ясувати, що йшлося про пана Маковія — адже Пилип Петрович у пориві незвичної урочистості вбрався у форму, проводжаючи сина, чим привертав увагу й збурював цікавість пасажирів разом із провідниками. Але перон уже позаду, а хтось, виявляється, продовжував ним цікавитися. Діана пригальмувала, бажаючи довідатися про все детальніше. — Кричи голосніше, — порадив другий голос, якийсь безбарвний — ані тихий, ані гучний, ані приємний, ані гидкий. — Ще не весь вагон тебе чує. Не весь потяг. — Я за справу переживаю. А крім того, хтозна… — тут децибели зменшилися, і Діанці довелося прикласти вухо до дверей, аби не втратити нитку розмови. Вона встигла почути небагато, однак достатньо для того, аби стривожитися. — У розшуку… — бубонів хрипкий голос. — Сумнівно, — заперечував йому безбарвний. — У таких випадках менти в цивільне вбираються. Щоби не сполохати. Так що не жени хвилю — може, це якийсь вокзальний служака був. Розслабся і не галасуй. «Цікаво», — вирішила Діанка, відчуваючи себе мало не Еркюлем Пуаро з книги Аґати Крісті. Дівчинка хотіла вже запам’ятати цю розмову та йти собі далі, але раптом їй спало на гадку, що незле було б дізнатися, які з себе ці голоси… тобто люди, ясна річ. Зметикувавши, що за провідницю вона в свої дванадцять навряд чи зійде, Ді водночас ухопила за хвіст іншу, на її погляд, чудову ідею, посміхнулася сама до себе і постукала в двері купе. — Заходьте! — пролунало звідти після того, як хтось прокашлявся. — Доброго дня, приємної подорожі! — заторохтіла Діанка з порогу, щойно відчинивши двері. — Черешень не бажаєте? Свіжі, спілі, навіть вимиті. Десять гривень кілограм… — Давай, — охоче згодився той, хто говорив хрипко, — похмурий, неголений чоловік, на вигляд — років сорока, чимось дуже схожий на казкового лісовика. На дуже сердитого лісовика. — Клади крам на стіл, красуне, я зараз гроші знайду… «Боже, Миколка лишиться голодним. Що я йому скажу? » — подумала дівчинка, не знаючи, сміятися їй чи сумувати. Та не встигла вона ступити й кроку до столика, як утрутився другий, невиразний голос. Як не дивно, належав він чоловікові дуже виразному — справжньому велетню, чиє густе довге волосся мало трохи зеленуватий відтінок, а сині очі — справді сині, без обману! — дивилися холодно і підозріло. — Не треба нам ягід, — грубо відрубав велетень. — Нумо, йди звідси, мала. — Чому? — засмутився неголений. — Я люблю черешні. — На морі наїсися. Досхочу. — А може, він?.. — Йому не можна! — гаркнув велетень і, глипнувши на Діанку недобрим оком, додав: — А ти чого стоїш? Глуха, чи що? Далі йди торгуй! Зберігаючи на вустах посмішку, котра — як вона щиро сподівалася — була спокійною та відстороненою, дівчинка позадкувала до виходу. Перевела дух, лише почувши, як клацнув замок, — дядьки замкнулися зсередини. — Дуже, дуже цікаво, — сказала Ді вже у власному купе. — Що саме? — мляво поцікавився Семко. Користуючись відсутністю подруги, він узяв її книгу і вже встиг прочитати кілька сторінок. Читання його захопило, втім, як і завжди. — Не «що», а «хто». Цікаві у нас сусіди. Глава 3

— Ді, кажу тобі, це зловмисники, — Миколка увесь аж сяяв, наче гірлянда на різдвяній ялинці. — І вони замислили щось недобре. Тобто, — виправився він, почувши смішок Данилка, — це само собою, що недобре, але… Ну сама поміркуй, хіба міліцейська форма лякає порядних людей? А на злодюг вона завжди паніку наводить! А мій тато у ній — це просто… ну, я не знаю… — Суцільний жах для кримінальників. Привид опери. Ні, вибач, опера. Тобто, оперативника, — гигикнув Семко. Миколка насупився було, почувши це, але довго не витримав і за якусь мить сміявся разом із усіма. — Збиточники. Ви просто заздрите, що в мене такий тато. — Авжеж. Ти нас розкусив. Ми синіємо і зеленіємо від заздрощів, — погодився Данилко. — До речі, про синє та зелене, — докинула Діанка. — Я вже згадувала про волосся велетня та його очі? — Разів п’ять, як мінімум, — підтвердив Семко. — І що тепер? Заарештуємо його за колір кучми? — За чий колір? — не зрозумів Миколка. — Кучма — це так у народі називається шапка волосся, — пояснив Данилко, котрий, як і нале жить майбутньому журналістові, знався на таких нюансах. — Ха! — вигукнув Миколка. — Повноважень у нас немає затримувати когось, а тим паче — брати під арешт. Та ось що я вам скажу — це перст долі. — Де? — Діанка вдала, що пильно оглядає підлогу. — Долі немає ніякого перста. — Ха-ха-ха! Ти сьогодні в ударі, Ді. Справжня гумористка. Я мав на увазі, що цього разу ніхто з дорослих не втрутиться в наше розслідування! — На жаль, — зітхнула Діанка, згадуючи всі пригоди Команди Мрії, і додала: — Часом це втручання було аж ніяк не зайвим. — Ну… було таке, — неохоче визнав Миколка. — А тепер ми самі впораємося! — З чим? — слушно поцікавився Семко. — Наскільки мені відомо, намір здійснити злочин ще не є… цим, як його… — Складом злочину, — підказав Миколка, завдяки батькові, обізнаний у криміналістиці не менше, ніж Данилко у філології. — Так воно і є, звісно… Та Ді казала, що той «лісовик» згадував про розшук… Це підозріло. Може, його розшукують? Треба дізнатися. — Це дуже просто! — з перебільшеною бадьорістю вигукнув Семко. — Зайдемо зараз до їхнього купе, скажемо їм «сир» — щоб добре посміхалися, зробимо фотки мобільником — фас, профіль — і відішлемо дядькові Пилипу. Нехай перевірить оперативні зведення… Все одразу стане на свої місця. — Ага, давай, кепкуй з мене, — мовив на це Миколка. — Коли нічого сказати, тільки й залишається, що зуби провітрювати… До речі, хто той третій, Ді? — Який третій? — не втямила дівчинка. — Ну той, якому ягід не можна. — Не знаю… Там більше нікого не було, — Діанка трохи розгубилася. — Оті дядьки, і все. — Мабуть, ще хтось підсяде до них, — припустив Данилко. — Вони на когось чекають. — Ніхто не підсяде, — категорично запевнив друзів Миколка. — Бо це експрес. — Східний? — Південний, Семчику. Сім годин у дорозі, й жодної зупинки. — Січеш тему, Микольцю, — мимоволі захопився Семко. — А якщо ці дядьки… чи той перший, похмурий… Якщо він хотів прихопити черешні для якогось свого друга? Котрий їх у Сімферополі зустрічати буде… — Це можливо, — згодився Данилко. Маковій-молодший уперто похитав головою — на знак заперечення. — Неможливо. Ніхто не везе ягоди сім годин туди, де вони ростуть. Це недоцільно. — Як ти сказав? — перепитав Данилко. — Недоцільно. Сенсу немає. А що? Хіба лише тобі мудрі терміни знати? — Та ні, я просто хотів… ти робиш успіхи, Микольцю! — Ну так! — хлопчик глибоко зітхнув і почухав Кабачка за вушком. Поросятко тихенько хрюкнуло — із вдячності. — То що, — не вгавав Семко, — ти вважаєш, що вони планують викрадення, ці дядьки? — Та звісно, — випалив Миколка. — Залишається дізнатися, хто цей таємничий «він», у якого алергія на черешні. Моя версія — це машиніст нашого локомотиву. — А моя, — Діанка щосили намагалася здаватись серйозною, але смішинки в її очах усе псували, — що це льотчик. Командир екіпажу того літака, який щойно пролетів над нашим поїздом. Цього разу сміявся навіть Кабачок. Принаймні посміхався. Проте Миколка, хоча й долучився до чергового спалаху загальних веселощів, усе ж стояв на своєму. — Ви як собі знаєте, ви як собі хочете, а я вважаю, що справа тут нечиста. І чуваки ці… дядьки, я мав на увазі, — похапцем виправився він, упіймавши Данилків погляд, — якісь дивні. Ніби й професіонали, а поводяться, як дилетанти. Розмовляють голосно… Знахабніли, мабуть. Від безкарності. — Вони ще не знають, що в поїзді — ми! — Семко підвівся і картинно вдарив себе в груди. — Команда Мрії на сторожі справедливості! — На сторожі чи ні, а я за ними пильнуватиму, — пообіцяв Миколка. — Очей з них не зведу. Хай не думають… — А вони й не думають, — мовив Семко. — Гляди, щоби тебе не помітили, — напівжартома, напівсерйозно напучував Данилко. — Головне — це не те, щоби тебе не помітили, а щоби на тебе не звернули уваги, — раптом сказала Діанка. Семко фиркнув. — Це ти в детективі прочитала? — Ні, це я зробила такий висновок. Миколка кивнув. Його радісне нетерпіння вже згасло, змінившись на безнадійне впокорення. Друзі не надто його підтримували — він це бачив, а доказів ще не було. Навіть самого злочину ще не було. Отаке-от невезіння! Нарешті без батьківської опіки, вільний та нескорений — і ось тобі й маєш!.. — Може, нехай їх Кабачок понюхає? — запропонував хлопчик невесело, аби хоч щось запропонувати. — Так, ніби випадково… — Авжеж, — Семко зааплодував цій «ідеї». — І з’їсть їх, якщо відчує кримінальний дух. Миколка геть зів’яв. — А, що, як вони наркотики перевозять?.. — А що, як ти припиниш бігти поперед локомотива? — передражнила Діанка. — Слухай, я з тобою згодна в одному — за тими дядьками треба пильнувати. — Зараз ми дірочку в стіні просвердлимо, — підхопив Семко, — і почнемо пильнувати. — Годі вже бавитися, — дуже чітко і дуже переконливо сказав Данилко. — Ді, твоя правда. І твоя, Микольцю, теж. Будемо приглядати за тими… типами. Про всяк випадок. Не виключено, звісно, що ми перебільшуємо… — Усяке трапляється, — без ентузіазму мовив Миколка. — Гаразд. А тепер, коли ми все з’ясували, — дівчинка підвела підсумок і вказала на ягоди, — давайте нарешті їсти черешні. Данилко засміявся. — «Нарешті — черешні». Ді, у тебе склався вірш. Глава 4

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 10 111213 14 15 Следующая ⇒