Лекція 1. 3 страница

Зазначимо, що першим речником незалежності України став галицький священик В. Подолинський, який наприкінці 40-х рр. у публіцистичному творі “Слово перестороги” обґрунтував ідею розбудови в Україні демократичної республіки. Отже, діяльність західноукраїнської інтелігенції сприяла утвердженню серед місцевого населення почуття національної гідності, згуртовувала його для боротьби за свої політичні та економічні права.

Революція 1848 р. в Австрійській імперії призвела до піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, у Львові представники української інтелігенції на чолі з єпископом Г.Яхимовичем 2-го травня 1848 р. створили Головну Руську Раду (ГРР). Остання взяла на себе функції українського національного уряду. Зокрема, створила загони народної гвардії, підняла над львівською ратушею жовто-блакитний прапор, почала видавати газету «Зоря Галицька», яка й започаткувала українську пресу. ГРР також висунула вимоги аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання українцям права на вільний національний розвиток. Безумовно важливим було й те, що ГРР проголосила ідею єдності всіх українських земель.

Суттєвим поштовхом до небаченого раніше піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, його організаційного зростання стало прийняття в Австрійській імперії конституції (квітень 1848 р.) та скликання рейхстагу. Новий конституційний устрій надавав певні можливості для громадської діяльності. Тепер українці могли брати участь у виборах до імперського парламенту. Щоправда із ста виділених за законом Галичині місць у парламенті, українці здобули тільки 25 (15 місць посіли селяни, 8 священики, 2 представники інтелігенції). Від Буковини в рейхстаг було послано 8 депутатів.

На засіданнях рейхстагу, який почав працювати у Відні 22 липня 1848р., українці найактивніше ставили питання щодо компенсації землевласникам за скасування панщини та про адміністративний поділ Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську). Але в грудні 1848 р. новий імператор Франц-Йосиф І розпустив парламент, конституція також незабаром була скасована й відновлена абсолютна влада цісаря. Почалося десятиліття реакції. Зокрема, у 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада. Але, варто зазначити, що українська громадськість імперії у добу “весни народів” в будь-якому разі отримала неоціненний досвід політичного самовиявлення, реалізації вироблених гасел і пошуку союзників.

У 1861 р. в Австрії було відновлено конституційне парламентське правління. Нова виборча система передбачала створення 4 курій: великих землевласників, торговельних палат, міщан і сільських громад. Виборче право обмежувалося майновим (голосувати могли лише власники майна) і віковим (24 роки) цензом, а самі вибори були двоступеневі. У Відні було створено центральний парламент – рейхсрат, що складався з двох палат – палати панів і палати депутатів, і нараховував разом 525 парламентарів. У верхню палату входили, як спадкові члени, так і призначені імператором пожиттєві депутати (серед останніх українцями були митрополит А.Шептицький та письменник В.Стефаник). Нижня палата парламенту формувалася шляхом виборів депутатів від окремих провінцій.

Слід відзначити, що в цей час власний сейм отримала і кожна провінція імперії. Галицький сейм нараховував 150 депутатів. Серед депутатів першого скликання інтереси великих землевласників тут представляли 44 делегати, торговельних палат – 3, міщан – 28, сільських громад – 74 депутати. Зауважимо, що уряд свідомо намагався збільшити представництво у сеймі саме пануючих класів. Так, якщо для обрання депутатів від курії землевласників достатньо було мати 52 виборщики, то депутата від сільської громади обирало вже 8764 осіб. Беручи до уваги той факт, що великими землевласниками в Західній Україні переважно були поляки та румуни, а українці складали сільське населення, зрозуміло, чому в Галицькому сеймі, який зібрався у 1861 р., українців було всього 49 осіб. Та й надалі доля українців тут не переважала 15%. Останні мали непропорційно мало представників й у віденському парламенті. Так, в 1867 р. до палати депутатів (кількість місць 206) рейхсрату від Галичини, Буковини та Краківського герцогства входило тільки 38 народних обранців.

Треба відзначити, що в Австро-Угорщині (проголошена в 1867 р.) в той період було прийнято низку законів демократичного спрямування. Так, 21 грудня 1867 р. імператор підписав закон про загальні права громадян. Останній проголошував свободу особи, недоторканість житла, таємницю листування, рівність усіх перед законом, свободу зборів, союзів, слова, друку, сумління та віри. Всі народи, які населяли імперію оголошувалися рівноправними, зокрема передбачалися можливості використання національних мов в освіті, діловодстві, суспільному житті. Цей закон, безумовно, мав велике значення, сприяв національному розвитку українців у складі двоєдиної монархії.

Дійсно українці тут мали більш можливостей, ніж у Росії, користуватися власною мовою, створювати національні навчальні заклади (з 1874 р. було дозволено викладати укр. мовою в середній школі), відкривати українські видавництва тощо. Разом з тим відзначене не слід переоцінювати. Так, кількість українських гімназій наприкінці ХІХ ст. дорівнювала всього 6. До того ж шкільна справа в Галичині майже цілком знаходилася в руках у поляків і, відповідно, з 1869 р. польська мова набула офіційного статусу в освіті (у Львівському університеті викладали тільки німецькою або польською мовами) і діловодстві провінції.

В другій половині ХІХ ст. в суспільно-політичній думці західноукраїнських земель виникають дві конкуруючі течії - москвофіли та народовці. Відрізнялися вони, перш за все, підходами до перспектив національно-визвольної боротьби. Соціальну базу москвофільської течії складали греко-католицьке духовенство та поміщики. Москвофіли або русофіли проводили думку, що український і російський народи – це єдиний «панруський» народ, який населяє територію від Карпат до Камчатки. Вони не вірили, що політика Габсбургів забезпечить хоча б мінімальні можливості для українського національного відродження, і робили ставку на російську династію Романових.

Одним з перших у Галичині русофілів був історик, дворянин Зубрицький. З часом до них приєднався і член «Руської трійці» Я.Головацький. Однак вирішального прориву русофільство досягло під кінець 60-х років, коли москвофіли панували майже в усіх культурно-освітніх українських закладах Галичини. В їхніх руках перебували Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця», значна частина преси (головний друкований орган львівська газета «Слово»).

Москвофілам протистояла течія народовців. Вона охоплювала, головним чином, українську молодь – студентів, священиків, представників нечисельної інтелігенції. Їх позиція ґрунтувалася на визнанні того, що українці – це окрема нація, яка проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Народовці вважали, що найефективнішим засобом розвитку національної самобутності є пропаганда української мови. В цьому відношенні вони нагадували українофілів Російської імперії. Проте такий вузький підхід виключав можливість порушення гострих соціальних проблем, виступати проти австрійського уряду.

Відносна політична свобода, яка встановилася в Австро-Угорщині, надавала можливість народовцям відкривати українські заклади культурно - освітянського напрямку. Так, в 1868 р. вони заснували у Львові товариство «Просвіта» (голова Вахнянін), яке мало в Галичині 19 філій і 816 читалень. В 1873 р. було утворено Літературне товариство ім. Шевченка. Вищезгадані організації засновували в містах і селах народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і театральні вистави. Невипадково, що в той час Галичина стала центром українського друкованого слова. Зокрема, народовці видавали газети «Правда» та «Діло».

В 1890 р. провідники народовців Барвинський, Романчук та інші спробували дійти згоди з австрійським урядом. Ними було укладено політичну угоду з намісником провінції графом Бадені й, таким чином, проголошено так звану «нову еру» в громадському житті Галичини. Йшлося про добровільне зобов’язання народовських депутатів у сеймі бути беззастережно лояльними імперії, і при цьому, як висловився Франко, «мовчати про кривди народних мас». За це граф Бадені обіцяв народовцям кілька чиновницьких посад в адміністративному апараті Галичини, а також відкрити українську гімназію, збільшити число українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис.

Хоч народовці й сподівалися «нової ери» для українців, але їх дії лише загострили протистояння між українськими політичними угрупуваннями краю. Так, боротьба з “новою ерою” стала головним завданням українських радикалів на чолі з Іваном Франко. Саме під його проводом в 1890 р. була заснована перша в українських землях (як Західних так і Східних) політична партія, яка отримала назву Руська-українська радикальна партія (РУРП). Вона проголосила прагнення до утвердження ідеалів наукового соціалізму і демократичних засад життя суспільства, а також піднесення почуття національної самосвідомості українців і, зрештою визначила мету – боротьба за створення незалежної української держави.

В 1899 р. в Західній Україні виникає також Національно-демократична партія (НДП) на чолі з Романчуком, до якої згодом приєдналися М. Грушевський та І.Франко. Націонал-демократи проголосили довготривалою метою національну незалежність; водночас до найближчих цілей вони відносили автономію та збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях партія стояла на ліберальній платформі, уникаючи торкатися гострих соціальних проблем. В тому ж році, з метою обстоювання інтересів українських робітників, М. Ганкевич заснував Соціал-демократичну партію.

Політичні партії в західноукраїнських землях діяли цілком легально і, намагаючись завоювати на свій бік якомога більше виборців, в цілому дотримувалися поміркованого тону. Саме поміркована орієнтація та підтримка з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільш впливову українську партію в Західній Україні.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. західноукраїнці вже мали вагомі здобутки в суспільно-політичному житті. Тоді як у Наддніпрянщині українське національне життя знаходилося під цілковитою забороною, в Галичині та Буковині існували українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, парламентські представництва та політичні партії. Разом з тим переважна більшість населення потерпала від економічних злиднів, поширеним явищем тут була неписьменність селян, а прошарок національної освіченої еліти був зовсім вузький.

Тема V. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ

ТА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1900-1921 рр.) План

1. Земельна реформа П.Столипіна в Наддніпрянщині та її наслідки.

2. Перша світова війна та її події в українських землях.

1. З 1906 по 1911 рр. в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінської» за ім’ям її автора і втілювача в життя, голови Ради міністрів П.Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р. Уряд під час революції 1905-1907 рр. домагався стабілізації становища в країні в напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян, який став би новим соціальним підґрунтям влади. Водночас передбачалося відвернути селян від боротьби за поміщицьку землю та послабити земельний голод в країні, переселивши значну частину селян на вільні землі на сході імперії. Все це, на думку уряду, повинно було послабити соціальне протистояння на селі.

У Російській імперії селянам належало 165, в Україні - 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі. Землевласники в Росії володіли 53, в Україні -10,9 млн. десятин. Тому уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П.Столипіна, не могла радикально змінити становище селян. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:

1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частки в особисту приватну власність;

2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки - відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність передавалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 р., коли ціни були нижчими. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте, якщо він не давав її протягом 30 днів, селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. У громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, вона закріплювалася у власність обов’язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі.

За законом про землеустрій від 29 травня 1911 р., у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-подвірне землеволодіння.

Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ та Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? За час її здійснення землю в індивідуальну власність на Правобережжі закріпило 48,9 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. У 1906-1912 рр. утворено 226 тис. хуторів, або 5,1 % усіх господарств. Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — 100 %. Проте через встановлені Селянським банком високі ціни на землю більшість селян не могли користуватися його допомогою. Протягом 1906-1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни із 105 крб. у 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. за десятину. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель до Сибіру та Далекого Сходу. Їхали українські селяни, головним чином, з Лівобережжя, а саме з Чернігівської та Полтавської губерній, де найгостріше відчувався земельний голод, поширена була відробіткова система. Протягом 1907-1912 рр. з України виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян (приблизно 25%) повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії.

Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала проведення агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р.

Не зважаючи на зростання посівних площ, валового збору зернових, товарності сільськогосподарського виробництва, реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн., разом з цим бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними. Реформа також не створила, як передбачалося, нового соціального підґрунтя царизму в особі заможних селян. Останнє пояснювалося тим, що не тільки біднота а й заможні селяни, хуторяни, прагнули до перерозподілу поміщицької землі, чого реформа якраз не передбачала. Отже, останній чинник і був визначальним у тому, що реформа так і не досягла своєї політичної мети.

2. Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) i Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово в її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й тi ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Серед основних суперечностей, що призвели до війни, були стосунки між Росією й Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною. Через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапила до сфери першочергових інтересів ворогуючих коаліцій. Вона була одним із неодмінних об’єктів обопільних розрахунків і зазіхань, а від так - і одним із епіцентрів воєнного протиборства.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини: Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного, В російській армії нараховувалося 3,5 мли. українців, в австрійській - 250 тис. Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля. Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну. За версією деяких істориків, в німецьких колах існувала думка щодо створення самостійної державності в Україні, як чинника послаблення Росії та перешкоди для її безпосереднього впливу на Європу.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну, зокрема Східну Галичину, Північну Буковину й «Карпатську Русь» (Закарпаття). Важливо зауважити, що політичні сили Польщі, в разі відродження під час війни польської державності, планували включити до неї галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські». Румунія також мала наміри приєднати землі Бессарабії й частину Буковини.

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут Галицьке генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздалю.

Австро-угорська влада, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і також розгорнула проти них репресії. Отже, уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив К.Левицький, з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» — був сформований легіон (згодом полк) Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС (командир Г. Коссак) було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно. Більшість українських партій – УНП (Міхновський), частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, виступила на підтримку Росії. Зокрема, Петлюра у газеті “Украинская жизнь” надрукував відповідного змісту Маніфест “Війна та українці”. ТУП на чолі з М.Грушевським (створено в 1908 р.) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету. Частина УСДРП на чолі з В.Винниченком взагалі засудила війну, яка була вигідна лише буржуазії і виступила за її перетворення на війну громадянську проти пануючих класів. Найбільш вороже щодо Росії були налаштовані соціалісти (УСДРП, «Спілка»), які емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії. Вони розраховували на те, що в перебігу війни буде знищено основу національного гніту - царизм. У поширеній СВУ відозві «До українського народу в Росії» на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, зазначалося, що не варто боятися приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан - «Січові стрільці»), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе «свободу і волю» й, врешті, «вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією».

У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40 % господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47 %. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7 % працездатних чоловіків. Погіршення становища народних мас обумовило хвилю страйків робітників, низку селянських повстань, а зрештою призвело до виникнення наприкінці 1916 р. в Російській імперії політичної кризи.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах. Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Українство накопичувало національно-визвольну енергію, чітко усвідомлювало, що без активізації національної боротьби неможливо відродити українську державність.

Тема VІ. УкраїнСЬКІ ЗЕМЛІ в МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921-1939 рр.)

Лекція 1.

План

1. Національно-державне будівництво в 20-х рр. Входження України до складу СРСР.

2. Індустріалізація та колективізація в УРСР, їх наслідки.

1. У часи громадянської війни виникла формально самостійна держава - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). УСРР знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої.

Уже з перших днів утворення УСРР та інших радянських республік, що виникли на терені колишньої Російської імперії, стала проблема об’єднання в Союз для спільного захисту території від нападу ворогів, подолання економічної кризи, проведення революційних перетворень. В червні 1919 р. з цією метою був утворений воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.

Наступним кроком був договір про воєнний і господарський союз, підписаний 28 грудня 1920 р. представниками Російської Федерації – В. Леніним і Г. Чичеріним, з одного боку, і представником УСРР Х. Раковським, з другого. До нього приєдналися й інші республіки. За цим договором об’єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. Це означало перетворення органів державного управління Російської Федерації на загальнодержавні, тобто автономізацію незалежних республік. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо у 1921-1922 рр., посилювався.

Незважаючи на незалежний статус України, партія, ЧК та об’єднані наркомати час від часу втручалися в її внутрішні справи. У зв’язку з цим українське керівництво (Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, М.О. Скрипник, Г.І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Аналогічні вимоги надходили й від інших республік. Для розв’язання цієї проблеми у серпні 1922 р. була створена комісія на чолі з Куйбишевим, до складу якої входили представники від національних республік. Запропонований комісії сталінський проект „автономізації”, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, спочатку знайшов прихильне ставлення (за винятком Х. Раковського – прихильника створення конфедеративного об’єднання радянських республік) комісії.

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об’єднання республік і запропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін.

10 грудня 1922 р. в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад, делегати якого схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції. Вони звернулися до з’їздів Рад всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний з’їзд Рад.

30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад. Він затвердив Декларацію про утворення СРСР і союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також 4-х голів ЦВК, від України – Г.І. Петровського.

26 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершився процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо закріплювалося входження України до складу Союзу РСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР. Хоча формально при утворенні СРСР був реалізований ленінський принцип, проте в життя втілювалася сталінська концепція автономізації. Рішенням союзного уряду (липень 1923 р.) всі питання економічного і фінансового характеру уряди союзних республік повинні були узгоджувати з Раднаркомом СРСР, а в Конституції СРСР (1924 р.) зазначалося, що уряд СРСР видає декрети і постанови, обов’язкові до виконання на всій території Радянського Союзу.

Отже, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо демократичні форми побудови, відбулося за сталінським сценарієм. Українська СРР, як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету. Причини цього – в однопартійній політичній системі, у всевладді державної партії, генеральним секретарем якої з 1922 р. став Й.В. Сталін. Жорстка централізація, що посилилася в умовах авторитарного правління Сталіна, поступово привела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

Важливим напрямком удосконалення національно-державного будівництва стало здійснення політики „коренізації”, оголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. Український різновид політики коренізації дістав назву „українізація”. Керівники комуністичної партії і уряду пішли на проведення такої політики переважно з політичних міркувань, щоб забезпечити собі підтримку з боку українського та інших народів в побудові соціалізму.

Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Провідниками її стали голова РНК Влас Чубар, Олександр Шумський – нарком освіти, Микола Скрипник – нарком юстиції. Була створена комісія з українізації на чолі з В.П. Затонським. У процес українізації включилися М. Грушевський та інші відомі діячі, що повернулися з еміграції, сотні вихідців з Галичини, які прибули у Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Якщо раніше національний склад апарату республіки був переважно неукраїнським, то у 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 – 25%; 1930 – 43%.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 Следующая ⇒