Annotation 8 страница

На Роберта Кеннеді, чия дача розташована за вісім миль від того місця, де я живу, два дні тому було вчинено замах. Минулої ночі він помер. Отаке. У Мартіна-Лютера Кінґа також стріляли. І він теж помер. Отаке. І уряд моєї країни щодня повідомляє мене про кількість трупів, які продукує у В'єтнамі наша військова наука. Отаке. Мій батько помер багато років тому - своєю смертю. Отаке. Він був гарною людиною. Він також мав велику колекцію зброї. І вона мені дісталася у спадок. Мабуть, уже вкрилася іржею. *** На Тральфамадорі, якщо вірити Біллі Піліґрімові, не дуже цікавляться Ісусом Христом. З усіх землян найбільший інтерес у тральфамадорців викликає Чарльз Дарвін, який вчив, що ті, що вже померли, мусили померти. От чому трупи - це шлях до покращення. Отаке. *** Цю саму принципову ідею висвітлено в романі Кровера Трісне «Великий екран». Істоти з літаючої тарілки, які там викрали головного героя, розпитували його про Дарвіна. Вони також питали його і про гольф. *** Якщо те, про що Біллі Піліґрім дізнався на Тральфамадорі, є правдою (тобто, що кожен з нас житиме вічно, якими б мертвими ми інколи не виглядали), то я не можу сказати, що мені від того хочеться стрибати і танцювати. І все ж, якщо мені судилося провести вічність, дрейфуючи від одного відтинку часу до другого, я вдячний долі за те, що так багато з тих відтинків були приємними. Одна із найприємніших митей припадає на той час, коли ми з моїм фронтовим другом О'Геаром кілька років тому відвідали Дрезден. У Східному Берліні ми сіли на літак угорської авіакомпанії. У пілота були показні, закручені вгору вуса. Він нагадував популярного кіноактора Адольфа Менжу, який уславився тим, що грав рафінованих джентльменів. Весь той час, що заправляли літак, він насолоджувався кубинською сигарою. Коли ми відривалися від землі, ніхто не нагадував пасажирам, щоб ті пристебнулися ременями до крісел. Коли ми знялися в повітря, молодий бортпровідник розносив нам житній хліб, ковбасу, масло, сир і маленькі пляшки білого вина. Розкладний столик, яким я мав користуватися, заклинило. Бортпровідник пішов у кабіну пілота по інструмент і повернувся з пивною відкривачкою. Він застромив її в отвір між спинкою сидіння і столиком, приклався як слід, і столик відкинувся. На борту було тільки шестеро пасажирів. Вони розмовляли багатьма мовами. Й усі вони насолоджувалися польотом. Під нами розляглася і мерехтіла вогнями Східна Німеччина. Я уявив, як би я почувався, скидаючи бомби на ці міста, села й містечка. *** Ні О'Геар, ні я не розраховували на те, що ми колись розбагатіємо. І ось ми летимо, такі заможні, що можна зовсім не дбати про гроші. «Якщо вас колись занесе в Коуді в штаті Вайомінг, - кинув я йому недбало, - скажіть, що ви - до Буйного Боба». *** О’Геар мав при собі маленький записник, в якому на останніх сторінках була важлива інформація про світ, як-от різні поштові індекси, відстань між найбільшими містами, висота гірських піків і тому подібне. Він поліз туди, щоб дізнатися, яким є тепер населення Дрездена, але не знайшов про це ніяких даних, зате він натрапив на таку інформацію, якою поспішив поділитися зі мною. Щодня на світ народжується приблизно 324 тисячі немовлят. І того ж самого дня десь близько десяти тисяч осіб помирає від голоду або від недоїдання. Отаке. Крім того, близько 123 тисяч людей помирає з Інших причин. Отаке. Це становить щоденну позитивну різницю, яка у світовому масштабі сягає 191 тисячі. Бюро довідкової демографії прогнозує, що на 2000 рік населення планети подвоїться і налічуватиме у мільярдів. «І, мабуть же ж, кожен із них схоче жити з почуттям гідності», - припустив я. «Та мабуть же ж», - сказав О'Геар. *** Тим часом Біллі Піліґрім також полинув у часі в Дрезден, але не в теперішнє місто, а в далекий 1945 рік, за два дні після того, як усе там було зруйновано. Біллі разом з іншими полоненими марширував під конвоєм у бік руїн. Я також там був, разом з О'Геаром. Дві попередні ночі ми провели у стайні, яка належала сліпому власникові готелю. Там нас знайшла міська влада і сказала, що нам далі робити. Нам було наказано взяти в місцевих мешканців усі наявні лопати, совки, ломи й тачки. Далі ми мали промарширувати з усім цим причандаллям у таке-то місце посеред руїн, щоб бути готовими до праці. *** На головних просіках, що вели до руїн, було зведено барикади. Тут німців зупиняли. Досліджувати поверхню Місяця мусили військовополонені. *** Того ранку військовополонених з багатьох країн було зігнано в таку-то точку Дрездена. За наказом місцевої влади саме там мусило розпочатися відкопування трупів. І воно розпочалося. Напарником Біллі був інший копач, маорі, якого було взято в полон в Тобруці. За своїм кольором шкіри маорі нагадував шоколад. Його щоки та лоб були вкриті рясним візерунчастим татуюванням. Біллі з маорі вгризалися в інертну шлакоподібну породу Місяця. Сипуча порода не трималася на лопатах, і постійно то тут, то там ставалися обвали. В'язні швидко поробили багато ям, але ніхто не знав, до чого саме їм треба докопатися. Більшість із цих ям уперлася або в асфальт, або в гранітні брили, такі масивні, що не було як їх зрушити з місця. Копати доводилося вручну. На поверхні Місяця не було місця для коней чи мулів, чи волів. Нарешті Біллі й маорі, і всі ті, що греблися з ними у спільній ямі, докопалися до стулених докупи дерев'яних колод, які були завалені камінням, через що поверх колод утворилося щось на зразок купола. Копачі розсунули колоди й викопали під ними лаз, який вів у темряву і порожнечу. Німецький солдат з ліхтариком спустився в темряву, і його довго не було. Коли він нарешті піднявся на поверхню, то він доповів своєму командирові, який стояв над самою ямою, що там, під землею, - десятки тіл. Всі вони так і сидять на лавах. І на них немає ніяких розпізнавальних знаків. Отаке. Його командир наказав розширити отвір лазу з тим, щоб опустити туди драбину і витягнути звідти всі тіла. Так у Дрездені було відкрито першу шахту з видобування трупів. *** Поступово там виникли ще сотні подібних шахт. Спочатку від них не було ніякого смороду, вони нагадували музеї воскових фігур. Але трупи почали розкладатися, і з них почала витікати рідина, і те, чим від них нестерпно тхнуло, скидалося на суміш отруйного газу з трояндами. Отаке. Той маорі, що працював поруч із Біллі, помер від блювотних спазмів після того, як йому наказали спускатися в яму. В нього спрацював блювотний рефлекс, його почало вивертати, він уже не міг контролювати конвульсії і задихнувся. Отаке. І тоді було вирішено застосувати інші методи. Тіла вже більше не витягали на поверхню. До ями підходив солдат із вогнеметом, і всі трупи, які лишалися під землею, підлягали кремації. Солдати підходили до того, що лишилося від бомбосховищ, натискали на курок, і вогонь робив свою справу. І от десь там, коли проходила ця операція, бідолаху шкільного вчителя Едґара Дербі спіймали на тому, що він витяг із однієї з таких катакомб чайник. Його заарештували за мародерство, прокрутили через суд і розстріляли. Отаке. І десь паралельно відбувався прихід весни. Шахти з трупами закривали і завалювали будь чим. Солдатів швидко кидали на фронт воювати з росіянами. У передмістях жінок та дітей примушували копати траншеї. Біллі й решту військовополонених замкнули в тій самій стайні. А потім одного прекрасного ранку вони встали і побачили, що на дверях немає замків. Друга світова війна в Європі скінчилася. Біллі і його товариші вийшли на тіняву вулицю і побрели світ за очі. На деревах саме розпускалося листя. На вулиці ніщо не рухалося. Єдиним транспортним засобом, який вони побачили, був покинутий фургон, запряжений парою коней. Він був зеленого кольору і формою нагадував труну. Над їхніми головами перемовлялися пташки. Одна з них запитала у Біллі: «Цінь-цві-рінь? » ЛЮБКО ДЕРЕШ
ТЕПЕР ВІН НА НЕБЕСАХ

Все було прекрасно, і нічого ніде не боліло. Курт Воннеґут, «Бойня номер п’ять» Слухайте: Курт Воннеґут (мол. ) випав з часу і вже більше не з'явиться в нашому континуумі аж до днів чергового часотрясіння. І це великий сум, тому що в його книжках є щось таке, від чого хочеться сказати: «Чорт забирай. Так і треба писати. Ось це - це ж воно і є». Що - «воно»? Література. Не та франкенштейнівська «література з високої полиці», що живе в тиші академічних кабінетів і гальванізується розрядами високочолої критики, а та, котра живе биттям читацьких сердець, що перечитують і впиваються кожним реченням, і тамують сльози, самі не розуміючи, звідки ті. І мають собі в цьому розраду. Розрада коштує дорого. Значно більше, ніж академізм кабінетів і титулованість критиків. *** В дусі самого Воннеґута відкриймо одразу ж усю суть нашої післямови, яка мала б пояснити, чому ця книжка - одна з найкращих книжок усіх часів і народів (коли ми говоримо «всі часи та народи», ми маємо на увазі не лише XX сторіччя, і не тільки американців). Ця книжка вчить. Тому вона така важлива й очікувана, така актуальна. Зокрема, у нас тут, в Україні, тепер, на другому десятку двотисячних. І вона вчить так, як роблять це ті, хто справді щось та й зрозумів. Не примушує ні до чого, не закликає, не силує. Лиш просто повторює: «Отаке». Або: «Цвінь-цві-рінь». І так далі. І чого ж вона вчить? Ця книжка вчить однієї дуже важливої речі. Слухайте. Помилятись - це нормально. В помилці немає ніякої аж такої фатальної речі, яка могла б убити, сплюндрувати, висушити чи розчинити. Звісно, ми не фанатики, ми розуміємо, що існують речі, від яких людина гине. У цій книжці описано сотні таких речей. Сотні маленьких казусів, коли хтось помирає - і після кожного з таких казусів (від лат: casus - випадок) залишається хіба що сказати: «Отаке». Бо що тут ще додаси? Людина смертна, і смертна раптово, як зауважував Воланд. Але не треба при цьому себе ще й убивати самому, ось у чому казус. Тому що помилятися - це нормально. У книжці «Дай Вам, Боже, здоров'я, докторе Кеворкян» (1999), де Воннеґут, мандруючи в потойбічні, бере інтерв'ю в різних померлих знаменитостей, Адольф Гітлер «виказав несміливу надію на те, що в пам'ять про нього буде зведено скромний пам'ятник, наприклад, у формі хреста, раз уже він був християнином. Припустімо, десь перед квартирою ООН у Нью-Йорку. На ньому має бути висічено, сказав він, його ім'я та дати життя: 1889-1945 роки. А під ними - два слова німецькою: “Entschuldigen Sie” (“Вибачте”)». Тому що завжди є можливість пробачити іншим та пробачити собі. Тому що навіть війні, навіть такій масакрі, як бомбардування Дрездена, де, за підрахунками Воннеґута, загинуло більше людей, аніж від скидання атомних бомб на Хіросиму та Нагасакі разом узятих - навіть їй можна пробачити, хай мертвих і не повернеш. Просто ти доходиш висновку, що сталася помилка і що все наше життя - це, можливо, лише вервиця з помилкових вчинків, але... Помилятися - це не страшно. Бо ти не Господь Бог, щоб усе робити правильно. І Господь Бог теж про це в курсі. І це як же, окрім усього, Він мусить любити нас, щоб делегувати нам право здійснювати ці помилки і на додачу дати можливість їх пробачати - собі та іншим? Весь цей голокост, Хіросиму і Нагасакі, всі ці безглузді розстріли під безтурботне цвірінькання пташок? «Це треба було зробити», - сказав Рамфурд, підсумовуючи їхню з Біллі розмову про знищення Дрездена. «Я знаю», - відповів Біллі. «Війна - це війна». «Я знаю. Я не нарікаю». «От уже де, мабуть, пекло було». «Так», - сказав Біллі Піліґрім. «Краще подумай про тих, кому довелося це робити». «Я знаю». «Мабуть, для тих, хто тоді був унизу, все було далеко не однозначно». «Все було добре, - сказав Біллі. - Все відбувається так, як воно й мусить відбуватися, і кожен мусить робити саме те, що він робить. Я цього навчився на Тральфамадорі». Це було головне, що я хотів сказати в нашій післямові. Все інше - читати необов'язково. *** Курт Воннеґут - далеко не цинік. Окрім лиха військової служби, йому довелося пережити ще чимало речей. «Моє покоління виросло в атмосфері війн, руйнацій, убивств та самогубств», - пише він. Він народився 1922 року в сім'ї, де хтось періодично вдавався до інтоксикацій алкологем чи барбітуратами і де з покоління в покоління передавалися суїцидальні нахили, дивне, дещо божевільне мислення та ревна релігійність. Мимоволі він став свідком того, як Велика депресія поступово відбирає мрію і сподівання в його батьків, поглиблюючи їх і без того нестабільний стан. Ба більше, він став свідком, як мрії і сподівання відбирають у цілої країни. Коли йому було 22, змішавши алкоголь та барбітурати, наклала на себе руки його мати, і це стало великим потрясінням для письменника. Були періоди, коли тяжкі втрати буквально брали його в кільце: після смерті батька в 1957-му, менше, ніж за рік, помирає від раку його сестра, а за два дні до її смерті гине в залізничній катастрофі її чоловік, тож Воннеґут усиновлює трьох із чотирьох своїх небожів. Четверту дитину сестри - наймолодшу, дівчинку, вони разом зі своєю другою дружиною візьмуть до себе в 1979-му. У 1984 році Воннеґут, схильний до затяжних депресій, намагався покінчити життя самогубством - за сімейною традицією, змішавши таблетки й алкоголь - на щастя, намарне, від чого світова література тільки виграла. Потім казус зі спробою самогубства став для нього предметом жартів. У ще одному інтерв'ю він зізнався, що застрелитися йому заважає думка, буцім він покаже поганий приклад нащадкам. Всі персонажі Курта Воннеґута - не негідники. Не герої - але й не негідники. Навіть Воннеґутів батько запитував у нього: «Коли ж ти напишеш роман, в якому будуть негідники? » На Тральфамадорі на це тільки розсміялися б і сказали б, що це неможливо. У цьому Всесвіті неможливо бути негідником, тому що кожен діє так, як має діяти. І помилятися - не страшно. І є місце для прощення. Його герої помиляються, раз за разом. Усе в романі є казусом, помилкою, дивним збігом обставин, який наче залишає нас розгубленими перед багатозначною виразністю цих збігів. «Така структура моменту», - кажуть на Тральфамадорі. Кожен робить те, що має робити. Така структура моменту. Якби Воннеґут міг, він, безумовно, взяв би інтерв'ю в Господа Бога і видав його окремою книжкою (щось а-ля «Нарешті вдома, або Дай Вам, Боже, здоров'я, містере Господь Бог»), і точно б порозпитував Його як слід про природу свободи волі й про те, навіщо було створювати такий елегантний Всесвіт, якщо видимою метою творіння є лише завдавати страждань маленьким живим істотам. *** До Курта Воннеґута в літературі досі існує двояке ставлення. Як пророчо писав один із перших рецензентів роману «Бойня номер п’ять» у «Нью-Йорк Таймс» в далекому 1969-му, «ти або закохаєшся в цю книжку, або поставиш назад на полицю з науковою фантастикою». Премії, по котрі сягав роман «Бойня номер п’ять» - лише зі сфери наукової фантастики: в 1969-му - номінація на премію «Неб'юла», у 1970-му - на премію «Гюґо». В обидвох випадках книжка програла романові Урсули Ле Ґуїн «Ліва рука Пітьми». Однак якщо до «Бойні номер п’ять» Воннеґут був практично невідомим автором, чиї книжки, точно як романи Кровера Тріске, покривалися пилюкою на задвірках книгарень, то після цього роману, який, наче шип, точно потрапив у болюче місце часу (така-бо була структура моменту! ), одразу став феноменально популярним. Відтоді Воннеґут користується славою (попри відсутність інших нагород, окрім читацької любові) «одного з найретельніше задокументованих письменників XX сторіччя». *** Цей роман вийшов у світ тоді, коли Америка поверталася до тями після негритянських бунтів через убивство Мартіна Лютера Кінга і все ще не могла примиритися з убивствами обидвох Кеннеді - Джона і Роберта. Рік 1969-й подарував світові гімн США, який виконав зі сцени Джіммі Гендрікс після фестивальної ночі на молочній фермі у Вудстоку, приніс криваві жертвопринесення «сім'ї» Чарлі Менсона, дав слова Армстронґа про маленький крок для людини і великий крок для всього людства (бо це саме рік висадки американців на Місяці), дав антив'єтнамські протести, наркотики, музику, контркультуру... подарував до болю знайоме відчуття, що далі вже нікуди - і, як завжди, залишив простір для подальшого розвитку. Завдяки своєму антивоєнному, антипатріотичному, антигероїчному звучанню ця книжка стала своєрідною біблією гіпі, а також усіх більш або менш укурених борців за мир, котрі потрясали плакатами за ядерне роззброєння наприкінці шістдесятих. У тому ж таки 1969 році президент Ніксон оголосив про початок «в'єтнамізації» - процедури поступового виведення американських військ із В'єтнаму. На той час за В'єтнамом уже надійно закріпилася репутація «лихої війни», тоді як Друга світова поставала як винятково «добра», правильна війна, з якої США вийшли беззаперечними переможцями, супердержавою. По суті, В'єтнам допоміг довести міф про американський героїзм до кульмінації. Разом з романами «Пастка-22» Джозефа Геллерата «Веселка земного тяжіння» Томаса Пінчона «Бойня номер п’ять» відкрила в американській літературі новий спосіб говорити про війну: не як про місце для героїзму та подвигу, а як про велику бійню, де замість мужності ключові ролі відіграють безпорадність і розгубленість, а однозначність оцінки самої війни з протиставлення «чорне/біле» розкладається на сотню відтінків болючого сірого. Власне, показати, що війна - це насамперед «дитячий хрестовий похід». Ось що було ключовим моментом у створенні роману. Шок від подібної переоцінки цінностей у тодішньому американському суспільстві вилився у регулярні спроби заборонити книжку і накласти суспільну анафему на письменника, який для мільйонів читачів став своєрідним «гуру». В деяких школах, як кажуть, роман навіть спалювали. Як завжди, «аби вберегти дітей». Після чергового сплеску громадянського занепокоєння втручався суд, і роман на новій хвилі популярності знову потрапляв у різноманітні бібліотечні чарти та гіт-паради продажів. Критики закидали Воннеґутові підривання довіри до американської мрії, втечу у фантазію, поразницьке, квієтистське ставлення до буття. Зрештою, що там, в Америці. Навіть «у нас», на пострадянському просторі, Воннеґута іноді сприймають як безбожника і співця безглуздості. Російський критик Віктор Топоров назвав Воннеґута «блискучим і похмурим дотепником, який не вірить ні в кого і ні в що, і, головне - який не вірить в людину». А для мене Воннеґут - квітнесенція впокореності у вірі, причому впокореності вистражданої, за яку заплачено надто дорого, аби розмінювати її на котрийсь із «-ізмів»: соціалізм, пацифізм, антитехнологізм... Дух роману передбачає віру в те, що кожна - кожна без винятку - мить є досконалою. І чи не це є вірною ознакою присутності в ній Бога? *** Завдяки «Бойні номер п’ять» та подальшим книжкам Курт Воннеґут став чи не найпотужнішим голосом американської контркультури, а все ж залишається відчуття, що таких авторів, як Воннеґут, попри їхнє бажання служити людству, від людства намагаються ізолювати - надто «гострі» (не так в літературному, як у клінічному сенсі). Симпатик соціалістичних ідей, Воннеґут до останніх своїх днів займався тим, що коментував політичну ситуацію в Америці, залишаючись вірним цінностям гуманізму та людського порозуміння: «Вас нудить від усього, що нагадує про соціалізм? Наприклад, від хороших державних шкіл і від загального медичного страхування? А як щодо Нагірної проповіді чи Заповідей блаженства (Мф. 5, 3-11)? Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. І так далі в тому ж дусі». Вести відкритий діалог - типова Воннеґутова манера, і він часто звертається із запитанням до когось із тамтого боку книжки. І чекає на відповідь. І відповідати йому непросто, бо це виглядатиме як початок якоїсь серйозної, щирої розмови. Тому Воннеґута простіше зробити «найзадокументованішим письменником», аніж відкрити серце назустріч тому, що він пише. Ніщо так не захищає від очевидності, як галузистий розум. Чи аналіз наративів його романів. Чи вдумливе розміщення творчого здобутку письменника десь між сатирою, науковою фантастикою та чорним гумором. *** Останній, найнедавніший прецедент із забороною «Бойні номер п’ять», стався 2011 року в штаті Міссурі. Школа міста Репабліка заборонила книжку через грубу лексику, богохульне зображення Ісуса Христа і сцени насильства та сексу - знову ж таки, «аби вберегти малечу». Схоже, нам таки дійсно простіше не чути його.
*** Інакше кажучи, такі романи потрібно чимхутчіш капсулювати в інтелектуальну оболонку, - хвалебну чи ганебну, - лиш би не залишати їх оголеними, не бачити простого звертання одного щирого, засмученого станом справ чоловіка до інших, бо щирість кидає виклик не цифрам про кількість смертей під час бомбардування - вона кидає виклик нашій байдужості. *** Судячи з інтерв'ю (візьмімо їх на підтвердження написаного в книжках), найбільше Курта Воннеґута вражала в людях саме байдужість. Індиферентність до того, що відбувається з іншими, навіть потому, як стільки разів було переслухано всі страшні новини цього світу. Це - головний нерв творчості Воннеґута, його Полярна зоря, довкола якої обертається весь універсум його романів. Один із Воннеґутових улюблених історичних персонажів - його земляк, виходець з Індіани Юджін Дебс, котрий п'ять разів балотувався в президенти від Соціалістичної партії. Під час однієї з передвиборних кампаній він промовив: «До тих пір, поки існуватиме клас знедолених, я буду з ним. До тих пір, поки існуватимуть злочинці, я буду з ними. До тих пір, поки хоч одна душа скніє в тюрьмі, я не буду вільний». Уміти впустити чужі страждання в себе. Наважитись відчути за іншого. Наївно? Як казав герой ще одного сучасника Воннеґута, Кена Кізі, в романі «Політ над гніздом зозулі»: «Я принаймні спробував». Він принаймні спробував. І тому він грає в тій самій команді, що й Будда, й Магомет, і Христос. І Біллі Піліґрім. І він (Курт Воннеґут, Біллі Піліґрім, читач) виграє разом із цією командою не тому, що вона здобуває очки, а вже тому, що він принаймні спробував. *** Воннеґут - один із тих уже рідкісних письменників, котрі вважають, що письменник таки щось винен цьому світові: «Письменник - надчутлива клітина в суспільному організмі, - казав він в інтерв'ю. - Й ця “клітина” перша повинна реагувати на ті отруйні речовини, котрі шкодять або можуть зашкодити людству». Людству. Не нації і не окремому соціальному прошаркові. Не політичній силі, не економіці і не популярності, моді, владі. Людству. «Немає жодних теорій щодо літератури, - крім тієї, що письменник повинен служити людству», - повторює він. Пафосно? Але що робити, коли, за висловом самого ж Воннеґута, владці світу сього обернулися на збіговисько п'яних шимпанзе? їй-богу, треба мати міцні тестикули, аби в наш час і далі говорити такі речі. *** Воннеґут чесно говорив про все це, скільки міг. Перед своєю смертю він і далі працював над романом «Якби Бог був живий». В одній з останніх розмов із журналістами (в серпні 2006-го) він зізнався, що вже не має сил закінчити роботу: «В армії мене тримали тому, що я вмів друкувати, І я друкував для інших звільнення і тому подібні речі, а сам думав: “Я зробив усе, що мав зробити. Будь ласка, відпустіть мене додому”. Так само я почуваюся тепер. Я написав багато книжок. Я зробив усе, що міг. Можна мені піти додому? » А ще Воннеґут заповідав, аби на його надгробку написали: «Необхідним і достатнім доказом існування Бога для нього була музика». Можливо, для когось доказом існування Бога стане котрась із книжок самого Воннеґута. Тож дай йому там, Боже, здоров'я. Хоч де б він тепер був.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 78