Про дух законів

У передмові автор говорить, що принципи свої він виводить з самої природи речей. Нескінченна різноманітність законів і устоїв обумовлена зовсім не свавіллям фантазії: окремі випадки підкоряються загальним началам, і історія всякого народу витікає з них як слідство. Марно засуджувати встановлення тієї або іншої країни, а пропонувати зміни мають право лише ті особи, які отримали від народження геніальний дар проникати одним поглядом у усю організацію держави. Головне завдання полягає в просвіті, бо забобони властиві органам управління, були спочатку забобонами народу. Якби авторові вдалося вилікувати людей від властивих їм забобонів, він ушанував би себе щасливим із смертних.

Усе має свої закони: вони є і у божества, і у світу матеріального і у істот надлюдського розуму, і у тварин, і у людини. Найбільша безглуздість — стверджувати, ніби явища видимого світу управляються сліпою долею. Бог відноситься до світу як творець і охоронець: він творить за тими ж законами по яких охороняє. Отже, справа творіння лише здається актом свавілля, бо воно припускає ряд правил — таких же неминучих, як рок атеїстів. Усім законам передують закони природи, витікаючі з самого облаштування людської істоти. Людина у природному стані відчуває свою слабкість, бо усе приводить його в трепет і обертає у втечу — тому світ є першим природним законом. З почуттям слабкості з'єднується відчуття своїх потреб — прагнення добувати собі пишу є другим природним законом. Взаємний потяг, властивий усім тваринам однієї породи, породив третій закон — прохання, обернене людиною до людини. Але людей зв'язують такі нитки, яких немає у тварин, — ось чому бажання жити в суспільстві складає четвертий природний закон.

Як тільки люди з'єднуються в суспільство, вони втрачають свідомість своїй слабкості — рівність зникає, і починається війна. Кожне окреме суспільство починає усвідомлювати свою силу — звідси стан війни між народами. Закони, що визначають стосунки між ними, утворюють собою міжнародне право. Окремі особи в кожному суспільстві починають відчувати свою силу — звідси війна між громадянами. Закони, що визначають стосунки між ними, утворюють собою цивільне право. Окрім міжнародного права, що відноситься до усіх суспільствам, кожне з них окремо регулюється своїми законами — в сукупності вони утворюють політичний стан держави. Сили окремих людей не можуть з'єднатися без єдності їх волі, яка утворює цивільний стан суспільства.

Закон, взагалі кажучи, є людський розум, оскільки він управляє усіма народами землі, а політичні і цивільні закони кожного народу мають бути не більші як окремими випадками додатка цього розуму. Ці закони знаходяться в такому тісному відповідності з властивостями народу, для якого вони встановлені, що тільки в надзвичайно окремих випадках закони одного народу можуть виявитися придатними і для іншого народу. Закони повинні відповідати природі і принципам встановленого уряду; фізичним властивостям країни і її клімату — холодному, жаркому або помірному; якостям грунту; образу життя її народів — землеробів, мисливців або пастухів; ступені свободи, що допускається устроєм держави; релігії населення, його схильностям, багатству, чисельності, торгівлі устоям і звичаям. Сукупність усіх цих стосунків можна назвати «духом законів».

Є три образи правління: республіканський, монархічний і деспотичний. У республіці верховна влада знаходиться в руках або усього народу або частини його; при монархії управляє одна людина, але за допомогою встановлених незмінних законів; деспотія характеризується тим, що усе рухається волею і свавіллям однієї особи зовні всяких законів і правил.

Якщо в республіці верховна влада належить усьому народу те це демократія. Коли верховна влада знаходиться в руках частини народу, таке правління називається аристократією. У демократії народ в деяких стосунках є государем а в деяких стосунках — підданим. Государем він є тільки в силу голосувань, якими виявляє свою волю. Воля государя є сам государ, тому закони визначальні право голосування, є основними для цього виду правління. У аристократії верховна влада знаходиться в руках групи осіб: ці особи видають закони і примушують виконувати їх, а інший народ являється по відношенню до них тим же, чим в монархії піддані по відношенню до государя. Гірша з аристократії та, де частина народу, яка покоряється, знаходиться в цивільному рабстві у тієї, яка повеліває: прикладом може служити аристократія Польщі, де селяни — раби дворянства. Надмірна влада надана в республіці одному громадянинові, утворює монархію і навіть більше, ніж монархію. У монархії закони охороняють державний устрій або пристосовуються до нього, тому принцип правління стримує государя — у республіці громадянин що оволодів надзвичайною владою, має значно більше можливостей зловживати нею, так як не зустрічає протидії з боку законів, що не передбачили цього обставини.

У монархії джерелом всякої політичної і цивільної влади є сам государ, але існують канали, що також є посередником, по яких рухається влада. Знищіть в монархії прерогативи сеньйорів, духовенства, дворянства і міст, і дуже скоро ви отримаєте в результаті державу або народне, або деспотичне. У деспотичних державах, де немає основних законів, відсутні також і що охороняють їх установи. Цим пояснюється та особлива сила, яку в цих країнах зазвичай придбаває релігія: вона замінює безперервно діючу охоронну установу; іноді же місце релігії займають звичаї, які шануються замість законів.

Кожен вид правління має свої принципи: для республіки потрібна доброчесність, для монархії — честь, для деспотичного уряду — страх. Доброчесності воно не потребує, а честь була би для нього небезпечна. Коли увесь народ живе по якихось принципах, усе його складені частини, т. е. сімейства, живуть по тих же принципах. Закони виховання — перші які зустрічає людина у своєму житті. Вони розрізняються відповідно до виду правління: в монархіях їх предметом є честь, в республіках — доброчесність у деспотіях — страх. Жодне правління не потребує такої міри в допомозі виховання, як республіканське. Страх в деспотичних державах зароджується сам собою під впливом загроз і покарань. Честь в монархіях знаходить собі опору в пристрастях людини і сама служить ним опорою. Але політична доброчесність є самовідданість — річ завжди дуже важка. Цю доброчесність можна визначити як любов до законів і вітчизні — любов, що вимагає постійного віддання перевазі над громадського блага особистим лежить в основі усіх приватних доброчесностей. Особливу силу ця любов отримує у демократіях, бо тільки там управління державою ввіряється кожному громадянинові.

У республіці доброчесність є дуже проста річ: це любов до республіки, це почуття а не ряд відомостей. Воно таке ж доступне останній людині в державі, як і тому, хто займає в нім перше місце. Любов до республіки в демократії є любов до демократії, а любов до демократії є любов до рівності. Закони такої держави повинні всіляко підтримувати загальне прагнення до рівності. У монархіях і в державах деспотичних ніхто не прагне до рівності: навіть думка про це нікому не спадає на думку, бо кожен там прагне до підвищення. Люди найнижчого положення бажають вийти з нього лише для того, щоб панувати над іншими людьми. Оскільки принципом монархічного правління є честь, закони повинні підтримувати знать яка є, так би мовити, і творець і створення цієї честі. При деспотичному правлінні не треба мати багато законів: усе тримається на двох-трьох ідеях, а нові і не потрібно. Коли Карл XII, будучи у Бендерах, зустрів деяку протидію своїй волі з боку сенату Швеції, він написав сенаторам, що пришле командувати ними свій чобіт. Цей чобіт командував би не гірше за деспотичного государя.

Розкладання кожного правління майже завжди розпочинається з розкладання принципів. Принцип демократії розкладається не лише тоді коли втрачається дух рівності, але також і тоді, коли дух рівності доводиться до крайності і кожен хоче бути рівним тим, кого він обрав в правителі. У такому випадку народ відмовляється визнати їм же самим призначену владу і хоче усе робити сам: радитися замість сенату, управляти замість чиновників і судити замість суддів. Тоді у республіці вже немає місця для доброчесності. Народ хоче виконувати обов'язки правителів значить, правителів вже не поважають. Аристократія терпить збиток, коли влада знаті стає довільною: при цьому вже не може бути доброчесності ні у тих, які управляють ні у тих, якими управляють. Монархії гинуть, коли мало-помалу відміняються прерогативи станів і привілею міст. У першому випадку йдуть до деспотизму усіх; у другому — до деспотизму одного. Принцип монархії розкладається також, коли вищі посади у державі стають останніми східцями рабства, коли сановників позбавляє повага народу і обертають їх в жалюгідне знаряддя свавілля. Принцип деспотичної держави безперервно розкладається, тому що він порочений по самій своїй природі. Якщо принципи правління розклалися, самі кращі закони стають поганими і звертаються проти держави; коли принципи здорові, навіть погані закони роблять такі ж наслідки, як і хороші, — сила принципу усе собі підкорює.

Республіка за природою своєї вимагає невеликій території, інакше вона не утримається. У великій республіці буде і більше багатства, а отже, і надмірні бажання. Монархічна держава має бути середньої величини: якби воно було мале, то сформувалося б як республіка; а якщо би було занадто велике, то перші особи держави, сильні по самому своєму положенню знаходячись далеко від государя і маючи власний двір, могли б перестати йому покорятися — їх не злякала б загроза занадто віддаленої і уповільненої кари. Великі розміри імперії — передумова для деспотичного правління. Потрібно, щоб віддаленість місць, куди розсилаються накази правителя, урівноважувалася швидкістю їх виконання; щоб перешкодою, стримуючою недбалість з боку начальників віддалених областей, служив страх; щоб уособленням закону була одна людина.

Невеликі республіки гинуть від зовнішнього ворога, а великі — від внутрішньої виразки. Республіки охороняють себе з'єднуючись один з одним, а деспотичні держави заради тієї ж мети відділяються і, можна сказати, ізолюються один від одного. Жертвуючи частиною своєї країни, вони спустошують околиці і обертають їх в пустелю, внаслідок чого ядро держави стає недоступним. Монархія ніколи не руйнує сама себе, проте держава середніх розмірів може піддатися нашестю — тому у монархії є фортеці для захисту меж і армії для захисту цих фортець. Щонайменший клаптик землі обороняється там з великим мистецтвом завзятістю і мужністю. Деспотичні держави здійснюють один проти одного нашестя — війни ведуться тільки між монархіями.

У кожній державі є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, така, що відає питаннями права цивільного. Останню владу можна назвати судовою а другу — просто виконавчою владою держави. Якщо влада законодавча і виконавча будуть сполучені в одній особі або установі, то свободи не буде, так як можна побоюватися, що цей монарх або цей сенат стануть створювати тиранічні закони для того щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і у тому випадку, якщо судова влада не відокремлена від законодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена із законодавчою владою, то життя і свобода громадянина опиняться у владі свавілля бо суддя буде законодавцем. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя дістає можливість стати таким, що пригноблює. Государі, що прагнули до деспотизму, завжди починали з того, що об'єднували у своїй особі усю окрему владу. У турок, де цих три влади сполучені в особі султана, царює страхітливий деспотизм. Зате англійцям вдалося за допомогою законів встановити прекрасну систему рівноваги влади.

Політичне рабство залежить від природи клімату. Надмірна жара підриває сили і бадьорість людей, а холодний клімат надає розуму і тілу відому силу, яка робить людей здатними до дій тривалим, важким, великим і відважним. Цю відмінність можна спостерігати не лише при порівнянні одного народу з іншим, але і при порівнянні різних областей одній і тій же країни: народи Північного Китаю мужественнее, чим народи Південного Китаю; народи Південної Кореї поступаються в цьому відношенні народам Північної Кореї. Не слід дивуватися, що легкодухість народів жаркого клімату майже завжди приводило їх до рабства, тоді як мужність народів холодного клімату зберігало за ними свободу. Треба додати, що остров'яни більше схильні до свободи, чим жителі континенту. Острови бувають зазвичай невеликих розмірів, і там важче вживати одну частину населення для пригноблення інший. Від великих імперій вони відокремлені морем яке перегороджує шлях завойовникам і заважає зробити підтримку тиранічному правлінню тому остров'янам легше зберегти свої закони. Великий вплив на закони робить торгівля, бо вона зціляє людей від обтяжливих забобонів. Можна вважати майже загальним правилом, що скрізь, де устої лагідні, там є і торгівля, і скрізь, де є торгівля, там і устої лагідні. Завдяки торгівлі усі народи упізнали устої інших народів і змогли порівняти їх. Це привело до благотворних наслідків. Але дух торгівлі, сполучаючи народи не сполучає приватних осіб. У країнах, де людей надихає тільки дух торгівлі, усе їх справи і навіть моральні доброчесності стають предметом торгу. В той же час дух торгівлі породжує в людях почуття строгої справедливості: це почуття протилежне з одного боку, прагненню до грабежів, а з іншою — тим моральним доброчесностям які спонукають нас не лише переслідувати неухильно власні вигоди але і поступатися ними заради інших людей. Можна сказати, що закони торгівлі удосконалюють устої з тієї ж причини, по якій вони їх гублять. Торгівля розбещує чисті устої — про це говорив ще Платон. Одночасно вона шліфує і пом'якшує варварські устої, бо досконала відсутність торгівлі призводить до грабежів. Деякі народи жертвують торговими інтересами заради політичних. Англія завжди жертвувала політичними інтересами ради інтересів своєї торгівлі. Цей народ краще за усі інші народи світу зумів скористатися трьома елементами, що мають велике значення: релігією, торгівлею і свободою. Московія хотіла би відмовитися від свого деспотизму — і не може. Торгівля, щоб зробитися міцною, вимагає вексельних операцій, але вексельні операції знаходяться в протиріччі з усіма законами цієї країни. Піддані імперії, подібно до рабів, не мають права без спеціального дозволу ні виїхати за кордон, ні переслати туди своє майно — отже, вексельний курс, що дає можливість переводити гроші з однієї країни у іншу, суперечить законам Московії, а торгівля за природою своїй суперечить таким обмеженням.

На закони країни найсильніший вплив робить релігія. Навіть між помилковими релігіями можна знайти такі, які найбільш відповідають цілям громадського блага — вони хоч і не ведуть людину до замогильного блаженства, проте можуть немало сприяти його земному щастю. Якщо порівняти один тільки характер християнської і магометанської релігії слід беззастережно прийняти першу і відкинути другу, тому що набагато очевидніше, що релігія повинна пом'якшувати устої людей, ніж те, яка з них є істинною. Магометанські государі безупинно сіють навколо себе смерть і самі гинуть насильницькою смертю. Горе людству, коли релігія дана завойовником. Магометанська релігія продовжує вселяти людям той же дух винищування, який її створив. Навпаки, християнській релігії чужий чистий деспотизм: завдяки так наполегливо пропонованій євангелієм лагідності вона опирається неприборкному гніву, спонукаючому государя до самоправства і жорстокості. Тільки християнська релігія перешкодила деспотизму затвердитися в Ефіопії, незважаючи на обширність цій імперії і її поганий клімат — таким чином усередині Африки встановилися устої і закони Європи. Коли два століття тому християнську релігію осягнув нещасливий розподіл північні народи прийняли протестантство, південні ж залишилися католиками. Причина цьому та, що у північних народів існує і завжди існуватиме дух незалежності і свободи тому релігія без видимого глави більше відповідає духу незалежності цього клімату, чим та, яка має подібного главу.

Свобода людини полягає головним чином в тому щоб його не змушували здійснювати дії, які закон йому не пропонує. Почала державного права вимагають, щоб всяка людина підкорялася карному і цивільному праву тієї країни, в якій він знаходиться. Ці начала були жорстоко порушені іспанцями у Перу: инку Атауальпа можна було судити лише на підставі міжнародного права, а вони судили його на підставі державного і цивільного права. Але верхи їх безрозсудність було те, що вони засудили його на підставі державних і цивільних законів своєї країни.

Дух помірності має бути духом законодавця, бо політичне благо, як і благо моральне, завжди знаходиться між двома межами. Наприклад для свободи потрібні судові формальності, але число їх може бути таке велике, що вони стануть перешкоджати цілям тих самих законів, які їх встановили: при цьому громадяни втратять свободу і безпеку, обвинувач не матиме можливості довести звинувачення а обвинувачений — виправдатися. При складанні законів повинно дотримуватися відомих правил. Склад їх має бути стислим. Закони дванадцяти таблиць служили зразком точності — діти заучували їх на пам'ять. Новели ж Юстиніана були такі багатослівні, що їх припало скоротити. Склад законів має бути простим і не допускати різних тлумачень. Закон Гонорія карав смертю того, хто купував вільновідпущеника, як раба, або ж заподіював йому занепокоєння. Не слід було вживати такий невизначений вираз. Поняття заподіюваного людині занепокоєння цілком залежить від міри його вразливості. Закони не повинні вдаватися до тонкощів: вони призначені для людей посередніх і містять в собі не мистецтво логіки, а здорові поняття простого батька сімейства. Коли закон не має потреби у виключеннях, обмеженнях і видозмінах, то краще всього обходитися без них оскільки такі подробиці спричиняють за собою нові подробиці. Ні в якому разі не можна давати законам форму, яка осоружна природі речей: так, в проскрипції принца Оранского Філіп II обіцяв п'ять тисяч екю і дворянство тому, хто вчинить вбивство — цей король одночасно зневажив поняття честі, моральності і релігії. Нарешті, законам має бути властива відома чистота. Призначені для покарання людської злості, вони повинні самі володіти досконалою непорочністю.

⇐ Предыдущая 12