Лекція 1.

План

1. Національно-державне будівництво в 20-х рр. Входження України до складу СРСР.

2. Індустріалізація та колективізація в УРСР, їх наслідки.

1. У часи громадянської війни виникла формально самостійна держава - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). УСРР знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої.

Уже з перших днів утворення УСРР та інших радянських республік, що виникли на терені колишньої Російської імперії, стала проблема об’єднання в Союз для спільного захисту території від нападу ворогів, подолання економічної кризи, проведення революційних перетворень. В червні 1919 р. з цією метою був утворений воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.

Наступним кроком був договір про воєнний і господарський союз, підписаний 28 грудня 1920 р. представниками Російської Федерації – В. Леніним і Г. Чичеріним, з одного боку, і представником УСРР Х. Раковським, з другого. До нього приєдналися й інші республіки. За цим договором об’єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. Це означало перетворення органів державного управління Російської Федерації на загальнодержавні, тобто автономізацію незалежних республік. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо у 1921-1922 рр., посилювався.

Незважаючи на незалежний статус України, партія, ЧК та об’єднані наркомати час від часу втручалися в її внутрішні справи. У зв’язку з цим українське керівництво (Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, М.О. Скрипник, Г.І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Аналогічні вимоги надходили й від інших республік. Для розв’язання цієї проблеми у серпні 1922 р. була створена комісія на чолі з Куйбишевим, до складу якої входили представники від національних республік. Запропонований комісії сталінський проект „автономізації”, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, спочатку знайшов прихильне ставлення (за винятком Х. Раковського – прихильника створення конфедеративного об’єднання радянських республік) комісії.

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об’єднання республік і запропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін.

10 грудня 1922 р. в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад, делегати якого схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції. Вони звернулися до з’їздів Рад всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний з’їзд Рад.

30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад. Він затвердив Декларацію про утворення СРСР і союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також 4-х голів ЦВК, від України – Г.І. Петровського.

26 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершився процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо закріплювалося входження України до складу Союзу РСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР. Хоча формально при утворенні СРСР був реалізований ленінський принцип, проте в життя втілювалася сталінська концепція автономізації. Рішенням союзного уряду (липень 1923 р.) всі питання економічного і фінансового характеру уряди союзних республік повинні були узгоджувати з Раднаркомом СРСР, а в Конституції СРСР (1924 р.) зазначалося, що уряд СРСР видає декрети і постанови, обов’язкові до виконання на всій території Радянського Союзу.

Отже, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо демократичні форми побудови, відбулося за сталінським сценарієм. Українська СРР, як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету. Причини цього – в однопартійній політичній системі, у всевладді державної партії, генеральним секретарем якої з 1922 р. став Й.В. Сталін. Жорстка централізація, що посилилася в умовах авторитарного правління Сталіна, поступово привела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

Важливим напрямком удосконалення національно-державного будівництва стало здійснення політики „коренізації”, оголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. Український різновид політики коренізації дістав назву „українізація”. Керівники комуністичної партії і уряду пішли на проведення такої політики переважно з політичних міркувань, щоб забезпечити собі підтримку з боку українського та інших народів в побудові соціалізму.

Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Провідниками її стали голова РНК Влас Чубар, Олександр Шумський – нарком освіти, Микола Скрипник – нарком юстиції. Була створена комісія з українізації на чолі з В.П. Затонським. У процес українізації включилися М. Грушевський та інші відомі діячі, що повернулися з еміграції, сотні вихідців з Галичини, які прибули у Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Якщо раніше національний склад апарату республіки був переважно неукраїнським, то у 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 – 25%; 1930 – 43%.

Українізація позитивно впливала на розвиток культури, освіти, науки, мистецтва. В результаті її проведення в республіці, 80% населення якої становили українці, в кінці 20-х рр. 4/5 шкіл, понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів проводили навчання українською мовою. Більша половина книжок, журналів і газет стали видаватися українською мовою. Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка українських газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Робилися спроби українізувати навіть армію. В Харкові було створено школу червоних старшин. В Україні було ліквідовано неписьменність.

У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, виділено 13 національних регіонів, утворено 954 сільські ради та 100 містечкових рад національних меншостей, де працювали сотні шкіл німецькою, єврейською, татарською, польською та іншими мовами.

Слід відзначити, що проведенню політики „українізації” чинились перешкоди, особливо в 1925-1926 рр., коли генеральним секретарем ЦК КП(б)У був Лазар Каганович. Виконуючи настанови Сталіна, він зі своїми однодумцями грубо викривляв національну політику в Україні, шельмував українські керівні кадри, звинувачував їх у націоналізмі, вишукував різні національні ухили („хвильовізм”, „шумськізм”, „волобуєвщина” та ін.).

Наприкінці 20-х – поч.. 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної свідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про „націоналізм” та „націонал-ухильництво”.

На початку 30-х рр. українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним „українським ренесансом ХХ століття”, як і всю політику коренізації, почали згортати.

2. На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку.

Новий етап розвитку радянського суспільства – етап соціалістичної реконструкції народного господарства – визначив ХІV з’їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.), проголосивши курс на індустріалізацію країни. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР, зміцнення обороноздатності країни, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Індустріалізацію планувалось проводити плановими методами, високими темпами. Кожний із планів був розрахований на 5 років і називався „п’ятирічкою”. На перше місце ставився розвиток важкої промисловості: металургії, енергетики, важкого машинобудування.

ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) прийняв директиви для розробки першого п’ятирічного плану (1928/29 – 1932/33 господарські роки). Середньорічний план приросту промисловості планувався за відправним варіантом на 18%, за оптимальним – понад 20%.

Перший п’ятирічний план був схвалений ХVI конференцію ВКП(б) (квітень 1929 р.) в оптимальному варіанті. У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УСРР, щорічний приріст промислової продукції мав становити 22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Україна, де були кваліфіковані кадри і необхідна інфраструктура, отримала 20% капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР в роки першої п’ятирічки, 400 припадало на Україну. У другій і третій п’ятирічках ця частка була зменшена. В роки другої п’ятирічки – лише 1000 заводів із 4500, у третій – 600 із 3000.

Проголошений курс на індустріалізацію одразу наштовхнувся на низку об’єктивних труднощів: хронічний недостаток коштів, кваліфікованих кадрів, дефіцит обладнання. Розпочинався другий після політики „воєнного комунізму” штурм, який дістав офіційну назву „наступ соціалізму по всьому фронту”. Почалось згортання непу. Економіка з інтенсивного шляху була переведена на екстенсивний і приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств.

Для здійснення таких авантюристичних намірів, партія з 1929 р. як і в роки громадянської війни, переходять до примусової продрозкладки, забороняється торгівля, запроваджується карткова система постачання у містах, збільшується емісія грошей. Джерелами сталінської індустріалізації стають – нееквівалентний обмін між селом та містом, експропріація майна непманів та куркулів, примусові займи у населення, необмежений продаж горілчаних напоїв, продаж предметів мистецтва з музеїв та палаців за кордон.

Намагаючись компенсувати відсутність економічних стимулів зростання продуктивності праці моральними, більшовицька партія, профспілки та комсомол розгортали в колективах змагання за підвищення продуктивності, економію ресурсів, раціоналізацію виробничих процесів, залучаючи до нього тисячі робітників. Ініціатором змагання було керівництво шахт Донбасу „Центральна” і „Північна” тресту „Артемвугілля”. Весною 1929 р. у виробничому змаганні, котре стало називатися соціалістичним, брало участь 2 млн. робітників, із них 310 тис. – в Україні.

Незважаючи на труднощі, за роки першої п’ятирічки був побудований фундамент соціалізму. Відбулася докорінна реорганізація економіки України. Практично заново було створено важку індустрію, включаючи машинобудування, оборонну промисловість, хімічне виробництво. Так, у травні 1932 р. дала ток Дніпрогес, побудовані заводи „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, „Криворіжсталь”. Введені в експлуатацію тракторний завод в Харкові (1931 р.), завод Дніпроспецсталь в Запоріжжі. Значних успіхів було досягнуто в електрифікації республіки.

Проте грандіозні плани першої п’ятирічки повністю не були виконані. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%. Фактичний видобуток вугілля в Донбасі становив лише 45 млн. т, замість передбачених планом 53 млн. т, виплавка чавуну – лише 4,3 млн. т, замість 6,6 млн. т. Вчасно не було здано до експлуатації значної кількості підприємств та електростанцій. Господарський механізм, дедалі більше відриваючись від ринку, перетворювався на жорстко централізовану систему управління. Одночасно різко знизився рівень життя – черги, продовольчі картки, дефіцит самого необхідного, проживання в бараках.

З 1933 р. політика стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припиняється. На другу п’ятирічку (1933-1937 рр.) було запропоновано помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва – 13-14%. Відбулися зрушення щодо ставлення до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кадрів.

На шахтах, заводах і фабриках України з’явилися сотні тисяч новаторів виробництва. Початок цьому рухові поклав вибійник кадіївської шахти „Центральна-Ірміно” О. Стаханов. Стаханівський рух поширився на всю Україну. 1934-1936 рр. були найвдалішими. Були побудовані Харківський турбінний, Новокраматорський завод важкого машинобудування, Азотний завод у Горлівці та ін. Але завдання другої п’ятирічки теж не були виконані у повному обсязі. Третя п’ятирічка також не була завершена через те, що її перервала в 1941 р. війна.

Хоч жодна з перших п’ятирічок не була виконана у повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства. Зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією. За рівнем розвитку галузей важкої промисловості Україна випередила ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Було ліквідовано безробіття, але понизився життєвий рівень населення. Індустріальні потужності України були зорієнтовані на переробку сировини і виготовлення продукції важкого машинобудування, а не задоволення щоденних потреб людей.

ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), визначив курс на колективізацію сільського господарства. У сталінських планах передбачалося, що колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а й промисловості – сировиною і робочою силою. Цей процес мав здійснюватися поступово, на основі добровільного об’єднання одноосібних селянських господарств в колективи (комуни, артілі). До кінця п’ятирічки згідно з директивами п’ятирічного плану в Україні намічалось кооперувати до 24% селянських посівів. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування.

Це стримувало темпи індустріалізації. При наявності мільйонів власників-одноосібників держава не спроможна була забезпечити прискорені темпи її здійснення. Загострення соціально-політичної обстановки у 1928-1929 рр. через проблеми хлібозаготовок, переходу до продрозкладки, введення карткової системи на продукти харчування в містах ще більш загострило ситуацію, диктувало швидкі темпи та жорсткі методи колективізації.

1929 рік був проголошений роком великого перелому. В листопаді 1929 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), присвячений „соціалістичним перетворенням” у сільському господарстві. Пленум визнав недостатніми накреслені ХV з’їздом партії темпи колективізації і проголосив перехід до суцільної колективізації. Сталін та його оточення висловились про доцільність проведення її протягом року. 5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”. Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. А керівник ЦК КП(б)У С. Косіор в лютому 1930 р. підписав інструктивний лист місцевим парторганізаціям з гаслом: „Степ треба цілком колективізувати за час весняної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.”

Колективізація передбачалась у формі артілі – із залишенням селянинові присадибного господарства. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі „ як перехідної до комуни форми колгоспу” (саме так ставилося питання у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Селян насильницьки заганяли до колгоспів. Це викликало протидію з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів”. Закономірно, що колективізація супроводжувалася „політикою ліквідації куркульства як класу”. Перша хвиля розкуркулювання прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці і на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. опублікував у „Правді” статтю „Запаморочення від успіхів”, в якій у „перегинах” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Була видана постанова ЦК ВКП(б) „Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі”, за якою дозволявся вихід із колгоспів, організованим насильницьким шляхом. Почався масовий вихід селян із колгоспів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств.

Однак відступ тривав недовго. Вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав республікам директивного листа „Про колективізацію”. Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Ще рішучими методами і темпами здійснювався процес розкуркулювання. Коли розкуркулювання поновилося, куркульські родини висилали за межі України. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. родин, а до червня 1931 р. – ще 23,5 тис. Усього за роки суцільної колективізації було розкуркулено близько 200 тис. селянських господарств.

До осені 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед усіх селянських господарств дорівнювала 67%. До кінця 1932 р. в республіці було колективізовано майже 70% господарств, які охоплювали понад 80% посівних площ республіки. Колективізація в Україні завершилася у 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу. Про це переконливо свідчить статистика: за період 1929-1932 рр. в Україні поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%. Значно скоротився річний валовий збір зернових культур. Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.

Урожай 1932 р. був значно менший ніж попередніх років. До того ж селянство не бажало безоплатно віддавати державі плоди своєї праці. Під загрозою зриву опинився надзвичайно напружений план хлібозаготівель для України.

В Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р. Після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. 7 серпня 1932 р. з ініціативи Сталіна було прийнято постанову, згідно з якою селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув’язнення. Вилучивши у селян хліб, за вказівкою В. Молотова, забирали все: сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану „чорну дошку”, оточувалися військами і починалися обшуки і грабунок населення власної країни. Фактично це була дія свідомо спрямована на повільне фізичне знищення селянського населення, покрита завісою мовчання. Люди вимирали сім’ями, селами. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства і трупоїдства.

За офіційними даними, голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав життя понад 5 млн. чоловік. Західний історик Дж. Мейс підкреслює: „Москва пов’язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932-1933 рр. засобом штучного голоду...”

Насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнації виробничих сил на селі, що обумовило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило в значній мірі змінити політику уряду: відмовитись від примусу і репресій, анулювати продрозкладки, встановити тверді плани хлібозаготовок, частково відновити ринкові відносини, спрямувати зусилля на організаційне і матеріально-технічне зміцнення колгоспів, матеріальне заохочення колгоспників. Запроваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці. Більшість господарств почала обзаводитися підсобними виробництвами – тваринництвом, птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. Напередодні війни сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, що існував до початку суцільної колективізації.

Колгоспний лад, що виник внаслідок соціально-економічних перетворень 1929-1939 рр., являв собою одну з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина на колгоспника означало, по суті, позбавлення його власності на засоби виробництва. Незважаючи на зовнішньо колективну форму колгоспної власності, здійснене у відповідності з комуністичною програмою усуспільнення виробництва в сільському господарстві, перетворило колгоспи на одержавлені підприємства, а колгоспників – у найману робочу силу.

Лекція 2.

План

1. Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у міжвоєнний період.

2. Діяльність українських політичних організацій в Польщі, Румунії та Чехословаччині в 1921-1939 рр. Утворення Карпатської України.

1. За підсумками Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина була тимчасово окупована Польщею, за умовами Ризького миру (березень 1921 р.) до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а за рішенням Ради послів великих держав у 1923 р. Східна Галичина закріплюється за Польщею. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На території Західної Волині та Західного Полісся були утворені Волинське і Поліське воєводства. Холмщина і Підляшшя увійшли до складу Люблінського воєводства.

Румунія у 1918 р. окупувала Північну Буковину, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії. 11 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським договором Буковину було передано Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.

У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини “А” та “Б”. До другої віднесли українські території. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ніякі інвестиції. На території “Б” видачі дозволу для відкриття підприємств були зведені до мінімуму, а встановлені високі залізничні тарифи фактично ізолювали вихід продукції території “Б” до “А”. В промисловості переважали ті галузі, які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини. 85 % підприємств були дрібними. Намагаючись протистояти економічному впливу іноземців, галичани створювали кооперативи. Напередодні Другої Світової війни їх налічувалося близько 4 тис. Майже 90 % кооперативів діяли у Східній Галичині.

Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Кредитові спілки організувалися в асоціацію під назвою «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки утворили «Центросоюз», спілка молочних кооперативів називалася «Маслосоюз», а «Народна торгівля» представляла міських торгівців. Організація, що об'єднувала всі кооперативи, наглядала за їхніми рахунками, навчала службовців та забезпечувала загальне керівництво, називалася РУСК (Ревізійна Українська спілка кооперативів). Авторитет спілок підносили їхні керівники, насамперед Остап Луцький та Юліан Павловський.

У складному становищі знаходилося сільське господарство. Велике приватне, державне і церковне землеволодіння у Галичині становило 43,9%. Селянські господарства були дрібними, і в умовах боротьби з поміщицьким господарством були приречені на розорення. На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля давала кращий врожай, а селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще. У липні 1919 р. польський сейм схвалив „Основи земельної реформи”. Але впроваджувана аграрна реформа не ліквідувала безземелля в краї, незважаючи на те, що у колонізаційний фонд Східної Галичини, Волині і Західного Полісся було виділено 445 тис. га землі. За таємним наказом польського уряду лише 5% поміщицьких земель, які підлягали викупу, дозволялося продавати українським селянам. Більша частина земель перейшла у розпорядження польських колоністів – „осадників”, які мали сприяти асиміляції українського населення і в разі потреби виконувати каральні функції. Негативно на стан сільського господарства вплинуло падіння цін на сільськогосподарські продукти, викликане світовою економічною кризою. В наслідок цього скоротилися посівні площі, зменшилося поголів’я худоби.

Негативні процеси в промисловості та сільському господарстві призвели до стрімкого зростання безробіття. Надлишковою робочою силою активно користувалися роботодавці, збільшуючи робочий день подекуди до 14 годин, не турбуючись про забезпечення умов праці. Широко використовувалася жіноча і дитяча праця, почастішали випадки каліцтва на виробництві. Грошова оплата праці майже не практикувалася, частіше розраховувалися натуральними продуктами. Природний приріст населення напередодні Другої Світової війни становив лише 8 на 1 тис. чоловік.

Не маючи можливості знайти роботу вдома, українське населення виїздило за кордон у пошуках заробітку. Але у цей період еміграція виявилася менш ефективною, ніж колись, оскільки Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті з 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало лише 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст., коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так, у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.

31 липня 1924 р. вийшов закон про визнання державною мовою польської. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо у 1911 – 1912 рр. в Східній Галичині існувало 2418 укр. шкіл, то в 1926 – 1927 – лише 845. Реагуючи на полонізацію освіти, у Львові було засновано таємний Український університет (1921 - 1925). Сучасники називали його „катакомбним”. Тут існувало три факультети (філософський, правничий та медичний), діяло 15 кафедр, навчалося 1500 студентів. Центром національної культури у 20 – 30-х рр. було Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів.

Важливим чинником суспільного життя на західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка у 1939 р. об’єднувала 4440 церков з 4,37 млн. віруючих. У захисті прав греко-католицького населення від утисків поляків важливу роль відігравав митрополит А. Шептицький, який виступав проти пацифікації і підтримував політику нормалізації.

Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями. Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського виступу відбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно м’якими. Було засуджено лише 85 чоловік.

Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель, які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків.

Отже, західноукраїнські землі на початку 20-х рр. ХХ ст. опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини. Соціально-економічне становище цих територій було складним. Західноукраїнські землі розглядалися як джерело сировини і дешевої робочої сили. Особливо складним було становище українських земель у складі Румунії, де злиденне становище краю поєднувалося з жорстким ставленням уряду.

2.Держави, до складу яких потрапили західноукраїнські землі, мали різний політичний устрій. Румунія була конституційною монархією, якою управляли антидемократичні уряди. У Польщі домінували авторитарні тенденції, а Чехословаччина мала демократичні політичні порядки. Складне національне та соціально-економічне становище, в якому опинилося українське населення створювали сприятливу атмосферу для діяльності політичних партій та рухів.

Говорячи про політичні українські партії на території Польщі можна сказати, що українці краю мали 12 політичних партій. Оскільки польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах, національні меншини, незважаючи на дискримінацію, могли відстоювати свої інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. Найчисельнішим об'єднанням з них було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке виникло у 1925 р. Це була ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України. Керував партією Д. Левицький. До визначних діячів УНДО слід віднести В. Бачинського, С. Витвицького, К. Левицького та ін. У другій половині 30-х рр. відбулося зближення УНДО з правлячими колами, після того як уряд Ю. Пілсудського почав запровадження федеративно-національної програми: допускалося викладання українською мовою, припинялося переслідування православного духовенства, українським кооперативам і банкам надавалися кредити. За таких умов була укладена угода „нормалізація”, після якої припинилося переслідування українських демократичних організацій, а один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний віце-маршалком польського сейму.

У 20-ті роки серед українців краю поширюються прорадянські погляди, так у 1919 р. утворюється Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. стала Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Партія діяла нелегально, керував нею В. Затонський. У 20-х рр. вона набула значної популярності у суспільстві, так як однією з її ідей було об’єднання з радянською Україною, де в цей час впроваджувалася нова економічна політика, проводилася українізація. Але з початком репресій та після голоду 1932 – 1933 рр. в УРСР, ідея об’єднання не знаходить підтримки в середовищі західних українців, і КПЗУ поступово втрачає авторитет. У 1938 р. партія була розпущена. Серед інших політичних партій були Українська католицька партія, Руська селянська, Руська аграрна партії та ін.

Ідеологією революційного руху в 20-ті роки став інтегральний націоналізм, головним ідеологом якого був Д.Донцов. У 1920 р. у Празі засновується Українська Військова Організація (УВО), що прагнула продовжити боротьбу з поляками. Командиром її було обрано Євгена Коновальця. У 1929 р. представники УВО та “Української націоналістичної молоді”, “Легіону українських націоналістів”, “Асоціації націоналістичної молоді” зустрілися у Відні та заснували “Організацію українських націоналістів” (ОУН).

ОУН була підпільною орга

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 56