Висновок. Висновок. Висновок. Висновок. Загальний висновок

Висновок

1. Однією з основних складових предмета науки кримінології є вчення про особу злочинця.

2. В однакових умовах різні люди ведуть себе по-різному - одні дотримуються закону, інші його порушують.

3. Зміст поняття особи злочинця поєднує в собі соціологічне поняття особи і юридичне поняття злочинця, тому проблема особи злочинця має вирішуватись на основі загально соціологічного вчення про особу.

4. Поняття “людина” включає нерозривну єдність різних сторін її суті: соціальної і біологічної.

5. Особа - це соціальна сутність людини, те, ким вона стала у процесі соціалізації, своєї діяльності в суспільстві.

6. Соціальні якості конкретної особи пов'язані з рівнем її свідомості, змістом внутрішнього духовного світу.

7. У філософському розумінні особа - продукт соціального розвитку, єдність загального, особливого й одиничного.

8. Процес, протягом якого особа розвивається і змінюється, отримуючи конкретне соціальне обличчя, називається соціалізацією.

9. Дефектом соціалізації є особа злочинця, яка формується поступово.

10. Особі злочинця притаманна певна система морально-психологічних переконань, властивостей, установок, інтелектуальних, емоційних і вольових якостей.

11. Морально-психологічні особливості особи злочинця перебувають у діалектичному зв'язку з її соціальними властивостями, а тому мають розглядатися у цій єдності.

12. Особа злочинця - це сукупність соціальна значимих властивостей, ознак., зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

13. Кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов'язана із злочином, який вона вчинила.

14. Розробляючи методи вивчення особи злочинця, кримінологи не обмежуються кримінально-правовими чи соціологічними дослідженнями.

15. Вчення про особу злочинця має як науково-пізнавальне, так і практичне значення, конкретизуючи у собі проблеми детермінації злочинності та боротьби з нею.

2. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця

Вчення про особу злочинця не може бути вичерпним без з'ясування проблеми особи взагалі та її життєдіяльності. Кримінологи вивчають злочинність і злочинців у рамках специфічного детермінізму, коли розкриття їх чинників явно неповне з точки зору філософії та загальних наук про людину і суспільство. Ця специфіка обумовлюється предметом і методикою кримінологічних досліджень. Отже, виникає завдання виокремити коло тих характеристик, які дають можливість виявити найближчі до злочину і злочинця причинно-наслідкові зв'язки та типові ознаки. Для поглибленого аналізу цієї проблеми кримінологи звертаються до інших наук про людину.

Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин. Будучи різновидом особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, які визначають і виражають характер та ступінь її суспільної небезпеки. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи:

а) соціально-демографічні;

б) кримінально-правові;

в) соціальні ролі і статус;

г) морально-психологічні характеристики.

Соціально-демографічні ознаки особи злочинця включають стать, вік, освіту, місце народження і проживання, громадянство та інші відомості демографічного характеру. Ці ознаки властиві будь-якій особі і самі по собі не мають кримінологічного значення. Але у статистичній звітності стосовно осіб, які вчинили злочини, соціально-демографічні ознаки дають важливу інформацію, без якої неможлива повна кримінологічна характеристика особи злочинців. Так, враховуючи таку ознаку, як стать, ми можемо дійти висновку, що злочинність чоловіків значно переважає жіночу, особливо при вчиненні тяжких насильницьких злочинів. Зокрема, співвідношення вбивств, вчинених жінками і чоловіками, становить 1 до 11, тяжких тілесних ушкоджень - 1 до 35. Проте останніми роками рівень жіночої злочинності в Україні зростає.

Така ознака, як вік злочинців, дає змогу виявити криміногенну активність різних вікових груп населення (неповнолітніх, молоді, осіб зрілого віку). Освітня характеристика вказує на залежність злочинної поведінки від рівня освіти та інтелектуального розвитку особи, які значною мірою впливають на потреби й інтереси людини. Скажімо, для тих, хто вчинив хуліганство, грабежі, посягання на особу, характерний низький освітній та інтелектуальний рівень. Місце проживання часто визначає географію злочинності (міська чи сільська), а також характер злочинності у курортних зонах, “спальних” районах міст, новобудовах тощо.

Кримінально-правова характеристика особи злочинця - це дані не лише про склад вчиненого злочину, а й про спрямованість і мотивацію злочинної поведінки, одноособовий чи груповий характер злочинної діяльності, форму співучасті (виконавець, організатор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така характеристика дає уявлення про особу злочинця з кримінально-правових позицій. Ця група ознак виражає якості, властиві саме особі злочинця, а не будь-якій іншій особі, наприклад, аморальній, порушникові трудової дисципліни чи законослухняній людині.

Соціально-рольові характеристики розкривають функції індивіда, обумовлені його становищем у системі існуючих суспільних відносин, належність до певної соціальної групи, взаємодію з іншими людьми та організаціями в різних сферах громадського життя (робітник чи службовець, рядовий виконавець чи керівник, неодружений чи глава сім'ї, працездатний чи непрацездатний, безробітний тощо). Ці дані показують місце і значимість особи у суспільстві, яким ролям вона віддає перевагу, а які ігнорує, розкривають її соціальну чи антисоціальну орієнтацію.

Поширеними ознаками осіб, які вчиняють злочини, є низька престижність їхніх соціальних ролей, відчуженість від навчальних чи трудових колективів і разом з тим орієнтування на неформальні групи з антисуспільними формами поведінки, завищені претензії, для задоволення яких доводиться ігнорувати правові норми. Зрозуміло, що соціально-демографічні ознаки й соціальні ролі характеризують особу злочинця зовнішньо, не розкриваючи її внутрішнього змісту. Вони найбільше проявляються у морально-психологічних особливостях особи злочинця і допомагають з'ясувати, чому дана особа вчинила злочин і яке її внутрішнє ставлення до цього.

Моральні властивості особи включають її світогляд, духовність, погляди, переконання, установки та ціннісні орієнтації. Злочинці відрізняються негативним або байдужим ставленням до виконання своїх громадських обов'язків, додержання правових норм, вибором незаконних засобів задоволення особистих потреб, егоїзмом, ігноруванням суспільних інтересів тощо.

Психологічна характеристика особи злочинця включає особливості її інтелектуальних, емоційних і вольових якостей. Інтелектуальні властивості передбачають: рівень розумового розвитку, обсяг знань, життєвий досвід, широту або вузькість поглядів, зміст і різноманітність інтересів тощо. Кримінологічні дослідження показують, що більшість осіб, які вчинили злочини, особливо насильницькі, характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а то й розумовою відсталістю, обмеженими здібностями до якоїсь суспільне корисної діяльності.

До емоційних властивостей особи відносять рівновагу і рухомість нервових процесів (вид темпераменту); ступінь емоційного збудження; силу і темп реагування на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам, які вчинили насильницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими людьми. Вольові властивості особи полягають у вмінні свідомо регулювати свою поведінку, здатності приймати і виконувати правильні рішення, досягати поставленої мети. Треба зазначити, що певна частина злочинців володіє сильними вольовими якостями, але вони спрямовані на задоволення анти суспільних потреб та інтересів. Інші злочинці характеризуються слабовіллям, піддатливістю, неспроможністю протистояти впливу осіб, які втягують їх у злочинну діяльність.

Розглянуті нами ознаки, що характеризують особу злочинця, перебувають у взаємозв'язку і взаємозалежності. Так, соціально-демографічні ознаки особи значною мірою визначають її соціальні ролі і разом з останніми є вирішальним фактором у формуванні моральних і психологічних якостей особи. Низка ознак може мати альтернативний характер, тобто одночасно їх можна віднести до кількох груп (наприклад, громадянство, партійність).

Комплексне вивчення особи злочинця не повинно обмежуватися встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має проводитись з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією повнішого виявлення чинників генезису особи злочинця з метою застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення нею нових злочинів.

Висновок

1. Вчення про особу злочинця не може бути вичерпним без з'ясування проблеми особи взагалі та її життєдіяльності.

2. Для поглибленого аналізу цієї проблеми кримінологи звертаються до інших наук про людину.

3. Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин.

4. Будучи різновидом особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, які визначають і виражають характер та ступінь її суспільної небезпеки.

5. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи: а) соціально-демографічні; б) кримінально-правові; в) соціальні ролі і статус; г) морально-психологічні характеристики.

6. Кримінально-правова характеристика особи злочинця - це дані не лише про склад вчиненого злочину, а й про спрямованість і мотивацію злочинної поведінки, одноособовий чи груповий характер злочинної діяльності, форму співучасті (виконавець, організатор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така характеристика дає уявлення про особу злочинця з кримінально-правових позицій.

7. Комплексне вивчення особи злочинця не повинно обмежуватися встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має проводитись з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією повнішого виявлення чинників генезису особи злочинця з метою застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення нею нових злочинів.

3. Співвідношення соціального і біологічного в особі злочинця

У вченні про особу злочинця принциповим є питання про роль біологічних факторів у злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не розв'язана, і різні кримінологи трактують її по-різному. Перші спроби пояснити поведінку злочинця з біологічних позицій були зроблені ще в 2-й половині XIX ст. в антропологічній теорії Ч. Ломброзо та його послідовників. Такі підходи існують і в сучасній зарубіжній кримінології. У 70-ті роки значний інтерес серед радянських кримінологів викликали публікації І.С. Ноя, який писав: “Незалежно від середовища людина може не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки”.

Пізніше російський кримінолог В.П. Ємельянов зробив висновок: “Лише певна сукупність економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних чинників дає реакцію, названу злочином... Причина злочинності - це синтез різноманітних явищ соціального і біологічного характеру”. І.С. Ной і В.П. Ємельянов мали прихильників серед відомих генетиків: Б.Л. Астаурова, Д.Н. Бєляєва. Разом з тим, генетик В.П. Дубинін вважає: “Людина не одержує від народження готової соціальної програми, вона формується суспільною практикою у ході її індивідуального розвитку”.

На противагу антропологічним поглядам у кримінології завжди переважав підхід, який принципово заперечував біологізацію злочинної поведінки. Прибічники соціологічної школи вказували, що не можна пояснювати мінливе соціальне явище - злочин постійними властивостями природи людини, у тому числі “злочинної людини”. На думку О.О. Герцензона, кримінологу немає потреби занурюватися в глибинну сутність особи, шукаючи біологічні джерела поведінки. У колективній монографії “Генетика, поведение, ответственность” відомі радянські кримінологи В.М. Кудрявцев, І.І. Карпець і генетик В.П. Дубинін доводили лише соціальну обумовленість злочинної поведінки. За конкретними злочинцями ці автори вбачали несприятливі умови соціального формування і життєдіяльності.

Нині проблема соціального і біологічного в особі злочинця теж розв'язується по-різному. Так, Ю.М. Антонян наголошує на психофізіологічній характеристиці злочинців. У праці “Жорстокість у нашому житті” він вказує, що жорстокість людини - це вічна категорія. Очевидно, що і біологічні, і соціальні фактори беруть участь у детермінації злочинів. Не випадково у кримінальному процесі проводяться судово-психологічні, судово-медичні, судово-психіатричні та інші види експертиз.

Проте позиція більшості сучасних вітчизняних кримінологів ґрунтується на тому, що загалом злочинна поведінка у будь-якому суспільстві має соціальний характер і соціальну обумовленість. Пояснення її тільки чи переважно біологічними властивостями особи суперечить усій історії злочинності, та й боротьба з нею ведеться соціально-економічними, правовими та іншими засобами, а не біологічними. Говорити про біологічні заходи впливу на сучасному рівні розвитку генетики не доводиться ще й тому, що ця наука не озброїла нас твердою можливістю корегувати поведінку людини. Але розшифрування її генетичного коду вселяє певні надії.

Біологічна природа людини склалася задовго до виникнення самого поняття злочину і впродовж усього історичного періоду не зазнала істотних змін, тоді як у соціальному плані людина змінюється значно швидше залежно від трансформації суспільного життя. Разом з тим, на нашу думку, від біологічних особливостей людини теж залежить, що вона засвоїть від середовища, в якому перебуває і розвивається. Тому біологічне виступає ніби підґрунтям у формуванні особи та її взаємин у системі суспільних відносин.

Таким чином, соціальне і біологічне в особі не виключають одне одного, а перебувають у тісному взаємозв'язку. Цілісність людини, яка поряд з соціальними якостями наділена природними силами живої істоти, ґрунтується на діалектичній взаємодії соціального і біологічного. Ці загальнотеоретичні положення повністю стосуються і особи злочинця. Тому завданням кримінологічних досліджень є визначення суті та рівня взаємодії соціального і біологічного в особі злочинця, розкриття її психофізіологічних властивостей, які проявляються саме у злочинній поведінці.

Висновок

1. Перші спроби пояснити поведінку злочинця з біологічних позицій були зроблені ще в 2-й половині XIX ст. в антропологічній теорії Ч. Ломброзо та його послідовників.

2. Пізніше російський кримінолог В.П. Ємельянов зробив висновок: “Лише певна сукупність економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних чинників дає реакцію, названу злочином... Причина злочинності - це синтез різноманітних явищ соціального і біологічного характеру”.

3. І.С. Ной і В.П. Ємельянов мали прихильників серед відомих генетиків: Б.Л. Астаурова, Д.Н. Бєляєва. Разом з тим, генетик В.П. Дубинін вважає: “Людина не одержує від народження готової соціальної програми, вона формується суспільною практикою у ході її індивідуального розвитку”.

4. Біологічні, і соціальні фактори беруть участь у детермінації злочинів.

5. Не випадково у кримінальному процесі проводяться судово-психологічні, судово-медичні, судово-психіатричні та інші види експертиз.

6. Пояснення переважно біологічних властивостей особи суперечить усій історії злочинності, бо боротьба з злочинністю ведеться соціально-економічними, правовими та іншими засобами, а не біологічними.

7. Соціальне і біологічне в особі не виключають одне одного, а перебувають у тісному взаємозв'язку.

8. Цілісність людини, яка поряд з соціальними якостями наділена природними силами живої істоти, ґрунтується на діалектичній взаємодії соціального і біологічного.

9. Ці загальнотеоретичні положення повністю стосуються і особи злочинця. Тому завданням кримінологічних досліджень є визначення суті та рівня взаємодії соціального і біологічного в особі злочинця, розкриття її психофізіологічних властивостей, які проявляються саме у злочинній поведінці.

4. Класифікація і типологія злочинців

Вивчення злочинців буде неповним і не результативним, якщо не систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв'язується шляхом розподілу злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою класифікації та типології.

Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупності на групи за певними чіткими ознаками. У рамках класифікації фактично вивчається не особа у комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи інших ознак. У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за такими критеріями:

а) за соціально-демографічними даними (стать, вік, місце проживання). У кримінально-правовій статистиці виділяють неповнолітніх з 14 до 18 років, осіб молодого віку (18 - 29 років), зрілого віку (30 років і старші);

б) за соціально-економічними показниками (освіта, професія, наявність чи відсутність роботи, матеріальне становище тощо);

в) за громадянством (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

г) за станом особи в момент вчинення злочину (алкогольне чи наркотичне сп'яніння, перебування у складі злочинної групи, в місцях позбавлення волі тощо).

Класифікація злочинців можлива й на інших підставах. Найпростішим є їх розподіл за видами вчинених злочинів: убивці, злодії, насильники, хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники тощо. Цей розподіл ґрунтується на виді злочину і менше - на особливостях особи злочинця, для якої злочин хоч і істотна, але не єдина характерна ознака. Безумовно, така класифікація не може задовольнити кримінологів. У кримінальному праві існує також поділ злочинців залежно від ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння. Це особи, які вчинили: особливо тяжкі, тяжкі злочини, середньої тяжкості або менш тяжкі та злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, а також особи, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі та особливо небезпечні рецидивісти.

Як правило, проста класифікація не відображає усієї суті явищ, що досліджуються. Тому, крім таких, які враховують лише одну ознаку, використовують і складніші групування, що включають одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з'ясовується, якого саме віку і роду занять злочинці вчинили ті чи інші злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовуватися математичні методи, які дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, що потребують першочергової профілактичної уваги, тощо. Однак з'ясування тільки статистичних показників ще не відповідає на запитання, який характер зв'язків між різними ознаками цієї сукупності.

Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов'язані зі злочинною поведінкою. У науковій літературі зазначається, що типологія передбачає вищий рівень пізнання. При цьому умовно виділяють ознаки-прояви й ознаки-причини, які забезпечують змістовний характер розподілу. В основі типології обов'язково лежать істотні ознаки явищ.

У межах одного типу мають бути однорідними ознаки-прояви й ознаки-причини; вони повинні відображати певні функціональні закономірності й детермінаційні зв'язки, виявлені у кримінологічних дослідженнях. Так, вчинення крадіжок як ознака-прояв базується на ознаках-причинах стійкої орієнтації особи на незаконні способи забезпечення свого добробуту, її безкарності після вчинення попередніх злочинів, певному злочинному досвіді тощо. Комплекс цих ознак вказує на тип професійного злочинця. Для здійснення типології злочинців треба з'ясувати внутрішню сутність осіб, які групуються, їх глибинну антисуспільну спрямованість і цільову визначеність на певний вид злочинної діяльності. Тип злочинця виражає якісну однорідність істотних характеристик багатьох злочинців.

Кримінологічна типологія злочинців, як правило, будується на двох підставах: характері антисуспільної спрямованості особи і глибині та стійкості її асоціальності. Виходячи з першого критерію злочинців можна поділити на такі типи:

- з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров'я, честі, гідності тощо);

- з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості і чесної праці;

- з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків;

- з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки, що проявляється у вчиненні необережних злочинів.

Серед злочинців можна виділити також такі типи, як послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний. Критерієм їх розмежування є характер взаємодії соціальної ситуації та особи (що переважає у такій взаємодії - ситуація чи особа).

Послідовно-криміногенний тип формується у мікросередовищі, де норми моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами, установками й орієнтаціями суб'єкта. Як правило, ситуація, що сприяє вчиненню злочину, активно створюється самими особами, їх кримінальна поведінка є автономною від зовнішніх обставин.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень незлочинного характеру, формується і діє в суперечливому мікросередовищі; злочин значною мірою обумовлений ситуацією, несприятливою із соціально-економічної, моральної і правової точок зору. До злочину таку особу призводять його мікросередовище і весь попередній антисуспільний спосіб життя.

Ситуативний тип: аморальні елементи у поведінці такої особи та в її мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу розкрадачів в основному є люди, які беруть те, що “погано лежить”.

Отже, типологія фіксує не просто те, що найчастіше трапляється, а закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє вирішенню загальних завдань боротьби зі злочинністю, зокрема підвищенню ефективності індивідуальної профілактики злочинів та ресоціалізації засуджених.

Висновок

1. Вивчення злочинців буде неповним і не результативним, якщо не систематизувати отримані про них дані за певними критеріями.

2. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців.

3. Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупності на групи за певними чіткими ознаками.

4. У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за такими критеріями: а) за соціально-демографічними даними (стать, вік, місце проживання); б) за соціально-економічними показниками (освіта, професія, наявність чи відсутність роботи, матеріальне становище тощо); в) за громадянством (громадяни України, іноземці та особи без громадянства); г) за станом особи в момент вчинення злочину (алкогольне чи наркотичне сп'яніння, перебування у складі злочинної групи, в місцях позбавлення волі тощо).

5. Найпростішим є розподіл за видами вчинених злочинів: убивці, злодії, насильники, хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники тощо.

6. У кримінальному праві існує також поділ злочинців залежно від ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння.

7. Як правило, проста класифікація не відображає усієї суті явищ, що досліджуються.

8. Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов'язані зі злочинною поведінкою.

9. Кримінологічна типологія злочинців, як правило, будується на двох підставах: характері антисуспільної спрямованості особи і глибині та стійкості її асоціальності.

10. Серед злочинців можна виділити також такі типи, як послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний. Критерієм їх розмежування є характер взаємодії соціальної ситуації та особи (що переважає у такій взаємодії - ситуація чи особа).

Загальний висновок

1. Зміст поняття особи злочинця поєднує в собі соціологічне поняття особи і юридичне поняття злочинця, тому проблема особи злочинця має вирішуватись на основі загально соціологічного вчення про особу.

2. Поняття “людина” включає нерозривну єдність різних сторін її суті: соціальної і біологічної.

3. Особа злочинця - це сукупність соціальна значимих властивостей, ознак., зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

4. Кримінологічна характеристика такої особи нерозривно пов'язана із злочином, який вона вчинила.

5. Вчення про особу злочинця має як науково-пізнавальне, так і практичне значення, конкретизуючи у собі проблеми детермінації злочинності та боротьби з нею.

6. Вчення про особу злочинця не може бути вичерпним без з'ясування проблеми особи взагалі та її життєдіяльності.

7. Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин.

8. Комплексне вивчення особи злочинця не повинно обмежуватися встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має проводитись з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією повнішого виявлення чинників генезису особи злочинця з метою застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення нею нових злочинів.

9. Біологічні, і соціальні фактори беруть участь у детермінації злочинів. Не випадково у кримінальному процесі проводяться судово-психологічні, судово-медичні, судово-психіатричні та інші види експертиз.

10. Соціальне і біологічне в особі не виключають одне одного, а перебувають у тісному взаємозв'язку.

11. Вивчення злочинців буде неповним і нерезультативним, якщо не систематизувати отримані про них дані за певними критеріями.

12. Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупності на групи за певними чіткими ознаками.

13. У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за певними критеріями.

14. Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов'язані зі злочинною поведінкою.

15. Кримінологічна типологія злочинців, як правило, будується на двох підставах: характері антисуспільної спрямованості особи і глибині та стійкості її асоціальності.

16. Серед злочинців можна виділити також такі типи, як послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний.

ЛІТЕРАТУРА:

Нормативні акти:

1. Конституція України [ Електронний ресурс ] : закон України від 28. 06. 1996 р. № 2952-VI із змін., внес. згідно із Законами України : за станом на 12. 06. 2013 р. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua. – Назва з екрана.

2. Кримінальний кодекс України [ Електронний ресурс ] : закон України від 05. 04. 2001 р. № 5460-VI (5460-17) із змін., внес. згідно із Законами України та Рішеннями Конституційного Суду : за станом на 04. 07. 2013 р. № 245 – VII (245-18). – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua. – Назва з екрана.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України [ Електронний ресурс ] : закон України від 19. 10. 2012 р. № 5076-VI із змін., внес. згідно із Законами : ВВР, 2013, № 27, ст. 282. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua. – Назва з екрана.

4. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах / [упоряд. В. В. Рожнова, А. С. Сизоненко, Л. Д. Удалова]. – К.: ПАЛИВОДА А. В., 2010. – 456 с.

5. Про міліцію [Електронний ресурс]: закон Українивід 20. 12. 1990 р. № 565-ХІІ в редакції Закону України від 04. 06. 2008 р. № 309-17. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. – Назва з екрана.

6. Про профілактику злочинів [Електронний ресурс]: проект закону України від 12 травня 1998 р. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua . – Назва з екрана.

Книжкові видання:

1. Бузало П. М., Денисов С. Ф., Кириченко О. В. Кримінологія: навч. пос. / П. М. Бузало, C. Ф. Денисов, О. В. Кириченко: Центр учбової літератури, 2007. – 192 с.

2. Борисов С. Багровые хроники: Преступники и преступления / С. Борисов. – М.: Книги «Искателя», 2004. – 319 с.

3. Голіна В. В. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми боротьби з бандитизмом: соціально-правове і кримінологічне дослідження: монографія / В. В. Голіна. – X.: Регіон-інформ, 2004. – 210 с.

4. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. / А. П. Закалюк. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. – кн. 1: Теоретичні засади та історія української науки. – 2007. – 424 с.; кн. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих злочинів. – 2007. – 712 с.; кн. 3: «Практична кримінологія». – 2008. – 320 с.

5. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций / А. Ф. Зелинский. – Харьков, 1996. – 260 с.

6. Зелинский А. Ф. Криминология / А. Ф. Зелинский. – Харьков, 2000. – 240 с.

7. Иншаков С. М. Зарубежная криминология / С. М. Иншаков. – М.: Издательская группа ИНФРА-М – НОРМА, 1997. – 383 с.

8. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Учебное пособие для вузов / А. Г. Исаченко. – М., 2001. – 256 с.

9. Криминология: Учебник / Под ред. В. Н. Кудрявцева, В. Е. Эминова. – М.: Юристъ, 1997. – 512 с.

10. Криминология: Учебник / Под ред. В. Н. Бурлакова, В. П. Сальникова. – СПб.: Изд. “Лань”, 1998. – 576 с.

11. Криминология: Учебник / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньковского. – М.: Издательство БЕК, 1998. – 566 с.

12. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е. Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000. – 534 с.

13. Криминология: приглашение к дискуссии: монография / Авт. кол.: А. В. Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск: РИО ЛИВД, 2000 – 318 с.

14. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джужа О. М. та ін.; За ред. В. Г. Лихолоба – К. 1996. Кн. 1: Загальна частина.

15. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. ., Джужа О. М. та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. – К.: НАВСУ, 2000. Кн. 2: Особлива частина.

16. Криминология: Учебное пособие для юридических вузов / Кузнецова Н. Ф., Аргунова Ю. Н. – М.: Зерцало-М, 2001. – 208 с.

17. Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2001. – 368 с.

18. Криминология: Учебник / Под. ред. В. Н. Бурлакова, Н. М. Кропачева. – СПб.: Санкт-Петербургский гос. ун-т. Питер, 2002. – 432 с.

19. Кримінологія: Практикум / Уклад. О. М. Джужа, Г. І. Піщенко, О. Ф. Гіда. – К.: НАВСУ, 2003. – 56 с.

20. Кримінологія: навч. посіб. / О. М. Джужа, В. В. Василевич, Ю. Ф. Іванов, П. М. Опансенко, В. Г. Пшеничний, В. Г. Сюравчик; За заг. ред. О. М. Джужи. – К.: Прецедент, 2004. – 208 с.

21. Кримінологічна віктимологія: навч. посіб. / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2006. – 352 с.

22. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е. Эминова. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2006. – 678 с.

23. Кримінологія: навчально-методичний посібник / За ред. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2008. – 316 с.

24. Кримінологія: Навч. посіб. / Ю. Ф. Іванов., О. М. Джужа. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. – 264 с.

25. Кримінологія: навчально-методичний посібник / За ред. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2008. – 316 с.

26. Кримінологія: Загальна та Особлива частина [Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Даньшина. – Харків: Право, 2009. – 288 с.

27. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.

28. Курс кримінології: Особлива частина: Підручник: У 2 кн. / М. В. Корнієнко, Б. В. Романюк, І. М. Мельник та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 480 с.

29. Шнайдер Г. Й. Криминология: Пер. с. нем. / Под. общ. ред. Л. О. Иванова. – М., 1994. – 504 с.

30. Шоткинов С. А. Криминология / С. А. Шоткинов. – Иркутск, 2003. – 288 c.

Публікації у книжкових та періодичних виданнях:

1. Блувштейн Ю. Д. Понятие личности преступника / Ю. Д. Блувштейн // Сов. государство и право. – 1979. – №8. – С. 24 – 27.

2. Гвоздева Е. В. Типология преступников, совершивших уголовно наказуемое нарушение правил дорожного движения и эксплуатации транспортных средств / Е. В. Гвоздева // Российский следователь. – 2007. – № 11. – С. 19 – 21.

3. Гримайло В. Неоднорідне психічне ставлення особи до обставин вчиненого нею: загальна постановка проблеми / В. Гримайло // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 5. – С. 137 – 142.

4. Губанова О. Особистість ґвалтівника: щодо статі злочинця / О. Губанова // Право України. – К., 2007. – № 6. – С. 122 – 126.

5. Жукова Т. В. Преступность и наркомания среди несовершеннолетних как внутренняя угроза национальной безопасности Российской Федерации / Т. В. Жукова // Российский следователь. – 2006. – № 4. – С. 34 – 35.

6. Зарубей В. Особливості особи іноземного злочинця як елемент криміналістичної характеристики / В. Зарубей // Право України. – К., 2007. – № 7. – С. 90 – 93.

7. Круміна М. В. Причини та умови, що призводять до заподіяння смерті і тілесних ушкоджень з необережності / М. В. Круміна // Право України. – 2006. – № 4. – С. 78 – 81.

8. Семенюк О. Характеристика особи терориста / О. Семенюк // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 1. – С. 97 – 101.

9. Сударева Л. А. Личность преступника, совершающего компьютерные преступления / Л. А. Сударева // Вестник Московского ун-та МВД России. – 2007. – № 1. – С. 98 – 103.

Навчально-методичні розробки, рекомендації, посібники, матеріали підготовлені науково-педагогічним складом кафедри:

1. Лекція – презентація: “Кримінологічне вчення про особу злочинця”.

⇐ Предыдущая 12