План 9 розділу курсової роботи

План 9 розділу курсової роботи

1. Земельна реформа 1919-1925 pp. в Західній Україні.

2. Польсько-осадницька колонізація.

3. Перебудова селянського землекористування.

4. Соціально-економічна характеристика землекористувань і землеволодінь.

1)Земельная реформа 1919-1925 pp. в Западной Украине

Розвиток західноукраїнських земель у міжвоєнний період відбувався в умовах недержавності, монополії неукраїнського та обмеження владою українського населення в політичному й економічному житті. Українські землі були захоплені Польською, Румунською та Чехословацькою державами.

Українські землі займали 35,3 % території Польської держави. Галичина адміністративно належала до південних воєводств: до Львівського (19 з 27 повітів), Станіславського (16 повітів) і Тернопільського (17 повітів), північно-західні землі - до східних воєводств: Західна Волинь - до Волинського (9 повітів), Західне Полісся - до Поліського (8 з 10 повітів), Холмщина - до Люблінського, західна частина Лемківщини - до Краківського, частина Більського повіту - до Білостоцького. Територія Буковини з Хотинщиною ввійшла до складу Румунії. На Закарпатті було створено адміністративно-територіальну одиницю, що називалась Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини. Площа окупованих земель становила близько 150 тис. км, чисельність населення перевищувала 11 млн осіб.

Структура господарства залишалася аграрно-індустріальною. Переважало сільськогосподарське виробництво. Індустріальний технологічний спосіб виробництва формувався повільно. Соціальна структура залишалася доіндустріальною. На території Галичини і північно-західних українських земель у сільському господарстві працювало відповідно 91,2 і 94,1 % українського населення, у торгівлі - 1,1 і 0,9 %, у промисловості - 3,9 і 2,6 %, посади службовців займали 1,1 і 0,8 %, мали інші заняття - 2,7 і 1,6 %.

Промисловість досягла довоєнного рівня виробництва лише в 1928 р. Однак у період економічної кризи почався новий спад і до 1939 р. фабрично-заводська промисловість та ремесло не перевершили докризового рівня. Не змінилася також галузева структура промисловості. Рівень механізації залишався низьким.

Промисловість продовжував контролювати іноземний капітал. Місце австро-німецького капіталу посів французький, англійський, американський, польський, румунський, чеський. Українське приватне підприємництво розвивалося повільно. У Галичині українські промисловці об'єднались у громадську організацію - Союз українських купців і промисловців. їх кредитовим органом був Торговельно-промисловий банк, заснований у 1926 р.

Сільське господарство залишалося головною галуззю економіки. Селянські господарства були основною організаційною формою господарювання. У Польській державі вони становили 99,8 % від загальної кількості господарств, були власниками половини всієї землі та 3/4 сільськогосподарських угідь, володіли переважно орними землями та 81 % сіножатей і пасовищ.

2)Польско-литовская колонизация

Захоплення українських земель сусідніми державами. В 1340 р. угорсько-польські війська вдерлися в Галичину й хоч оволоділи Львовом, однак захопити увесь край не могли. Запрошені Дедьком татари напали на Польщу й Угорщину та спустошили їх. Любарт поступово обмежував автономні права Галичини і в 1347 р. остаточно підкорив її своїй владі. Так перша спроба встановити в Галичині республіканську форму правління зазнала невдачі. За тих умов інакше й не могло бути.

При всій могутності литовський князь не зміг чи не захотів захистити самостійне існування Галицької митрополії від вели-коімперських зазіхань московського князя Семена Івановича (1340—1353). За допомогою різноманітних інтриг московського митрополита Теогноста патріарший собор 1347 р. ухвалив спеціальне рішення щодо ліквідації Галицької митрополії та прилучення її до митрополії Київської, а власне Московської. Вирішальною підставою для цього стало неправдиве повідомлення московського князя про небажання вірних миритися з таким поділом. Діставши відповідну грамоту візантійського імператора Іоанна Кантакузина, князь умовив галицького архієрея вирушити до Константинополя на церковний суд. У 1347 р. під приводом відновлення церковної єдності Русі Галичина була позбавлена власної церкви, а разом з нею й могутнього знаряддя формування релігійної і національної свідомості українського народу.

Намагання Любарта зміцнити Волинь і Галичину активно підтримував новий великий князь литовський Ольгерд (1345— 1377), який поділяв прагнення руської знаті до незалежності від Монгольської держави. Але на перешкоді цьому стояли Польща й Угорщина. Польський король Казимир домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями й протягом серпня-вересня 1349 р. захопив Волинь і Галичину. Любарт утримав за собою лише Луцьку землю. Почалася польсько-русько-литовська війна за галицько-волинські землі. У ній найактивнішу участь взяло місцеве населення. Нечувану хоробрість і військову вправність продемонстрували захисники волинського міста Белза під командуванням воєводи Дрозда. Вони не тільки відстояли місто, а й завдали нападникам чималих втрат. Війна закінчилася перемир'ям 1352 р., за умовами якого Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною залишалася за Литвою. Захоплену галицьку землю польський уряд прагнув перетворити на свою провінцію — поширював на неї польське право й адміністративну систему, на вищі посади призначав польських феодалів, зміцнював католицьку церкву й намагався створити окрему православну Галицьку митрополію, щоб таким чином послабити зв'язки краю з іншими українськими землями. Частина галицьких бояр задовольнилася одержаними привілеями й почала співробітничати з загарбниками, інша — не захотіла миритися з матеріальними і політичними втратами й емігрувала до Литви та Валахії, не залишаючи надії повернути втрачене. Боротьба Литви й Польщі за галицько-волинські землі не припинялася протягом кількох наступних десятиліть, її результати багато в чому залежали від реакції місцевого населення на дії іноземних урядів.

Визволення українських земель у 1361—1362 рр. і відновлення удільного устрою. Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну громадськість у реальності відновлення національної держави. Цьому сприяло визнання литовськими властями національних особливостей державного устрою та прав її знаті на чільне місце в новому суспільстві. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного й культурного розвитку, Литва запозичувала найкращі зразки соціально-політичного устрою Київської Русі й тим самим привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців. Почалася відверта націоналізація литовських князів. Вони одружувалися на руських бояринях і княгинях, переходили у православну віру, вводили в діловодство і повсякденну практику руську (українську й білоруську) мову, запозичували місцеві звичаї та обряди. Через три-чотири покоління вже не можна було розібрати, хто з них литвин, а хто русин. Такі дії литовських князів були до вподоби тій руській знаті, яка знемагала під монголо-татарським ігом та мріяла здобути політичні привілеї й матеріальні статки, суттєво обмежені азіатськими формами залежності від Золотої Орди, але їй протистояла частина місцевих князів і бояр. Заможна руська верхівка у визначенні своєї долі поступово розколювалася на дві ворожі групи.

З середини XIV ст. визволенню сучасної території України від монголо-татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підґрунтя, консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно-адміністративної системи, Золота Орда у цей час почала невпинно розпадатися. Після вбивства хана Бір-дибекау 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами на владу. Посилилився відцентровий рух ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумовило успіх визвольних змагань пригноблених народів. Частину військової сили Монгольської держави відтягло на себе Московське князівство, яке щораз міцніло. Все більша небезпека з боку Тевтонського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісніший союз з руськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.

Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордони Чер-нігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у визволенні Подніпров'я надали йому місцеві бояри, київський князь Федір і митрополит Роман, якого він тільки-но призначив своїм ставлеником у Києві. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами русько-литовські війська влітку 1362 р. вирушили визвольним походом на схід. Паралельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї володіння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі зі Золотою Ордою литовський князь, руські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті русько-литовські війська швидко визволили територію колишнього Чернігово-Сіверського князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ. На зворотному шляху переможці звільнили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-гірея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою. У битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) русько-литовські війська восени 1362 р. розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і руських можновладців посприяв звільненню від ira. За межами союзницької держави опинилися тільки окремі регіони — Галичина в складі Польщі, Північна Буковина — Молдавського князівства, Закарпаття — Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.

Визволені спільними силами руські землі об'єдналися з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави. Руські, білоруські й частково московські землі становили 9/10 загальної площі князівства. У складі спільного державного утворення руські землі відновили адміністративно-територіальний устрій, типовий для його попередниці Київської Русі. Давня мрія руської знаті здійснилася. Вся територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були поставлені представники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна дяка руської аристократії литовському князеві за видатну роль у визволенні руських земель. Київське князівство разом з Переяславщиною припало синові Ольгерда Володимиру, Чернігівське й Новгород-Сіверське — другому синові Корибуту (в християнстві Дмитро), Брянське й Трубчевське — старшому синові Дмитру, Стародубське — племінникові Патрикію Наримунтовичу. В чотирьох уділах на Поділлі вокняжилися племінники Ольгерда — Юрій, Олександр, Костянтин і Федір Кориатовичі. У невеликих уділах до влади прийшли руські князі, далекі нащадки Володимира Святославича. Національна не мала влади на вищих щаблях управлінської системи.

Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях — на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояри представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому їх звільняли від різноманітних повинностей і зобов'язували відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи як за помісним, так і за вотчинним правом.

3) Перестройка крестьянского землепользования

Одним из главных рычагов модернизации общества выступала крестьянская реформа Подготовка к проведению крестьянской реформы в Российской империи началась с 1857 p, когда при правительстве начал действовать Главный ко омитет в крестьянском деле В 1858 г созданы губернские дворянские комитеты для разработки проектов крестьянской реформыорми.

Основные принципы крестьянской реформы были изложены в ряде документов, подписанных царем 19 февраля 1861 p, а именно: Манифесте о реформе, Общих положениях о крестьянах, освобожденных от крепостной завис ности Местных положениях о поземельный устройство помещичьих крестьян Положениях о губернских и уездных по крестьянским делам учреждения Положениях об устройстве дворовых людей, освобожденных от крепостной й зависимости и др. Ими провозглашалось отмены крепостного права и предоставление крестьянам личных и имущественных прав Крестьяне получали право приобретать в собственность недвижимое имущество, вести торговлю, открывать торговые, промышленные, ремесленные заведения, записываться в цеха, вступать в гильдии и другие объединения, заключать договоры, принимать подряды, самостоятельно, без разрешения помещика, жениться, решать семейные дела т ОЩи тощо.

За полученные земельные наделы крестьяне должны были платить помещикам выкуп, а поскольку подавляющее большинство крестьян была не в состоянии это сделать, правительство оплатило землевладельцам 75-80% выкупной суммы при условии, что крестьяне погашать государству сумму платежей под проценты в течение 49 лет Причем в основу выкупа была положена не реальную, рыночную стоимость земли, а феодальные повинности, т.е. крестьянам пришлось платить не только за полученные наделы, но и за свое освобождение - потерю помещиком крепостного труда Выкупные платежи украинских крестьян были прекращены вплоть в 1906 p, когда сумма уплаченных средств составила 382 млн руб, хотя рыночная стоимость полученной земли составляла лишь 128 млн кркрб.

Учитывая ценность местных плодородных черноземов, земельные наделы на ревизскую душу в Украине были значительно меньше, чем в центральных губерниях России, и колебались в пределах от 3 до 6,5 дес на юге и в от 3 до 4,5 дес на Левобережье (всего помещики отрезали в свою пользу более 1 млн дес земли, что составляло 28% площади крестьянского землепользования) На Правобережье крестьяне получили земельные наделы в соответствии с инвентарных норм 1847-1848 pp и они были большими, чем на Левобережье и юге Этим правительство пыталось привлечь крестьян на свою сторону, оторвать их от польского влияниевпливу.

Таким образом, крестьянская реформа 1861-1866 pp имела противоречивый характер С одной стороны, она давала крестьянам личную свободу, создавала условия для продуктивной хозяйственной деятельности с другой - сохраняли а помещичье землевладение Тяжелым бременем на плечи крестьянства легли \"выкупные платежи\", за счет которых часть помещиков-предпринимателей могла модернизировать свои крупные хозяйства В отличие от привилегии ейованих слоев, крестьяне как налоговый состояние, обязаны были платить подушную подать, поземельный налог, выполнять некоторые натуральные повинностильні повинності.

мощным землевладельцем и в дальнейшем оставалось дворянство Небольшая группа дворян (около 200 владельцев) владели крупными латифундиями - от 10 тыс дес и более (например, землевладельцам Таврического й губернии Фальц-Фейн принадлежало 200 тыс. дес) В период модернизации аграрного сектора наблюдается уменьшение абсолютных размеров помещичьего землевладения вследствие разорения мелких и средних помещичьих хозяйств Мировая аграрный кризис второй половины 1870-х гг ускорила процесс дифференциации помещичьего землевладения Те хозяйства, которые не сумели заранее переориентироваться на рыночные отношения, быстрыми темпами упадок и разорялись Помещичьи земли скупались зажиточными крестьянами, мещанами, евреями, иностранными колонистами Происходил процесс \"демократизации\" помещичьей собств ости За 40 лет с начала аграрной реформы объем дворянского землевладения сократился с 17 до 12,2 млн где з 17 до 12,2 млн дес.

время наряду с традиционной моделью помещичьего хозяйства, основанное на отработочной системе (когда помещичья земля казалась крестьянам в аренду, которые обрабатывали ее устаревшим инвентарем, без использования удобрения) формировался новый тип помещичьего хозяйства с использованием наемного труда, новейших производственных технологий, удобрений и сельхозтехники Новая модель землевладения я полностью подчинялась требованиям аграрного бизнеса Это были крупные сельскохозяйственные предприятия, которые стали основными поставщиками товарного зерна и технических культур на внутренний и внеш ишний ринкки.

Большинство крестьян сохраняла свойственные аграрном к индустриальному обществу традиционные формы хозяйствования - мелкие земельные наделы (в среднем до 5 дес), устаревший инвентарь, примитивную систему ре ильництва, отсутствие удобрений время в аграрном секторе пореформенной эпохи развивается и новая модель крестьянского хозяйства фермерского типа В условиях осуществления аграрной реформы 1/4 крестьянских хозяйств стала на путь эффективного сельскохозяйственного производства их земельные наделы были значительно больше, чем у основной массы крестьянства На Юге можно было встретить крестьян, которые имели от 100 д в тысячи и даже десяти тысяч десятин земли Увеличение размеров земельных наделов было возможным за счет разорения мелких и средних дворян-землевладельцев, аренды и захвата наделов в экономически с лабких крестьян За период с 1877 по 1905 г размер крестьянского землевладения в Украине увеличился на 4,5 млн дес, или на 39 на 39 %.

Новая модель крестьянской агрикультуры, как и помещичьей, была ориентирована на рынок, товарное производство различных видов сельхозпродукции, прежде зерна Еще одна черта фермерского типа хозяйства - это использования наемного труда Конкуренция украинского зерна на мировом рынке требовала определенного качества продукции, что обеспечивалась использованием современной сельскохозяйственной техники, минеральных к брил, новых форм транспортировки и хранения зернна.

Важными условиями выживания, повышения эффективности производства, конкурентоспособности на отечественных и международных рынках как крупных помещичьих сельскохозяйственных предприятий, так и крестьянских фермерских хозяйств, стали индустриализация аграрного сектора, машинизация основных производственных процессов

Важным следствием индустриализации сельского хозяйства стала специализация аграрной экономики регионов Украины Левобережья закрепило за собой статус центра производства зерновых и технических культа ур (табаководство) На Правобережье находился основной массив посевов сахарной свеклы Центр товарного производства зерна в 1880-1890-е годы окончательно переместился на Юг В 1881 г под выращивание зерна овых было 92,8% посевных земель Юга Украины По составу зерновых 48,6% приходилось на пшеницу; 19,2% - рожь; 14,8% - ячмень Такая специализация регионов способствовала укреплению экономических связей между н ими, развития механизмов внутренней и внешней торговлиторгівлі.

4) Социально-экономическая характеристика землепользования и землевладения

Западноукраинские земли в 20-е годы XX века оставались придатком иностранных государств. Под владычеством Польши, Чехословакии и Румынии находилось почти 7 млн. Жителей Украины. Больше всего их было в Польше - более 5 млн., Значительно меньше в Румынии (790 тыс.) И Чехословакии - 455 тыс. Около 80% населения Западной Украины составляли крестьяне и только 8% приходилось на промышленных рабочих.

После отмены пайщики сельское хозяйство Западной Украины становилось все больше торгово-предпринимательской, капиталистическим. Большие массивы земли сосредоточены в горстки помещиков, а крестьянская беднота владела лишь 14,8% угодий.

Земельная реформа стала основным источником обеспечения сельской буржуазии землей. Состоятельные середняки стали еще богаче, бедные, хоть и приобрели небольшие участки земли, самостоятельно хозяйствовать не могли. Во время кризиса значительная часть их вполне разорилась. Это можно сказать и о сельскохозяйственных рабочих, в результате парцелляцию помещичьих имений потеряли работу. Следовательно, не удовлетворив многих крестьян и батраков землей, реформа в значительной степени способствовала увеличению прослойки сельских богачей и росту армии безработных. Помещикам она обеспечила возможность по высоким ценам продать худшую землю и таким образом поправить свои хозяйственные дела. В условиях буржуазно-помещичьей Польше частичная парцелляция не только не подрывала экономической основы помещиков, но и ускорила капиталистическую эволюцию помещичьего хозяйства прусским путем.

На западноукраинских землях под лозунгами земельной реформы польские господствующие классы проводили планомерную осадницкой колонизацию. Колонизаторский характер реформы и был определяющим на территории Западной Украины.

Руководящие круги Польши рассчитывали создать в лице осадников образцовые хозяйства польских зажиточных крестьян, которые должны были стать социальной опорой оккупационного режима в восточных и юго-восточных окраинах. Кроме того, в результате переселения большого количества польских военных осадников и гражданских колонистов предполагалось снизить аграрное перенаселение в Польше и парализовать развитие борьбы польских крестьян за землю.

Осадницкой колонизация была важной составной частью великодержавной политики польских помещиков и буржуазии на оккупированных ими землях.

В 1921 г.. В Западной Украине насчитывалось 6917,9 тыс. га земельных угодий, из которых 2340,5 тыс. Га (33,8% всей площади) принадлежало 2816 помещикам. Крупным землевладельцем была и государство, держала в своих руках 557,2 тыс. га земли, главным образом лесных массивов, составляли 8% площади угодий. Большие поместья имели церкви и монастыри - 147,1 тыс. Га, или 2,1% всей площади. Остальные угодий отнесена статистике до мелкой собственности, принадлежавшей 1104711 крестьянским хозяйствам и другим мелким землевладельцам. Землепользования здесь не превышало 50 га на одно хозяйство. Таким образом, почти половиной земельных угодий края владели помещики, государство, церкви и монастыри.

Одним из немногих факторов, который положительно влиял на экономическое развитие западноукраинского региона, был своеобразной формой экономической самообороны местного населения, стала кооперация. Первое западно кооперативное общество - торговое предприятие "Народная торговля" была организована в 1883 во Львове. Важным событием стало учреждение в 1899 общества "Сельский хозяин". Самыми многочисленными среди кооперативов были кредитные союзы, предоставляя 10-процентные займы, быстро вытеснили большинство ростовщиков. Всего перед Первой мировой войной на западноукраинских землях насчитывалось 1500 различных кооперативов.

Землевладе́ние — это обладание участком земли юридическим или физическим лицом на определенных основаниях (право собственности, право пользования). Владельцем земли и её собственником, в свою очередь, является одно и то же лицо.

Само понятие данного термина является совокупностью всех случаев, когда владение землёй не отделено от права земельной собственности. В зависимости от определённой исторической формы земельной собственности различают крупное, среднее и мелкое землевладение, для которых характерен различный правовой режим. В Царской России различалось землевладение казны, удельное землевладение, землевладение церквей, монастырей, городов, посадов, др. учреждений и юридических лиц (обществ и компаний), частное помещичье (дворянское) землевладение, общинное, частное и надельное землевладение крестьян, частное землевладение фабрикантов, купцов, мещан и др. лиц. Говоря о других странах, то в Эфиопии, например, единственным собственником всех земель является император. Ему принадлежат также все подати и налоги с земли; а вся земля, с вою очередь, подразделяется на 4 вида (в зависимости от характера владения): земли короны (императорские или государственные), церковные, общинные и частновладельческие.

Владельцем земельного участка является лицо, обладающее одним из видов прав на земельный участок:

· правом собственности;

· правом аренды;

· правом бессрочного пользования;

· правом пожизненного наследуемого владения.

⇐ Предыдущая 12