Annotation 2 страница

Іванко їв прохололу кашу. Вона зовсім не смакувала йому. Але він не хотів завдавати прикрощів своїй мамі. Пережовуючи холодні кавалки, мало не плакав від гірких, немов залежане масло, цілком не дитячих, думок. Йому так хотілося побігти до купальської ватри, стрибнути разом з іншими через вогонь, показати всім-всім людям, що він такий, як інший, і ніякої відміни у ньому немає. Але ж мати не пускала його нікуди. Міркуючи невтішно про своє, Іванко мало що не вдавився кашею, коли нараз почув над собою: — То ти так, аж до сліз, хочеш до купальської ватри, сину? Малий аж стрепенувся на ці слова: — Дуже! Дуже хочу! — сяючим блиском пригорнувся до маминих очей, мало ще вірячи у те, що почув слідом за материнським важким зітханням: — Біжи, Іванку. Зачувши ці слова, зраділий хлопець притьмом став на лаву, подячно поцілував заплакане Маріїне чоло. Легкі зморшки на материному лиці розгладилися тихим усміхом. Розвеселілий Іванко, аби тільки матір не передумала, прожогом кинувся до порогу. Услід йому злинуло застережне: — Але гляди мені, не барися довго. Йтимуть сусідські хлопці додому — з ними й повертайся. Не блукай до півночі. — Добре! — гукнув вже за порогом. І тільки його й бачили! * * *

І що ж то за диво, купальське свято! Заквітчана жар-цвітом земля пробуджує надвечір’я, закликаючи до великого єднання всі сили природи. І такої щасливої миті величні небеса рідняться із матінкою-землею. Небесні зорі відбиваються у воді, втішно купаючись у теплих хвилях. Дівчата, цього вечора достоту схожі на небесних зірниць, чудовими голосами своїми торкаються піднебесся. А попереду дівочої громада ступає молода невістка козака Хмари, яка цьогоріч народила первістку-доньку. Вона несе на вигін опудало — в картатій спідниці, чорнокленом споряджене, стрічками та квітами прибране. Красуня Марена миготить різнобарвними стрічками, не передчуваючи своєї лихої долі. Холодом студеним морила всю зиму вона веселу ватагу молоді. Настав час позбутися її. А з іншого боку вигону підходять хлопці. В їхніх руках пара Марені — солом’яник-Купайло. Та куди там йому до красуні-Марени! Задерикуватий перегук змагається: — Купайло, Купайло, де ти зимувало? — Зимувало в стрісі, веснувало в лісі! — Чорне, брудне, кострубате, обсмоктане і горбате, тьфу! Хлопці не відступають й собі: — А ваша Марена на кіл посаджена, підтикана, обскубана… Гуртом накидаються на «Марену», топлять її. І тільки жаль дівочий хвильками плине: Утонула Мареночка, утонула,
Тільки її кісочка зринула…

Після «плачу» дівчата «розправляються» із Купайлом, кидають його у вогонь. Не стало Марени, нічого і йому залишатися на землі. Купальською водою і купальським святвечірнім вогнем очищується природа, позбувається злих сил. А далі сміх веселий, піснеспіви, і нічне багаття. Всім радість та втіха. * * *

Ой, та й не всім! Купальської ночі Марії Половчисі не до радості й не до втіхи. — Іване, Іваночку! — заплакана мати метається поміж дерев столітньої хащі, вишукуючи свого семилітнього сина. Гнівається на пустуна, бідкається за ним, боїться за нього: «Чи ж не заблукав у лісі? А що, як раптом звір який наскочив на дитину? І нащо я дозволила йому бігти дивитися на купальське вогнище? Згасло купальське багаття, небоязка молодь порвалася за цвітом папороті, а Іванко хтозна-де й подівся. Малий же, хворобливий, йому б дома сидіти. І що чоловік казатиме, коли ось-ось повернеться з торською сіллю додому? Не втримала хлопця, не вберегла! Та як же було втримати, коли усе просився: „Пустіть, та й пустіть! “ — оправдовувалася в невтішних думках мати. — І що воно в тій дитині сидить? Усе тягне кудись нечистий. Ой, лихо, нащо ж я згадую того, кого не й слід? » — Іванку, відгукнись! — розбивається тремтячий голос об густу завісу старого лісу, луною повертаючись назад. Не приносячи із собою ані крихточки надії… * * *

До самого ранку блукала лісом Половчиха, роз’ятрюючи своє серце, полохаючи мимоволі тих, хто порвався сюди за іншим. Зустрівся їй в лісі не один сміливець, який пробирався поміж дерев, вишукуючи таємний цвіт папороті. І хоча вона не заговорювала ні з ким, бо ж знала: той, хто бажає зірвати квітку долі, не має права на слово, аж доки не дістане з лона землі бажаного, — все ж, там, де проходила вона, відбивалося болючим стогоном: — Іванку, ти де-е-е?! Вранці, вийшовши із хащі, притьмом подалася додому: «А що, коли син вже у хаті, а я тут блукаю, як потороча». Засміялася своїй щасливій думці, кинулася бігти полем до хат. Так, наче не вона щойно заледве плелася лісом, зморена довгим нічним блуканням. * * *

Біля Купальського багаття Іванко був недовго. Його прогнали парубки. Вони його зле образили. Щойно хлопець розігнався, щоб стрибнути через вогонь, Тарас Чорнопліт, головний підстрикач молодецької ватаги, ухопивши малого за комір сорочки, з насмішкуватим посвистом порвав його від ватри. — Ти куди?! — Стрибати! — не розуміючи цього запитання, малий Половець повів поглядом по лицях. На його подив, усі чомусь насмішкувато видивлялися на нього. Коли ж Тарас Чорнопліт, погордливо зблиснувши очима, глузуючи вимовив: — Оце ще мені парубок! — гучний регіт враз покрив молодецький гурт. — Чого ви смієтеся з мене! — Іванко сіпнувся з рук. Але Тарас Чорнопліт рвучко кинувся за ним, різко поклав руку на плече: — Е ні, стій-но, чортів сину! Нашу розмову не закінчено. — Я не хочу з тобою розмовляти! — малий зблідло дивився поперед себе. Вогники багаття стрибали в його очах. — Далебі, бісів син! — голосно вигукнув хтось із молоді. На ці слова всі сахнулися вбік. Вони чули вже це не раз. Тому то й мали до хлопця осторогу. Тарас Чорнопліт не вірив людським намовам. Між ним і цим хлопцем постало інше. Ще віддавна. Відтоді, як його хресний, Михайло Діброва, раніше повсякчас потішаючись ним та його вправними успіхами, відхрестився від нього цілком, увесь свій вільний час віддаючи малому Половцю та розмовам про його неабиякі здібності, Тарас Чорнопліт, сам того не тямлячи, поволі зігрівав у своїй душі полум’я ненависті. Він довго чекав слушної нагоди поквитатися з малим. Тому-то тепер, не відпускаючи хлопця зі своїх рук, тішився його беззахисністю. — Пусти мене! — Іванко стиснув кулаки. Бачилося, що він готовий був кинутися на свого кривдника. Але Тарас Чорнопліт почувався значно сильнішим. Бо він і справді був таким. Маючи сімнадцять років за плечима, міг би легко поставити на місце цього семилітнього зірвиголову, на якого в нього давно вже «чесалися руки». І немарно ж! Досі у Мерефі не було рівних йому, Тарасу Чорноплоту. Він був першим у всьому. Ця першість була визнана усіма. Його вихваляли поважні господарі, ставлячи за приклад для своїх синів. Та й справді, Тарас Чорнопліт, єдиний син своїх заможних батьків, був метким та вправним у господарських справах. А маючи запальний характер та гордовитий норов, водив першість у всіх молодецьких гуляннях. Вважався серед парубків красенем. Не одна дівчина, задурманена його оманливою красою, хотіла б мати його біля себе. Але цього, зовні цілком доладного, а внутрішнього — розхристаного навсібіч сумнівами парубка, не вистачало надовго. Він не умів кохати одну. Любив подобатися багатьом. Коли ж бачив, як дівчата сохли за ним, зневажливо сміявся. З осудом кидав услід запаленим марною надією красуням: «Нащо мені така, яка сама горнеться до рук. У поступливих дівчатах я не маю потреби». Велика гординя позбавляла його кохання. Але він мало переймався цим. Його потішало інше. Тарас Чорнопліт досі був у Мерефі головним серед молоді. Нікому із молодих мереф’ян не поступався він ні в чому. І мало б так тривати довіку. Коли б не малий Половець. Він став призвідцем його зневаження. Це сталося на Медового Спаса. Після храмової служби, прихопивши із собою кілька стільників меду, Тарас притьмом подався до хресного. Хотів застати його самого. Мав гарну надію випросити у того стару козацьку шаблю. Ту, яка висіла без діла у хресного на стіні, і до якої він обачно не допускав нікого. Забороняв навіть торкатися. Щойно парубок відкинув клямку воріт, почув біля вуха різкий свист. Малий Іван Половець, застережно закликаючи: — Пригинайся, бо поцілю! — потішено посміхався до нього. У руках малого «вояки» зблискувала сріблом гнучка шабля. Як оторопілий, Тарас Чорнопліт дивився на хлопця. Вірніше, на зброю в його руках. Стільки разів він хотів узяти цю стару козацьку шаблю до рук, але його щоразу обачними словами зупиняв хресний: — Ні, не можна, зарано ще, поранишся. Виходить, йому, завзятому парубку, ніяк не можна, а цьому голопуцьку гоже вимахувати шаблюкою біля голів! То що, він кращий вояка?! Ліпший за нього?! Розлютований Тарас Чорнопліт спересердя кинув на траву медові стільники, прямісінько до ніг «малого вилупка», що застиг непорушно із шаблею в руці, а затим, потрясаючи кулаками, кинувся на малого. У відповідь Іван різко заніс у повітрі шаблюку, боронячись, дався до наступу. Хтозна, чим би все це закінчилося, коли б не Михайло Діброва. Почувши галас у дворі, він поспіхом вискочив із хати, гнівно крикнувши від порогу на розбурених хлопців, різко кинувся до хвіртки. Відібравши у малого Половця шаблю, хутко відніс її до хати. Кілька хвилин, немов остовпілі, хлопці стояли посеред подвір’я. Опановуючи свої нестримні почуття, вони поволі приходили до тями. Михайло Діброва, за мить вийшовши із хати, підійшов до них ближче. Перше, що він зробив, студеним голосом озвався до малого: — Більше шаблі до рук не братимеш. Бачу, зарано тобі ще. А потім він обернувся до Тараса, пильним поглядом, звіряючи щось своє, видивився на нього. Важко сказати, що старий козак побачив у наполоханих очах. Видно, те, чого сподівався менше всього побачити. Бо ж інакше не зробив би того, що слідувало за всім тим. Вказавши пальцем на розкидані стільники, сивочолий чоловік важко видихнув: — Забирай те, що приніс, і геть з мого двору! Зіщуливши плечі, Тарас Чорнопліт подався геть. Медові стільники тягучо прилипли до його рук. Відтоді у стосунках парубка із хресним усе змінилося. У них не було вже довірливих розмов та відвертих бесід. Поміж ними став Іван Половець. Вірніше, любов Михайла Діброви до малого і ненависть Тараса Чорноплота до нього ж. Тому то відтепер, зустрічаючись поглядом зі своїм хресним, хлопець опускав очі. Важкість думок тяжко падала на його повіки. А Максим Діброва, всюди і скрізь вихваляючи велику вправність малого хрещеника до козацьких вправ, не знав і не відав, що почасти сприяє гріховним змінам у душі старшого свого похресника. Дбаючи про те, аби пригорнути серця нерозважливих мереф’ян до малої дитини, несправедливо покритої лиховісними прізвиськами, цей старий та мудрий чоловік залишався сліпцем у явному. День за днем він ставав в оборону Івана Половця. І день за днем полум’яніше роздмухував палючий пломінь люті у серці Тараса Чорноплота. Але ж нема такого вогню, що не прорветься назовні. Купальського вечора жахне полум’я ненависті рвійно вирвалося із наповненої ним по вінця молодої душі. Цього вечора у руках малого Половця не було гострої шаблі. Не стояв поряд і Михайло Діброва. Занемігши напередодні, він не виходив із хати. Купальського вечора Тарас Чорнопліт цілком відчував свою перевагу. Але ж він не волів показувати свої правдиві почуття перед іншими хлопцями. Потішаючись затіяною грою, молодецький ватаг, ніби хижий звір, поволі добирався до своєї жертви, перепитуючи лагідно: — А хіба ти не замалий, щоб стрибати через багаття? — Не малий, — хлопець понуро дивився навколо. — А чи ти не бачив, що ген там, попід вигоном, для малечі викладено старшими купу кропиви? Он чуєш, як весело розважається дітвора, стрибаючи через цей «вогонь»? — з насміхом випитував хлопця Тарас Чорнопліт. Та й всі інші усміхалися цим словам. — Я не хочу стрибати через кропиву! — заперечливо схитнув головою Іванко. — А нам яке діло до твоїх хотінь! Маєш робити те, що всі інші діти роблять. — Я не дитина! — А хто ж ти такий? — Сам знаєш! — Вилупок ти чортячий, он що я знаю! — Тарас Чорнопліт, втомлений ним же самим затіяною грою, люто відтрутив малого на землю, садонув його ногою. Але повалений долі хлопець зненацька порвався вперед, уп’явшись зубами в руку ненависного йому ватага, повис на парубкові. Намарно Тарас Чорнопліт, волаючи, бив малого по голові, відштовхував від себе, той не відпускав його руки. Заледве що хлопці розборонили їх. — Чортеня! Як боляче вкусив за руку. Он які сліди лишив! — скаржився молодим побратимам зневажений юнак. Споглядаючи косо на малого, палав помстою і гнівом. Єдине бажання, яке мав він перед лицем купальської ночі, мусив би тепер неодмінно задовольнити. Мав би вже нині поставити «малого нечестивця» на місце. Інакше вже на світанку зостанеться знеславленим перед усіма. «Покусаний хлопчиськом! » — кидатимуть йому вслід. Цього він не міг допустити. Тому-то гарячково обдумував, як повернути собі зневажене ім’я. Нараз і надумав. Коли хтось із гурту, картаючи, промовив: — Та що ти заповзявся із малим? Найшов із ким водитися, — Тарас Чорнопліт уголос розсміявся: — А й справді, — здавалося, що він нараз одумався. З усміхом дивився поперед себе. — Хоче хлопець спробувати свою спритність, нехай так і буде. Йди, скачи, малий! — підбадьорливо мовив. Утім, щось недобре відбилося в його очах. Хирлявий усміх слабко замасковував фальш. Це запримітив гаразд Іван Половець. Тому то, намацавши під сорочечкою руків’я срібного ножа, якого мав завжди із собою, хутко подався до вогню. Хлопець відступив назад, розігнався і стрімко побіг до багаття. Він уже мав би стрибнути через вогонь, коли нараз перечепився через якусь перепону. Тарас Чорнопліт поставив йому підніжку. Хлопчак з розгону сторчма впав у гарячу золу. Волаючи від болю, підвівся з колін. Ніхто не пожалів його. Опечене лице палало вогнем, а всі, замість того, щоб кинутися на допомогу, сміялися з нього. А Тарас Чорнопліт, потішаючись своєю винахідливістю у зведенні порахунків із ненависним хлопчаком, зле пожартував: «Іван-побиван покотився, як баран». Іванко, заледве стримуючи сльози, похмуро поглянув на свого кривдника: «Як виросту, то поб’ю тебе». Його слова покрив голосний регіт молоді та сердитий вигук зухвальця-Тараса: «А йди сюди, чортів сину, дам тобі кілька потиличників». Попечений вугіллям та здавлений болем, хлопець відступив кілька кроків назад. Але за мить, переборюючи палючий вогонь на лиці, подався різко вперед. У його руках зблиснуло лезо ножа. Молодь принишкла. Іван Половець наступав на Тараса Чорноплота. Той злякано дивився на малого. Він боявся його! Безнадійний страх бився у наполоханих очах. Чувся він і в тремтячому голосі: — Хлопці, кидайтеся на малого вилупка! Пробуджені наляканим голосом свого ватага, юнаки кинулися на хлопця. Іванко подався навтікача. Він біг довго, не чуючи під собою ніг. Біг, гнаний болем образи, подалі від людей. Ховався від них у гущавину лісу, за густі шати дерев. Біг доти, доки не спіткнувся об міцний дубовий пень. Удруге за один вечір хлопець отримав підніжку. І хай від цієї виступила липка кров на нозі, вона все ж не була такою болючою. Перша вразила більше. Зціпивши зуби, Іванко лежав нерухомо на місці, боячись поворухнутися. Від болю не плакав. Сльози навчився здавлювати у собі змалку. Інакше міг би ними залляти весь світ. Образи в маленькому серці було забагато. Він лежав у траві, посеред гущавини лісу, думав про свої гіркі справи: «За що мене ненавидить так Тарас Чорнопліт? Що я зробив йому? І чого мене обходять стороною люди? Чого це дяк каже, що я „сатанинське отродіє“? І чому діти не беруть мене до своїх ігор? Чим я гірший всіх їх? » Потерши долонею забиту ногу, накульгуючи, поплівся лісом. Він ішов довго, думаючи, що ось-ось вийде з гущавини. Та дерева не розступалися перед ним, а все щільніше огортали з усіх сторін. І тоді хлопець зрозумів, що заблукав. Але дивно, це не налякало його. Єдине, чого він боявся, щоб раптом не знайшли його в лісі ті, що були біля багаття. Коли на небі запалав повний місяць, Іванко вийшов на галявину. Вона несподівано відкрилася перед ним. Він ішов поміж дерев, аж вони раптово посунулися в сторони, так, ніби зрушили з місця. Йому й справді примарилося це. Ступивши кілька кроків уперед, хлопчик завмер на місці. Щось вражаюче було в цій галявині. І не тому, що зверху на розкішний шовк трави мінливим сріблом падало місячне сяйво. Воно якось по-особливому огортало цю місцину — оминаючи дерева, що оточували її зусібіч, тугим сріблястим колом розділяючи ліс на темряву і світло, ніч і день. І коли лісом блукала нічна пітьма, на цій галявині було світло і видно, як удень! Густий килим трави щедро сріблився перед його очима, переливаючись краплями нічної роси. Зеленотрав’я доповнювали чудові різнобарвні квіти, що великими пишними суцвіттями схилялися до землі. Хлопчик нахилився над однією квіткою, торкнувся тугого стебла рукою: — Цієї не рви! — несподівано почулося за спиною. Рвучко озирнувся. За ним не було нікого! — Видалося, — видихнув з полегкістю. — Не видалося! — відгукнулося у відповідь. Хлопець закружляв на місці. Нікого на галявині не було. І тоді він в одну мить згадав розповіді матері про купальську ніч, про те, що може трапитися з тим, хто забереться в гущавину: «Нечиста сила»… Наляканий хлопець тричі перехрестився: «В ім’я отця, і сина, і святого Духа. Амінь». У відповідь пролунав гучний сміх: — Ха-ха-ха! — скрипучий відгук, немов викресаний із рипіння старого воза, здається, втішався його переляком. Серце гучно закалатало в грудях хлопчика: — Я не боюся тебе! — тремтячий голос вдарився об дерева, що височіли зусібіч, тричі відбився у відповідь: «боюся… боюся… боюся». — Не боюся! Не боюся! Не боюся! — затято вигукував хлопець. У відповідь чулося глузливе: — Боїшся!.. Боїшся!.. Боїшся!.. — Не бою-ю-ю-ся!!! — Бої-ї-ї-шся!!! Втомившись змагатись, Іванко спробував вибратися з кола галявини. І побіг до дерев. На його подив, дерева, до яких біг щосили, не наближалися до нього, а віддалялися все далі та далі. Він розвернувся і побіг в інший бік. І знову те ж саме. Зачароване коло не відпускало його! Наляканий хлопчик упав на траву. Вперше у житті він готовий був заплакати. — Заплач, дурійку, дам копійку, — почулося над ним насмішкувате. І цього було досить, щоб Іванко стримав гарячий потік сліз. Ті, що готові були от-от витекти з очей, зникли — так, наче й не було їх на дні блакитного озерця великих очей. І тільки посріблений місяць відбився в них, щойно хлопець позирнув наверх, на всіяне зорями шатро небесної дороги. — Ти хто?! — Ніхто, — рипучий голос втішався його розгубленістю. І тоді хлопець, туманіючи від злості на небаченого, а зате добре чутого злостивця, що в такий от спосіб потішався над ним, дістав з кишені свій талісман. Той, який носив завжди із собою, відколи дізнався, що ним обтята його пуповина. Срібний ніж баби Килини, який залишився в їхньому домі після її смерті. За нього заплатила мати молодій повитусі кілька срібних монет. Випросила. Кілька років лежав цей ніж у скрині, аж доки не втрапив на очі хлопцеві. Мати сама показала синові цей скарб, побожно загортаючи в стару полотнину. Ту саму, на яку прийнято його під час пологів. Старий шмат тканини Іванка не зацікавив зовсім. А от срібний ніж! Усі справжні воїни мають свою зброю. І він мусить мати також. Довжелезний срібний ніж упав йому в око відразу. Але Іван гаразд знав — матір не дасть йому те, що тримає під замком. Намарне й просити. Тож мусив уперше у своєму житті вкрасти. Відважився на це легко, бо мало ще тямив, що є добром, а що злом. До того ж, хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був. При нагоді, як тільки мати забула ключ від скрині на столі, подавшись у справах на город, він здійснив задумане. Коли пропажу було виявлено, звинувачено в крадіжці служницю. Іванкові жаль було невинну небогу, яка тільки тим і викликала підозру, що в її кімнаті знайдено стару полотнину. Це він, тішачись за хатою здобутим, зачувши голоси, поспіхом швиргонув ганчірку в найперше відчинене вікно. Але зізнатися в скоєному він не міг. Батьки, довідавшись, відібрали б назавжди те, що мало по праву належати йому. Так думав і так хотів він. Отож, вибитій служниці на третій день Великодня він віддав монету, яку отримав від хрещеного Михайла Діброви. — Нащо? — здивувалася та. — Купиш собі, що схочеш, — цими великодушними словами зняв із себе усі провини і гріхи. Від тої миті почувався невинним. * * *

Срібне лезо ножа вдарилося в місячне сяйво. — Що се в твоїх руках?! — зацікавлений голос схилився над ним. — Ніж. Бачиш? Я захищатимуся ним. — Гм, — здавалося, це втішило таємничий голос. — То ти Іван з роду Половців, так? — Звідки ти знаєш мене? — хлопець озирнувся втретє. — Не озирайся. Я не завдам тобі зла. Ти ж один із нас. — Чого ти чіпляєшся до мене? Я тебе не знаю і ти мені не треба. — Треба… Треба… Ще й як треба. — Нащо?! — зі зброєю в руках, хлопець почувався спокійніше — він вже не боявся рипучого, як старий немащений віз, голосу, що невідомо звідкіля падав на нього. — Встань і ступи сім кроків уперед, — владно звелів голос. — Ще чого?! — зазвичай норовливий у вчинках і доволі впертий за характером, Іванко й не думав робити цього. Але на свій подив, піднявся із землі й слухняно ступив сім кроків уперед. — А зараз перехрестися навпаки. «Як це? » — тільки й подумав хлопець, аж пальці лівої руки самі склалися в трійцю і поклали на ньому виворітний хрест — знизу доверху, а затим зліва направо. — А тепер розгорни траву. Бачиш, куценький лист папороті? — Бачу, — покірно слідував за голосом. — Виворітний хрест поклади на цей лист. Сам того не бажаючи, Іванко зробив і це. Щойно він опустив руку, із землі забило миготливе світло, яскравим сяйвом витинаючись вгору. Прямісінько перед очима хлопця замайоріло незнаної краси суцвіття — схоже на полум’я, сяюче, як блиск сонця. — Що се?! — від подиву він завмер на місці. — Цвіт папороті, — почулося у відповідь.
НАРОДЖЕНИЙ ВДРУГЕ

Заворожено хлопець дивився на неймовірної краси квітку, що розгортала перед ним розкішні пелюстки. — Не стій на місці, дурнику, — гримнув з височини голос. — Цвіт папороті квітне мить. Швидко розріж мізинець, сховай квітку в свій палець. «Нащо я маю робити це?! » — хлопець думав одне, а робив усе те, що велів йому голос. Срібне лезо ножа торкнулося пальця. Краплі крові впали на розкішний цвіт папороті. Квітка стріпнула пелюстками, поволі складаючи їх докупи. — Обтинай ножем голівку квітки і прикладай до мізинця. Як тільки він це зробив, розкішний бутон, прикладений до рани, взявся вростати у руку. Але хлопцю від цього не було боляче. Гаряча і млосна хвиля огортала тіло — з ніг до голови. Так, наче хтось, розгойдавши його на орелі, палахнув у груди жаром. Це все, що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку — жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках. На пальці не виднілося навіть маленької відмітини шраму. — Де ділася квітка? — Проросла в твоєму серці. — Нащо?! — Той, хто купальської ночі дістане цвіт папороті, матиме силу велику. — Яку іще силу? Голос не відповів йому. — Яку силу? І раптом позаду себе Іванко почув небезпеку. Дивним було й те, що навіть не обертаючись, він знав, хто стоїть за кілька кроків від нього, готуючись до нападу. Великий вовк стояв за його спиною. Цієї хвилини Іванко почувався якось дивно. Іншого дня він напевно що злякався б. Чи не помер би зі страху? А тепер, відчуваючи наближення ошкіреного хижака, хлопець не мав ані краплі страху. Натомість у ньому пробудилося бажання боротьби. Він був готовий змагатися зі звіром! Подих вовка було чути все виразніше. Ось він уже й поряд, на відстані руки. Хлопець різко повернувся і виставивши вперед лезо ножа, кинувся першим. Звір, здається, цього зовсім не чекав… * * *

Великий вовк грудьми впав на хлопця, притис його до землі. Від дужого поштовху ніж випав із рук. Гострі ікла нависли над лицем. Ще мить — і вони могли б зімкнутися на шиї. Хлопець схопив руками вовка за щелепу, переборюючи страх і різкий біль, з силою її розтягнув, силкуючись роздерти. Звір подався назад, залишивши на його руках кров’яні пасмуги на шкірі. Не даючи своїй жертві перепочинку, кинувся на хлопця знову. Іванко крутнувся, відвертаючись від зубів хижака, легко підвівся на ноги. Він знав, що не можна дозволити звіру стати над ним ще раз. Удруге вовк не дозволить вирватися. Міцні ікла стислися на нозі. «А-а-а! » — голосно скрикнув хлопець. Такого болю він не відчував зроду. Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі. «Аби тільки не впасти». Туманіючи від болю, вхопив шию вовка руками, спробував стиснути її. Але рукам бракувало сили. І тоді хлопець усією міццю тіла навалився на вовка, притис його до землі. Звір заскімлив, намагаючись вирватися. Це йому вже не вдалося зробити. В руці хлопця зблиснуло срібло ножа. Різко чиркнув ним по шиї хижака. За мить вовк лежав перед ним, конаючи в судомах. По густій шерсті скрапувала кров. Іванко непорушно стояв над переможеним звіром, стискуючи в долоні закривавлений ніж. Хлопець не вірив тому, що сталося. Невже він убив вовка?! Поборов найстрашніший свій страх, яким зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне. Позаду почувся приглушений сміх. Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, вдоволено прошамкотіла: — Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя — твоє. * * *

Сон це був, чи марево. Не схожим на дійсність було те, що бачилося і чулося йому Ніби не він був свідком усього того. Дерев’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно порослих мохом, нависали над ним. Вони б видавалися зовсім жалюгідними, коли б не густе мереживо павутини, на яке не скупилися величезні павуки, які гніздилися по кутках цієї занедбаної оселі, що не відала білої глини. Поміж павутинням, від долівки і аж до сволоку, звисали яскраві грона щільно заплетених кісників різнотрав’я. Якого тільки чар-зілля тут не було! Стара хата наскрізь пропахла травами. Розхитаний дерев’яний лежак, на який гостинно посадила сивокоса баба Іванка, теж проріс травою. Тугим наваром трави дихав і чай, який подала йому господиня в щербатій кварті: — Пий, хлопче, сили набирайся. Ця трава додає життя. А за рани на лиці та нозі не переймайся — за день все зійде, тільки ти й знатимеш на своєму тілі сліди опіків та знак вовчих зубів. — Я хочу додому. — Підеш і додому. Авжеж, що не зоставлю тебе в себе. Нащо мені такий парубок? — розсміялася сивокоса баба. Хлопець почервонів. — Ну-ну, більше не жартуватиму. Не бійся, я не причиню тобі зла. — Я не боюся. — От і добре. Пий ліпше чай. Тобі він треба зараз, Іванку. — Звідки ви знаєте, як мене звуть? — вкотре цієї ночі здивувався хлопець. — Бо я мушу все знати. — Ви — Баба Яга? — Хи-хи! — затіпалася від сміху сивокоса. — З виду, мо’ й так. А по правді, не слухай казок, дитино. — То ви не справжні? — Дурню малий, маєш знати, я справжня. — А хто ж ви? — От заладив: «Хто ви? Що ви? » Замалий все знати. — Не замалий, — уперто схитнув головою. — Не малий? — пильно поглянула йому в очі. — Що ж, коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки. Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує він зараз, для нього надто важливе. Він ясно відчув це. * * *

— Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Все корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати. — Як це? — Слухай, не перебивай… А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди Богів, дітей на життя благословляли і на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути і що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати. У Богодара донька була, Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, вміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було… — І я так хочу! — не стримався хлопець. — Ти вмієш це відтепер. — Не вмію. — Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє. — Як це? — Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя? — Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець. — То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього. Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши у мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, взявши кварту із травами, всівся знову на лежак: — Розкажіть мені ще про Дану. — Ти хочеш знати? — Хочу. — Що ж, тоді слухай… Якось красуня-Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька. Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: «Що пошлють Боги, те й матимемо». Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро. Але вже наступного ранку загін хазар наскочив з повелінням: «Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду і вміння неабияке — мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину її мати. А коли не зробите так, матимете лихо велике. Нікому не буде пощади». — Тату, що маємо робити?! — з розпачем вигукнула Дана. Ні слова у відповідь не сказав їй батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Весь день провів мудрий волхв на самоті, з Богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою: — Велінням Богів мусиш, донько, покоритися. — Ніколи! — гордо заявила красуня. — Маєш народ наш врятувати. Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей. — Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар Богам віддати. — Який?! — Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане. Розгнівався батько: — Чи мислиш, що говориш? — Не до батька, а до великого волхва Богодара звертаюся. Дозволь мені це зробити, бо інакше втоплюся в забутій криниці, тільки й бачитимуть мене. — Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила? На коліна стала заплакана Дана перед рідним батьком: — Великий волхве, пусти мене, чуєш? Мусив Богодар поступитися. …Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік — коня у збруї. — Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня. — Я… подорожній. А ти хто? — Я — Дана, донька волхва Богодара. — А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець. — Свого судженого. — Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених? Заплакала ображена Дана і розповіла незнайомцю про своє горе. Вислухав він її, аж тоді сказав: — Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому. — Хто ти, рятівнику мій? — запитала наостанок дівчина. — Завтра дізнаєшся, — засміявся юнак на це і, скочивши на коня, зник у нічній темряві. Всю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала… А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом — відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, вщент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли. В бою загинув хазарський каган. З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську. Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував: — Смачна вода з твоїх рук, Дано. Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина — нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості: — Дякую тобі, князю, що врятував мене і вберіг… честь мою. Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому й теж вклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла і неправди… * * *

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 Следующая ⇒