Особливості економіки азіатських тигрів

До країн цієї групи належать чотири держави: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, які значно пізніше ніж " дракони" почали модернізацію своєї економіки та структурні реформи господарства, а відтак хоча й мають традиційно високі темпи нарощування основних макроекономічних показників, значно відстають від країн-лідерів Східної та Південно-Східної Азії щодо рівнів ділової активності, залучення інновацій та інших типових індикаторів постіндустріального суспільства. Разом з тим в структурі господарства " тигрів" чітко проглядаються спільні риси їх економіки, які можна згрупувати у такий спосіб:

Низькі відносні макроекономічні показники розвитку економіки.

Домінуюча в структурі ВВП питома вага промисловості. На цей сектор в Індонезії припадає 47%, Малайзії - 50% і лише в Таїланді - 40% та Філіппінах - 31% На провідні позиції останнім часом почала виходити сфера послуг. Для всіх цих держав характерною є висока частка сільського господарства - від 8% у Малайзії до 16% в Індонезії. Кількість зайнятих в аграрному секторі становить, наприклад, в Індонезії - 45%, що яскраво свідчить про низький рівень розвитку останнього.

Великий зовнішній борг " тигрів", щорічне обслуговування якого вимагає чималих коштів. " Рекордсменом" серед цих держав виступає Індонезія, зовнішні запозичення якої становили у 2005 р. 96% її ВНД. Решта країн також мала високі боргові показники - від 52% ВНД у Малайзії до 64% у Таїланді та на Філіппінах.

Невисокі рівні конкурентоспроможності національної економіки, які нерідко можуть коливатися по роках.

Однотипна структура експорту, основою якого є нафта, газ, деревина, тканини, каучук, олово, а зараз - продукція точного машинобудування, електронне обладнання, хімічні продукти, продукція нафтопереробки тощо.

Високий рівень кризовості економіки. Ця ризиковість є особливо характерною для тих держав, що не мають диверсифікованої структури виробництва (Індонезія, Філіппіни), а відтак саме вони значною мірою потерпають як від світових кон’юнктурних коливань, так і від стихійних явищ (епідемія нетипової пневмонії, цунамі тощо).

Значний розвиток туризму та пов’язаних з ним сервісних галузей, питома вага якого в структурі ВВП щорічно зростає.

Високий рівень розшарування населення на бідних і багатих. Найвищий показник бідності має така країна, як Філіппіни, де за межею бідності знаходяться понад 37% її населення. Підвищення якості робочої сили, боротьба з тіньовим ринком її використання - пріоритети діяльності урядів держав цього мегарегіону.

Найважливішими цілями, які у перші десять років нового тисячоліття треба досягти в економіці країн Південно-Східної Азії, будуть такі:

- подолання демографічної проблеми, пов’язаної з високим рівнем народжуваності;

- досягнення політичної стабільності і піднесення добробуту населення;

- розроблення та імплементація нового економічного курсу, зорієнтованого на збільшення витрат і стимулювання споживання, а також зниження податків для селян, надання їм кредитів та державної підтримки банків;

- залучення кваліфікованих кадрів в різні сектори національної економіки (переважно в машинобудування);

- реформування банківської та кредитно-фінансової системи, в яких роль уряду є визначальною;

- стимулювання розвитку інфраструктури, недостатній рівень якої є стримуючим чинником модернізації національних економік;

- поступовий перехід країн упродовж 2010-2020 рр. на інноваційно-інвестиційну модель розвитку країн Східної Азії.

Але за блискучим фасадом “нових індустріальних країн” в останні десятиріччя ХХ ст. крилося чимало невирішених політичних і суспільно-економічних проблем. Чи не найголовнішою з них був репресивний характер правлячих авторитарних режимів, які виконали свою стабілізуючу роль і увійшли у гострий конфлікт із потребами лібералізації економічної та політичної систем.

Коли на Філіппінах після перемоги на президентських виборах 1981 р. Ф. Маркос оголосив початок нового етапу розвитку державності – так званої “нової республіки”, в суспільстві на той час стався серйозний розкол, особливе невдоволення викликали авторитарні методи правління глави держави, збереження американської військової присутності в країні та погіршення життєвого рівня основної маси населення. Авторитет Ф. Маркоса в армійському й церковному середовищах був кардинально підірваний, коли родич президента генерал Фабіан Вер організував 21 серпня 1983 р. убивство лідера ліберальної опозиції опального сенатора Бенігно Акіно в міжнародному аеропорті Маніли.

Антиурядові сили об’єдналися навколо вдови загиблого Корасон Акіно (1933 р. нар. ) і здобули перемогу на проведених під міжнародним тиском дострокових президентських виборах у лютому 1986 р. Ф. Маркос не визнав поразки, проте частина армії й католицька церква відмовилися його підтримати. 26 лютого екс-президент разом із дружиною, колишньою “Міс Філіппіни” Імельдою Ромуальдес змушений був втікати на Гавайї, Рух за нове суспільство розпався. Невдовзі були оприлюднені факти про розтрату подружжям мільярдів доларів із державного бюджету на особисті потреби й політичний підкуп, але з огляду на тяжку хворобу Ф. Маркоса (він помер 28 вересня 1989 р. ) уряд США не видав його Філіппінам.

Прихід до влади К. Акіно ознаменувався прийняттям 2 лютого 1987 р. нової демократичної конституції, що поновлювала на Філіппінах систему президентської республіки. Але спроби економічного реформування вусупроводжувалися численними зловживаннями, до котрих виявилася причетною й президент. Тому на чергових президентських виборах 1992 р. К. Акіно не висувала своєї кандидатури, а підтримала в якості наступника начальника генерального штабу філіппінської армії Фіделя Рамоса (1928 р. нар. ). Йому вдалося досягти у 1996 р. угоди з ісламістським ФНВМ щодо припинення бойових дій, але маоїстська Нова народна армія, навпаки, активізувала їх (на 1985 р. вона налічувала 20 тис. бійців і діяла у 59-ти провінціях країни іх 73-х).

Президентські й парламентські вибори 11 травня 1998 р. принесли перемогу кандидатові партії “Боротьба філіппінського народу” (заснована у березні 1978 р. як діячами старої політичної еліти, так і представниками радикально-націоналістичної інтелігенції та підпільних лівоекстремістських угруповань), професійному кіноактору Джозефу Естраді (1937 р. нар. ). Віце-президентом стала генеральний секретар партії Лакас Глорія Макапагал-Арройо (1947 р. нар. ). Д. Естрада оголосив про намір запровадити програми оздоровлення економіки та цільової допомоги найбіднішим верствам населення, проте у зв’язку зі звинуваченнями в корупції в січні 2001 р. змушений був передати повноваження віце-президенту.

В Індонезії перехід до демократії почався набагато пізніше, під впливом фінансової кризи 1997-1998 рр., і набув драматичніших форм. Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М. Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства: темпи росту ВВП знизилися на 15-20 %, інфляція перевищила 500 %, зовнішня заборгованість у 1998 р. склала $ 140 млрд. (четверте місце у світі після Бразилії, Мексики і Аргентини), до 40 % зросла кількість людей, що живуть за межею бідності. Практично всі прибуткові галузі народного господарства країни опинилися в руках клану Сухарто, чий капітал сягнув $ 40 млрд., тобто половини державного бюджету. Звістки про обрання Сухарто президентом на сьомий термін у березні 1998 р. викликали масові студентські й молодіжні виступи практично в усіх крупних містах країни, число жертв після втручання поліції перевищило 500 осіб. На вимогу Ради Народних представників Сухарто змушений був увечері 20 травня 1998 р. оголосити про свою відставку з посади президента і передачу влади віце-президенту Юсуфу Хабібі (1936 р. нар. ) – творцеві індонезійського “економічного дива”.

Але це не призвело до нормалізації внутрішньополітичної ситуації, хоча 20 жовтня 1999 р. Народний консультативний конгрес обрав президентом країни лідера Партії національного пробудження Абдуррахмана Вахіда (1940 р. нар. ), а віце-президентом – доньку Сукарно, керівника “Демократичної партії Індонезії, що бореться” (на виборах до однопалатної Ради народних представників 7 червня того ж року отримала відносну більшість голосів – 37, 4 %) Мегаваті Сукарнопутрі (1947 р. нар. ). Радикально налаштована опозиція в умовах загострення міжетнічних і міжконфесійних конфліктів, зрештою, домоглася обрання її президентом 23 липня 2001 р. (перебувала при владі до 20 жовтня 2004 р., коли внаслідок поразки на загальнонародних виборах поступилася владою кандидату ліберальної Демократичної партії, колишньому військовому Сусіло Бамбангу Юдхойоно) Це відбулося вже в умовах стабілізації індонезійської економіки: шляхом жорсткої валютної політики урядові вдалося скоротити темпи інфляції з 70 % у 1998 р. до 2 % у 1999 р., наприкінці того ж року намітився деякий ріст ВВП.

США і їхні союзники по антитерористичній операції, як виявилося, останнім часом небезпідставно вказували, що індонезійський уряд занадто мляво реагує на фундаменталістську загрозу і не вчинив належних запобіжних заходів щодо місцевого варіанту “Аль-Каїди” - організації “Джемаа ісламія”, причетної до планування взимку 2002 р. вибухів біля американського, британського і австралійського посольств у Сінгапурі. Як наслідок, 12 жовтня того ж року вибух пластикового заряду у нічному клубі містечка Кута на “острові богів” Балі (осередок міжнародного туризму й індуської культури в центрі найбільшої мусульманської держави світу) забрав життя більше 180-ти чоловік і призвів до поранення ще більше трьохсот, дві третини з них становили туристи із Австралії, Нової Зеландії й країн Західної Європи. Лише після цієї кривавої трагедії індонезійський уряд заборонив діяльність “Джемаа ісламія” і висловив стурбованість намірами фундаменталістських ургуповань створити в регіоні “мусульманську супердержаву”.

І все ж навіть така нестійка демократизація політичної системи Індонезії уможливила вирішення украй гострої проблеми державно-національного самовизначення Східного Тімору – колишньої португальської колонії у північно-східній частині однойменного острова, решта котрого належала Нідерландам, а після здобуття незалежності Індонезією стала її провінцією. Револційний військовий уряд Португалії у 1974 р. визнав право народу країни на самовизначення і незалежність, а у листопаді наступного року промарксистський Революційний фронт за незалежність Східного Тімору (FRETILIN, заснований у 1970 р. ) проголосив Демократичну Республіку Східний Тімор.

Таким чином, острівним країнам Південно-Східної Азії (Республіка Індонезія, Малайзія, Республіка Філіппіни, Республіка Сінгапур) протягом повоєнних десятиліть довелося зазнати чималих випробувань на шляху до утвердження оптимальної моделі узгоджувальної політичної системи. Загалом цей тривалий і повний драматизму процес можна окреслити наступною схемою: успадкована від колоніальної доби чи запроваджена як відповідна духові часу парламентська демократія, потім – авторитарний (військово-авторитарний) режим як наслідок суспільно-економічної й політичної кризи, неминучої для молодих незалежних держав, котрі ще не володіють ані відповідними сучасному світовому господарству структурами, ані самосвідомістю народу, далі, в міру появи таких структур і самосвідомості, - розмивання та крах авторитарно-бюрократичних режимів з одночасною лібералізацією економічного, політичного і громадського життя.

⇐ Предыдущая 1 23