Annotation 4 страница

Біллі Піліґрім каже, що для тральфамадорців Усесвіт не виглядає, як безліч маленьких яскравих цяток. Вони мають здатність бачити, звідки походить і в який бік рухаєтся кожна з цих зірок. І тому, коли вони дивляться на небо, воно для них повністю вкрите витонченими, флюоресцентними спагеті. Крім того, для тральфамадорців земляни не є двоногими істотами. Для них вони - стоноги, «в яких тіло починається з дитячих ніжок, а кінчається старечими», - каже Біллі Піліґрім. *** Дорогою до Тральфамадору Біллі попросив, щоб йому дали щось почитати. В тій літаючій тарілці було зібрано п'ять мільйонів мікрофільмів з книжками, які написали земляни, але в них на борту не було такої апаратури, щоб Біллі міг їх читати. Зате вони мали одну справжню англомовну книжку, яку прихопили з собою, щоб помістити у своєму музеї. Це була книжка Жаклін Сюзан «Долина ляльок». Біллі її прочитав, І деякі місця йому сподобалися. Життя кожного з персонажів цієї книжки було наповнено то злетами, то падіннями, то злетами, то падіннями. Але в Біллі не було ніякого бажання знову і знову читати про ті самі злети й падіння. І він тоді став благати, чи бува не знайдеться в них для нього якоїсь іншої друкованої продукції. «Тільки тральфамадорські романи, - озвався голос із гучномовця в стіні, - але боюся, що ви не знатимете, з якого кінця до них навіть підступитися». «А можна я все-таки подивлюся? » Й тоді вони направили йому кілька своїх книжок. Ці книжки мали форму крихітних, незрозумілих предметів. Із десяти таких предметів можна було б зліпити одну «Долину ляльок», з усіма її злетами і падіннями, злетами і падіннями. *** Біллі, звичайно, не вмів читати тральфамадорською, зате він принаймні побачив, як ті книжки виглядають - як окремі групи символів, розділених зірочками. Біллі припустив, що ці купки, мабуть, як телеграми. «Точно! » - відповів голос. «Справді, телеграми? » «На Тральфамадорі немає телеграм. Але ви вгадали: кожна така група символів містить якесь важливе, коротке повідомлення, наприклад, опис ситуації чи якусь сцену. І тральфамадорські читачі сприймають усі їх водночас, а не так, що спершу це, тоді те. І між цими повідомленнями не існує якогось зв'язку, окрім того факту, що автор ретельно їх підібрав. Бо його мета - створити таку комбінацію, щоб читач, зиркнувши на неї і охопивши її своїм поглядом, побачив образ життя, яке прекрасне і несподіване, і наповнене глибоким змістом. У такому творі немає ні початку, ні середини, ні кінця, ні інтриги, ні моралі, ні причини, ні наслідку. Свої книжки ми цінуємо за глибину багатьох чудових митей, побачених і зафіксованих єдиним поглядом». *** І наступної миті тарілка перетнула часовий поріг, і Біллі було відкинуто назад у дитинство. Йому там було дванадцять років, і, стоячи на самому краю Великого каньйону, на оглядовому майданчику, який називався Висотка світлого ангела, він щось без угаву базікав. Поруч із ним були його батьки. Маленька людська родина припала очима до дна каньйону, який сягав на півтора кілометра у глибину. «Ну, - оголосив батько Біллі і хвацько загилив камінець у космічну безодню каньйону, - от і він». До цього славетного місця вони дісталися своєю машиною. По дорозі сюди вони через проколи сім разів міняли шини. «Воно було варте того, - мати Біллі не могла стримати свого захопленням. - Їй-богу, заради такого - що завгодно! » А Біллі був нажаханий каньйоном. Він не сумнівався, що тепер впаде туди. І варто було його матері покласти руку на його плече, як він запісявся. *** Поруч стояли інші туристи і працівник заповідника - на той випадок, якщо в когось будуть запитання. Якийсь француз, що приїхав сюди із самої Франції, ламаною англійською запитав у нього, чи багато тут було самогубців, які стрибнули вниз із такої висоти. «Так точно, сер, - сказав співробітник, - десь по три на рік». Отаке. *** І тут Біллі знову трохи пересунувся в часі, зробив малюсінький стрибок на відстань у десять днів туди, де йому все ще було дванадцять років і де він усе ще разом із батьками подорожував західними штатами. Й тепер вони були у Карлсбадських печерах, і Біллі звертався до Бога, щоб Той його висмикнув звідси, доки на нього не обвалилася стеля. Працівник заповідника розповідав їм, що ці печери відкрив один ковбой, який побачив, як із розщелини в землі вилетіла велетенська, схожа на чорну хмару, зграя кажанів. А потім працівник оголосив, що він зараз вимкне все світло, й напевно, для більшості присутніх тут це буде та мить, коли вони вперше вжитті побачать таку безпросвітну тьму. І тут він вимкнув світло. Біллі навіть не зрозумів, живий він чи мертвий. І в цю мить ліворуч від нього щось схоже на примару здійнялося в повітря. На примарі попроступали цифри. Це його батько витягнув з кишені свій годинник, циферблат якого світився. *** З повної темрями Біллі потрапив під сліпуче світло. Він знову опинився на війні, в табірному санепідемвузлі. Процедура девошизації щойно скінчилася. Якась невидима рука вимкнула воду. Коли Біллі повернули його одяг після обробки, той був такий самий брудний, але всіх тих дрібних істот, які жили в ньому, було геть винищено. Отаке. А його нове пальто відтануло і розм'якло. Воно аж ніяк не могло налізти на нього. Воно мало хутряний комір і шовкову підкладку малинового кольору. За всіма ознаками це пальтечко було шите на якогось імпресаріо, що за своїми габаритами був не більший за дресировану мавпочку, вірного друга катеринника. Пальто було продірявлене кулями. Біллі Піліґрім нап'яв на себе весь свій одяг. Коли він почав встромляти руки в пальто, воно розлізлося по всіх швах, спочатку вздовж спини, тоді в плечах, і, нарешті, в нього відпали обидва рукави. Так пальто перетворилося на камізельку з хутряним коміром. За своїм кроєм камізелька мусила розходитися в талії, але, опинившись на Біллі, вона розходилася під його пахвами. Німці, що спостерігали за цією сценою, зайшлися диким сміхом. Для них це було найкумеднішим видовищем за всю історію Другої світової війни. Вони реготали і реготали. *** Відтак німці наказали всім вишикуватися у ряди по п'ять і поставили Біллі на чолі цієї колони. Весь цей парад зрушив з місця й промарширував через одні ворота, тоді через другі, тоді через п'яті й десяті. По дорозі їм траплялося багато росіян, які помирали з голоду і чиї обличчя нагадували циферблати годинників, що світилися. Американці були набато жвавіші, ніж раніше. Душ, який щойно пройшовся по їхніх тілах, нарешті, підбадьорив їх. Вони дісталися до бараку, в якому однорукий та одноокий капрал записав імена й реєстраційні номери кожного з військовополонених у велику канцелярську книгу з червоною палітуркою. З цієї миті всі вони офіційно одержали статус живих. А до того, як їхні імена та номери з'явилися в цій книзі, всіх їх вважали пропалими безвісти або скоріш за все мертвими. Отаке. *** Поки американці чекали на команду марширувати далі, у хвості колони сталося заворушення. Якийсь американець щось буркнув крізь зуби, і вартовому це не сподобалося. Вартовий розумів англійську, він висмикнув американця з колони і одним ударом повалив його на землю. Американець був приголомшений. Він підвівся, хитаючись на всі боки, і довго спльовував кров. Він, безумовно, не збирався нікого образити, і йому було не в голові, що якийсь вартовий його почує і зрозуміє. «За що мене? » - запитав він у вартового. Той заштовхнув його назад у колону. «Са шо тебе? - сказав він. - А са шо всіх інших? » *** Коли ім'я Біллі Піліґріма з'явилося у книзі обліку табору військовополонених, йому також було присвоєно номер і видано жетон, на якому був проштемпельований цей номер. Штампуванням жетонів займався польський робітник, який був тут на правах раба. На цю мить його вже не було в живих. Отаке. Біллі було наказано почепити цей жетон довкола шиї, поруч із його американським військовим жетоном, і ніколи не знімати його. Він так і зробив. Цей жетон нагадував твердий крекер, і посередині він мав перфорацію. Так будь-хто, хто мав силу в руках, міг легко розламати цей жетон на дві половинки. Якби Біллі помер (чого не сталося), одна з цих половинок залишилася б на його тілі, а іншою позначили б його могилу. Після того, як трохи пізніше в Дрездені було розстріляно бідного шкільного вчителя Едґара Дербі, доктор одразу оголосив його мертвим і розламав жетон навпіл. Отаке. *** Після того, як американців згідно з правилами зареєстрували і наділили жетонами, їх повели далі тією самою дорогою, через одні ворота, тоді через другі, тоді через п'яті й десяті. За два дні від цієї миті їхні родини через Міжнародний Червоний Хрест дізнаються про те, що вони живі. Поруч із Біллі тьопав миршавий Пол Лазарро, який урочисто пообіцяв помститися за Роланда Вієрі. Тепер Лазарро не думав про помсту. Всі його думки крутилися довкола нестерпної різі в животі. Його шлунок збігся до розміру волоського горіха. І цей висхлий капшук катував його, як болючий фурункул. Поруч із Лазарро крокував приречений на смерть бідолаха Едґар Дербі. Довкола його шиї, поверх одягу теліпалися схожі на намисто американський та німецький жетони. Він сподівався дослужитися до капітана і бути ротним командиром з огляду на свій вік та величезний досвід. І, тим не менш, ось де він був тепер - на кордоні між Чехословаччиною та Німеччиною, і довкола була глупа ніч. «Стій! » - наказав вартовий. Американці зупинилися. Якийсь час вони тихо стояли на морозі. Ті бараки, перед якими вони опинилися, зовні нічим не відрізнялися від тисячі інших, повз які їх вели. Але була дуже велика різниця між цими та попередніми спорудами. І вона полягала в тому, що ці бараки мали оббиті бляхою димарі, з яких тепер у чорне небо рвалися іскри, сузір'я іскор. Вартовий грюкнув у двері. Ті розчахнулися всередину, і звідти через широкий отвір, зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, розтинаючи тюремні ворота й колючий дріт, на свободу вирвалося світло. Слідом за ним молодецьким кроком з барака виступило п'ятдесят немолодих англійців. Вони на все горло співали хор «Гей-гей, усі наші в зборі» з опери «Пензанські пірати». *** Ці хтиві руді вокалісти були чи не найпершими англомовними військовиками, яких було взято в полон у Другу світову війну. І тепер вони виспівували, вітаючи тих, хто потрапив у полон останнім. За ці чотири з гаком роки вони не бачили жодної жінки чи жодної дитини. Вони також не бачили жодної пташки. У цей табір не залітали навіть горобці. Всі ці англійці були офіцерами. Кожен із них бодай раз пробував втекти з попереднього місця ув'язнення. Тепер вони були посеред моря конаючих росіян. Вони могли день і ніч рити тунелі. Але, де б вони не видерлися на поверхню, це все одно була б територія цього табору, огороджена колючим дротом, і їх все одно зустріли б відчужені обличчя напівмертвих російських військовополонених. Ці люди не розуміли англійської мови, і в них не було ні їжі, ні цінної інформації, ані планів відчайдушної втечі. Вони могли всі свої думки пустити на те, як би їм заховатися в якійсь вантажівці чи вкрасти хоча б мотоцикл, але до їхніх бараків не під'їздили ніякі машини. Вони могли при бажанні симулювати якусь гостру хворобу, але, хоч би вони й конали, їх звідси ніде б не повезли. На весь табір був один медпункт, який містився в одному з їхніх бараків, і він мав лише шість ліжок. Ці англійці були дуже чисті, бадьорі, порядні й перебували в чудовій спортивній формі. Співали вони дуже зично і влад. Вони роками щовечора вправлялися і вдосконалювали своє вокальне мистецтво. А ще англійці роками накачували свої м'язи й підтягувалися на перекладині. Прес у кожного з них скидався на дошку для прання, а кожен м'яз на їхніх литках та плечах нагадував артилерійське ядро. Вони вповні опанували мистецтво гри в шашки, в шахи, у бридж, у крибідж, у доміно, в анаграми, в шаради, не кажучи вже про пінг-понг та більярд. З погляду харчових запасів вони на той час були найбагатші люди в Європі. Через помилку якогось безіменного бюрократа на самому початку війни, коли їжа все ще доходила до військовополонених, Червоних Хрест був змушений доставляти їм не п'ятдесят, а п'ятсот посилок щомісяця. І англійці так хитромудро заникували ті харчі, що тепер, на кінець війни, у них накопичилося три тонни цукру, тонна кави, п'ятсот шістдесят кілограмів шоколаду, триста сімдесят кілограмів тютюну, дев'ятсот кілограмів чаю, дві тонни борошна, тонна тушонки з яловичини, шістсот сорок кілограмів топленого масла, вісімсот двадцять кілограмів сиру, чотириста двадцять кілограмів порошкового молока і дві тонни помаранчевого мармеладу. Все це вони тримали в кімнаті, яка не мала вікон. А від пацюків вони захистилися тим, що розрівняли зужиті бляшанки й законопатили ними всі мислимі і немислимі шпарини. *** Німці їх обожнювали. Для них ці полонені були еталоном англійськості. Завдяки їм війна виглядала як щось дуже стильне, логічне та ще й з елементами розваги. Тому німці дозволили їм зайняти чотири бараки, хоча й один міг би вмістити всіх їх. Крім того, в обмін на каву, шоколад чи тютюн німці постачали їм фарбу, будівельний матеріал, цвяхи і полотно на всякий дрібний ремонт. Англійцям за дванадцять годин до того оголосили, що до них ідуть американські гості. Вони ще ніколи не мали гостей, тому взялися за роботу, як казкові Гноми, й кинулися замітати, мити, шкребти, куховарити й пекти. Вони нашвидку поробили матраци з соломи, торби з мішковини, порозставляли столи, ще й прикрасили їх чим змогли. І тепер ця зимова ніч бриніла співами, якими англійці вітали своїх гостей. Одяг чемних господарів духмянів запахами того бенкету, який вони щойно приготували. Вони були вбрані водночас як для битви, так і для тенісу чи крокету. Вони були в такому захваті від своєї гостинності і від тих маленьких розкошів, які вони зібрали для своїх колег по нещастю, що, виспівуючи, і не подумали як слід роздивитися цих гостей. Вони й не сумнівалися, що їх слухають такі самі брати-офіцери, овіяні ратною славою і щойно висмикнуті з поля бою. Вони, не шкодуючи приязні, пригортали до себе американців і спрямовували їх у бік дверей барака. Нічне повітря наповнилося парубоцькими вигуками і фронтовою бравадою. Вони плескали американців по плечах, називали їх «янкі», підбадьорювали їх словами «клас», «класно», запевняли їх у тому, що «фріц уже драпає» і так далі. Біллі Піліґрім немов крізь сон намагався зрозуміти, хто такий «Фріц». *** І от він зайшов усередину й опинився біля чавунної плити, яка аж пашіла від жару. На ній кип'ятилися десятки чайників, деякі з них мали свистки. А ще там стояв величезний казан, вщерть заповнений жовто-гарячим супом. Суп аж загус від навару. Поки Біллі дивився на нього, суп спроквола, не втрачаючи шляхетної гідності, попухкував своїми допотопними бульбашками. Все приміщення було заставлене бенкетними столами. Перед кожним стільцем стояв полумисок, зроблений з бляшанки з-під порошкового молока. Трохи менша бляшанка правила за кухоль, а трохи вужча та вища - за келих. І кожен келих був наповнений теплим молоком. На столі проти кожного місця лежав комплект, який складався з леза для гоління, гігієнічної серветки, коробочки з лезами, шоколадки, двох сигар, шматочка мила, десяти цигарок, сірників, олівця й свічки. З усіх цих речей лише свічки та мило були німецького виробництва. І вони між собою були схожі тим, що мали якийсь дуже примарний, молочний полиск. Британці, звичайно, не могли знати того, але і мило, і свічки були зроблені з жиру, видобутого з євреїв, циган, «голубих», комуністів та інших ворогів Рейху. Отаке. *** Бенкетний зал був освітлений свічками. На столах громадилися купи щойно спеченого білого хліба, кавалки масла та казанки з мармеладом. На тарілках лежала тонко нарізана яловичина з консервних бляшанок. А ще на гостей чекали суп, яєшня й пиріг з мармеладу. У самому кінці барака Біллі розгледів рожеві арки, між якими звисали яскраво-блакитні завіси, і велетенський годинник, і два позолочені трони, і відро зі шваброю. Це були декорації, на тлі яких цього вечора мали розігрувати театралізоване дійство - музичну версію «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів і народів. *** Одяг Біллі Піліґріма загорівся, бо він опинився заблизько до гарячої печі. І від того зайнявся поділ його пальта, яке тепер скидалося на камізельку. Це була надзвичайно тиха й спокійна пожежа, така, наче це горіла трухлява деревина. І Біллі подумав, а чи бува тут немає десь телефону. Йому закортіло подзвонити мамі й сказати їй, що він живий і здоровий. *** Раптом запала тиша, поки англійці, не вірячи своїм очам, дивилися на цих занедбаних істот, яких вони щойно, пританцьовуючи від насолоди, затягли на свій бенкет. Один з англійців помітив, що на Біллі загорівся одяг. «Гей, друже! На тобі горить одяг! » - сказав він, відтягнув Біллі подалі від печі і долонями струсив із нього всі іскри. Біллі нічого на це не сказав, тому англієць його запитав: «Ти не німий? Ти чуєш мене? » Біллі похитав головою. Англієць почав обмацувати його і зразу ж переповнився жалем. «О Боже, що вони зробили з тобою, хлопче? Хіба це людина? Це ж якась зламана іграшка». «Чи ти і справді американець? » - запитав він. «Так», - сказав Біллі. «І твоє звання? » «Рядовий». «Де поділося твоє взуття? » «Я вже не пам'ятаю». «А ця одежина, це що - знущання? » «Прошу? » «Де ти таке знайшов? » Біллі не знав, що на це відповісти. «Це мені видали», - сказав він після довгої паузи. «Фріци тобі таке видали? » «Хто? » «Це німці тобі таке видали? » «Так». Біллі не подобалися всі ці запитання. Вони його виснажували. « Ай-яй-яй, янкі ти, янкі... - сказав англієць, - це - не одяг, це - повна наруга». «Прошу? » «Вони цим хотіли тебе принизити. Ніколи не дозволяй фріцам робити з собою таке». Біллі Піліґрім знепритомнів. Коли він отямився, то вже сидів обличчям до сцени. Його шлунок був набитий якоюсь їжею, і він дивився виставу «Попелюшка». Виявляється, певна частина його організму вже якийсь час насолоджувалася цією п'єсою. Біллі раз по раз заходився сміхом. Всі жінки на сцені, ясна річ, були чоловіками. Годинник пробив північ, і Попелюшка з цього приводу зажурилася: «Північ. Дзвони б'ють у вуха.
Що за грьобана непруха! »

Цей куплет так розсмішив Біллі, що він уже не реготав, а верещав як недорізаний. І він продовжував верещати аж доти, доки його не винесли з цього барака і не занесли в інший, туди, де містився їхній медпункт. Там стояло шість ліжок. Крім Біллі, там нікого не було. *** Біллі прип'яли до ліжка і вкололи йому дозу морфію. Доглядати за ним зголосився інший американець. Це був Едґар Дербі, шкільний вчитель, якого потім розстріляють у Дрездені. Отаке. Дербі вмостився на дзиґлику, який мав три ніжки. Йому дали почитати книжку «Червона медаль за відвагу» Стівена Крейна. Дербі вже колись читав її. І він почав її читати знову, в той час як Біллі опинився в опійному раю. *** Під впливом морфію Біллі поринув у сон, в якому жирафи паслися в саду. Вони спроквола пересувалися вкритими жорствою доріжками і час від часу зупинялися, щоб губами дотягнутися до насотаних цукром груш, які росли на верхів'ях дерев. Біллі також був жирафом. І він теж жував грушу, і вона виявилася надзвичайно твердою. І він ну ніяк не міг вгризти її. А тоді вона на знак протесту розкололася навпіл і забризкала його соком. Для жирафів Біллі був своїм, такою ж самою безборонною істотою, яка мала таке саме вузьке призначення у житті, як і вони. Двійко жирафів з різних боків упритул підступило до нього. Їхні верхні губи були дуже видовжені і м'язисті. При бажанні вони в них розтягувалися, мов розтруби духових інструментів. Цими губами вони з усіх боків вкривали Біллі поцілунками. Це були жирафи жіночої статі кремового кольору з яскраво-жовтими плямами. Вони мали маленькі, завбільшки з дверні ручки, роги, які були вкриті оксамитом. Як так? *** На жираф'ячий сад опустилася ніч, і якийсь час Біллі проспав без снів, а тоді випав з часу. Біллі прокинувся, накритий ковдрою, у палаті для небуйних божевільних у шпиталі для ветеранів війни в місті Лейк Плесид, у штаті Нью-Йорк. Надворі була весна 1948-го, тобто з кінця війни минуло три роки. Біллі вистромив голову з-під ковдри. Вікна в його палаті були відчинені. Було чути, як надворі заливаються пташки. «Цвінь-цві-рінь? » - запитала у Біллі одна з них. Сонце було в зеніті. В цій палаті було двадцять дев'ять пацієнтів, але всі вони тепер прогулювалися подвір'ям і насолоджувалися погодою. Вони могли вільно ходити де схочуть, при бажанні могли навіть поїхати додому. І Біллі Піліґрім теж мав таку змогу. Всі вони прийшли сюди по своїй волі, налякані зовнішнім світом. Біллі ліг до шпиталю посередині свого останнього курсу Іліумської школи оптометрії. Ніхто й не підозрював, що він помалу з'їздить з глузду. Всі, хто його знав, були переконані, що він поводиться і виглядає як нормальна здорова людина. І от він опинився у шпиталі. Й лікарі з ним погодилися: Біллі й справді божеволів. Але вони не вважали, що це якось пов'язано з війною. Вони були переконані, що Біллі з'їхав з глузду, тому що в дитинстві батько привів його у басейн і кинув на глибину, а тоді ще підвів його до самого краю Великого каньйону. Чоловік, що лежав у палаті поруч із Біллі, на війні був піхотним капітаном, і його звали Еліот Роузвотер. Він опинився тут через те, що йому набридло не просихати від алкоголю. Саме Роузвотер прилучив Біллі до наукової фантастики, зокрема до творів Кровера Тріске. У себе під ліжком Роузвотер тримав неймовірну колекцію копійчаних науково-фантастичних романів. Він притягнув їх до шпиталю у великій пласкій скрині. Від цих нашвидку виданих, добре зачитаних книжок тхнуло чи то спідньою білизною, яку не знімали місяцями, чи то старою бараниною. І цей дух виповзав із-під ліжка й наповнював усю палату. Для Біллі Пілігріма Кровер Тріске став найулюбленішим з усіх нині живих письменників, а наукова фантастика - єдиним жанром, який Біллі був ще здатний сприймати. Роузвотер був удвічі розумніший за Біллі, але обидва вони, опинившись в одній і тій самій халепі, поводилися більш-менш однаково. Обидва вони з'ясували для себе, що життя не має ніякого сенсу, особливо після того, що їм довелося зазнати на війні. Так, наприклад, Роузвотер застрелив пожежника, якому щойно виповнилося чотирнадцять років, бо він його прийняв за німця. Отаке. А Біллі став свідком пекельного бомбардування Дрездена, тобто найбільшого вбивства цивільного населення за всю європейську історію. Отаке. І тепер вони намагалися знайти себе і своє місце у Всесвіті. І саме тут наукова фантастика стала їм у пригоді. *** Одного разу Біллі почув від Роузвотера одну цікаву думку про книжку, яку не було написано в жанрі наукової фантастики. Роузвотер сказав, що все, що людина має знати про життя, вже міститься в книжці «Брати Карамазови» Федора Достоєвського. «Але, - сказав Роузвотер, - тепер цього знання вже недостатньо». *** А іншим разом Біллі почув, як Роузвотер каже психіатрові: «Я вважаю, що вам, лікарям, доведеться вигадати багато нових солодких побрехеньок. Інакше в людей не буде ніякого бажання тягнути далі». *** Біллі розплющив очі, втупив погляд у тумбочку і побачив натюрморт, який складався з двох піґулок, попільнички з трьома недопалками (фільтри кожного з них мали сліди губної помади), один з яких ще курився, і склянки з водою. То була газована вода із сифона, з якої вийшов весь газ. Це вже була нежива вода. Отаке. Повітря намагалося вирватися з цієї мертвої води. Кілька останніх бульбашок чіплялося до стінок склянки, але в них не було сили піднятися на поверхню. Цигарки тут залишила мати Біллі, бо вона смалила, як паровоз. Тепер вона подалася шукати жіночий туалет, який містився в самому кінці коридору, поруч із палатою для жінок, які служили в піхоті, на флоті, в авіації і в прикордоних військах, перш ніж з'їхали з глузду. Вона ось-ось мусила повернутися у палату. Біллі знову сховався під ковдру. Кожного разу, як мати приходила до цього шпиталю для ментально хворих, щоб відвідати свого Біллі, той завжди натягав на себе ковдру, бо йому робилося дуже зле, і попускало лише тоді, коли вона йшла геть. Хоча його мати не була потворою, в якої тхнуло з рота і яка мала паскудний характер. Ні. Вона якраз була досить типовою, милою жіночкою з каштановим волоссям і закінченою середньою освітою. Але ж сам той факт, що вона була його рідною матір'ю, виводив його з рівноваги. Поруч з нею Біллі завжди відчував докори сумління і сором за те, що він виріс невдахою і слабаком, і це після того, що вона подарувала йому життя, а потім весь час це життя підтримувала. А її сина, виявляється, життя взагалі не цікавило. *** Біллі почув, як Еліот Роузвотер зайшов до палати і завалився на своє ліжко. Про це своїм рипінням голосно сповістили пружини. Роузвотер був дебелим чоловіком, але йому бракувало сил. Здавалося, що він був зліплений з матеріалу, який виколупують з носа. І тут з туалету повернулася мати Біллі і вмостилася на стільці між двома ліжками. На одному з них лежав Біллі, на другому - Роузвотер. Той гарно поставленим голосом тепло її привітав і поцікавився, як вона сьогодні почувається. Вона сказала, що добре, й ця відповідь привела його у повний захват. У плані експерименту він вирішив обдавати приязню і палким співчуттям усіх, з ким би його не зводила доля. Він вважав, що від цього життя може зробитися трохи менш нестерпним. Звертаючись до матері Біллі, він весь час називав її «голубонькою». За умовами його експерименту чоловіки в нього були «голубчиками», а жінки - «голубоньками». «Й колись настане такий день, - пообіцяла Роузвотерові мати Біллі, - коли я прийду сюди, а Біллі вистромиться із-під ковдри і знаєте, що він мені скаже? » «Що він, голубонько, скаже вам? » «Він скаже: “Привіт, мамо! ”, і він мені усміхнеться. І він скаже: “О Боже, мамо, який я радий бачити тебе. Як твої справи? ”» «Це може статися навіть сьогодні». «Я молюся за це щовечора перед сном». «І правильно робите». «Якби люди знали, яку силу в нашому житті має молитва! » «Золоті слова, голубонько! » «А ваша мати часто приходить відвідати вас? » «Моя мама померла», - сказав Роузвотер. Отаке. «Як мені прикро це чути! » «Зате в неї було чудове життя». «І думка про це гріє душу». «Безумовно». «Батько Біллі також помер», - сказала мати. Отаке. «Кожному хлопцеві потрібен батько». І так вони ще дуже довго співали дуетом - недалека, побожна тітонька й дебелий, але геть порожній дядько, від якого луною на всі боки відскакували солодкі банальності. *** «Коли це з ним сталося, - сказала матір Біллі, - він був одним з найкращих студентів у своїй групі». «Мабуть, він просто перепрацював», - сказав Роузвотер. В руці він тримав книжку, але його виховання не дозволяло йому водночас розмовляти й читати, хоча він запросто міг би, не відриваючись від книжки, давати матері Біллі відповіді, які б тішили їй душу. Це був роман Кровера Тріске «Маніяки в четвертому вимірі». В ньому йшлося про людей, які потерпали від психічних хвороб і яких було неможливо вилікувати, бо причини хвороб знаходилися у четвертому вимірі, а земні лікарі мали справу з трьома вимірами, тому вони і гадки не мали, що саме спричиняло ці проблеми. А ще Роузвотерові дуже подобалося, коли Тріске писав, що вампіри, вовкулаки, ангели, домовики і тому подібні істоти таки існують, але вони перебувають у четвертому вимірі. Тріске також казав, що тепер там перебуває й Вільям Блейк, улюблений поет Роузвотера. Ну й, ясна річ, і рай та пекло. *** «Він заручений з дуже заможною дівчиною», - сказала матір Біллі. «Це добре, - сказав Роузвотер. - Гроші ніколи не завадять». «Ніколи». «Це точно». «Бо що за життя, коли треба рахувати кожну копійку! » «Так, зайва копійка нікому не завадить». «Її батько - власник тієї оптометричної школи, де тепер вчиться Біллі. А ще він має шість офісів у нашій частині штату. І він скрізь літає власним літаком. А ще в нього є розкішна дача на озері Лейк Джордж! » «Це прекрасне озеро». Біллі, не вистромлюючись з-під ковдри, заснув. Коли він прокинувся, то побачив, що лежить прип'ятий до ліжка у в'язничному медпункті. Він продер одне око й побачив бідолаху Едґара Дербі, який сидів впритул до свічки й читав «Червону медаль за відвагу». Біллі заплющив око й згадав про майбутнє, в якому бідолаху Едґара Дербі розстрілюватимуть посеред руїн Дрездена. У тій команді, що здійснювала розстріл, було лише чотири солдати. Біллі чув про те, що там існувало неписане правило, за яким одному з чотирьох видавали рушницю з холостим патроном. Біллі б ніколи не повірив, що в такій маленькій команді наприкінці такої довгої війни хтось комусь усе ще видавав холостий патрон. *** До медпункту зайшов головний англієць, щоб перевірити стан здоров'я Біллі. То був командир піхотного полку, якого взяли в полон на самому початку війни, під Дюнкерком. Це він вколов Біллі морфій. На всі ці бараки не було жодного справжнього лікаря, тож полковник був змушений взяти на себе цю відповідальність. «Як там наш пацієнт? » - запитав він у Дербі. «Повністю вирубаний». «Але ж живий». «От кому пощастило - бути живим, але при цьому нічого не відчувати». Дербі стояв навитяжку перед полковником і не рухався. «О, прошу вас, вільно! Я тут один командир на двох рядових, та ще й хворих... Я думаю, що за цих обставин ми можемо обійтися і без церемоній». Дербі не поспішав сідати. «Ви не такий молодий, як усі інші», - сказав полковник. Дербі сказав, що йому сорок п'ять років, тобто він був на два роки старший за полковника. Той сказав, що всі американці вже поголилися і що Біллі й Дербі були єдині, хто ще лишався при бороді. Атоді він сказав: «Сидячи тут, нам нічого не лишалося, як покладатися на свою уяву. Ось ми й надумалися, ніби десь там воюють немолоді люди, такі, як ми з вами. Ми геть забули, що на війни виряджають зовсім немовлят. Коли я побачив їхні поголені обличчя, я зовсім оторопів. Боже-Боже, сказав я собі, це якийсь хрестовий похід дітей! » Полковник запитав, як саме старий Дербі потрапив у полон, і той розповів йому, як він разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився в гайку. Довкола них п'ять днів точилася смертельна битва. А цю сотню під захист голих дерев загнали німецькі танки. Дербі, не шкодуючи фарб, описав, яку неймовірну рукотворну погоду деякі земляни здатні створити для інших землян, коли вони не хочуть, щоб ті і далі населяли Землю. Артилерійські набої гухали й бухали, розриваючись над верхівками дерев. І звідти, сказав Дербі, градом сипалися ножі, голки і леза. Між вибухами і землею з надзвуковою швидкістю маленькі, обгорнуті міддю грудки свинцю шматували лісове повітря. Серед тих, хто там опинився, було багато поранених і вбитих. Отаке. Тоді обстріл вщух, і невидимий, посилений гучномовцем німецький голос наказав американцям скласти зброю, покласти руки на голову і вийти з лісу. Якщо ж вони цього не зроблять, то по них стрілятимуть доти, аж доки не знищать усіх. Отож американці залишили на землі зброю і, поклавши руки на голову, вийшли з лісу, бо кожен з них, якщо дозволять, хотів жити далі. *** Біллі знову помандрував у часі й опинився у шпиталі для ветеранів. Він усе ще лежав під ковдрою. По той бік була повна тиша. «Моя мати вже пішла? » - запитав Біллі. «Так». Біллі вистромився з-під ковдри. Тепер перед ним на стільці для відвідувачів сиділа його наречена. Її звали Валенція Мербл. Вона була дочкою власника Іліумської вищої школи оптометрії. Вона була заможна. Вона була завбільшки з будинок, тому що вона тільки й робила, що їла. От і тепер вона сиділа і їла. Вона їла «Три мушкетери», шоколадний батончик з начинкою. На ній були окуляри з потрійними лінзами і оправа, прикрашена штучними діамантами. Відблиски цих штучних діамантів перегукувалися з блиском справжнього діаманта в каблучці, яку Біллі подарував їй на їхні заручини. Цю каблучку було застраховано на суму в тисячу вісімсот доларів. Цей діамант Біллі знайшов у Німеччині. Це був його військовий трофей. Біллі зовсім не хотілося одружуватися з незугарною Валенцією. Вона була одним із симптомів його психічного розладу. Коли він пропонував їй свої руку й серце та благав її прийняти від нього цю діамантову каблучку й бути супутницею його життя, він добре усвідомлював, що на той час він уже втратив рештки глузду. *** Біллі сказав їй: «Привіт», а вона запитала, чи не хоче він шоколадки, на що він сказав: «Ні, дякую». Вона запитала, як він почувається, і він сказав: «Краще, дякую». Вона сказала, що всі в його Школі оптометристів співчувають йому і бажають йому швидко видужати, на що Біллі сказав: «Подякуй їм усім від мене». І вона пообіцяла так і зробити. *** Вона запитала, чи не хотів би він, щоб вона йому принесла чогось, і він на це сказав: «Ні. В мене тут є все, що треба». «Може, тоді якісь книжки? » - спитала Валенція. «Тут біля мене - одна з найбільших приватних бібліотек світу», - відповів Біллі, маючи на увазі колекцію наукової фантастики, яка належала Роузвотерові. Той тепер лежав у ліжку, поруч з Біллі, й читав. Біллі втягнув його в їхню розмову, спитавши, що саме він тепер читає. І Роузвотер відповів йому. Тепер він читав книжку Кровера Тріске «Євангеліє з космосу». В ній ішлося про прибульця з космосу. Між іншим, зовні він дуже нагадував мешканця Тральфамадору. Цей прибулець провів дуже ґрунтовне дослідження християнства, щоб хоч трохи розібратися з питанням: чому християнам так легко бути жорстокими. І він дійшов висновку, що бодай частково проблему можна пояснити тим, що всі події, описані в Новому Заповіті, подано досить недбало. Він припускав, що метою Євангелія, крім інших речей, було навчити людей милосердя, навіть щодо наймізерніших з-поміж них. Але насправді Євангеліє вчить ось чого: Перш ніж вбивати когось, як слід переконайся, чи немає в нього зв'язків. Отаке. *** Недоліком оповіді про Ісуса Христа, на думку прибульця з космосу, було те, що Христос, хоча й був дуже непоказним, насправді доводився Сином Найвпливовішої Істоти в усьому Всесвіті. І читачі це добре розуміли. Тому, коли вони доходили до сцени розп'яття, вони, цілком природно, припускали, що (і Роузвотер зачитав це місце вголос) - М-да, ці придурки не того замордували! А ця думка породжує іншу, а саме: «Є такі, кого можна мордувати». Кого? Тих, у кого немає зв'язків. Отаке. *** Прибулець з космосу подарував землянам нове Євангеліє. В ньому Христос таки був ніким і нестерпним подразником для багатьох тих, що мали зв’язки. Як і в справжньому Євангелії, тут йому дозволяли робити ті самі милі і загадкові заяви. І от якось люди задля розваги схопили його, прибили цвяхами до хреста і встромили хрест у землю. І лиходійники вирішили, що за це їм нічого не буде. І читачам нічого не лишалося, як і собі вважати те саме, оскільки це нове Євангеліє товкмачило одну і ту саму думку, а саме, що Христос був ніким. І тут, перш ніж цей ніхто помер, небеса розверзлися, і звідти на людей полинули громи та блискавки. І всі почули оглушливий голос Бога. Бог оголосив, що сьогодні він усиновлює цього неробу й на віки вічні наділяє його всією владою й пільгами, пов'язаними зі званням Сина Творця Всесвіту. І Бог мовив: «Починаючи з цієї миті, Він буде жорстоко карати кожного, хто буде мучити будь-якого неробу без роду, племені та зв'язків». *** Наречена Біллі доїла «Три мушкетери» і взялася за ще один шоколадний батончик, «Молочна галактика», з карамельно-горіховою начинкою. «Книжки - це бридня, - сказав Роузвотер і пожбурив «Євангеліє з космосу» під своє ліжко. - Яка від них користь? » «Але з того, що ви нам розповіли, - сказала Валенція, - ця книжка мусить бути цікава». «Та де! - вигукнув Роузвотер. - Якби ж то цей Кровер Тріске вмів писати! » - І він мав рацію: Кровер Тріске і справді не заслужив, щоб його всі читали. У нього був ганебний стиль. Хіба що його ідеї були дуже слушні. *** «Я не думаю, що Тріске колись бував за кордоном, - вів далі Роузвотер. - Подивіться! Він тільки й пише, що про землян, але всі вони в нього - американці. Але скажіть мені, скільки на Землі тих американців? » «А де він живе? » - запитала Валенція. «А хто ж його знає, - відповів Роузвотер. - Як мені відомо, я - єдиний, хто колись його читав. Що книжка - то інший видавець. І хоч скільки я писав до різних видавництв, щоб зв'язатися з ним, листи завжди поверталися назад, тому що того видавництва вже не існувало». І тут він вирішив змінити тему і сказав, що йому дуже подобається каблучка, яку Біллі подарував Валенції на заручини. «Дякую! - сказала та і виставила руку так, щоб Роузвотер міг як слід роздивитися каблучку. - Біллі знайшов цей діамант на війні». «Чим гарні війни, - сказав Роузвотер, - так це тим, що кожен знаходить там собі якийсь трофей». *** А що стосується місця проживання Кровера Тріске, насправді на той час він жив у місті Іліумі, там, де й Біллі, але в повній самотності і занедбаності. І незабаром Біллі навіть познайомиться з ним. «Біллі», - сказала Валенція Мербл. «Га? » «Давай обговоримо, яке саме столове срібло ми будемо замовляти на весільний бенкет». «Гаразд». «Я переглянула всі каталоги і зупинилася на двох гарнітурах - на “Данському королівстві” і на “В'юнкій троянді”». «В'юнка троянда», - сказав Біллі. «А, з іншого боку, я б з таким важливим рішенням не поспішала, - сказала вона. - Це не жарти. З цим вибором нам доведеться жити все наше подальше життя! » Біллі втупився у каталог. «Данське королівство», - сказав він нарешті. «Але ж і “Місячне сяйво” нічим не гірше». «Так, нічим не гірше», - сказав Біллі Піліґрім. *** І тут Біллі Піліґрім випав з часу й опинився у тральфамадорському зоопарку. Йому було сорок чотири роки, і він був експонатом у великому зоопарку, накритому геодезичним куполом. Тепер він розвалився у кріслі, яке було його сидінням під час усієї подорожі від Землі до Тральфамадору. Він був зовсім голий. Тральфальмадорців цікавило його тіло - всі його закапелки. Тисячі відвідувачів зібралися довкола його житла, і всі вони стояли, вистромивши свої ручки так, щоб їхні очі могли його як слід роздивитися. На ту пору Біллі вже провів на Тральфамадорі шість земних місяців. Він повністю звик до юрби. Про втечу не могло бути й мови. Атмосфера за межами зоопарку була насичена ціанистим калієм, і до Землі було 2 676 720 000 000 000 000 кілометрів. *** Біллі був експонатом, і його помістили в приміщення, яке мало символізувати типове житло землянина. Майже всі представлені тут меблі було вкрадено зі складу універмагу «Сієрс Робак» у місті Айова-Сіті у штаті Айова. Тут був кольоровий телевізор і розкладний диван. Обабіч дивана були столики, на кожному з яких стояло по лампі і попільничці. Там був також міні-бар з двома високими табуретками і невеликий більярдний стіл. Уся підлога за винятком кухні, туалету та кришки люка в центрі кімнати була вкрита синтетичним килимом кольору «імперське злото». Перед диваном стояв журнальний столик, на якому віялом було розкладено різні журнали. В кімнаті також був стереопрогравач. Він працював, на відміну від телевізора. До екрана телевізора було приклеєно картинку, на якій один ковбой вбивав другого. Отаке. На всій відведеній для Біллі території не було жодної стіни, і йому зовсім не було де заховатися. Раковина, унітаз, душ - усе це було на видноті й мало модний тоді колір «холодної м'яти». Біллі підвівся зі свого крісла, пішов в туалет і випустив цівочку. Юрба була в повному захваті. *** Як і завжди о такій порі, Біллі почистив зуби, вставив на місце свій зубний протез і зайшов на кухню. Його газова плита, холодильник і посудомийка також були кольору «холодної м'яти». На дверях холодильника було намальовано картину. Ця деталь була частиною загального дизайну. На картині парочка з далеких безтурботних років епохи корсета і канкану радісно крутила педалі свого двомісного велосипеда. Біллі подивився на картину і полинув думкою до тієї парочки. Але його думці не було за що зачепитися. Цікаво, що ця парочка взагалі не викликала в нього ніяких думок. *** Біллі ситно поснідав консервами. Він помив весь свій посуд: чашку, тарілку, ніж, ложку, виделку, каструлю і поставив їх на місце. Після того він поробив вправи, яких його навчили у війську: стрибки на місці, нахили, присідання і віджимання від підлоги. Більшість із тральфамадорців і не підозрювали, що його тіло й обличчя не були еталоном краси. Вони не сумнівалися, що перед ними - зразковий землянин. І таке ставлення дуже піднесло Біллі на дусі, вперше в житті він припинив соромитися своєї фігури. Закінчивши вправи, прийняв душ і підстриг нігті на ногах. Потім він поголився і поприскав дезодорантом під пахвами, в той час як екскурсовод, який стояв на платформі перед його житлом, пояснював відвідувачам зоопарку, що саме Біллі робить і навіщо. Екскурсовод звертався до своєї аудиторії за допомогою телепатії. Не сходячи з місця, він обдавав їх хвилями своїх думок. На тій самій платформі поруч з ним стояв маленький клавішний прилад, за допомогою якого він доносив до Біллі кожне із запитань, які виникали у відвідувачів. І перше запитання, яке донеслося до Біллі через динамік телевізора, звучало так: «Чи вам тут добре? » «Більш-менш так само, як і на Землі», - відповів Біллі Піліґрім. І це була правда. *** На Тральфамадорі існувало п'ять статей, і кожна з них виконувала якусь конкретну функцію, вкрай потрібну для народження нової істоти. Для Біллі всі ці статі виглядали однаково, тому що їхні статеві ознаки перебували у четвертому вимірі. З усього, що Біллі повідали тральфамадорці, найбільшим шоком для нього було те, що він дізнався про секс на Землі. Як вони пояснювали, екіпажі тральфамадорських літаючих тарілок дослідили, що на Землі існує не менше семи різних статей, і кожна з них є абсолютно потрібною для успішного розмноження. Й знову ж таки, Біллі ніяк не міг дотумкати, який стосунок ті п'ять додаткових статей могли мати до зачаття й народження дитини, оскільки всі вони виконували свою дітородну функцію лише у четвертому вимірі. Тральфамадорці, як могли, намагалися розкрити Біллі очі на те, як саме відбувається секс у невидимому вимірі. Зокрема, вони йому пояснили, що на Землі не народжуватимуться діти, якщо не буде чоловіків-гомосексуалістів. Але можуть бути діти і без жінок-гомосексуалісток. Не може бути дітей без участі жінок віком за шістдесят п'ять років. Але можуть бути діти й без чоловіків віком за шістдесят п'ять років. Не можуть існувати діти без Інших дітей, які прожили хоча б годину після народження. Ну і так далі. Для Біллі все це звучало як повна нісенітниця. *** І більшість з того, що він їм казав, для тральфамадорців також було повною нісенітницею. Попри всі свої зусилля, вони так і не змогли уявити собі, як саме він сприймає час. Та і Біллі набридло їм це пояснювати. Екскурсовод, як міг, намагався донести до них земний погляд на час. Цей екскурсовод запропонував юрбі, що зібралася довкола Біллі, уявити собі, що вони перебувають посеред пустелі, в ясний сонячний день, і що десь далеко, на самому обрії височать гори. Вони можуть бачити вдалині маківку гори чи пташку, чи хмарину або, навпаки, перевести погляд на те, що лежить у них під ногами, наприклад, на якусь каменюку. Ато й розвернутися у бік каньйону і зазирнути в його глибини. Але тут серед них є цей бідний, недолугий землянин, якому всього цього не дано, бо його голова навіки закута у сталевий шолом. І в цьому шоломі є лише одна дірочка для ока, через яку він і мусить сприймати весь світ. І до цього отвору приварена вузька труба завдовжки два метри. І це ще було не все. В тому образному порівнянні, яке вжив екскурсовод, Біллі був прип'ятий до сталевої рами, яка міцними болтами кріпилася до дрезини, що котилася рейками. І в нього не було ніякої змоги ні крутнути головою, ні хоча б на міліметр посунути трубу. На протилежному боці труба спиралася на підставку з-під кулемета, яка також кріпилася болтами до дрезини. І все, що Біллі міг бачити в ту трубу, зводилося до маленької цятки. Він і гадки не мав, що був прип'ятий до дрезини, або що у тій ситуації, в якій він опинився, було щось дуже ненормальне. Дрезина то ледь повзла, то раптом набирала скажену швидкість, то просто зупинялася, а тоді знову пхалася під гору чи котилася з гори, чи огинала кути, або чесала навпрошки. І хоч що б бідний Біллі бачив у свою трубу, в нього не було іншого виходу, як казати собі: «Це - життя». *** Біллі думав, що тральфамадорці будуть якщо й не обурені, то хоча б занепокоєні всіма війнами й іншими формами вбивства, які процвітають на Землі. Він думав, що їх не може не нажахати та комбінація жорстокості й на диво ефективної зброї, яка притаманна землянам, хоча б тому, що така комбінація рано чи пізно може призвести до знищення частини, а то й усього безневинного Всесвіту. Такого висновку він дійшов, начитавшись наукової фантастики. Цікаво, що у своїх розмовах вони ніколи не порушували теми війни. Колись один із відвідувачів зоопарку через екскурсовода спитав у Біллі, що було найцінніше з усього, про що він дізнався на Тральфамадорі, і Біллі відповів: «Те, що все населення планети здатне жити в мирі й злагоді. Як вам відомо, я походжу з планети, на якій від самого початку, не припиняючи, проливається людська кров. Я, наприклад, на власні очі бачив тіла заживо зварених школярок, які загинули від бомб, що скинули на них мої співвітчизники, які вважали, що у цю мить вони воюють зі світовим злом». І це була правда. Біллі й справді бачив ті тіла у Дрездені. «І коли я був у таборі, я користувався свічками, які було зроблено з жиру людей, замордованих братами й батьками тих самих заживо зварених школярок. Земляни - це, мабуть, найгірші істоти в усьому Всесвіті! І рано чи пізно інші планети відчують, яка страшна загроза походить для них від Землі. Тому поділіться зі мною своїм секретом, щоб я міг, повернувшись на Землю, врятувати нас усіх. Що треба зробити, щоб на планеті був мир? » Біллі страшенно пишався своєю натхненною промовою. Тому він був приголомшений, коли побачив, як тральфамадорці почали затуляти очі своїми маленькими ручками. З попереднього досвіду він знав, що це означає, що він сказав їм повну дурницю! *** «Чи... чи не могли б ви мені пояснити, - надламаним голосом звернувся він до екскурсовода, - що я такого сказав? » «Ми знаємо, який буде кінець Всесвіту, - відповів екскурсовод, - і Земля тут ні до чого. Хоча і її також буде знищено». «Так... так який буде кінець Всесвіту? » - запитав Біллі. «Ми його підірвали, коли проводили випробування нового покоління енергоносіїв. Один із наших пілотів натиснув на кнопку пускового приладу і весь Всесвіт згинув». Отаке. *** «Якщо ви знаєте це, - сказав їм Біллі, - невже не можна знайти якийсь спосіб, щоб запобігти цьому? Ну, наприклад, тримати того пілота за руки-ноги, щоб він не зміг натиснути на кнопку? » «Він завжди на неї тиснув і надалі буде тиснути. Ми завжди дозволяли йому це робити, і далі дозволятимемо. Просто та мить саме так побудована». *** «Виходить, - сказав на це Біллі, ретельно підбираючи слова, - що будь-які спроби зупинити земні війни теж безглузді? » «Ясна річ». «Але ж ви живете на дуже мирній планеті». «Так, сьогодні у нас панує мир. А в інші дні у нас відбуваються війни, не менш руйнівні та криваві, ніж ті, про які ви нам розповідали чи свідком яких ви були. І над тим ми не маємо ніякої влади, тому ми просто не дивимося у той бік. Ми їх ігноруємо. І навпаки, ми проводимо вічність, споглядаючи різні приємні миті, от як, наприклад, тепер, у цьому зоопарку. Що може бути краще за це? » «Нічого». «Якщо землянам і варто навчитися чогось, так це вміння ігнорувати жахливі часи і зосереджуватися на гарних. Але для цього потрібно багато зусиль». «Гм», - сказав Біллі Піліґрім. Тієї ночі, перш ніж заснути, Біллі випав із часу й полинув у зовсім іншу мить, приємну і затишну. Це була його весільна ніч із колишньою Валенцією Мербл. Вже минуло півроку, як він виписався з лікарні для ветеранів. Усі його недуги минулися. Він успішно закінчив Іліумську школу оптометристів. Із сорока семи випускників за кількістю балів він був на третьому місці. Тепер він був у ліжку, посередині просторої, з височенною стелею, кімнати, вікна якої виходили на океан, у будинку, який стояв на березі однієї з бухт мису Анни, у штаті Массачусетс. І поруч із ним лежала Валенція. З іншого боку затоки блимали вогні міста Ґлостера. Біллі лежав на Валенції в той час, як вони займалися статевим актом. Одним із наслідків цього акту стане народження Роберта Піліґріма, який у старших класах школи зовсім зірветься з різьби, але який потім піде в славетні «зелені берети», котрі й зроблять з нього зразкового десантника. Валенція ніколи не випадала з часу, зате вона була наділена буйною фантазією. Під час цього статевого акту вона уявляла себе однією з найславетніших жінок в історії. А саме - англійською королевою Єлизаветою Першою, у той час як Біллі був Христофором Колумбом. *** З Біллі вирвався звук, що нагадував рипіння незмащеного поршня. Це він звільнив у Валенцію свої сім'яні проходи і тим самим вніс свою лепту у створення чергового «зеленого берета». Хоча з погляду тральфамадорців кожен «зелений берет» мав загалом сімох батьків. Зробивши це, він скотився зі своєї дебелої жінки. Але на її обличчі все ще залишався вираз повного блаженства. Біллі ліг так, що половина його тіла звисала з ліжка, а його гострі хребці розляглися вздовж краю матраца. Відтак він розпростер свої кінцівки і поклав руки під голову. Тепер він був багатий. Він одержав нагороду за те, що побрався з дівчиною, на яку ніхто з нормальних чоловіків ніколи б і не подивився ласим оком. Тесть подарував Біллі новий «Б'юїк Роудмастер», будинок, обладнаний за останнім словом техніки, і зробив його керівником своєї найуспішнішої філії в Іліумі, де Біллі, не особливо напружуючись, міг щороку мати свої тридцять тисяч. І це гріло душу. Як не крути, а його батько був лише перукарем. І на це його мати приказувала: «От і Піліґріми пішли вгору». *** Свій медовий місяць вони провели в Новій Англії, серед гірко-солодких таємниць і щемких кольорів бабиного літа. Задля створення романтичного настрою одна зі стін кімнати, яку знімали закохані, являла собою широченний балкон з подвійними дверима. Під балконом млосно хлюпотіла духмяна океанська затока. Маленький зелено-помаранчевий тягач (у темряві ці кольори зливалися в суцільну чорну пляму) з гуркотом протрюхикав під балконом. Між тягачем і їхнім весільним ліжком було не більше десяти метрів. Тягач прямував у відкрите море, й у темряві світилися лише вогні його двигунів. Його трюми були порожні й через це від кожного руху здригалися і співали. Їхня пісня, посилена луною, гула та дзвеніла на різні голоси. От вже і бухта почала підспівувати тягачеві, а тоді й спинка ліжка, на якому лежали молодята. Й навіть коли того тягача вже і слід запав, пісня ще довго не згасала. «Дякую», - вимовила нарешті Валенція. Спинка їхнього ліжка на той час дзижчала, мов комарик. «Прошу». «Це було так гарно». І тут вона заплакала. «Щось не так? » «Я така щаслива». «Це ж добре». «Я ніколи не думала, що хтось колись зі мною одружиться». «Угу», - сказав Біллі Піліґрім. *** «Я могла б схуднути заради тебе», - сказала вона. «Що? » «Я сяду на дієту. І я зроблю все, щоб подобатися тобі». «Ти мені й так подобаєшся». «Правда! » «Звичайно», - сказав Біллі Піліґрім. Завдяки тому, що він випадав з часу, Біллі вже бачив, як саме складеться їхнє подружнє життя, і він знав, що йому, в принципі, не буде на що нарікати. *** Відтак під їхнім весільним ліжком пропливла розкішна яхта, яка мала назву «Шехерезада». Її двигуни виводили пісню, що звучала як органні баси. «Шехерезада» світилася безліччю вогнів. На кормі, тримаючись за перила, стояла пара закоханих, він і вона, двійко красивих молодих людей у вечірньому вбранні. Вони були в повному захваті одне від одного, від своїх мрій і від спокою води під ними. У них також був медовий місяць. Молодого звали Лане Рамфурд, і він був із міста Ньюпорта у штаті Род-Айленд, а його наречену - Цинтія Лендрі, в дитинстві вона жила в місті Ґаяніс-Порту, у штаті Массачусетс, і там у неї був закоханий Джон-Ф. Кеннеді. І тут є ще один збіг обставин. Пізніше Біллі Піліґрім опиниться у лікарні, де його сусідом по палаті буде дядько цього Рамфурда, професор Бертран-Коупленд Рамфурд, який викладав у Гарварді й був офіційним істориком Віськово-Повітряних сил США. *** Коли ці красиві люди зникли з поля зору, Валенція запитала у свого незграбного чоловіка про війну. Для жінки-землянки не існує нічого банальнішого, ніж пов'язувати секс і романтику з війною. «Чи ти колись згадуєш про війну? » - запитала вона і поклала свою руку на його стегно. «Інколи», - відповів Біллі Піліґрім. «А я от інколи дивлюся на тебе, - сказала Валенція, - і в мене виникає дивне відчуття. Мені здається, що в тебе багато різних секретів». «Не вигадуй! » - сказав Біллі. Й він, ясна річ, покривив душею. Він ще зроду нікому не розповідав ні про те, як він подорожує часом, ані про Тральфамадор і таке інше. «Ти, мабуть, приховуєш щось про війну. Ні, я не те хотіла сказати! Не приховуєш, а просто є щось таке, про що тобі не хочеться розповідати». «Та ні». «Я так пишаюся тим, що ти воював. Ти ж про це знаєш? » «Це добре». «То, мабуть, був жах? » «Бувало й таке». І тут Біллі пройняла одна абсурдна думка. І хоч як то дивно, але саме в ній полягала правда. Кращої епітафії для Біллі Піліґріма - та й для мене - годі було б шукати. Все було прекрасно, нічого ніде не боліло. «А якби я тебе дуже попросила, то ти б мені розповів про війну? » - запитала Валенція. У маленький закапелок її дебелого тіла вже почав прибувати будівельний матеріал для «зеленого берета». «Всі мої розповіді тобі здалися б снами, - сказав Біллі. - Кому цікаво слухати перекази чужих снів? » «Я чула, як ти колись розповідав татові про те, як німці розстрілювали когось». Вона мала на увазі розстріл бідолахи Едґара Дербі. «Угу». «І ви мусили його ховати». «Так». «І коли його привели на розстріл, він бачив, що ви стояли з лопатами? » «Так». «І він щось казав? » «Ні». «І він був дуже переляканий? » «Вони йому щось перед тим вкололи. У нього були скляні очі». «І на нього начепили мішень? » «Аркуш паперу», - сказав Біллі. Він підвівся з ліжка, сказав: «Я зараз» і подався в темний туалет. Там він потягнувся рукою в бік вимикача і, торкнувшися грубої стіни, зрозумів, що він опинився у табірному лазареті й що надворі був 1944 рік. *** Свічка, яка стояла в палаті, догоріла. Бідолаха Едґар Дербі заснув на своїй кушетці, поруч із Біллі. Біллі підвівся з ліжка і, тримаючись за стіну, намагався знайти вихід, бо йому нестерпно хотілося до вітру. І тут він несподівано намацав двері, розчахнув їх і, зашпортуючись, вивалився у табірну тьму. Він був геть одурілий від подорожей у часі та від морфію. Він так-сяк доплуганився до колючого дроту, який зразу ж увіп'явся в нього зграєю шпичаків. Біллі спробував відступити на крок, але шпичаки не відпускали його. Тоді він розпочав щось на зразок недолугого танцю з дротами: то тягнув їх на себе в один бік, то в інший, тоді знову повертався у висхідну позицію. Якийсь російський полонений, що також вийшов до вітру в нічну темряву, побачив, як Біллі витанцьовує, і наблизився до нього з іншого боку колючого дроту. Він підійшов до цього дивного опудала, м'яко озвався до нього і запитав, з якої той країни. Опудало не звернуло на нього уваги й продовжувало дриґатися. Тоді росіянин обережно, шпичак за шпичаком, звільнив опудало, і воно, не вимовивши ані слова подяки, потанцювало десь геть у ніч. Росіянин помахав йому і російською мовою сказав навздогін: «До свіданія! » *** Біллі в повній темряві витягнув зі штанів своє причандалля й випустив цівку, яка дуже довго, не уриваючися, свердлила землю. Потім він те причандалля так-сяк запхав назад у штани і замислився над новою проблемою. Звідки він сюди прийшов і куди йому йти далі? Десь у темряві лунали розпачливі зойки. Не маючи іншого дороговказу, Біллі почовгав у їхній бік. Він хотів зрозуміти, яка трагедія примусила стількох людей вийти на холод і стогнати просто неба. Не усвідомлюючи того, Біллі з тилу підійшов до вбиральні. Цей нужник являв собою огорожу, в якій стояло дванадцять відер. З трьох боків нужник був прикритий ширмами, збитими з дранки та сплющених бляшанок. А четвертої стіни взагалі не було. Своїм передом нужник виходив на оббиту толем стіну барака, в якому щойно закінчився бенкет. Біллі рухався вздовж ширми і дійшов до того місця, з якого можна було побачити напис на оббитій толем стіні. Слова було нанесено тією самою рожевою фарбою, якою було розмальовано й декорації для «Попелюшки». Біллі був такий очманілий, що йому здалося, ніби слова висіли в повітрі або що їх намалювали на якійсь прозорій завісі. А ще на цій завісі вилискували ловкі срібні цяточки. Насправді то були головки цвяхів, якими толь кріпився до дощок барака. Біллі не міг зрозуміти, до чого саме кріпилася ця завіса, й тоді він надумався, що і чарівна завіса, і театральні зойки були частиною якогось невідомого йому релігійного ритуалу. Напис закликав: «Зробив свою справу - прибери за собою! » Біллі зазирнув усередину нужника. Стогони рвалися саме звідти. Всі місця зайняли американці, які, спустивши штани, сиділи навпочіпки. Після бучного бенкету їхні шлунки перетворилися на активізовані вулкани. Всі відра або стояли, наповнені по вінця, або були перекинуті. Найближчий до Біллі американець із завиванням поскаржився, що він уже вивергнув із себе геть усі нутрощі, окрім хіба що мізків. Але не минуло й хвилини, як він заволав: «Аж ось і вони! Аж ось і вони! » Він мав на увазі свої мізки. Це був я. Ваш покірний слуга. Автор цієї книжки. Побачивши таку пекельну сцену, Біллі кинувся геть. Він проминув трьох англійців, які з безпечної відстані споглядали за цим святом випорожнення. Від огиди і шоку вони не могли навіть поворухнутися. «Застібни свою матню! » - наказав один із них Біллі, коли той проходив повз них. Біллі так і зробив. Якимось чудом він все-таки дістався до дверей лазарету. Він одчинив їх і знову опинився на мисі Анни, на самому початку свого медового місяця. Зачинивши за собою туалет, він заліз під ковдру, де на нього чекала його молода дружина. «Я так за тобою скучила», - сказала йому Валенція. «А я - за тобою», - сказав їй Біллі Піліґрім. *** Біллі й Валенція поринули в сон, притулившись одне до одного, немов дві ложки, і Біллі знову випав із часу й полинув у 1944 рік, туди, де він прямо з маневрів у Південній Кароліні діставався поїздом в Іліум на похорон свого батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни, яка там лютувала. Залізницями тоді ще їздили паровози. Біллі довелося робити багато пересадок, і паровози тяглися, як слимаки. У вагонах смерділо димом, пайковим тютюном, спиртним, яке також видавали за талонами, і газами, що виривалися з людей, які харчувалися тим, що було в пайках. Залізні сидіння в купе було оббито дуже жорсткою мішковиною, і тому Біллі не спалося. Він, нарешті, заснув лише тоді, коли до Іліума лишалося три години ходу. Його довгі костомахи перегороджували весь прохід до вагона-ресторану, вщерть забитого пасажирами. Коли поїзд дістався до Іліума, провідник збудив Біллі. Той ледве продер очі, прихопив свою солдатську торбу, похитуючись, зійшов на платформу і став біля провідника. Насправді він все ще продовжував спати. «Що, - запитав провідник, - гарні сни бачив? » «Так», - відповів Біллі. «Ну в тебе і стирчак був, доложу я тобі», - сказав провідник. *** О третій годині тієї самої ночі, коли Біллі вкололи морфій, два хтиві англійці внесли в палату табірного лазарету нового пацієнта. Це був дрібний та миршавий Пол Лаззаро, подзьобаний віспою крадій автомобілів з міста Цицеро у штаті Іллінойс. Його спіймали, коли він намагався поцупити цигарки з-під подушки в англійця. Той спросоння одним ударом зламав праву руку Лаззаро, а другим вирубав його. Тепер цей англієць допомагав занести Лазарро в палату. Він мав яскраво-руде волосся, і в нього були геть відсутні брови. У виставі він грав роль Голубої Феї, що опікувалася Попелюшкою. Однією рукою він підтримував тулуб Лаззаро, а другою зачиняв за собою двері. «Він легший за курча», - сказав англієць. Інший англієць, той, що тримав ноги Лаззаро, був полковником, який вколов Біллі морфій. Голуба Фея почувався дуже ніяково, і він навіть картав себе. «Якби я знав, що маю справу з курчам, - сказав він, - я б ніколи так не прикладався». «Угу». Голуба Фея не приховував того, яку огиду викликали в нього всі ці американці. «Слабаки, смердюхи, плаксії - зграя зачуханих, шмаркатих, злодійкуватих покидьків, - сказав він. - Та вони гірші за цих сраних росіян». «О, так, - погодився полковник, - суцільна некондиція». До палати зайшов німецький майор. Він вважав англійців своїми близькими друзями. Він заходив до них майже щодня, грав на піаніно, змагався з ними в різні настільні ігри, інструктував їх з питань німецької історії й давав їм уроки розмовної німецької мови. Він часто казав їм, що якби не їхнє висококультурне товариство, то він збожеволів би. Його англійська була дуже вишукана. Він вибачався перед англійцями за те, що їм навісили цих американських нижніх чинів. Він їх запевняв, що ця незручність триватиме день-два, не більше, а тоді цих американців випровадять до Дрездена, де вони працюватимуть на різних роботах. Цього разу він приніс брошуру, яку видала Німецька асоціація персоналу трудових таборів і в'язниць. Це було дослідження, що описувало поведінку американських нижніх чинів, які в Німеччині потрапили в полон. Дослідження написав колишній громадянин США, який дослужився до високих чинів у німецькому міністерстві пропаганди. Його звали Говард-В. Кемпбелл-молодший. Пізніше він як військовий злочинець опиниться у в'язниці, де, чекаючи на суд, повіситься. Отаке. *** Поки британський полковник вправляв руку Лаззаро і замішував гіпс, німецький майор перекладав і читав уголос деякі уривки з брошури Говарда-В. Кемпбелла-молодшого. Свого часу Кемпбелл був досить відомим драматургом. Його брошура починалася так: «Америка - найбагатша країна у світі, але її населення складається в основному з бідних людей, і цих бідняків заохочують ненавидіти себе. Як писав американський гуморист Кін Габбард: “Бідність - не гріх, а провина”. По суті, бідність в Америці прирівнюється до злочину, хоча це і є країна бідноти. Будь-яка інша нація має народні традиції та казки, в яких бідні люди виявляються мудрецями і праведниками, через що їх шанують більше, ніж тих, хто має владу чи золото. Американська ж голота не склала подібних казок. Навпаки, вони висміюють себе і прославляють тих, кому більше поталанило в житті. Найзачуханіша забігайлівка чи гадючник, власник якого ледь зводить кінці з кінцями, обов'язково матиме на стіні табличку з простим і жорстоким запитанням: “Якщо ти такий розумний, чому ж ти тоді бідний? ”. І в цій забігайлівці обов'язково стоятиме американський прапорець, причеплений до палички від льодяника і застромнений у касу».
*** Автор цієї монографії народився в місті Скінектеді, в штаті Нью-Йорк. Кажуть, що з усіх злочинців, яких засудили до смерті через повішення, в нього був найвищий коефіцієнт інтелекту. Отаке. Далі в брошурі було написано: «Американці, як і люди по всьому світу, вірять багатьом речам, які не мають ніякого стосунку до реальності. І їхня найзгубніша брехня полягає в тому, що будь-хто з американців може легко розбагатіти. Й вони ніколи не погодяться з тим фактом, що гроші дістаються людям дуже тяжко, і через це ті, хто їх не має, безперестанку винуватять себе. Й ці гризоти, посилені відчуттям провини, є просто подарунком для багатіїв та можновладців, які для своїх знедолених як приватно, так і на державному рівні роблять набагато менше, ніж панівний клас будь-якої країни, починаючи десь з часів Наполеона. Америка дала світові багато нового. Але найбільш вражаючим (і, безумовно, безпрецедентним) соціальним нововведенням є неймовірна кількість бідноти, позбавленої навіть натяку на гідність. Вони не люблять одне одного, бо в першу чергу вони не люблять себе. Тільки з огляду на цю базову рису ми зможемо збагнути незрозумілу й мало не самогубну поведінку американських нижчих чинів у німецьких таборах для військовополонених». *** Далі Говард В. Кемпбелл описував уніформу американських нижчих чинів часів Другої світової війни. «Всі відомі нам з історії армії світу, з яких би багатих чи бідних країн вони не походили, намагалися одягнути своїх солдатів, навіть рядових чи останню прислугу в таку форму, яка, принаймні в їхніх власних очах, робила б із них дженджиків, бахурів, хвацьких пияків, мародерів і, нарешті, майстрів наглої смерті. Американське ж військо, навпаки, направляє своїх рядових на війну та смерть в одязі, який скидається на службовий костюм, пошитий невідомо на кого. Це вбрання, стерилізоване, але не відпрасоване, є подарунком від якоїсь чистоплюйської благодійницької організації, яка за мирних часів роздає одяг бездомним ханигам із найзлиденніших нетрищ великих міст. І коли шляхетно вбраний офіцер звертається до такого дупака в костюмчику, що просмердівся нафталіном, він, певна річ, розпікає його, як це робить будь-який офіцер будь-якого війська. Але в цьому випадку офіцер пирскає презирством не для годиться і не на публіку. Весь його запал є непідробним виявом ненависті до голоти, якій, окрім себе, немає кому дорікати за свої злидні. І тому персонал в'язниць і таборів для військовополонених, які наглядають за американськими нижчими чинами, мусить знати: концепція любові до ближнього, навіть якщо йдеться про рідних братів, там і не ночувала. Цихлюдей між собою нічого не зв'язує. Кожен із них буде поводитися як вередлива дитина, а часто й як потенційний самогубець». Кемпбелл описує, з чим саме зіткнулися німці, коли до них у полон потрапляли американські рядові. Де б ті не опинялися, вів далі Кемпбелл, ці колишні вояки одразу ж починали жаліти себе, поверталися спиною один до одного і припиняли дбати про особисту гігієну та санітарію. Вони були не здатні до жодних спільних дій. Якщо хтось з-поміж них вибивався у лідери, вони одразу ж припиняли слухатися, а то й взагалі звертати на нього увагу на тій підставі, що він - такий самий, як і вони, тож нехай сидить собі і не гавкає. Ну і так далі. Біллі Піліґрім закуняв, пірнув у сон і прокинувся вдівцем у своєму порожньому будинку в Іліумі. Його дочка Барбара докоряла йому тим, що він написав ті маразматичні листи до газети. *** «Ти чуєш, що я тобі кажу? » - запитала його Барбара. Надворі знову був 1968 рік. «Аякже». Біллі ледве продер очі. «Якщо ти будеш поводитися, як дитина, то, може, й нам також треба буде до тебе ставитися як до дитини? » «Але ж події розвиватимуться зовсім не так», - сказав Біллі. «Ми ще побачимо, як вони розвиватимуться». І при цьому дебела Барбара обхопила себе руками. «Тут така холоднеча! У тебе що, опалення не працює? » «Опалення? » «Пічка. Та бандура, що стоїть у підвалі, нагріває повітря й жене його вгору. Здається, вона не працює». «Можливо». «А тобі хіба не холодно? » «Я не помітив». «О Боже! Ти й справді дитина. Залиш тебе тут самого, ти не тільки змерзнеш, а й взагалі помреш з голоду». Ну і так далі. Вона була в повному захваті. Тепер вона могла, прикриваючись любов'ю до батька, забрати в нього рештки гідності. *** Барбара викликала майстра, поклала Біллі в ліжко і примусила його пообіцяти їй, що він не буде вилазити з-під електричної ковдри, аж доки не запрацює опалення. Вона виставила температуру на максимум, через що ліжко, в якому лежав Біллі, швидко нагрілося до такої температури, що в ньому можна було випікати хліб. Коли Барбара, грюкнувши дверима, вийшла з хати, Біллі знову випав з часу й опинився у тральфамадорському зоопарку. Для нього з Землі сюди доставили жінку, щоб вони могли паруватися. Це була кінозірка Монтана Крутороуг. *** Монтана все ще була під наркозом. Тральфамадорці у протигазах затягли її сюди, обережно поклали на жовтий шезлонг і ретирувалися через люк. Юрба по той бік скла раділа, мов діти. Довкола цих експонатів зібралася рекордна кількість відвідувачів. Усі мешканці планети не могли дочекатися, щоб побачити, як саме паруються земляни. Монтана була гола, і Біллі, звичайно, теж. Між іншим, у нього був дуже масивний латашок. Дурням завжди щастить. *** Монтана прийшла до тями й затріпотіла повіками. Її довгі густі вії скидалися на віяла. «Де я? » - запитала вона. «Все гаразд, - заспокоїв її Біллі. - Не лякайся». Всю дорогу з Землі Монтана провела в наркозі. Тральфамадорці ніколи не зверталися до неї. Ба більше, вони навіть не засвічувалися перед нею. Останнє, що вона пам'ятала, був басейн у місті Палм Спрінґз, у Каліфорнії, де вона загоряла, їй було двадцять років. Довкола шиї на срібному ланцюжку в неї висів кулон, який мав форму серця, і своїми краями він торкався її грудей. Вона покрутила головою і побачила тисячі тральфамадорців, які не зводили з неї очей. Всі вони виражали свою приязнь до неї тим, що в шаленому темпі то стискали, то розтискали свої маленькі зелені ручки. Монтана почала верещати, як недорізана. *** Всі відвідувачі, немов по команді, стулили свої маленькі зелені ручки, бо їм було дуже неприємно бачити той жах, який охопив Монтану. Директор зоопарку наказав робітникові, який працював на крані і весь час стояв напохваті, опустити зі стелі шатро темно-синього кольору. Це мало символізувати земну ніч. Справжня ж тральфамадорська ніч тривала тут одну земну годину, а після неї йшов тральфамадорський день, який тягнувся шістдесят дві години. Біллі ввімкнув торшер. Світло від лампочки долетіло до тіла Монтани, і від того всі її пишні казкові рельєфи ще більше напнулися й заграли. Біллі пригадалася розкішна барокова архітектура Дрездена, перш ніж її знищили бомбардувальники. *** З часом Монтана переповнилася любов'ю й довірою до Біллі Піліґріма. Він не торкався її, аж доки вона не дала йому зрозуміти, що хоче цього. Минув тиждень (це якщо застосовувати земні мірки), після якого вона обережно запитала його, чи не хотів би він лягти до неї в ліжко. Й він так і зробив. Це було повне блаженство. Після того райського ліжка він, випавши з часу, опинився в іншому ліжку. Це було його ліжко, і воно стояло у його будинку в Іліумі, і надворі був 1968 рік, і елекрична ковдра аж пашіла від жару. Він на той час уже був вкритий сімома потами і лежав у повній маячні. Єдине, що він пригадував, це наказ його дочки закутатися й не вилазити з ліжка, аж доки не запрацює опалення. Хтось постукав у двері його спальні. «Га? » - сказав Біллі. «Електрик. Опалення». «Так? » «Все працює. Тепло вже пішло». «Добре». «Миша перегризла дріт, який вів до термостата». «Це ж треба». Біллі засопів. Його розпечене ліжно смерділо так, наче це був погріб, у якому розводили печериці. Від сну, в якому була Монтана Крутороуг, у нього сталася полюція. *** На наступний день, після сну з полюцією Біллі вирішив повернутися на роботу до свого офісу, який містився у торговельному центрі. Його бізнес, як завжди, процвітав. Асистенти й без нього давали всьому раду. Побачивши Біллі, вони були ошелешені. Його дочка дала їм зрозуміти, що може так статися, що Біллі вже ніколи не повернеться до справ. Але Біллі хвацько зайшов до кабінету і сказав, що він готовий прийняти наступного пацієнта. Асистенти послухалися його. Наступним пацієнтом був дванадцятирічний хлопчик, його сюди привела мати, жінка, яка нещодавно стала вдовою. Вони щойно перебралися в Іліум і поки що нікого тут не знали. Біллі розпитав їх, хто вони й звідки приїхали, і дізнався, що батько хлопчика загинув у В'єтнамі під час славетної п'ятиденної битви за висотку номер 875 біля Дакто. Отаке. *** Під час огляду Біллі ніби між іншим розповів хлопчикові про свої пригоди на Тральфамадорі й запевнив цього напівсироту, що його батько все ще живий, принаймні у ті миті, до яких його син повертатиметься знову і знову. «Це все міняє, правда? » - спитав Біллі. Під час тієї розмови хлопчикова мати вийшла до приймальні і поскаржилася асистентові, що Біллі, мабуть, збожеволів. Й Біллі забрали додому. І там дочка знову спитала його: «Тату, тату, тату, що ж нам з тобою робити? » Розділ 6

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 Следующая ⇒