Особливості економіки азіатських драконів

Країни Південно-Східної Азії (Бірма, Таїланд, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Малайзія, Філіппіни, Індонезія, Сінгапур) під час Другої світової війни були окуповані Японією. Після поразки Японії в регіоні розгорнувся національно-визвольний рух. У серпні 1945 р. у В'єтнамі та Індонезії перемогли революції. 2 вересня 1945 р. В'єтнам був проголошений демократичною республікою Головою Тимчасового уряду та беззмінним керівником країни протягом наступних 24 років став Хо Ші Мін. 17 серпня 1945 р. була проголошена незалежність Республіки Індонезія, першим президентом якої став Сукарно (з 1968 р. - Сухарто). Однак краї-ни-метрополії розпочали воєнні дії проти цих держав.

У вересні 1945 р. французькі війська захопили центральну і південну частини В'єтнаму. Однак завдяки допомозі СРСР в'єтнамській армії вдалося навесні 1945 р. розбити французький експедиційний корпус у районі Дьєнб'єнфу. У липні 1954 р. між Францією і В'єтнамом були підписані Женевські угоди, за якими незалежним став Північний В'єтнам (Демократична Республіка В'єтнам - ДРВ). На південь від 17-ї паралелі у Південному В'єтнамі розташувалися французькі війська. У 1956 р. у Південному В'єтнамі було проведено вибори до Національних зборів і прийнято конституцію. США" Велика Британія, Франція визнали цю нову республіку і надали їй значну економічну й військову допомогу. Однак створений у 1960 р. Національний фронт визволення Південного В'єтнаму на чолі з комуністами, спираючись на підтримку ДРВ, розгорнув активні бойові дії проти сайгонського режиму, що поклало початок громадянській війні у В'єтнамі.

США, прагнучи утримати Південний В'єтнам під своїм контролем і не допустити встановлення там комуністичного режиму, поступово втягнулися в цю війну, а з 1964 р. розпочали активні воєнні дії проти ДРВ. Американсько-в'єтнамська війна- найбільш кривава серед локальних війн XX ст. - тривала майже 10 років і завершилися перемогою ДРВ. У січні 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. 2 липня 1976 р. В'єтнам було об'єднано і проголошено створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ) зі столицею в Ханої.

Невдачі з будівництвом соціалізму змусили в 1986 р. правлячу комуністичну партію розпочати економічні реформи, подібні до китайських: скорочено державне планування; надано свободу підприємствам; покращено умови діяльності дрібних приватних підприємств; надано пільги іноземному капіталові; у конституцію внесено статтю про приватну власність. Наслідком цього стало економічне зростання - В'єтнам вийшов на 3-є місце у світі за експортом рису, припинення інфляції, збільшення іноземних інвестицій, переважно від приватних підприємців зі Східної і Південно-Східної Азії. Середній приріст ВНП у країні - 8-9 % на рік. Змінилася і зовнішня політика СРВ. Наприкінці 80-х років вона вивела свої війська з Камбоджі та Лаосу, які до того були у сфері її впливу, нормалізувала відносини з Китаєм, який у 1979 р. розпочав проти В'єтнаму воєнні дії, а у 1995 р. відновила дипломатичні відносини із США.

В Індонезії до 1949 р. точилася війна з країною-метрополією - Нідерландами. Після періоду " ліберальної економіки" 1950- 1957 рр., який характеризувався нестабільністю господарського життя, Сукарно запровадив воєнний стан. Спроба комуністів захопити владу в 1965 р. була придушена військовими на чолі з генералом Сухарто, який у 1968 р. став президентом, встановивши " новий порядок", що спирався на переважний вплив армії у всіх сферах життя. З цього періоду країна розвивалася здебільшого завдяки експорту нафти. У 70-80-ті роки було денаціоналізовано промисловість і аграрний сектор. Зовнішня і внутрішня політика стала орієнтуватись на західні країни - іноземному капіталові були надані пільгові умови для інвестицій. Рівень життя залишався порівняно невисоким. Після виборів 1987 р. режим Сухарто ще більше зміцнів і у XXI іст. країна вступила в умовах відносного економічного піднесення та політичної стабільності.

Один із найтрагічніших періодів розвитку пройшла після війни Камбоджа. Після здобуття незалежності у 1954 р. там було відновлено монархію на чолі з принцом Сіануком. У 1970 р. у країні відбувся державний переворот і до влади прийшов уряд на чолі з генералом Лон Нолом. Камбоджа проголошувалась Кхмерською Республікою, а монархія була ліквідована. Але у 1975 р. до влади прийшов націоналістичний ультралівий режим " червоних кхмерів" на чолі з Пол Потом. Обравши за взірець маоцзедунівсь-кий Китай, Пол Пот висунув ідею кхмерського соціалізму: ліквідація міст, торгівлі, грошей, сім'ї, створення сільськогосподарських комун. Було знищено майже всю інтелігенцію та військових. Усіх жителів Пном-Пеня (столиці Камбоджі) виселели в сільську місцевість за 72 год, запровадили примусові шлюби. Загинуло 3 млн з 8 млн населення. У 1978 р. В'єтнам за підтримки СРСР захопив Камбоджу, полпотівців вигнали з країни і в січні 1979 р. була проголошена Народна Республіка Кампучія. Через 10 років в'єтнамські війська було виведено. Камбоджа поступово стала повертатися до мирного життя.

У 70-80-ті роки при владі в країні перебував пров'єтнамський режим. Йому протистояли прибічники принцаСіанука, який правив країною до 1970 р., і " червоні кхмери", які контролювали великий регіон на кордоні з Таїландом. Тільки наприкінці 80-х років розпочався політичний діалог з метою досягнення єдності в державі. У1989 р. В'єтнам вивів свої війська, у 1993 р. відбулися вибори, на яких перемогу здобули прибічники принца Сіанука, котрий знову очолив державу. У Камбоджі відновилась монархія. Але мирні ініціативи були зірвані у 1997 р., коли розпалася урядова коаліція і прибічники колишнього прем'єр-міністра Хун Сена розпочали громадянську війну.

Південну Корею, Гонконг, Сінгапур і Тайвань образно називають " азіатськими тиграми" у зв'язку з їхнім швидким " стрибком" з економічної відсталості до процвітання за останні 25 років. Можна назвати кілька причин такого успіху:

o поєднання багатовікових традицій конфуціанства (повага до авторитету і влади, висока культура праці, жертовність в ім'я загального блага, вміння задовольнятися малим, відсутність прав і свобод західноєвропейського зразка тощо) з ринковою економікою;

o військова і фінансова підтримка з боку США Південної Кореї і Тайваню, тривкі зв'язки Гонконгу і Сінгапуру з Великою Британією;

o активне втручання держави в економіку - спонукання підприємців виявляти ініціативу, завойовувати міжнародні ринки; підтримка державою експортно орієнтованих галузей економіки.

У Південній Кореї (Республіці Корея), що виникла в 1948 p., щорічне економічне зростання протягом останніх 50 років було на рівні 4, 5-13 %, нині дохід на одну особу становить понад 11 тис. дол. на рік. Економічне процвітання країни розпочалося з розвитку текстильної промисловості й експорту текстилю, ціни на який на світовому ринку були невисокими внаслідок низької собівартості робочої сили. У країні панував авторитарний режим військових (1948-1960 pp. - Лі Син Ман, 1960-1979 pp. - Пак Чжон Хі). Демократичні перетворення розпочалися у 1987 p., коли було проведено перші всенародні вибори і введено в дію демократичну конституцію країни. У 80-х роках Корея стала світовим лідером із виробництва побутової техніки, кораблів, легкових автомобілів, взуття.

Китайська Республіка (Тайвань) була створена у 1949 р. Чан Кайші, який емігрував на острів з континентального Китаю після поразки у громадянській війні. Як і в Кореї, економічному зростанню тут сприяв авторитарний режим: 1949-1975 рр. - Чан Кайші, 1975-1986 - Цзяа Цзінго, сина Чан Кайші. Демократичні перетворення утвердились лише після смерті останнього. Правлячий режим створив умови для розвитку таких галузей промисловості, як текстильна, виробництво одягу і взуття, іграшок; пізніше розвинулися машинобудування, наукомісткі галузі. На сьогодні на Тайвані резервний запас валюти у доларах США найбільший у світі.

У Сінгапурі, що став незалежною державою у 1965 p., понад третина населення зайнята у фінансовій галузі та сфері послуг. Місто Сінгапур - один із фінансових центрів світу і великий порт. Лідером правлячого в країні авторитарного режиму з 1959 по 1990 р. був прем'єр-міністр Лі Куан Ю. Головні статті експорту - електроніка та комп'ютерна техніка, продукти нафтохімії, легкої промисловості.

У Гонконгу (Сянгані), що перейшов під юрисдикцію Китаю від Великої Британії 1 липня 1997 p., найвищий серед " тигрів" рівень доходів на одну особу - 24, 5 тис. дол. на рік. Місто експортує до 90 % виробленої продукції (одяг, іграшки, годинники). У виробництві зайнято 28, 5 % населення, стільки ж - у торгівлі, ресторанному та готельному бізнесі.

Швидкий економічний розвиток багатих корисними копалинами країн регіону відбувається завдяки переважно китайській буржуазії, яка виявила тут надзвичайну підприємливість, дуже швидко створивши великі транснаціональні корпорації. У федерації Малайзія власне малайська буржуазія контролює лише 30 % економіки, китайська - 60%. На експорт ідуть каучук, олово, нафта, деревина, а останнім часом- електротехнічні вироби, комп'ютери. Щорічний приріст ВВП - 8-9 %.

Королівство Таїланд, яке тривалий час було слаборозвинутою, політично нестабільною державою (за 60 років 17 державних переворотів), у 70-80-х роках перетворилося на найбільшого у світі експортера рису. У 80-х роках завдяки іноземним інвестиціям і технологіям експортними товарами стали електроніка, продукція хімічної й автоскладальної промисловості.

Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального об'єднання. У 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили економічне об'єднання АСЕАН. Економічна інтеграція, безмитна торгівля в межах Асоціації дали змогу підняти рівень виробництва й перетворити цей регіон на один із центрів світової економіки.

Розвиток країн Азії в другій половині XX ст. характеризувався різноманітністю моделей та ідеологічних парадигм. Значній частині азійських держав не лише вдалося стати на шлях стійкого розвитку, а й успішно конкурувати з провідними європейськими державами та США, що дає підстави багатьом фахівцям ввести в обіг поняття " тихоокеанське століття''. І справді, за багатьма параметрами саме Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР) усе більше стає центром світової торгівлі та виробництва товарів і технологій.

Регіон Південно-Східної Азії неоднорідний і не складає групи країн, для яких характерні ті чи інші спільні тенденції соціально--економічного та політичного розвитку. У післявоєнний період, в ході формування та зміцнення національного суверенітету країн Південно-Східної Азії сталося їхнє розмежування на дві основні групи держав. Одна з них - а саме В'єтнам, Лаос та Камбоджа - обрала шлях соціалістичного розвитку, а інша - представлена Асоціацією Південно-Східної Азії (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Сингапур, Таїланд, Філіппіни, а від 1984 р. - Бруней - пішла по шляху ринкових відносин. Усі країни Південно-Східної Азії стартували приблизно з одного й того самого початкового рівня. Однак колишні соціалістичні країни Азії не змогли досягти таких вражаючих результатів економічного розвитку, як сусідні країни-члени АСЕАН. Господарства В'єтнаму, Лаосу й Камбоджі у 80-х роках мали аграрну спрямованість при значному використанні традиційних методів у хліборобстві, характеризувались майже повною відсутністю обробної промисловості, широким використанням натуральних форм господарства, традиційною структурою виробництва.

З другої половини 80-х років у колишніх соціалістичних країнах Південно-Східної Азії почався перехід до ринку, але й наприкінці 80-х років, згідно з класифікацією ООН, вони, як і раніше, належали до групи країн з низьким рівнем доходу на душу населення - менш ніж 500 дол.: Лаос- 343, В'єтнам - 109, Камбоджа - 106. 1992 р. статистика ООН включала Камбоджу та Лаос до групи найменш розвинутих країн світу.

У цей таки час Індонезія, Малайзія, Філіппіни та Таїланд - це нові індустріальні країни (НІК), як то кажуть, " другої хвилі", які належать до країн із середнім рівнем доходу на душу населення - від 500 до 3000 дол.

І нарешті, Сингапур та Бруней - держави з високим рівнем доходу на душу населення, вище ніж 3000 дол. Правда, успіхи в економічному розвиткові цих країн були досягнуті за рахунок різних факторів: Сингапур - це держава з розвинутим промисловим потенціалом, а Бруней - нафтоекспортуюча країна, яка значну частину ВВП одержує за рахунок видобування та експорту нафти (1989 р. прибуток від її експорту складав 84, 0% загального обсягу експортних доходів).

У цілому ж Південно-Східна Азія, як особлива економічна зона, характеризувалася динамічним розвитком. Темпи економічного росту країн цього регіону у післявоєнний період були одними із найвищих у світі. Хоча, і це цілком зрозуміло, за зовнішньою сприятливою картиною приховувалася глибока диференціація за темпами економічного Розвитку окремих країн Південно-Східної Азії.

Як і в більшості інших країн, що розвиваються, у державах Південно-Східної Азії вже в перших планових документах 50-60-х років основним напрямом економічного розвитку була індустріалізація, її здійснення передбачало створення сучасної структури економіки, яка характеризувалася б розвиненим обробним сектором, що використовує передові технології та виробляє засоби виробництва й споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку національної економіки, досягнення економічного і соціального прогресу. Тобто фактично під індустріалізацією розумівся розвиток, головним чином, обробної промисловості.

Оскільки ж у цих країнах розвивалися ринкові відносини, то найважливіше значення для створення того чи іншого виду підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток промисловості в НІК набув ринково-орієнтованого характеру.

У 50- 80-х роках сформувалися два типи ринкової стратегії країн, що розвиваються, - імпортозаміщення та експортна орієнтація. Як відомо, імпортозаміщення потребує розвитку тих галузей промисловості, які повинні замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів із-за меж країни.

У післявоєнний період, особливо в другій половині 80-х років, в регіоні посилилися інтеграційні процеси, услід за цим послідувало стрімке вторгнення нових форм життєвлаштування і західної масової культури. Вони мали руйнівні наслідки для традиційного устрою і національного способу життя. Перед суспільством регіону постала проблема збереження своєї культури і національних традицій. Народи Південно-східної Азії зуміли протиставити потоку європейської ідеології свою релігію з її морально-етичними установками і свій світогляд. Не випадково кінець XX - почало XXI століття багато дослідників розглядають як період " розквіту" в регіоні популярності буддизму і інших релігій.

Південно-східна Азія не стала регіоном, в якому вдалося уникнути конфліктів на міжрелігійній основі.

Але завдяки державній політиці і особливим рисам цивілізаційної основи в більшості країн регіону міжрелігійні конфлікти не прийняли форм відкритих озброєних виступів. Це стосується, передусім, Індокитая, буддійської зони віросповідання. У конституціях усіх країн регіону відмічено, що забороняються будь-які акції, що ведуть до міжрелігійної різниці або розколу нації на релігійному грунті. Переважаючою рисою соціуму в Індокитаї є віками терпляче упокорювання, що виховувалося буддизмом, покірність", готовність до страждань. Наслідуючи буддійський принцип віротерпимості і відсутності претензій на винятковість, буддійська община завжди проявляла бажання співпраці з іншими церквами.

Теоретики " буддійського соціалізму", пристосовувавши релігію до своїх революційних ідей, стверджували, що кінцева мета марксизму і буддизму дуже близька. У цих теоріях Будда виглядав великим реформатором світу. Соціалістичний експеримент виявився короткочасним, і вже в середині 80-х років довелося визнати, що соціалістична утопія, будучи своєрідною формою релігії, паразитувала на багатьох загальнолюдських і релігійних принципах Буддизму.

Досить швидкий економічний розвиток, лібералізація економіки, становлення прагматичних начал в ринкових стосунках зажадали нового взаємовідношення буддизму і суспільства. Багато колишніх релігійних трактувань втратили своє значення. Значна кількість людей вже менше вірить релігійним догмам буддизму, збільшується число тих, хто вірить просто за традицією. Але говорити про кризу релігії і буддизму в країнах Індокитая явно передчасно. Релігія і буддизм як і раніше грають головну роль в ідеології забезпечення загальнонаціональної єдності, в збереженні культури і традицій народів регіону. Для звичайних громадян країн Індокитая буддизм - це філософія життя, це своєрідний світогляд, на основі яких будувалися загальнолюдські принципи моралі і поведінки людини в суспільстві. Буддизм є тим фундаментом, на якому розвивалися громадські стосунки, зберігалися традиційні риси цивілізації, що існувала не одне століття. Традиції буддійської цивілізації наклали свій відбиток на економічні і соціальні перетворення в країнах Індокитая.

Тому процеси лібералізації економіки і переходу до ринку мали масу специфічних рис. Це серйозно відрізняє буддійські країни від американської або західноєвропейської моделі розвитку.

У регіоні Південно-східної Азии Индонезия і Малайзія відносяться до сфери впливу ісламу. Індонезія є найбільшою у світі мусульманською країною, 90% населення якої сповідує іслам, а їх єдиновірці складають більшість в Малайзії і Брунеї. Іслам чинить тут величезний вплив на суспільно-політичне життя цих країн. Основна частина населення бачить в релігії і її організаційних структурах рішення найхворобливіших проблем, які не в змозі вирішити державу. Стурбоване падінням моральних засад, соціальними наслідками ринкової економіки, зростанням корупції, суспільство звертається до релігії і ісламу. В той же час, прагнення людей до релігії використовують політичні кола цих країн.

Політичні лідери ісламських держав, спираючись на релігійний чинник, роблять спроби досягнення своїх економічних і політичних цілей. Опозиційні сили організовують і направляють діяльність ісламських рухів і організацій. В цілому, як відмічають дослідники, в Малайзії, Індонезії і Філіппінах мусульманам властиві м'якість і схильність до компромісів. Але в той же час не можна не бачити, що разом з помірним крилом ісламізму з'явилися радикали, діяльність яких все| більше схиляється до активного втручання ісламу і його лідерів в політичне і економічне життя цих країн.

Під впливом певних факторів (НТР, екологічна проблема, демографічна ситуація) у 60 - 70-ті роки у розвинутих країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії, машинобудування та електроніки почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило невигідним виробництво продукції цих галузей і викликало їх перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т. п. ), стали зоною інтересів ТНК, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які перші взяли курс на експортно-орієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління. З середини 80-х років цей процес охопив деякі інші країни, що розвиваються. Через зростання вартості робочої сили, підвищення курсів національних валют НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азіатська четвірка НІК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління. У цьому процесі участь беруть і ТНК, переміщуючи у друге покоління НІК виробництва, конкурентоспроможність яких тут вища, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою. Отже, простежується " ступінчаста" індустріалізація, яка відбувається у НІК. Піднімаючись технологічними сходами вгору, кожна група цих країн звільняє нижню сходинку для іншого, наступного за нею покоління НІК. Крім ринкового механізму, який діє через зниження відносних переваг на трудових витратах у країнах, що пішли шляхом індустріалізації, а також підвищення курсу їхніх валют, у розширенні кола НІК відіграла роль політика неопротекціонізму розвинутих країн з ринковою економікою.

Особливості економіки азіатських " драконів"

Гонконг (особливий район Китаю) та Тайвань нерідко розглядаються фахівцями з міжнародної економіки та китайськими економістами й політиками в складі Китайської Народної Республіки, проте рівень розвитку виробництва в них та в розташованому на південному сході Азії Сінгапурі яскраво свідчить про фактично постіндустріальну фазу еволюції цих пріоритетних для азійської та світової економіки територій, які мають високий рівень локалізації господарської діяльності на невеликій території і чітко вписуються в парадигму " регіонів - квазікорпорацій" . Основними рисами, які відрізняють ці країни в глобальному конкурентному середовищі, є:

- значні відносні показники ВВП, які перевищують 20 000 дол. на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) і мають стійку тенденцію до щорічного зростання;

- постіндустріальна структура економіки, в якій частка сфери послуг перевищує 60%, а інтенсивний характер сільського господарства, приміром на Тайвані (в цій країні на нього припадає лише 3% ВВП), мало чим відрізняється від більшості країн-лідерів (у Гонконзі та Сінгапурі цей сектор національного господарства майже зовсім не розвинутий через відсутність придатних для цього територій);

- інноваційний характер розвитку різних секторів економіки. Країни цього мегарегіону мають провідні міжнародні позиції за значеннями індексу технологічних досягнень. Важливим є також наявність у них світових технологічних центрів;

- високі позиції конкурентоспроможності національної економіки, які посилюються рік у рік. За індексом конкурентоспроможності, що зростає, Тайвань вийшов у 2007 р. на 4-те місце у світі (у 2003-му посідав 5-е), Сінгапур на 7-ме (був на 6-му), Гонконг на 21-ше (був на 24-му).;

- міцні фінансові позиції в світі та наявність одних з найбільших у глобальній економіці фондових бірж.;

- значні обсяги експорту та реекспорту, які в окремі роки можуть перевищувати ВВП країн цієї групи. Найбільш типовим при цьому є зовнішня торгівля між Китаєм та Тайванем через Гонконг, що пов’язано з політичним не сприйняттям урядом КНР Тайваню як окремого державного утворення, проте така система торгівлі виявилася корисною для всіх учасників міжнародного обміну товарами та послугами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні;

- низький рівень безробіття та висока кваліфікація робітників і службовців, велика питома вага нелегальної робочої сили;

Названі вище спільні риси і в першу чергу високий інноваційно-інвестиційний динамізм національних економік є позитивними чинниками розвитку цих держав у складній конкурентній моделі Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Разом з тим Сінгапур, Тайвань та Гонконг мають чимало специфічних рис свого господарства, притаманних тільки їм одним.

Тайвань є країною, яка активно використовує елементи планового ведення господарства та індикативного планування. Прийнятий у 2000 р. План Глобального розвитку логістики передбачає підвищення технологічності національної економіки, розвиток нових напрямів хай-тек, електронної торгівлі та логістики. Планується, що саме в цих галузях упродовж наступних десяти років країна може досягти світового лідерства. Упродовж 2002-2007 рр. уряд Тайваню поступово вводитиме новий інноваційний план, метою якого стане створення " Суперництва-2008", нового суперінноваційного центру, що буде аналогічним до Силіконової долини США.

Сучасну економіку Тайваню відрізняє досить низький рівень інфляції та безробіття, позитивне торгове сальдо, великі обсяги зарубіжних інвестицій (третє місце у світі). Ті трудомісткі галузі, з яких країна починала свою індустріалізацію у 1960-70-х рр., поступово замінюються на високотехнологічні виробництва та виводяться за межі країни. Достатньо сказати, що у 2006 р. продукція високих технологій у структурі експорту Тайваню становила 54%. Найбільшими за ринковою капіталізацією компаніями на цьому острові є корпорації, які є лідерами виробництва продукції електроніки та електротехнічної промисловості, основної статті експорту Тайваню. На відміну від інших держав АТР країна меншою мірою постраждала від фінансової кризи кінця 1990-х рр., тому що проводила консервативну фінансову політику та реалізовувала своєрідну підприємницьку стратегію. Сучасний Тайвань активно інвестує в промисловість Малайзії, Таїланду, Індонезії і опосередковано в Китай, останнім часом також проявляє активність щодо вкладання капіталу в економіку ряду постіндустріальних держав.

Гонконг входить до складу КНР, утворюючи особливий адміністративний район Китаю. Разом з тим, Гонконг зберігає свою незалежність практично в усіх галузях за винятком сфери оборони та закордонних справ. Протягом останніх двадцяти років цей регіон Китаю розвивався швидкими темпами, забезпечуючи щорічне 5-відсоткове зростання ВВП. Основними секторами економіки стали: виробництво тканин, туризм, електронна промисловість, виробництво пластмас, годинників тощо. Проте реальну сучасну структуру господарства відображає все ж таки структура зайнятості, яка напередодні азійської фінансової кризи (від якої Гонконг суттєво постраждав) мала такий вигляд:

- оптова і роздрібна торгівля, ресторани та готелі - 34, 9%;

- громадська сфера послуг - 11, 9%;

- обробна промисловість - 9, 2%;

- фінанси, страхування та торгівля нерухомістю - 13, 1%;

- транспорт та комунікації - 5, 8%;

- будівництво - 2, 6%;

- інші галузі - 22, 5%.

Скорочення обсягів експорту під час азійської кризи і, що особливо важливо для цієї країни - реекспорту, викликало значні зміни в структурі зовнішньої торгівлі. Проте основними статтями імпорту Гонконгу залишилися продукти харчування, транспортне обладнання, сировина, напівфабрикати, нафта. Основними торговими партнерами зараз є Китай, США, Японія, ЄС, Південна Корея. На початку ХХІ ст. великої шкоди економіці Гонконгу завдала епідемія пневмонії, яка суттєво скоротила обсяги експорту, мало місце також зменшення потоків іноземного туризму та зниження зовнішньої і внутрішньої фінансової активності в господарстві країни. Проте після невдалого для Гонконгу 2001 р. зростання економіки розпочалося знову вже в 2002 р. Основними чинниками подальшого розвитку цього особливого району Китаю впродовж наступних десяти років будуть:

- поступове перетворення Гонконгу в ділову столицю світу, що пов’язано з диверсифікацією фінансової сфери;

- відкриття " юаневих" рахунків у гонконзьких банках (як відомо, в країні діє своя валюта - гонконзький долар, курс якого жорстко прив’язаний до долара США), що дозволить перебрати на себе додаткове посередництво у конвертації інвестицій, що надходять в КНР;

- посилення обсягів транскордонного руху товарів;

- розвиток матеріально-технічного забезпечення комерційної діяльності;

Прикладом постіндустріальної економіки на азійському континенті справедливо можна вважати Сінгапур, місто-країну, щорічний ВВП якої на одного жителя наближається до 30 000 дол., а за рівнями конкурентоспроможності цю державу варто відносити до країн-лідерів. У Сінгапурі створено належні умови для розвитку бізнесу, а рівень корупції є одним з найнижчих у світі. Основою сучасного виробництва Сінгапура є електронна промисловість, фінансові послуги, нафтопереробка, біотехнології, судноремонт, транспортні послуги, харчова індустрія. Проте майбутнє своєї країни уряд бачить у створенні інноваційних комплексів та індустрії знань. Цією парадигмою передбачається, що у конкурентній моделі ХХІ ст. виділятимуться міста-держави, в яких зосереджуватимуться фінансові, людські, промислові та інформаційні ресурси. Саме вони визначатимуть економічний і соціальний прогрес майбутнього суспільства. Гонконг та Сінгапур є ілюстрацією такої квазідержавної та квазікорпораційної моделі. Наприклад, витрати на освіту в бюджеті Сінгапуру становлять щорічно не менше 20% загальної суми видатків.

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒