|
|||
ЖУРАВЛИНЕ БОЛОТО. ПІДСТЕРІГ. СВІТЛИНКАПІДСТЕРІГ Пощастило! — підстеріг, як до лісу завітала зима. Ні передзвонів кришталевої колісниці, ні молодецького посвисту візника-вітрюгана — нічого такого не було. Стояла тиша, аж чути, як сніжинки опускаються на збляклий верес. Осика зсутулила плечі, мовчала. Береза ніяково позиркувала навсібіч. Терен мерзлякувато щулився — ще нижчим став. Тільки ялина радісно ловила долонями сніжинки. Але при сусідах, певно, соромилася вголос виявити свою радість — ще не зрозуміють та образяться. Тому теж нішелесть. І я стояв мовчки, слухав тишу. Ступав ліс під урочисто-величаву білину, як молода під фату. СВІТЛИНКА Той день видався неймовірно похмурим. У полі за якусь сотню-другу кроків усе зливалося в сіре непроглядне місиво. Було холодно. Вологе повітря всотало їдкий, дошкульний приморозок. Рук з кишені не вийняти — пальці дерев'яніють. Про такий день і не згадалося б, якби не ота світлинка. Вона несподівано, ніби перо жар-птиці, заясніла вдалині і владно поманила до себе. Ішов до неї, а світлинка все більшала й більшала. То висявала спокійною білизною, то кришталево променилася. Ніби заблукалі сонячні зайчики звідусіль збіглися сюди на переднівок. А то був лужок, на якому росла трава тимофіївка. Її забули чи не встигли скосити. І кожна травинка обледеніла, стала кришталево-блискучою. Від того й засвітився весь лужок… Тепер навіть у найпохмуріший день я не втрачаю надії знайти світлинку.
|
|||
|