Засоби комунікації

Засоби комунікації

Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знакових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в комунікативному процесі й відповідно до яких можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна (від лат. verbum - слово, словесний, усний) комунікація використовує як знаному систему мову - найбільш універсальний засіб людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморозуміння у процесі спільної діяльності. Точність розуміння слухачем змісту висловлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна “комунікативних ролей”, тобто коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Діалог, або діалогічна мова, як специфічний різновид розмови є послідовною зміною комунікативних ролей, в ході якої виявляється зміст мовного повідомлення, тобто відбувається збагачення, розвиток інформації.

Невербальна комунікація включає різні знакові системи: оптико-кінетичну, пара- та екстралінгвістичну, просторово-часову, контакт “очі в очі”, які мають свої особливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жести, міміку, пантоміміку. Загалом цю систему можна уявити як сприймання, властивостей загальної моторики різних частин тіла (рук - жестикуляція, обличчя - міміка, пози - пантоміміка). Ця загальна моторика відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комунікації надає спілкуванню певних нюансів, що сприймаються неоднозначне за умов використання одних і тих самих жестів у різних національних культурах. Значущість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що виокремилась особлива галузь досліджень -кінетика, яка вивчає ці проблеми.

Велике значення у невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираз обличчя найбільше підкреслюють кути губ, нахмурювання або піднімання брів і зморщування чола. Ці елементи міміки дають змогу передати всю гаму емоцій і почуттів - від приємного здивування до розчарування.

Погляд - ключовий елемент невербальної комунікації. Як правило, саме ним партнер висловлює інтерес до розмови. Бігаючий погляд найчастіше говорить про нудьгу або про бажання у свою чергу взяти слово (якщо тільки воно не виражає страх чи почуття провини).

Пильний погляд, спрямований прямо в вічі співбесіднику, часто сприймається як ознака деякої агресивності.

Функції погляду, проте, залежать від типу культури. Так, в африканських країнах і на Сході опускання очей слухачем перед тим, хто говорить, є знаком поваги до останнього.

Певне значення мають також жести. Палець, що вказує на іншу людину, сприймається як більш агресивний жест, ніж розкриті й повернені до неї долоні. Похитування головою, нахил її до плеча або в бік партнера завжди вважаються ознаками інтересу.

Свої почуття та стани людина може висловлювати також за допомогою пантоміміки. Наприклад, людина виявляє до партнера відкритість, якщо стоїть до нього обличчям, а не боком. Неприязнь у людини, що сидить, виявляється у напруженості тіла і, навпаки, розкутість тіла, нахил вперед є виразом симпатії.

Паралінгвістична система - це система вокалізації мовлення, що характеризується якість голосу, його діапазоном і виражає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напругу, збуджує інтерес, а роздратований - сприймається як ознака агресивності. Екстралінгвістична знакова система - це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мовлення.

Простір і час організації комунікативного процесу виступають теж особливою знаковою системою, мають певне смислове навантаження як компоненти комунікативних ситуацій. Так, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто говорить, натомість окрик у спину може мати негативне значення.

У різних культурах розроблені свої нормативи часових характеристик спілкування, які є своєрідними доповненнями до семантичне значущої інформації. Своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення ж інтерпретується як вияв неповаги. Існує навіть окрема галузь - проксемика (Е.Холл). Дяка вивчає норми просторової і часової організації спілкування (“просторова психологія”).

Дослідження в цій галузі пов’язані з вивченням специфічних наборів просторових та часових констант комунікативної ситуації. Останні називаються хронотопами. У літературі описані, зокрема, хронотопи “лікарняної палати”, “вагонного супутника” та ін. Суть їх полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює інколи, несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна пояснити відвертість до першого зустрічного, яким є “вагонний супутник”.

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт “очі в очі”, який має місце у візуальному спілкуванні. У дослідженнях контакту “очі в очі” інтерес був зосереджений перш за все на вивченні інтимного спілкування. Англійський дослідник М.Аргайл розробив навіть певну “формулу інтимності”, з’ясувавши залежність міри інтимності від такого параметра, як дистанція спілкування, яка по-різному дає можливість використовувати контакт “очі в очі”.

Особливе значення має візуальне спілкування для дитини. Встановлено, що дитині властиве фіксуванняуваги передусім на людському обличчі. Експерименти на дорослих також показали, що найбільш жвава реакція виявлена на два горизонтально розміщені кола (аналоги очей)

З розмові люди то дивляться один на одного, то відводять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Найчастіше дивляться в очі не більше 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Візуальний контакт відбувається здебільшого, коли обговорюється приємна тема. При обговоренні неприємної теми часто утримуються від такого контакту. Охочіше дивляться на тих, ким захоплюються, або з ким знаходяться в близьких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки. Контакт очей доповнює вербальну комунікацію.

У представників деяких культур засобом невербальної комунікації є дотик. Це невід’ємний елемент комунікації в Африці, на Середньому Сході, а більшості країн Латинської Америки. Один спостерігач підрахував, що пара, яка сидить за столиком ресторану у Парижі, за одну годину здійснює в середньому 110 взаємних дотиків, у Лондоні - жодного, у Джексонвілі (США) - близько восьми.

Стосовно всіх чотирьох систем невербальної комунікації постає одне загальне питання: що їх об’єднує? Кожна з них використовує власну знакову систему, яку можна розглядати як певний код. І якщо у випадку з мовою система кодування загальновідома, то під час невербальної комунікації важливо у кожному випадку визначити, що ж можна вважати кодом і як забезпечити володіння ним партнера по комунікації. У протилежному випадку ніякого змістовного “додатка” до вербальної комунікації описані системи не дають.

Як відомо, в загальній теорії інформації є поняття “семантично значуща інформація” - це та кількість інформації, яка дана не на “вході”, а на її “виході”, тобто та, яка “спрацьовує”, причому на “вході” її завжди більше, ніж на “виході”. У процесі людської комунікації це поняття можна інтерпретувати так: семантичне значуще інформація - це та, яка впливає на зміну поведінки і має сенс. Усі невербальні знакові системи збагачують цей зміст, допомагають розкрити повністю змістовний бік інформації.

Вербальна і невербальна комунікації тісно пов’язані між собою. Невербальна комунікація є суттєвим “додатком” до вербальної, підсилює її. За оцінкою дослідників, тільки 7 % змісту повідомлення передається значення слів, у той час як 38 % інформації визначається тим, як ці слова вимовляються, і 55 % - виразом обличчя.

⇐ Предыдущая 1 2 345 Следующая ⇒