Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Звідки лось потрапив до заповідника?



ЛОСЬ

В
ін прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко

вимальовувалася в досвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, з якого обнесло листя.

Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це його не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім

ще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив’ялих стеблинок, які пускалися вскач по опалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання, порипування гілляки.

Лось був старий і бувалий самець, він уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги, звик до людей і до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав йому про життя в тайзі, про ті небезпеки, які там на нього чекали, і лось зрушив із свого лежбища, а потім і побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювавсь страхом, і хоча нічого вже не чув, крім приглушеного поцокування власних ратиць об землю, ще довго не зупинявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі випускали в повітря дві тонкі стьожки пари, а позаду ще довго метушився гамір од його бігу. Лось поминув ялинник, потім байрак, і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали стовбури беріз, то зупинився і, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, він лизнув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попрямував до тієї поляни, на якій любив найчастіше бувати.

Поляна ця, подзьобана струхнявілими пеньками, викружилася край осичняка, трохи на згірку. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і хутко тут виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися до половини. Тепер поляна була пустельна, як і все навколо; лось

 

 


застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе, – якраз туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так він стояв, а навкруги розвиднялося, світліло, виразніше малювались осики; повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої ставала спокійною й осмисленою, в ній уже не було того страху, що донедавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його променями забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в його очах появився отой золотавий полиск, який надавав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць. Ще трохи постоявши, він побачив блідо-рожевий диск, який спливав на пустелі зимового чистого неба, – і гойднув розлогими рогами, так, наче вітав його.

Проте, коли йшов до річки, раптом йому знову вчулося жалібне поскрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Але він переборов себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше озирався довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя, він був просякнутий холодом та запахом сіна, що в стіжках стоялo на правому березі. Стежечка була ледь протоптана – по ній почали ходити не так давно,

– і лось принюхувався, чи не пройшов по ній перед ним вовк, або лис, або людина. Але помітив тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь – ямки од заячих ніг. Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались угору сірими верболозами дими з коминів. На далекий горб пнуться санки однокінь, ось вони вихопились на маківку – та й спливли по той бік...

Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли він ішов до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано поохкувало. Краї ополонки розсипчасто іскрились, а вода, затягнута тремтким и скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи,

ось-ось маючи доторкнутися губами до оскнілого блакитного шумовиння, ніздрі його затремтіли в передчутті холодної води, – і цієї миті річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратиці  його  були  вже  у воді,  і  лось

 


вжахано відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. Він ще раз конвульсивно здригнувся всім тілом, вкладаючи всю свою силу і весь свій відчай у той рух, але провалився ще глибше, і тепер крижані уламки билися об його спину. Він на мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли його передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига тріснула під вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді. Він ревнув, кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кров’янистим смутком, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватись, але вдалося тільки однією ногою, – друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна. Вода в ополонці закров’янилась, і червоне зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою.

Лось відчував, що так йому не вирватись. Подібне відчуття уже приходило до нього – саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Вони почули  погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї... Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, вона мчала не так швидко, вона не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу він розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти його під лід. Лось, розуміючи це, намагався поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Він збирався до свого вирішального кидка, і коли знову не пощастило, то лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що він пробуватиме безперервно, доти, доки дихатиме.

 

1. Якої  пори  року  відбуваються  події,  зображені  у  творі?  Свої спостереження доведи, посилаючись на зміст оповідання. 2. Для чого письменник  детально описує місцевість,   де
3. 4.
відбуваються події оповідання? Прочитай опис лося. Що свідчить про статечність звіра?
Як
сталося,
що
лось
провалився
в
льодяну
ополонку?
Охарактеризуй поведінку звіра. 5.  Про яку неприємну ситуацію згадав лось, перебуваючи в полоні води?

 


Два хлопчики вийшли з лісу на берег і спинилися. Приїхали вони по хмиз, і їхня смирна конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда. Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору, од тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Вони й не зразу зауважили ополонку, бо вона була майже непомітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.

— Собака купається, – сказав менший брат.

Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу ж подумав: «Яка це собака могла залізти в ополонку, щоб купатись?».

Де?.. А-а... – він пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги. – То лось...

Вони ще не встигли й  здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час стояли на місці і обмірковували, як той лось міг попасти в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним сталося.

Старший  майнув  до  саней  по  сокиру,  а

молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє брат.

... Лось уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як наближаються діти. Усе нижче осідав у воду, і роги похилитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Під цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але він був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач струменив із них увсебіч. Спершу діти не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Він узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках. Лось не боявся людей. Він стежив за їхньою роботою, і по його тілу час од часу пробігали дрижаки, ніби йому було дуже морозко або ж він знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку він нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше наблизився до берега, його очі засвітилися тямою, і тепер він поводився смирно, вже не кидався, а тільки чекав.

 


Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хвостом, спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед. Менший підберезник помахав кулаком і крикнув:

— Ти теж хочеш провалитись?!

Обидва брати й не думали про те, що весняна крига зрадлива, що вона не зважить і на те, що вони рятівники.

Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми.  Він  аж  захитався,  і  розкарячившись,  ось-ось,  здавалося,  упаде.

Обидва підберезники дивилися на нього з недовірою – ого, який великий, і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Вони безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувались.

Лось обтрушував із себе воду й скалки льоду. Він зітхнув на повні груди, пирхнув

- та й подивився на дітей. Його очі все ще були червоні од недавнього розпачу. А потім лось пішов. Карячкувато ставлячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, він вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку, захоплюючи своїм зором і залужжя в сріблистому серпанку, й дітей, які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли цьому великому звіpoві, й легенько почвалав до лісу. Гніда конячина з нерозумінням дивилася йому вслід і стригла вухами.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще продовжував бігти вперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти й уваги не звернули спочатку на той постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому то стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, проте лось не вставав.

Він лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більший. Просто не вірилося, що такого великого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що він може потонути. На шкурі ще блищала річкова вода, до шерсті поприлипав сніг, а здуховина, не розгарячіла од бігу, провалилась і навіть не парувала. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли

 


при  самім  снігу,  ніби  чудернацький  кущик,  який  усе-таки  сподівався зазеленіти, вкрившись листям.

Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких він тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд з дітьми. Він, мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага – мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.

— Га? – обізвався дядько. - Ну як?

Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і від того воно бралося то темними, то світлими спалахами.

Діти нічого не сказали - вони ніяк не могли відірвати очей від лося, який ще ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.

— У-ух, – видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув його між роги.

Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не проґавити тієї миті, коли він ворухнеться, щоб звестись на ноги.

— Це із заповідника, – обізвався нарешті молодший підберезник.

— Заповідник далеко звідси, – відповів дядько. – Сюди із заповідника лосі не бігають.

— Це із заповідника, – знову повторив менший. Дядько почав гніватись:

— А вам яке діло?

— Ми його з води врятували,  – сказав старший брат і ненависним поглядом уп’явся в підпалкувате обличчя.

— О-о,  він  однаково  був  би  втопився!..  І  вже  втопився  був,  так?

Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.

— Ми його врятували, – знову повторив старший брат, і його лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.

— Ану замовчіть мені, – ще дужче розгнівався дядько, – бо дістанеться вам од мене і од батька вашого! Будете pозyмні, то матимете й собі м’яса, не скривджу.

Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.

— І роги вам віддам, – крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.

 


— Роги віддам! – ще гукнув дядько.

Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то його наче щось тіпнуло. Він спочатку повільно ступив один крок, другий, - а потім побіг навздогінці.

— Роги віддам! – кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.

Шпичак давно вистежував цього лося, - він його помітив одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли вони взялися визволяти його з ополонки. Він не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти – вперті й невідступні... Тепер треба було думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні, – в цьому він не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці - далеко не зрушиш. Але якби він міг затягти й утопити – ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підняв голову, звівся на свої стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як він ще недавно біг, поки дороги йому не перетнула куля.

Проте лось і не ворухнувся. Він припав до землі, всім своїм великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а його роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.

 

  1. Чи можна стверджувати, що життя в заповіднику змінило сутність лося й нашкодило його природним інстинктам? 2. Як ти вважаєш, чи зумів би лось врятуватися без сторонньої допомоги? 3. Чи був би в нього, у даному випадку, шанс не потрапити до рук Шпичака? 4. Чи була в ньому жага до життя? 5. Чи підвела Лося віра в людей? 6. Знайди і прочитай опис портрета Шпичака. Які деталі опису зовнішності цього персонажа свідчать про негативне ставлення автора до нього? 7. Знайди і прочитай рядки, які передають стривожений стан Шпичака. Яку роль у цих рядках виконують антоніми? 8. Чому хлопчики не осудили вголос вчинок Шпичака, ніяк не відреагували на його обіцянки? Як би ви повели себе в цій ситуації?

 

 


 


Хмиз – сухі тонкі гілки.                   Ратиці– копита. Серпанок – тут: легкий туманець. Підберезник  –  гриб  із  бурою  шапинкою  і  білим  м’якушем,  що росте переважно в березових лісах. Підпалок – перепічка, невеличка паляничка, що печеться зверху на плиті, підгоріла хлібина. Ополонка - отвір, прорубаний у кризі замерзлої водойми. Корч– пеньок.                                   Закуняла– задрімала. Гніда– червоно-коричнева.             Маківка – вершечок.
До словникової скарбнички


Поміркуй над прочитаним, виконай завдання Виконай тестові завдання, обравши ОДНУ відповідь

1. Звідки лось потрапив до заповідника?

а) із тайги; б) він народився в неволі;
в) його привезли з іншого заповідника; г) його подарували заповіднику, коли він був ще маленький.



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.