Annotation 1 страница

Життя Івана Сірка овіяне легендами і сповнене карколомних пригод. Він народився незвичайною дитиною, з особливим даром характерництва, що допоміг йому здобути багато перемог, і передусім — над собою. Ця книжка так само перемога. Перемога письменниці Марії Морозенко в конкурсі рукописів «Українська сила», підтриманому Мережею АЗС «ОККО». Читайте першу книгу про Великого Характерника і пам’ятайте: ми українці, нація сильних! Василь Вірастюк Марія МОРОЗЕНКО

Марія МОРОЗЕНКО
ІВАН СІРКО
ВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Килина Морозиха — відома на всі околиці повитуха в четвертому коліні. Про її прабабу Тетяну досі селами ходять легенди, буцімто вона три роки поспіль бігала яругами на відлюдний лісовий хутір до тамтешньої відьми, яка навчила її травами цілющими, зібраними на Зільника, недуги зцілювати й болячки проганяти. Кажуть, помирала вона тяжко. Люди знали, чого їй так було: «Сказано ж, відьма доти не помре, доки не передасть усе, що знає». Після смерті баби Тетяни пологи в тутешніх жінок приймала її дочка, а потім — Килинина мати. Від неї в свій час успадкувала ворожбитство та знахарство й сама Килина. Бо так повелося в їхній родині. Килину Морозиху потайки люди теж відьмою звуть. Але не зло, а з повагою та острахом, ніби боячись образити. А як же інакше. Щось вона знає таке, чого зазвичай не дано знати звичайним сільським жінкам, — діти при ній родяться легко. Немало славних козачат, які ниньки благословляють ратними справами Січ, прийняли з материнського лона її руки. Віднедавна Килина Морозиха має спокій. Свою непросту справу передала молодій удовиці, яку взяла в науку кілька років тому. Та й чом було не взяти? У Килини немає нікого, живе одним-одна, як відрізаний пагін від стовбура колись досить пишного дерева. Звісно ж, була у неї своя гарна сім’я — міцний, неначе кучерявий явір, чоловік та два дубочки-синочки. Уся її рідня оплакана чорними вдовиними слізьми. Полягли її славні козаки у битві із турками, що набігли Муравським шляхом, як сарана, спустошивши довколишні землі до цурки. З недавніх пір Килина Морозиха пологи приймає зрідка, коли вже без неї не обходиться ніяк. Каже, що втрачає силу. Зістарилася. Слава Богу, молода повитуха зі своєю непростою справою справляється ловко. Гріх що й казати про вправну ученицю. Вона, як зуміла, замінила її. Відтепер рожаниці не обходяться без молодої повитухи. Так мало бути і цього разу. Її ж спочатку й покликано у двір козака Половця. Аж скоро прибігли до старої: «Йдіть хутчій, бабо, Марія Половчиха в родах помирає! » Килина Морозиха поквапом зібралася, кинула у вузлик кілька лишень їй знаних помічних трав, на порозі на мить спинилася, щось обмірковуючи, аж потім рвучко підійшла до покуття, дістала з-під образочка три тонесенькі тройчасті свічечки й гостро заточений срібний ніж, вклала все це до трав. А тоді вже поспішила з хати до воріт, подріботіла вузенькою вуличкою, що вилася чорною гадючкою під ногами, поспіхом пориваючись у двір козака Половця. Щойно вона відкрила хвіртку, чорна гадючка стежини зникла з-перед очей, натомість з’явився тьмяний пломінець лампадки, яку виносила з хати служниця. — А це ще навіщо?! Хіба тут смерть через поріг перечепилася? — невдоволено гримнула на заплакану молодицю стара. — Та вже не знаємо за що хапатися, там таке! Послали навіть за дяком. Тільки й на вас надія… — засокорила жалібно жінка, ховаючись у сіни. — Хай там що, лампадка має стояти на покуті. Не руш, — у спину їй кинула баба Килина. Ще з порога, позирнувши оком на постіль, де корчилася в муках роділля, а поряд із нею безпорадно метушилася молода повитуха, вона зрозуміла: цю дитину мусила прийняти сама. Стара повитуха знала, що треба робити: — Гей, ти! — гострими очима глипнула на перелякану служницю, що тремтячими руками ставила на покуті лампадку, — йди з хати і відчини всі віконниці! Без цього не буде полегкості в пологах. Жінка безшелесно зникла з-перед бабиних очей. — А ти іди сюди, — звеліла молодій повитусі. — Запар ось ці трави в чисто вимитому казані і принеси їх сюди. Хутко! І аж тоді, коли в кімнаті нікого, окрім їх двох, не залишилося, стара повитуха схилилася над роділлею: — Зараз тобі буде легше. Затим вона рвучко підійшла до вікна, тричі перехрестивши його, відчинила навстіж. Повернувшись до ліжка, поклала під подушку три тройчасті свічечки разом із пучком зілля, і вже тоді провела рукою над змокрілим чолом молодиці. Монотонно, так, як зазвичай читають побожні молитви, Килина Морозиха взялася промовляти їй одній зрозумілі слова. Роділля несподівано схопила її за руку: — Що се… за молитва?! Баба беззвучно засміялася: — Тихо-тихо… Нічого не бійся, — із цим продовжила читати своє магічне закляття. Марія Половчиха, рід якої з діда-прадіда вірував у Господа, і в ніяку силу поза тим, з острахом відсторонила її руку. Стара повитуха, яка стояла перед нею, в світлі лампадки, що падало тьмяним блиском на зсушене, немов поморщене яблуко в осінній траві, лице, видалася їй страшною. Здавалося, в її очах теж блимало кволе світло. Це світло замерехтіло й на лезі ножа, який піднесла баба над головою, промовляючи безтямно свою монотонну молитву. Нажахана роділля, переборюючи біль, піднялася на ліктях, голосно вигукнула: — Відьомське закляття! Із цим непритомно впала на постіль… * * *

Коли молода повитуха стала в дверях, вона відразу ж почула тоненький писк. Слабенький, такий, який зрідка нерішуче проривається з мишачої нірки, коли біля неї задовго просиджує кіт, позбавляючи вертлявих сірохвостиків охоти вирватися на волю. Цей тоненький писк в одну мить утішив її. «Слава Богу! » — вголос промовила вона. Баба Килина різко повернулася на її голос: — Не вештайся без діла! Візьми немовля до купелі, а я мушу попоратися біля матері. Молода повитуха повела оком на породіллю і відразу ж відвела наляканий погляд — очі молодої матері по вінця наповнилися кров’ю. Так, наче хто залляв білі зіниці густою червоною фарбою. Вона знала, що це за ознака. Так було з невісткою коваля Якима Чубача. Після пологів вона не дожила до ранку. Килина Морозиха, немов вгадала її думки, заспокоїла: — Ця житиме. За тиждень все сповзе з очей і знаку не буде. Породілля, здається, теж прислухалася до цих слів, стиха перепитала: — Що зі мною? — Все… Все добре… Ось зараз візьмеш свого красеня, — повела очима на молодицю, що порпалася біля дерев’яного корита, наповненого літеплом, настояним на травах. Молода повитуха обмила маленьке поморщене личко водою. Маля забило ручками, вголос заплакало. — Не плач, маленький, дай, витру тебе, як слід. Бачиш, ось червона пляма на нижній губі. Аж раптом… Ні, це не могло бути правдою. Немовля вхопило її за палець, притьмом всунуло його до рота і… вкусило. — Боже мій! Що це?! — молода повитуха заклякла на місці. Великими очима дивилася на немовля, що водило перед собою ручкою, пориваючись вхопити її за палець знову. — Що се за дитина, бабо?! Килина Морозиха, немов не чуючи її наляканого викрику, і далі займалася своїм, пораючись біля породіллі. Тоді молода повитуха обережно підняла верхню губку дитини і завмерла від подиву — по обидва боки тонесеньких ясен стирчали гострі різці. — Він зубатий! — з острахом відсторонила дитину від себе. — Мовчи, не лякай матері! Породілля й справді переводила насторожений погляд з однієї жінку на іншу, силкуючись збагнути, про що йдеться. Баба Килина тремтячими руками забрала з рук молодої повитухи немовля, пальцем провела по яснах: — Ти диви, кусається! — на подив повитухи, вона посміхалася. — Він же із зубами! — прошепотіла та застережно. — Нічого-нічого, кусатиме ними проклятих бусурманів. Родима пляма біля губи — Божий знак на те. — Він же сам проклятий. Зубатий! — нажаханими очима молодиця дивилася на бабу. Килина Морозиха нічого не відказала їй у відповідь. Вона поклала дитину в мокрому полотні на ліжко, приклала до грудей матері. Дитина зразу ж почала ссати, та так, що породілля несподівано скрикнула від болю: — Лишенько, кусається! — Так і є, проклятий, — молода повитуха побожно перехрестилась на образочки. Баба Килина невдоволено схитнула головою, затим нахилилася до полу, піднявши обтяту пуповину, мовчки підійшла до своєї учениці і, розмахнувшись нею, різко вдарила її в лице: — Не смій так про немовля! Це буде славний ко… — із цим недомовленим словом повалилася на підлогу. Її сили на цій землі були вичерпані. Повитуха у четвертому коліні Килина Морозиха прийняла останні пологи на землі і відійшла в потойбіччя. Дяк, що зашпортався у дверях, ставши мимоволі свідком великої таїни народження і смерті, тричі перехрестився: — Упокоїлася в Бозі… при рождениї диявольського отродія… 13 августа 1610 года.
ПОМИЛУВАННЯ

Недільного ранку на мерефському цвинтарі було людно. Громадою хоронили Килину Морозиху, ту, якій завдячувала життям мало не третина поселенців. Мотузка, вкладена до труни, щедрими вузликами точно вказувала на кількість прийнятих повитухою немовлят. Усі ці вузли зав’язала вона сама. Не було поміж них одного, останнього. Ніхто не зважився закінчити справу за неї. На цвинтар вервечкою тяглися люди. Підійшов до натовпу і Дмитро Половець. Високий, ставний, широкоплечий, достоту такий, як усі чоловіки цього славного козацького роду. * * *

Рід Половців був шанованим у Мерефі. І не тому, що проживав на цих землях давно. Відколи перший Половець, утікаючи з Поділля від лиховісної польської шляхти, ступив на роз’ятрений, розбухлий від сліз і крові, клаптик Дикого поля, збігли десятки років. За цей час змінилося багато чого. Маленький хутір, не позначений на мапах, обріс новими поселеннями вигнанців, які поривалися сюди з усіх-усюд Правобережжя, не воліючи миритися з польським батогом. Хатка до хатки горнулися зусібіч, щоби бодай тут уберегтися від чорнополинного розбрату, засіяного гонорливою шляхтою у відкритих навстіж українських душах. Сама земля, здається, почувала єднання поселенців. Уперше за стільки довгих років, відчувши турботу про себе, вона затято відроджувалася з попелу руїни. Зелені садки зарясніли між білих хат, бо так повелося в українців: серце — у дітях, душа — в пісні, життя — у вишневих садах. А на зрошених потом нивах заколосилося жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї. І люди вростали в ці землі, готові були їх боронити від найлютіших ворогів. Діти поселенців Мерефи, рано наслухавшись від сивовусих дідів про злодіяння польської шляхти, заохочені шаблями Косинського та Наливайка, подалися на Січ. Тримати зброю в руках вони вчилися менше від батьків, а більше від славного козацтва. Відчайдухи, закликані на Базавлукську Січ, що постала взамін поруйнованої татарами Томаківської, проходили змужніння на славному острові, де все було підпорядковане бойовому вмінню й силі духу. Більшість залишилася там і донині. Дмитро Половець на вимогу батька, який почував наближення скорої смерті, повернувся додому. Разом із ним прибула невеличка ватага старого козацтва, щоб назавжди осісти на цих землях. Вони й поставили на узгір’ї церкву на зразок запорізької. Розорюючи добротні поля, Половці, а за ними й інші поселенці, не відпускали з рук зброї. Щомиті вони мусили бути напоготові. І хоча їм добре було відомо, що відтепер загони татар не надто й пориваються в ці місця, почуваючи, що в козацьких поселеннях мало поживляться, багато втратять, — усе ж, аби вберегтися, варто й озиратися. Так і працювали вони на цих землях — тяжко… затято… жертовно. Дмитро Половець вдався роботящим і відважним козаком. Коли ставав до роботи — мало хто поспівав за ним. Коли брався до зброї — козацькій відвазі заздрили й вороги. Доля не була солодкою до нього. Не раз він змагався зі смертю в двобої. Не раз стояв на межі. На щастя, видався від природи міцним та дужим, на життя — щасливцем. Чисельні шрами — єдині відмітини гостин «косарки-смерті». Так любив жартувати він над своїми ранами. На всі прохання й дорікання жінки, коли та просила його бути обачнішим у житті, казав одне: «Козак без узорів — не козак». Про дружину Дмитра Половця між людьми мовлено мало. Кажуть, що привезено її з Поділля і що засватав жінку синові батько, бо захотів оженити «на своїй». Досі місцеві козачки не можуть зрозуміти, за чим було побиратися далеко: «Що в цій Марії є такого, чого в тутешніх дівок не має? Тонка, як тополина, замало жіночого, а більше від дівчатка. Хоч має цілих сімнадцять, а груди в неї геть пласкі…» Так потайки судило жіноцтво, оглядаючи привезену дівку на весіллі. А що вона особлива, побачили це згодом. У руках молодої Половчихи вогонь горів. У словах видалася неговірка, зате в справах проворна. Старий Половець, уже третій рік як покійний, недарма ж і дочкою називав. Годила йому, як могла. А Дмитро Половець, який зарано залишився сиротою — мати померла, коли він ще хлопчаком був, єдину скупу ласку приймаючи із рук взятої до хати небоги-служниці, серцем прикипів до своєї жінки. З великої любові народився на світ хлопчик. Та саме первісток, який мав би стати великим щастям в родині, приніс в їхню сім’ю велику напасть. * * *

Дмитро Половець став біля труни, перехрестився, поклав до неї білий домотканий рушник. Після цього чемно вклонився до людей, став поміж них. З виду все той же чоловік, яким був кілька днів тому, та все ж не такий, як завше. Це вже люди, які знають один одного змалечку, спостерегли відразу. Видавали його зіщулені плечі, а ще, немов не свій, а чужий, позичений на торжку погляд — стрільнув гострими очима по натовпу і відвів їх убік. Щось не давало йому дивитися людям в очі прямо. Стояв Дмитро Половець між людьми, яких знав із найперших своїх кроків по цій землі, і почувався між ними чужим. Гострими очима виуджував з натовпу косі погляди, вдавав, що не помічає їх. Ніхто не підходив до нього. Ніхто не перекинувся й словом із ним. Він теж мовчав. Та люди і без слів знали, чого так незатишно було цьому чоловікові на мерефському цвинтарі. Винуватець його неспокою лежав у вербовій люлечці, підвішеній попід сволоком дерев’яної хати Половців. Поміж людей обачним вужем повз шепіт: «Баба Килина — перша жертва того…», «Служниця втекла з хати, не хоче бавити дияволеня», «Кажуть, що воно пиріг вчора з’їло. Подумати тільки, день, як народилося, а жує, мов однорічне дитя», «Зуби — то перший знак лихого вбивці. Матимемо з ним велике зло», «Ой недарма ж Половчиха над ним плаче, сказано ж, горе, а не втіха»… Все, все це — і правду, і домисли, чує Дмитро Половець, низько на груди хилить рано посивілу голову, почуваючись й сам винним у смерті Килини Морозихи. Його ж син, його рідна кров, народилася при цьому. Мовчить славний козак Дмитро Половець, чуючи нарікання обурених людей. Та й що тут казати — дві ночі поспіль відмучився в жахітті розжарених думок. Не спав ані крихти. Знав, добре знав мерефських поселенців — у думках гострих, як бритва, в справах непорушних, як сталь. Передчував, що буде потім, щойно похоронять Морозиху. Відав гаразд, як то воно буде після. Обдумував удень і вночі, що робити і що казати тієї миті, коли станеться те, до чого йдеться, що має неминуче статися. Дивиться Дмитро Половець поверх людей, думає про своє: «Знаю я, добре знаю, що в головах мереф’ян. Он вони стоять біля покійниці сумирні та тихі. Молода повитуха прив’язує до пояса померлої хустинку з маком, нагадавши всім, що без цього пупорізку не можна опускати в яму — нападуть на тому світі на неї душі померлих, які вже відмучилися в земному житті, на яке благословила їх баба, не матиме вона чим захиститися. Думає, мабуть, і ця вже за себе. Плаче. Інший чоловік вкладає збоку труни палицю. Побожно хрестяться. Облудні! Щойно поставлять на могилі дубовий хрест, візьмуться до своєї чорної справи. Вони, здається, тільки й чекають скорішого захоронения, щоб учинити свій суд над немічним немовлям. Нехай ні слова про це не сказано. На похороні про це не мовиться. Тут має бути спокій. Але те, що ледь-ледь притихло, скоро й пробудиться. Та нехай тільки спробують. Пізнають — Дмитро Половець ще козак ого-го! Сина на поталу не віддасть. Дарма, що не спав дві ночі поспіль. Та й не спав недарма. Відтепер напевно видно і ясно, що робити, коли розбурхана юрба кинеться у двір»… * * *

На світанку, щойно понеділок торкнувся сонячним сяйвом садиб, у дворі козака Половця зібрався чималий гурт мереф’ян. На їхній шум Марія Половчиха в білій хустині та з таким же біло-білим лицем, визирнула з вікна й зразу ж налякано сховалася, прикривши долонею горловий тяжкий викрик. За мить вийшов на поріг господар — розперезаний, в білій сорочці, випущеній поверх козацьких шароварів. На порозі рідної хати виглядав упевнено. Озирнувся поверх голів, звузив широкі брови: — Чого вам треба, люди?! Дяк, похитуючись, став попереду, поклавши тричі хрест на себе, мляво процідив: — В доме твойом появілся младенец, коєго должно ізбавіться. Дмитро Половець голосно засміявся: — Що це за вигадки, люди?! Дяк, спантеличений цим несподіваним сміхом, безпорадно озирнувся на людей. Найстарший з-поміж усіх, козак Михайло Діброва, обізвався з натовпу: — Не гнівайся, Дмитре, на ці слова, не я їх першим промовив, але люди кажуть, що син твій… як мовиться… Дмитро Половець гнівно звузив брови: — Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий, чи не так? — Та… то не я те кажу… люди говорять. Половець сердито сплюнув перед себе: — Дурні баби говорять, а ти й собі подався за ними. Хай там п’яниця-дяк, а то славний козак, від якого я вчився шаблю в руках тримати. Обабився! — різко, як з плеча, рубанув повітря. Дяк хитнувся на місці, пориваючись уперед. Михайло Діброва стримав його сильною рукою, блідими від гніву вустами процідив: — Та як це ти смієш такими словами кидатися?! — Годі! — громовито вигукнув Половець. Натовп, накритий, немов мокрим рядном, дужим викриком запорозького козака, який відзначився не в одній звитяжній битві, вражено притих. А гнівна блискавиця, прорвавшись з міцних грудей господаря оселі, падала, як хльосткі батоги на пониклі плечі спантеличеної юрби: — Здавна служив наш рід рідній землі. Не було зрадників і перевертнів поміж нас. І не буде повік. Мій син народився на славну справу — біля правої губи має він особливу відмітину, родиму. Це Божий знак. І хто посягне на життя мого сина, мусить спершу позмагатися силою не з немовлям, а зі мною. А те, що має кілька зубів хлопчак від роду — хай і так, знаю, рватиме він цими зубами лютих бусурменів, які нишпорять нашим краєм. Кажу вам, як батько, що буде так, а не інакше. Я все докладу задля цього. Чуєте, прославить хлопець наш рід. Великою людиною стане. Не ховатиметься під спідницю, як роблять це «деякі козаки»! — з притиском видихнув ці останні слова. Люди мовчали, спантеличені силою мовленої правди. Мовчав і дяк, забувши геть начисто ту «проповідь», яку спробував укласти по дорозі сюди. Неслухняні слова сплуталися від переляку поміж собою, та так, що й не розірвати їх, а не те що доладно вимовити. Мусив дяк мугикати собі щось там під ніс, аби лишень виказати невдоволення. Не знав, що казати на все це, й поводир козацької громади Михайло Діброва. Силою батьківської любові вразив його цей відважний чоловік, який один супроти всієї громади став на захист сина. Нехотячи, а може й свідомо, повернув його та всіх інших до минулого. Задумався старий козак, згадавши Байду, про якого теж говорилося багато такого, чого й не слід. Страшним характерником називали його — не дарма ж і цурався дехто, боячись незнаної сили, яку той мав. Але боялися Байду хто? — вороги, запроданці, а найбільше бусурмани. А люди, ті, кого він обороняв, славили його велику магічну силу, складали про неї пісні. Хтозна, може, і в цьому хлопчикові щось таке від роду є?.. Мовчав перед людьми і Дмитро Половець. Але вже за мить, за цю малу мить важкої мовчанки, гострими очима обвівши натовп, відчув — те, що міг він зробити, зробив. Молодий батько посміхнувся. І вже так, наче зорав не одне поле від рання, взявшись за клямку, важко видихнув: — Вибачте, коли що не так. Мушу братися до справ. Йдіть і ви собі, люди, додому, — із цими словами відчинив двері й пішов до хати. Люди полегшено зітхнули. Те страшне, що мало статися цього дня в дворі Половців, відступило. Оті останні слова Дмитра Половця, промовлені з легким насміхом, немов пробудили їх від поганого сну. А й справді, чого їм тут бути? Тільки й того, що натравив їх сюди дяк. Але для чого? Те, що здавалося вчора очевидним, нині виявилося безглуздим і страшним. Люди враз стали думати інакше — і про немовля (час покаже, що воно і до чого), і про смерть старої повитухи (може, повитусі судилося померти біля колиски). Все… все здавалося відтепер інакшим. І кожен, хто стояв на цьому подвір’ї, густо порослому споришем, почувався незатишно — так, наче здійснив уже страшний гріх. Адже подумати — це вже забагато. Мереф’яни були глибоко віруючими людьми. «Слава Богу! » — славили вони в думках Господа, пориваючись якомога швидше вирватися з кола, затисненого почуттям вини. Усі водночас оговталися — раптово згадали, що в кожного вдома є свої справи, а вже ранок, чого ж вештатися чужими дворами. І тільки дяк, посилаючи навздогін усім прокльони, метався подвір’ям, не знаходячи собі місця: — Не похрещу. Їй Богу, не похрещу кляте насіння. І тоді Михайло Діброва, на мить затримавшись біля хвіртки, поклав важкий кулак на його вузьке плече: — Похрестиш, як громада велить. І назвемо ми хлопця Іваном, бо ж помилуваним на життя є. А кумом славному козаку Дмитру Половцю буду я! — із цим хвацько підкрутив посріблений сивою памороззю вус.
ЦВІТ ПАПОРОТІ

Сім років, як одна доба, збігли клечальними святками із пагорбів, опустилися в долину зеленим цвітом, щоб наповнити навколишній світ магією купальського вечора. Щойно сонце закотилося за пологі мерефські схили, занурилося промінням глибоко в землю, наповнивши її своєю жагучою таємничою силою, на вулицях села залунали дзвінкі дівочі голоси: Гей, око Лада, леле Ладове,
Гей, око Лада, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить…

Звуки магічних пісень — як отой ярий жар-цвіт, безжально потоптаний ногами чужинців, понівечений пожарищем неприйняття та осуду церковних приписів, а все ж незборений часом та невідворотними перепонами. Звуки чарівних купальських пісень рвучко виринають із глибокої, немов студене дно криниці, давнини, пробуджують вечорову тишу, пориваються у притихлі двори, палючим спалахом перекочуються за пороги хат, щоб діткнутися сердець мелодійним сяйвом, навернути зачерствілі душі до тисячолітніх прадавніх джерел, не замулених відчуженням та відхрещенням рідновір’я. Купальського вечора усі люди стають іншими. Та й не дивно. У час великого сонцевороту погідне сонце, відкривши золотаво-промінну браму, наближає думки до осяяних ласкою небес. Недарма ж мудрі старці вимовляють обнадійливо: «І все, що попроситься в гарну пору, збудеться». Бо не може бути інакше. Чудодійної купальської ночі сам Купайло, викликаний із позачасся, благословляє зрілість усього, що проростає на землі, а затим усіх людей щедро наділяє любов’ю до життя. «І тоді природа стає ближчою до людини, а людина почувається невіддільною від матінки-природи», — так переповідають старші мереф’яни допитливій малечі, обдаровуючи невгамовних пестунів збереженими оповідками про свято Купала. У цих розмовах нестримна радість великого свята, віднедавна потьмарена настановами всюдисущого дяка та його закликами цуратися «всяких неподобних гуляній сатанинських», виривається на волю, блиском струменіє в очах молоді, відбивається в осяйних оченятах малечі. Купайло не оминає нікого. Семирічного Івана Половця магічне свято сонцевороту теж не залишає осторонь. Він ще зранку не має спокою. Замучивши матір допитуванням про купальські забави, хлопець раз по раз вибігає до воріт. Йому не сидиться на місці. Дівочі пісні мимоволі розбурхують його кров, картаючи: А наші хлопці недбайливці —
Не поставили купайлиці.
Ой, якби вони про нас дбали,
Нам купайлицю вирубали.
Нам купайлицю вирубали,
Нас на вулицю викликали.
А наші хлопці недбайливці —
Не поставили купайлиці…

* * *

— Іванку, йди вечеряти! З гірким зітханням малий подається від воріт. Закликаний голосом матері вкотре до хати, він не має охоти до смачної вечері. Знехотя водячи ложкою по масляній каші, допитується свого: — Мамо, а де росте купайлиця? Мати вражено сплескує руками: — Ти бач, дослухався! — обернувшись до служниці, ділиться наболілим: — І що в нас за дитина, далебі?! Те, що йому цікаво, вмить усіче, а що товчемо безустанно, теши не теши, нічого не доб’єшся. Служниця з усміхом дивиться на понурого малого, підбадьорює його: — Іванко у нас з характером. Але це не втішає хлопця. Міркуючи про своє, той допитується: — Мамо, а купайлиця росте в лісі? — Та нащо вона далася тобі? — сердито гримає Марія на сина. І, щоби хоча б якось побороти непогамовну хлопчачу цікавість, похапцем пояснює: — Купайлиця — це та ж Марена із вербового гілля, увита вінками, квітами, намистом та стрічками. Малий немало дивується: — А чого ж хлопці-недбайливці не поставили вербової купайлиці для дівчат? Усміхнена Марія перезирається зі служницею, прикладає палець до вуст, закликаючи не вдаватися до сміху. Щоб не образити малого. Але та все ж не стримується. Дзвінко розсміявшись, потішається своєю обізнаністю: — Це так в пісні співається. А насправді все вже як годиться. Є у дівчат купайлиця, та ще й яка гарна! Сама бачила! — гордовито вихваляється, несвідомо розпалюючи ще більшу цікавість малого. — Куди там хлопчачому солом’янику-Купайлу! Марія, знаючи наперед, чим може обернутися розхвалювання наготувань до купальського свята, похапцем зупиняє усі необачні розмови: — Годі! Досить балачок. Берися, сину, до каші, бо геть прохолоне. Але Іванку не хочеться їсти. Зачувши дівочі піснеспіви: Зійди, сонечко, на Івана,
Стогни, земля, під Купалом!.. —

притьмом поривається до вікна, широко відчинивши віконниці, дослухається до руху молодецького гурту. Мати зопалу не втримується: — Та що це на тебе, хлопче, як мана яка напустилася?! І тоді малий не стримує свого пориву, виповідає бажане: — Пустіть мене на вигін погуляти. Мати аж скрикує: — А це ще мені що? І не думай! Та як же не думати, коли тільки й це в голові засіло. Хлопець допинається свого: — Пустіть. Я всю кашу виїм із миски, тільки пустіть. Але це не проймає матері. Марія сердиться: — Ич який! Раду з матір’ю укладати надумав! Заповзявся мені умовини виставляти. Сказано, не пущу! Малий Іванко невдоволено морщить чоло, затято домагається свого: — Пустіть! — Що ти забув там?! — Марія з подивом видивляється на сина, потайки дивується: «Ох і затятий! Коли чого схоче, вицідить терпіння до краплі, а отримає таки своє. Тільки й махнеш рукою, вкінець замучившись змаганням із ним». Але тепер хлопець мовчить. Вдоволена мати, завбачивши вагання сина, ствердно киває головою: — Замалий ти ще до цього свята. Твоє діло поки що слухати і наслухати, а не братися до справ. Як вогонь палючий, займається Іван, скидається рвійно із лавки: — Я не малий, чуєте! Полиск люті, як відблиск купальського багаття, запалахкотів у його словах, відбився гаряче у не по дитячому дорослих очах. — Ти диви, яке люте?! — мати аж руками сплескує на цей несподіваний порив хлопчака. Служниця й собі невдоволено озивається від порога: — Батько з хати, а він он як себе веде! Взявся матері не слухати. Підожди-підожди, он повернуться чумаки із сіллю, задасть тобі тато вербової каші. Хлопець, зачувши це, позирає на вербову різку, що стоїть у кутку, а затим — на служницю, що, прибравшись у квітчасту хустину, за мить цілком забувши про хлопця і «вербову кашу», усміхається своїм думкам. Він хотів би їй гукнути зараз: «І що тобі до всього цього. Сама он вже на порозі стоїш, на свято спішишся, а мені що, не можна? Хіба я гірший? » Але він не промовляє цих слів уголос. Знає, що змагатися так далі зась. Розгнівана матір не пустить, коли домагатися свого перепалкою. В нього є інша думка. Він знає, як добитися бажаного. Служниця поспішає вибігти з хати. Вони залишаються вдвох. Син і мати. Він стоїть біля вікна, понуривши голову. А мати, спершись на долоню, сидить на лаві край столу. Іванко бачить на її очах краплі сліз. Хлопчик підходить ближче: — Мамо, не плачте. Марія сумовито зітхає: — Я не плачу, сину Я воліла б зовсім не плакати, коли б то тільки радість мала від твоїх слів і твого поводження. Почуваючись винним перед матір’ю, хлопець провадить рукою по змарнілому Маріїному чолі, обіцяє щиро: — Я більше не буду. — І чого не будеш? — мати пригортає його личко долонями, пильно вдивляється в розгублені оченята. — Змагатися із собою? — Як се?! — завмирає від несподіваних слів Іванко. Мати сумовито зітхає, скрушно вивіряє малому свої давні думки: — В тобі, сину, немов дві часточки людини живе: одна часточка — це мій лагідний та слухняний хлопчик, який маму і тата шанує, до порад дослухається, а інша частка — це казна-що, тільки й того, що люттю наповнене та непослухом. І ці дві часточки повсякчас змагаються між собою, краючи моє серце. Та й татове теж. Іванко, як укопаний, застиг перед матір’ю. Все те, що вимовили материнські вуста, не було для нього щойно відкритою таємницею. З найперших кроків по землі він почував у собі дві дужі непоборні сили — одна бездумно поривала до рвучкості, а інша — запобіжно зупиняла на місці. Одна вабила, інша оберігала. Він метався поміж цих двох сил, не знаючи, до якої пристати. Ховав у собі свою таємницю, не поділяючи її ані з ким. Але ж ніхто не знає ліпше своїх дітей, аніж рідні батьки. Іванко не відав цієї премудрості. Як і не обтяжував себе тим, що тато й мама разом із ним потерпали від його невизначеності. Воліючи мати слухняного та доладного хлопчину, про яких зазвичай люди мовлять «хоч до рани прикладай», частіше мали перед очима затятого неслухняного розбишаку. Жалкого, як кропива, пекучого, як окріп. Із малих літ Іван Половець мав буйний норов. Тому й не дивно, що не раз на лобі носив ґулі, а на тілі — синці. Заледве що зіп’явшись на ноги, з такими щедрими «гостинцями» він часто-густо повертався із вулиці, отримуючи від матері жалість та картання, а від батька, на противагу, «на горіхи» та ще й сердите повчання: — І що ти за козак, що даєшся до побиття?! Давай, сину, здачі, та так, щоби до твого чуба ніякі халамидники не потикалися більше. Дослухаючись до батькових порад та переймаючи «бойову» науку від свого хресного Михайла Діброви, Іван Половець з часом навчився «давати здачі». Та так «давати», що аж курява здіймалася від ніг хлопчаків, що раніше ображали його не раз. Найчастіше, уздрівши його ще здалеку, малі розбишаки розбігалися хто куди. Але була на це й інша причина. Івана Половця не приймали діти до свого гурту. Він був чужим серед них. «Відьомське зілля» — це закляте прізвисько пошепки переповідалося із вуст в уста, відхрещуючи малого від дитячої юрби. Але що більше сторонилися його дітваки, тим жагучіше рвався хлопець до їхнього кола. Він хотів почуватися своїм з усіма. Мав велику охоту стати близьким до людей. Тож купальського вечора він теж мав би бути з іншими на вигоні. А не сидіти самому в хаті, нудячись. * * *

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 Следующая ⇒