ВЕРБОВІ КОТИКИ. ЧИСТОТА

ВЕРБОВІ КОТИКИ

Якось враз потепліло, потепліло, а Горинь набрякла і скинула кригу. Ринула вода берегами, городи затоплює, клекоче, плюскотить, у піняві вся. Люди з крутогору дивляться — не надивляться: просторінь така, що дух перехоплює. Тільки де-де по заплаві синіють вершечки вільх. Кроків за кілька від сухої коси визирає з води вербовий кущик. Невеличкий такий, а на ньому — котики. Пухнастенькі, жовтаво-зеленаві. Ніби табунець гусеняток примостився спочити на тонких галузках. І такі вони лагідні та безпомічні! Здається, де вже їм, беззахисним, утриматись на хисткому сідалі серед піняви і клекотіння! Коли це знайшовся сміливець: роззувся, підкачав холоші, цьоп-цьоп по воді — обламав вербичку. Жодного котика не лишив. І чомусь раптом здалося, що довкола стало порожньо-порожньо…

ЧИСТОТА

Від старезного моху дубові цямрини зелені, аж темні. Зате джерельний живчик вибрикує, мов молоде козеня. І сусіди — жовтці та осоки — зіп'ялися навшпиньки: заглядають, як він витанцьовує. — Тату, — запитує Інна, — а хто в криницю воду наливає? — Із землі, — відповідаю, — сама натікає. — А чого ж тоді вона не брудна? Намагаюсь пояснити: — Усе, що із землі народжується, завжди чисте. Он біля криниці у траві незабудки — бачиш, які голубі? — Угу… — киває Інна. А через хвилину вже показує: — Глянь, сьогодні небо теж із землі народилося… І криниця, і донька навперебій розсипають свій сміх по некошених травах.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒