Розділ 10

Настя намагалася не показувати синові свою розгубленість, стривоженість і навіть безпорадність. Уже п’ять днів поспіль не було зв’язку з матір’ю. Погане передчуття залізло гадом у душу й точило її день і ніч. Вона постійно намагалася додзвонитися матері, телефонувала чи не щогодини, навіть уночі — марно. Відчувала серцем: з матір’ю трапилося щось лихе, але не знала, що робити. Валерій сказав: «Залишається тільки чекати». Він має рацію. Наразі вона не може вплинути на події і щось змінити. Не можна покинути хворого сина і їхати, як мама, хтозна-куди. До того ж на роботі скорочення, запропонували відпрацювати два тижні й отримати двомісячний оклад або ще працювати два місяці й тоді отримати розрахунок. Настя, поміркувавши, вирішила розрахуватися швидше. З цього буде два зиски. По-перше, отримати дві зарплатні одразу їм не завадить, бо лікування сина влітає в копійчину. Якщо врахувати, що можлива ще одна операція, то гроші не завадять. По-друге, велика кількість звільнених робітників одночасно створює проблему працевлаштування в місті.

Випадково Настя знайшла на місцевому сайті оголошення, що на хімзавод у сусідньому місті Рубіжне набирають апаратників. Обіцяють для початку дві тисячі гривень, це на триста менше, ніж зараз, до того ж потрібно добиратися самотужки, але це таки краще, ніж залишитися безробітною. Порадившись із чоловіком, вони вирішили відпрацювати два тижні й спробувати швиденько влаштуватися на нову роботу.

Звільнення, під яке потрапляла половина робітників, було для всіх несподіванкою. Підприємство лише рік тому викупив новий власник із Німеччини, який упродовж року вклав немалі кошти в ремонт, підведення газопроводу та закупівлю нового устаткування. Враховуючи те, що замовлень було вдосталь, підприємство безперебійно працювало, ніхто навіть подумати про скорочення не міг. І раптом, як сніг на голову, слово, яке всіх лякало — скорочення. Спочатку ніхто з працівників не повірив, вирішивши, що то чергові жахачки, бо нема сенсу закривати половину підприємства, яке успішно працює. Поповзли чутки, що хтось із олігархів країни хоче прибрати його до своїх рук, як це водилося останніми роками на Донбасі. Але чому залишається працювати півпідприємства?

Настя наморщила лоба. Чи важливо зараз роздумувати над долею олігархів чи заводу, до якого вона за кілька днів не матиме жодного відношення? Все одно гру багатіїв світу сього ніколи не розгадати простим смертним. Потрібно залагоджувати свої справи.

Після нічної зміни Настя з чоловіком своєю автівкою поїхали в Рубіжне дізнатися, чи можуть вони там влаштуватися на роботу. Зупинилися на парковці поблизу заводу. Настя поглянула на лічильник.

— Враховуючи, що їхали найкоротшим шляхом, дуже непогано — вісім кілометрів від нашого будинку, — сказала вона задоволено.

— Не поспішай, — мовив стримано чоловік. — Подивимося, чи будуть нам тут раді.

У відділі кадрів вони заповнили анкети, написали заяви. Їм сказали, що можуть проходити медогляд і виходити на стажування хоч зараз. Попередили також, що зарплатню виплачують у повному обсязі, хоча із затримкою на місяць і частинами. Та хіба були кращі чи інші варіанти? Подружжя, задоволене результатами поїздки, вирішило одразу з’їздити в село та відвезти харчі для Барсика.

— Нема вдома кота, — повідомила сусідка. — Щойно потепліло — гайда по дівках бігати. Не хотіла випускати з хати, так він мені таке влаштував, — Валентина Петрівна емоційно розповідала та жестикулювала руками, — нявчав, як ненормальний, а потім ще й насцяв у капці. Що мені залишалося робити? Випустила надвір, так чотири дні не приходив додому. Приплівся худющий весь, вухо подряпане, голодний. Що поробиш? Недарма ж кажуть «березневий кіт». Прийшов березень, з ним тепло, тож наївся, добу відлежався і знову кудись подався. Добре, що Стефанівна не бачила, як він схуд, бо ще подумала б, що я його не годую. До речі, коли вона збирається додому?

Настя розповіла, що не може додзвонитися до матері.

— Повернеться, — впевнено сказала сусідка. — Можливо, телефон вкрали або загубила.

— Я теж на це сподіваюся, — сумно промовила Настя.

— Не може не повернутися, бо незабаром час садити город. Як без нього? Стефанівна для вас усіх старається, хоче і вам допомогти, і Володька незабаром звільниться, і Ніну чекає. Так-так, ви не переймайтеся, мати повернеться, і вже скоро, — запевнила Валентина Петрівна. — Будемо разом садити город. Вона мені обіцяла насіння якихось огірочків, які рясно-рясно родять…

— Вибачте, але ми з нічної зміни, — перебила її Настя, — ще й не снідали.

— То ходімо я вас нагодую! — запропонувала сусідка.

— Дякую, але ми поспішаємо, — відмовилась Настя. — Чекаємо на лікаря, після обіду повинен прийти оглянути Геника.

— Йде на поправку?

— Так. А як там Люда? — поцікавилася Настя, бо з Людмилою вони виросли разом, дружили, потім вона переїхала в Суми, тож тепер бачилися рідше. Лише зараз Настя згадала, що вже тижнів зо два не телефонувала подрузі дитинства.

— А! — сусідка невдоволено махнула рукою. — Не можу я з нею спокійно розмовляти.

— Чому?

— Повністю зомбована телевізором, — пояснила Валентина Петрівна, — намагається мені довести, що нова київська влада — не фашистська хунта. А я знаю, що тепер добра не чекай — дорвалися до влади фашисти.

Настя аж спалахнула. Валерій, знаючи дружину, зрозумів, що розмова має всі шанси закінчитися сваркою, тому одразу смикнув Настю за рукав.

— Годі вам язиками плескати! — навмисно невдоволено сказав він. — Ще й росинки в роті не було, а вам аби ляси поточити.

— Добре, — видихнула Настя. Вона подякувала сусідці за Барсика і на прощання сказала: — Я сьогодні ж зателефоную Людмилі, бо так замоталася у справах, що й вгору ніколи глянути.

— Воно й не дивно, — підсумувала сусідка, — недогледіли сина, тепер маєте клопіт.

«Опель» уже відгукнувся запущеним двигуном, тож Настя поспішила до автівки.

— Настю, — мовив Валерій, коли вони рушили, — вислухай мої поради, тільки, будь ласка, мовчки.

— Гаразд.

— Ти можеш мати свою думку — це твоє право, свої погляди та переконання. Але я прошу тебе: не загострюй кути, якщо вони й так гострі. Не потрібно нав’язувати свої переконання іншим — вони теж мають право на свої погляди, на свою думку, можливо, хибні, але свої. Ти ж бачиш, як зростає напруження у людських відносинах, одні кричать: «Почуйте Донбас!», інші волають: «Дослухайтесь Києва!» Не потрібно протиставляти схід та захід. Ну відшумів Майдан, загинули діти, батьки, чоловіки — досить! Незабаром все стихне й час розставить усе по місцях, а своїми доказами ти не зміниш думки ні майданівців, ні антимайданівців, бо кожен уже визначився. Тож чи не краще помовчати, ніж розсваритися з усіма, з ким можна?

— Мене просто бісить…

— Ось я про те й веду мову, — спокійно продовжив чоловік. — Тримай свої емоції та переконання при собі. Я теж не згоден з новим керівництвом країни і Майдан вважаю помилкою…

— Помилкою?! — у Насті спалахнули щоки, блиснули недобрим вогником очі. — Тож поранення сина теж помилка?! Він пролив свою кров за кожного з нас! Не він, а ти повинен був стояти на Майдані! Тобі не набридло жити так, як живемо ми?!

— Нормально ми живемо. Ще невідомо, як при новій владі будемо жити, — не підвищуючи голосу, сказав Валерій. — Ти впевнена, що життя покращиться? Що країні краще буде в Євросоюзі, аніж у союзі з братами-слов’янами? З чим Україна прийде в Європу? З голими сідницями? Потрібні ми там, як п’яте колесо возу!

Настя мовчала. Вона пильно вдивлялася в дорогу, немов хотіла побачити там щось незвичне чи рідкісне, а між її бровами залягла зморшка.

— Чому мовчиш? — звернувся до неї чоловік. — Нема чим крити?

— Мені нема чого сказати батькові, який міг втратити сина, але залишився при своїх інтересах. Я не буду сперечатися з людиною, яка не поділяє переконання свого сина і вважає його пролиту кров марнотратством.

До самого дому вони їхали мовчки. Настя трохи заспокоїлася, коли почала відволікатися думками. Вона згадувала дитинство, свою подружку Люду, з якою були нерозлийвода. Шкода, що зараз вона далеко. Людмила працювала в одній з обласних газет Сумщини, була одружена, але родині Бог не послав діточок, тому всю себе вона віддавала улюбленій роботі та чоловікові, з яким жила у злагоді. «Потрібно не забути їй зателефонувати», — подумала Настя, підіймаючись сходами будинку.

Удома на кухні вона побачила за чаюванням свекруху та її незмінну подругу Семенівну. Настя привіталася. Не дуже радувала присутність сторонньої людини саме зараз, коли хочеться спати і вона стомлена та голодна. Зараз потрібно розігріти поїсти собі та чоловікові — він пішов відганяти машину на стоянку. Настя мовчки налила борщ у миски, поставила у мікрохвильову піч, примостилася на краєчку стола, щоб нарізати хліб.

— Де ви були так довго? — запитала свекруха.

— Потім розповім, не зараз, — відповіла Настя, — я дуже стомлена. А як там Геник?

— Добре, — відповіла Лідія Іванівна, — він нагодований, зараз потихеньку ходить по кімнаті.

— Хочеш, скажу тобі відверто? — звернулася до Насті Семенівна і, не чекаючи згоди, продовжила: — Ви всі винні, що сина не вберегли. І в тому, що сталося з ним, найбільша провина лежить на тобі, Насте, як на матері. Ти повинна була падати на коліна, чіплятися йому за ноги, плакати, молити, але не відпустити на Майдан. Ти йому дозволила поїхати туди, тож тепер підіймай його на ноги. Та доведи йому, що він попав під недобрий вплив бандерівців, хай їм грець! Лише на Донбасі працьовитий народ, який годує всю країну і їх, невдячних, також. Ну помилився хлопець, так нехай хоч зараз за розум візьметься! Геник — добрий, чуйний, ось таких американці й ловлять на гачок. Я читала, що план свій вони вже давно розробили, залишалося лише знайти таких, вибач, дурників, як твій син.

Настя ледь стримувала себе, щоб не дати вибухнути вулкану, який уже клекотів у її душі.

— Я ні про що не шкодую, — сказав Геннадій. Усі повернулися й здивовано подивилися на хлопця, що стояв у дверях. — Я все чув і хочу вам, Семенівно, сказати, що я сам, чуєте, самостійно, без матері прийняв рішення їхати до Києва. Якщо вам цікаво, то мені було нелегко туди дістатися, коли потяги на Київ скасовували, а з тих, що відправляли, знімали юнаків. Але я дістався столиці «перекладними» автівками, мерз на Майдані не за планом американців, а за своїми переконаннями. Ми стояли там, виборюючи свободу не лише собі, а й вам, Семенівно, і бабусі, й моїм батькам, і всім нам. Ви це зрозумієте, але згодом, не зараз, і тоді вам стане соромно за свої слова. А зараз прошу вас вибачитися перед моєю мамою.

— Що-о-о?! — в один голос протягли бабці. — Вибачитися?

— Саме так! Ви її образили, а цього я не дозволяю робити ні вам, ні будь-кому іншому.

— Чому я повинна вибачатися?! — витріщила очі невдоволена жінка.

— Як ти посмів?! — скрикнула бабуся хлопця.

— Усе! Досить! — Настя кинула ніж на стіл. — Я не хочу ваших вибачень, — звернулася вона до Семенівни, — прошу вас лише про одне: дайте мені спокій!

Настя підійшла до сина, взяла його під руку.

— Ходімо в твою кімнату, — сказала майже спокійно, — незабаром прийде лікар.

— А їсти? — крикнула їй навздогін свекруха.

— Перехотілося, — відповіла тихо.

Розділ 11

Уля сиділа віддалік і, як завжди, щось малювала.

— Чому ти раніше не приходила? — запитав її Геннадій. Він лежав у ліжку, намагаючись розгледіти обличчя дівчини, але вона нахилила голову і чуб прикривав його.

— Не хотіла тобі заважати одужувати.

Він намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не зміг.

— А я сумував за тобою, — сказав після хвилинної паузи.

— За мною, чи за моїм мовчанням?

Така як завжди: неговірка, тиха, скромна. Уля — як непрочитана книга: загадкова, таємнича, навіть важко здогадатися, про що вона думає.

— Я мала намір поїхати на Майдан, але на роботі сказали, що одразу звільнять, — сказала вона, не підводячи голови. — Та й батьки були проти. Вони ще не зрозуміли, що я вже доросла і свій шлях маю вибирати самостійно. Можливо, потрібно було плюнути на все і поїхати? — Чи то питала, чи розмірковувала дівчина. — Принаймні відчувала себе причетною до ходу історії. Ти — молодець! Творець історії, про таких напишуть книжки, а я нічого не встигла зробити, але Майдан іще стоїть, тож можна поїхати.

Знову незрозуміло, чи питає, чи розмірковує.

— Без тебе обійдуться, — усміхнувся Геннадій. — Хто тут буде дизайни кімнат робити? Ти ж найкраща у місті!

— Ти хотів сказати «найкращий дизайнер»?

Нарешті випрямилася, подивилася прямо у вічі. Очі великі, сині, бездонні, мрійливі.

— Не чіпляйся до слів, скажи краще, як ти тут жила?

— Я? Не відриваючись від екрана телевізора або монітора. Здавалося, що вимкнеш на годину, а на Майдані щось відбудеться і ти не будеш знати. Мені здається, вся країна лягала спати і вставала з новинами. Звичайно, багато хто в нас так і не зрозумів, що там відбулося, не повірили, що стояли не за гроші, не на проплачених мітингах, а за ідею. Це було щось неймовірне! Ніби вся країна ожила, стріпнулася, прокинулася після сну, тривожно забилося її серце під назвою Майдан, і ми могли бачити, як воно б’ється, палає шинами, задихається кіптявою, як його б’ють, намагаються знищити, потоптати, розстріляти, а воно живе, воно народжує націю, змушує згадати, що її діти — справжні українці, і вони там, у буремному Києві!

Уля так довго і палко ще ніколи не говорила. Вона схаменулася, почервоніла, опустила голову, але й так було помітно її червоні маленькі вушка.

— Тоді я подумала, — продовжила вона вже тихим звичним голосом, — що тим хлопцям не буде соромно дивитися у вічі своїм дітям, які колись запитають батька, де він був під час революції. Ось тобі, наприклад, не буде соромно відповісти, бо саме ти творив історію, а я… Що скажу я? Сиділа у теплі, у м’якому кріслі й малювала картинки для замовників?

— Ще багато справ попереду, встигнеш і ти зробити свій внесок в історію, — заспокоїв дівчину Геннадій. — І боротися ще доведеться, щоб не пролізли до влади злодії. Зробити люстрацію, побороти корупцію, яка іржею роз’їдає країну… Ой, Улю, справ нас чекає море! Це добре, що ти замислюєшся над майбутнім країни. А як щодо особистого?

— Що ти маєш на увазі?

— З кимось зустрічаєшся? — прямо запитав Геннадій.

Уля мовчала. В цілковитій тиші було чути, як скрипить олівець, виводячи щось на папері.

— Тебе чекаю, — підвела вона голову і всміхнулася якось сумно. — А ти все зайнятий, та й взагалі всіх найкращих хлопців уже розібрали.

— І тобі нікого не залишили?

— Ні, — стенула плечима.

Геннадій подумав, що він ні разу не бачив Улю з кимось у парі. Він навіть не знав, чи колись вона з кимось зустрічалася, чи ні. Він звик у ній бачити друга, майже хлопця, як його друзі, не дуже переймаючись питанням, чому дівчина завжди сама. Зараз йому стало незручно за свою байдужість та неуважність. Друзі зазвичай самі розповідали про знайомства з дівчатами чи розставання, лише Уля про це ніколи не заводила мови. Іноді на відпочинку вони підсміювалися, що їй потрібно змінити стать, бо вона пацанка, або казали, що залишиться у старих дівах. Чому він раніше не думав про те, що вони, не розуміючи того, ненавмисно можуть робити їй боляче? Можливо, у неї було нерозділене кохання і дівчині не було з ким поділитися?

— Улю, у тебе є гарна подруга? — спитав Геник.

— Нема.

— А з ким ти ділишся, коли тобі на душі кішки скребуть?

— Сама з собою, — всміхнулася Уля. Вона підвелася, простягла аркуш. — Це тобі, на згадку про сьогоднішній день.

На папері малюнок: він лежить у ліжку, прикритий під пахви ковдрою.

— Схожий! Навіть дуже! — розглядаючи зображення, сказав Геннадій. — У мене ціла колекція твоїх малюнків.

— У мене нема жодного.

— Чому?

— Люблю робити подарунки, — відповіла Уля. — Ти одужуй, а я вже піду. Мені час йти.

Вона нахилилася, легенько торкнулася щоки хлопця. Губи м’які, ніжні, не нафарбовані, а чомусь пахнуть полуницею.

— Заходь іще, — попрохав на прощання.

— Добре. Зайду, — сказала у відповідь і тихо зачинила за собою двері.

Геннадій підвівся з ліжка, підійшов до вікна. Уля вже встигла вийти з під’їзду й прямувала кудись тротуаром. Тоненька фігурка, коротка зачіска, джинси — все нагадувало в ній хлопчика-підлітка, проте тендітність, добре окреслена лінія стегон, обтягнутих вузькими джинсами, жіночні плечі не давали сплутати її з юнаком. Справді, чому вона завжди самотня? У неї гарні риси обличчя, шкіра бліда, але чиста й гладенька, повні жіночні губи, виразні очі в обрамленні пухнастих вій. Не віриться, що така дівчина обділена увагою чоловіків. Тож у чому річ?

Геннадій чув, як хтось подзвонив у двері і бабуся почовгала відчиняти.

— Агов! Це я, — почув він голос Льошки. — Лугандія! — прозвучало радісно замість вітання. — Бачу, що справи вже краще?

— Привіт, Льончику! — відповів Геннадій. — Радий тебе бачити, — міцно потис руку товаришу, не втримався, обійняв його, поплескав по плечу. — Я такий радий, що ти завітав.

— Вибач, що не заходжу частіше.

— Облиш! Чи я не розумію? Таня, мама, робота, а тут ще й я! До речі, як мама?

— Хворіє. Незабаром буде оформлятися на пенсію, гадаю, що почуватиметься краще, ніж на роботі з дітлахами.

— А як справи з Тетянкою? — поцікавився Геннадій, бо до цього часу Льоня не обмовився про неї жодним словом. Гена чекав, що друг сам розповість, але він чомусь мовчав. — Ще не розлюбила?

— А чи кохала? Це ще питання, — намагаючись говорити безтурботно, сказав Льоня. — Раніше здавалося, що у нас все по-справжньому, але останнім часом чи то охололи наші відносини, чи очі у мене відкрилися. Розумієш, Генику, вона постійно заводить розмови про гроші. Згоден, що матеріальне становище відіграє значну роль у нашому житті, але воно не може проходити червоною лінією у стосунках між закоханими.

— Можливо, ти перебільшуєш? Кожна жінка хоче жити у статках, — напівжартома мовив Геннадій.

— Коли захворіла мама, то довелося багато коштів викласти на лікування, а подарунки, походеньки по кафешках із Танею довелося урізати. Одразу ж помітив невдоволення з її боку. Мені навіть здалося, що вона ладна була мене покинути, але якось усе обійшлося. Але знову пішли натяки, що справжній чоловік повинен вміти заробляти гроші, щоб вистачало на всі потреби та забаганки жінки. Мало не посварилися. Я втримався і сказав, що потрібно тоді шукати знайомства з олігархом, бо в пересічного громадянина не вистачить статків на потреби жінки. Вона щось пирснула, що потрібно знайомитися не з олігархами, а зі справжніми чоловіками, що приказка «з милим рай і в халупі» давно вже не актуальна. Слово за слово — і ми на тиждень розбіглися.

— А потім знову помирилися?

— Так, — зітхнув Льоня, — помирилися, але я відчуваю, що наші відносини стали натягнутими, як тятива. Мені здається, що я не головне у її житті, а якийсь додаток до нього, який може стати непотрібним, якщо знайдеться більш перспективний об’єкт. Мені здається, що жінка повинна дивитися на свого обранця захопленими і закоханими очима, а не зверхньо, ніби ти нікчема.

— А ти не накрутив сам себе? — Гена пильно подивився другові у вічі.

— Здається, ні, — невпевнено відповів Льоня.

— Коли здається, треба хреститися, — посміхнувся Геннадій. — Ти гадаєш, що моя Оксанка задоволена моїм становищем? Вона також може кудись переметнутися, туди, де краще й гаманець товщий, але я не поспішаю порвати стосунки. Розірвати їх легко, з’єднати важче. Жінку потрібно тримати біля себе, показувати весь час, що ти її кохаєш. Ти думаєш, мені легко від того, що вона не поділяє мої погляди, не розуміє, чому я поїхав на Майдан? Але я маю надію, що з часом все стане на свої місця і ми порозуміємося. Можливо, й тобі не слід поспішати з висновками? Може, варто ще почекати, подивитися, що буде далі?

— Я так і роблю, але не такі, зовсім не такі в моєму уявленні повинні бути стосунки між закоханими.

— Не вистачає романтики?

— Не вистачає, — погодився Льоня, — все якось прісно та буденно. До речі, на кого ти так дивився у вікно?

— Ти, бува, не знаєш, чи Уля зустрічається з кимось? — замість відповіді спитав Гена.

— Здається, що ні.

— А в неї колись був хлопець?

— Такого на моїй пам’яті не було. А чому ти цікавишся?

— Та так. Сьогодні зрозумів, що я її зовсім не знаю. Тобто мені здавалося, що я про неї знав усе, але виявилося, що нічого не знаю про її особисте життя. Вона завжди поруч, тиха, розумна, але така замкнена у собі, що нікому з нас не дала зазирнути у свою душу.

— А хтось із нас намагався це зробити? Уля, зроби те, Уля, зроби се — вона безвідмовна, а ми всі бездушні сухарі. Вона — жінка, а ми забули про це, прийнявши у свою чоловічу команду. Що ми зробили для неї як для жінки? Купували в складчину подарунок на Восьме березня? Ми дарували їй парфуми, навіть не спитавши, чи вони їй потрібні? Чи подобаються такі? Ніхто з нас не поцікавився її смаками, бо всіх влаштовувала щира усмішка на її обличчі та вдячне «Дякую, мої друзі!».

— Ми — егоїсти, — додав Гена до промови друга. — Тупі самозакохані барани. А ти помічав, що вона доволі-таки приваблива?

— Якщо ти натякаєш, щоб я покинув Тетяну і звернув увагу на Улю, не вийде. Улянка — друг, а ось на тебе, як мені здається, вона іноді кидає далеко не дружні погляди, — зауважив Льоня.

— Не вигадуй, — всміхнувся Геннадій, — тобі здалося. Між нами не може нічого бути, бо Уля — наш друг.

— І все-таки вона не чоловік, а жінка, — зітхнув Льонька.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒