Розділ 10 4 страница

— Маячня! Повна дурня! — майже в один голос відповіли майданівці.

— Хто таке тобі наплів? — запитав Гена.

— Усі тут так кажуть, — чітко карбуючи кожне слово, відповіла Оксана.

— Я вже казав, що там були люди з усіх регіонів, — відповів Геннадій, — хоча, звісно, що із заходу країни була більшість мітингувальників.

— Тому що там немає роботи і всі їдуть на заробітки до Європи? — спитав Іван.

— Тому що ми знаємо, що за ті ж самі відпрацьовані вісім годин можна отримувати достойну зарплатню і жити по-людськи, — пояснив Марк. — Ми на власні очі бачимо життя в європейських країнах, де працюють закони і люди живуть гідно. Невже вам тут не хочеться так жити?

— Нам і тут добре, — знизав плечима Іван. — Головне, щоб була робота і вчасно з нами розраховувалися.

— Ти говориш так, бо не бачив, як живуть люди в цивілізованих країнах, — сказав Марк.

— Якщо ти хочеш сказати, що Україна потрібна Європі, то помиляєшся. Ми нікому не потрібні, а Донбас, вибач мене, годує всю Західну Україну.

Уля зрозуміла, що починається суперечка, яка може перерости у сварку. Потрібно було рятувати ситуацію.

— Я вам, хлопці, ще не таке розкажу, — втрутилася вона в розмову. — Розповідають, що на Майдані вас напували чаєм з наркотиками.

— Точно! — підхопила естафету Оксана. — Розповідала одна клієнтка, що її син постояв на Майдані тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина і до лікарні! Зробили аналізи крові, а там три види наркотиків! Уявляєте?

— І цю казку розповідає не одна жінка про свого сина або сина своєї кращої подруги, — насмішкувато сказала Уля. — Уявляєте, є такі, хто вірить!

— А що? Це неправда? — скривилася Оксана. — У мене нема підстав не довіряти порядній жінці.

— І це говорить медпрацівник? — спитав із усмішкою Гена й обійняв подругу за плечі. — Може, досить балачок? Давайте вип’ємо ще шампанського за те, що ви нас підтримували, — запропонував Геннадій.

— По-перше, тобі багато не можна, — зауважила Оксанка, — а по-друге, ми підтримували не Майдан, а тебе, моє сонечко!

— Не розписуйся за всіх, — тихо, але вперто промовила Уля.

— Я б теж був із тобою поруч, якби не обставини, — зітхнув Льоня.

— А я ні! — сказала Оксана. — Я не боєць і не революціонерка, я — просто жінка. Тож давайте вип’ємо за нас, жінок, і за вашу чоловічу дружбу!

За столом стало жвавіше. Заторохтіли виделки, ложки, тарілки, хтось відкоркував шампанське.

— Підніміть келихи і всміхніться! — Оксана підвелася. — Я хочу вас сфоткати.

— За Лугандію! — весело сказав Геннадій.

— За Лугандію! — повторили голоси друзів.

— Слава Україні! — голосно й урочисто промовив Петро.

— Героям слава! — відповіли не всі.

Розділ 7

Лікар оглянув Геннадія, призначив лікування, сказав, що повторний огляд потрібний за тиждень, потому чемно відкланявся й пішов. Настя переглянула рецепти.

— Так, — сказала вона, — здається, все зрозуміло. Наймемо медсестру, щоб вранці тобі робила уколи, а ввечері буде приходити Оксанка і ставити крапельниці. Здогадуюся, що вона не відмовиться… — з натяком мовила вона.

— Я теж так думаю, — якось невесело відповів Геннадій.

— Тоді я йду до аптеки.

— Мамо, зачекай, — попросив син. — Скажи мені, будь ласка, навіщо ти лікарю засунула в кишеню двісті гривень?

— Як навіщо? — сказала вона здивовано. — За те, що прийшов на виклик.

— Тобто ця послуга стала вже платною? — прозвучало з легкою іронією.

— Синку, ти ж знаєш, що не помажеш — не поїдеш. Не натякнула б йому, що віддячу, довелося б чекати кілька днів. Як каже дядько Вадим: «У Сєвєродонецьку потрібно дати двадцять гривень, а потім привітатися».

— І не факт, що до тебе поставилися б з належною увагою, — додав батько, зайшовши до кімнати з чашкою чаю. Він сів на стілець біля ліжка сина, голосно відсьорбнув гарячого напою. — Можливо й таке, що тобі призначили б не ті ліки чи лікар виписав би рецепт на найдорожчі ліки. У нас на роботі працює жінка, у якої чоловік лікар, так вона якось хвалилася, що він отримує відсоток від проданих аптекою медикаментів, на які виписує рецепти. Лікарі домовляються з аптеками і співпрацюють настільки активно, що іноді доходить до бійок. Як результат, її чоловік отримує від аптек удвічі більше, ніж його зарплатня від держави. Ти б не хотів, щоб на тобі заробляли лікарі?

— Тату, він уже заробив, — сказав Геннадій. — Його обов’язок надавати хворому допомогу, він давав клятву Гіпократа.

— Сину, не сміши, — усміхнулася Настя. — Хто хоче працювати за ті копійки? Усі платять лікарям.

— По двісті гривень?!

— Ні, якщо сам підеш в поліклініку, то можна покласти на стіл сто, — пояснила Настя, — тоді тебе приймуть відповідно. А виклик додому — то вже інша такса.

— Такса, — син зітхнув, — у нас завжди була встановлена такса, на все і вже давно. Не хочеш у в’язницю за скоєний злочин? Штука баксів — на рік менше проведеш за ґратами. ДАІшник зупинив за порушення правил дорожнього руху — сплати півціни штрафу. Не хочеш іти на роботу? Купи лікарняний за сто п’ятдесят гривень на один день. Поставити пломбу в державній медичній установі — такса сто п’ятдесят гривень. Нас роками привчали до такси, і ми, німі раби, покірно її даємо. Я був гордий, коли попав на Майдан, і впевнений, що корупція буде подолана, що ми зможемо жити в правовій державі, де кожен буде чесно виконувати свої обов’язки і платити податки. Звичайно, я розумію, що за один день таксу не скасуєш, але все залежить від кожного з нас. Якщо й надалі будемо пхати конвертики в кишені — нічого не зміниться. Невже не можна було не давати лікарю хабара?

Геннадій пильно подивився на батька, потім на матір.

— У тобі палає юнацький запал та наївність молодості, — сказав батько, помішуючи ложечкою чай.

— Ти хочеш сказати, що ми стояли марно?

— Можливо, тобі боляче буде чути, але я скажу «так».

— Я… Я не розумію, — сказав розгублено хлопець, — мої друзі, мої побратими полягли… Їх розстріляли, щоб ми й надалі жили по-старому і пхали гроші в кишені?

— Я був категорично проти твоєї поїздки на Майдан, але ти поїхав, не спитавши нас, — мовив батько. — Ти гадаєш, що ми не хвилювалися за тебе? Спокійно спали ночами? Ти б бачив свою матір: скільки сліз вона пролила, коли почали стріляти в людей! Ми всі ранок починали з перегляду новин і лягали спати з увімкненим телевізором. Ми не бездушні, але тверезо оцінюємо обставини. Нічого не зміниться! На зміну одним олігархам прийдуть до влади інші — і все, крапка.

— Ми не дозволимо, — неголосно, але твердо сказав син. — Більше не дамо розграбовувати країну. Досить! Вона й так залишилася обдертою, як липка.

— Наївна простота! — зітхнув батько. — Хто тебе, чи мене, чи матір питатиме? Зараз ще трохи пошумить Майдан — і все буде, як і раніше. Ні, не так: нові можновладці будуть набивати собі кишені.

— Не буде цього! — палко заперечив син. — Будуть вибори, нові призначення. Сподіваюсь, що весь Донбас бачив і Межигір’я, і золотий батон. Патріоти вже не дадуть на виборах задіяти весь адміністративний ресурс. Зізнаюся, попри те що я вас люблю, мені було соромно, що ви голосували за Партію регіонів та за Януковича.

— Ти сам знаєш, чому ми так робили, — виправдовувалась Настя. — Нас попередили, що будуть звільнені ті, хто проголосує неправильно. Ми ставили підписи під зобов’язаннями «правильного голосування», а для певності нам давали фотоапарати, щоб у кабінці зробити знімок бюлетеня. Вийшов, відзвітував, віддав фотоапарат — можеш працювати далі. Ти все це знаєш. Напевно, не забув, як зганяли на мітинги, до речі, теж під розписку. Не можу заперечити, що частина жителів Донбасу щиро вірила в те, що президентом повинен стати свій, донбасівський, ось і маємо те, що маємо.

— Так, — підтримав Настю чоловік, — насправді, люди вірили, що до влади повинна прийти людина з нашого регіону, незважаючи навіть на те, що майбутній президент був двічі засуджений. Ти ж знаєш, що за це не можна судити людину, бо всі можуть помилятися. Як кажуть, від суми´ та…

— Бо нас роками вчили поважати силу, — перебив син батька, — що судимість у пошані, служать в армії тільки ті, у кого нема грошей, щоб відкупитися, а нами повинен правити олігарх, бо в нього є гроші, тому буде менше красти. Знаєте, я коли лежав у лікарні, то мав час для роздумів. Я намагався зрозуміти, коли у наших людей на Донбасі почали висихати мізки. На мій погляд, тоді, коли на помаранчевий колір кидалися, як бик на червону ганчірку. Пам’ятаєте, тітка Аліса розповідала, як мало не вбили підприємця на базарі лише за те, що той намагався допродати светри помаранчевого кольору? Коли в смітники викинули весь одяг цього кольору, бо не можна було вдягати? А з’їзд сепаратистів у нашому місті? Вся країна дізналася, що є таке місто Сєвєродонецьк — центр сепаратизму.

— Прийшов до влади помаранчевий лідер — і щось змінилося? — батько пильно подивився на сина. — Так буде й надалі. Хай хто прийде до влади — буде те саме.

— Тож на Майдані стояли самі дурні? — ледь стримуючи лють, запитав син. — Тут усі розумні, а там зібралися телепні? І люди загинули марно? І Левко пропав задарма? І я своєю кров’ю оросив Майдан просто так?!

— Ти легковірний, — батько допив чай, — піддався пропаганді західняків.

— Сину, — Настя помітила, що син аж зблід, — ти пролив кров немарно. Усе зміниться, але не одразу. Якщо батько цього не зрозумів, то не засуджуй його і не тримай зла. Він чесно висловив свою думку, а це краще, ніж думати одне, а говорити інше. Ви зробили велике діло — показали всьому світові, що українців не зламати, нагадали, що ми — нація, що можна жити гідно і вільно, але за свободу треба платити, на жаль, дорогою ціною. Хай там як буде далі, Майдан ввійде в історію. Настане час, і я буду з гордістю розповідати, що мій син відстоював нашу свободу.

— Пишномовні пафосні слова і все, — підвів риску батько і посунув на кухню.

Настя погладила синову голову.

— Усе буде добре, мій рідненький, — промовила лагідно, — головне, що ти вдома, що ти живий.

— Мамо, скажи правду: чи багато сєвєродончан підтримувало майданівців?

— Не знаю, Генику, — Настя прилягла поруч, — навіть скільки приблизно, не знаю. Думки людей розійшлися, як під час Помаранчевої революції. Скільки людей, стільки думок. Розповідали, що були спроби створити свій Майдан у місті, прийшло кілька людей, яких міліція врятувала від оскаженілого натовпу. Навіть якщо хтось і підтримував або члени родини поїхали в Київ, ніхто не зізнається.

— Але чому? Там твориться історія, наша історія!

— Я тобі наведу кілька прикладів, і ти зрозумієш чому. — Настя обійняла сина за плечі. — Моя співробітниця їздила в Ужгород на лікування, а коли поверталася, то потрібно було в Києві чекати потяг, тож у неї було кілька вільних годин. Вона не була активним прибічником Майдану, але розуміла, що Майдан назавжди ввійде в історію країни, тому захотіла сфотографувати барикади та й себе кохану. За барикади вона не пішла, але на фоні нафотографувалася, повернулася додому і виклала у соцмережі, де була зареєстрована. Наступного дня на роботі її знайшли люди з СБУ. Не знаю, про що допитували, але перевірили, чи не стояла вона на Майдані, чи справді їздила на лікування, попередили, щоб більше не було фоток в Інтернеті, бо для неї буде гірше.

— І що вона?

— Перелякалася до смерті й швидко видалила світлини, — пояснила Настя. — Ще один приклад. Знайомий дядька Вадима на власному мікроавтобусі поїхав у Київ навістити доньку-студентку, повіз дещо з одягу та харчі. Не встиг повернутися і в’їхати у місто, його затримують СБУшники до з’ясування обставин перебування у Києві, автівку ставлять на штрафмайданчик. Перевірили, відпустили, попередили. Це ж добре, що мало хто знав, де ти був. Ми не теліпали язиками, тому й не втратили роботу. Дядько Вадим теж приховував від усіх поїздки у пошуках Левка. Ось тепер сам роби висновки. Ти знаєш, скільки мені на Фейсбуці в приваті дорікали, що я мовчу, не висловлюю свою позицію, не підтримую Майдан? Їм легко кидати в мій бік докори, бо вони з тих областей, де влада відкрито підтримала мітинги. А у нас хто при владі? Партія регіонів та прихвосні комуністи. Спробуй тут відкрити рота! А ми з твоїм батьком стільки років пропрацювали в хімічній галузі й зараз працюємо, щоб піти раніше на пенсію за шкідливість. Нас на роботі попередило керівництво, що звільнять за статтею всіх, хто підтримуватиме Майдан. Чому? Бо всі великі підприємства належать олігархам клану Партії регіонів плюс компартії.

— Я навіть не здогадувався, що тут так усе сумно, — зітхнув син. — Мені здавалося, що з нами піднялася вся країна.

— Вся, окрім сходу, хоча й були спроби створення свого Євромайдану, особливо в Луганську.

— Мені телефонували друзі, підтримували, як могли.

— Підтримували тебе, сину, як свого друга. До речі, придивися, хто чим дихає, не теліпай язиком зайвий раз, бо…

— Мене мої друзі не зрадять, — зупинив він матір, — я в них упевнений. Ми всі різні, кожен має право на свою думку чи переконання, але щоб здати чи зрадити? Ні, це неможливо!

— Людям здається, що вони змінюють події, — задумливо сказала Настя, — проте іноді події змінюють людей. Зрозумів?

— Мамо, як там бабуня? — Геннадій змінив тему розмови.

— Вчора я їй не змогла додзвонитися.

— Коли сьогодні будеш з нею розмовляти, дай мені слухавку, — попросив матір. — Здається, я знайшов аргументи, щоб переконати її повернутися додому. Добре?

— Гаразд, — Настя підвелася. — Ти відпочивай, а я піду в аптеку. Головне — не хвилюйся через дрібниці. Усе у нас буде добре.

Розділ 8

Іванна зайшла до братової кімнати. В руках, як завжди, пакетик з чіпсами «Люкс».

— Чебурек! — привітно озвався до неї Геннадій. — Ти все така ж, жуєш усяку гидоту, а потім дивуєшся, чому повнієш.

— Жую, бо не снідала, а від смаженої картоплі багато кіло не додасться, — пояснила дівчина, хрумкаючи чіпсами. — Хоч раз сам, а то завжди хтось сидить у тебе.

— Так я ж хворий, — посміхнувся брат, — а ти не хочеш бути моєю доглядальницею.

— У тебе є особиста доглядальниця, — парувала Іванна, натякаючи на Оксану. — Пригощайся, — простягла пакетик, — смачно, з беконом!

— З ароматизатором, там бекон і поруч не лежав.

— Помітна школа твоєї подруги: це не можна, те не можна, там бактерії, там глисти, там сальмонела. Послухати її — так нічого не можна їсти. І як ти все це терпиш?

— Покохаєш сама, тоді зрозумієш.

— Хай я крізь землю провалюся, ніж покохаю таку чистоплюйку!

— Даймо спокій і Оксані, і нашим стосункам, — промовив брат, — краще розкажи, як ти тут жила. Сумувала без мене?

— Хвилювалася, щоб тебе, дурнику, не вбили «беркутівці».

— Якби убили, то тобі залишилася б моя кімната, — пожартував Геннадій.

— Дурень набитий, і все! — усміхнулася сестра, і на круглих щоках з’явилися ямочки. — Навіщо мені твоя смерть, коли батьки трохи вже накопичили коштів, збираються взяти ще кредит і купити тобі окрему квартиру. Це мені нічого не світить, окрім кімнатки між бабусиними апартаментами та батьківськими.

— Вийдеш заміж за багатого мена, з власним житлом…

— Ага! — перебила його сестра. — З моєю зовнішністю? Ось дивлюсь я на тебе і думаю: чому природа така несправедлива? Ти — чоловік, якому можна трішки відрізнятися від мавпи, щоб любили жінки, проте тебе природа наділила кращими рисами від батьків, а мені залишила найгірше. Чому так?

— Не мели дурниць. Ти у мене найкраща сестра!

— Проїхали! — сказала Іванна й зіжмакала в руці порожній пакет. — Поки ми наодинці, зізнайся найкращій сестрі, скільки грошенят заробив на Майдані? — запитала стишеним голосом. — Я не Оксанка, клянчити не буду.

— Ти що?! — здивовано спитав брат. — Я стояв за ідею, а не за гроші!

— Ой! — махнула рукою дівчина. — Усі знають, що платили добре і майданівцям, і антимайданівцям. З нашого технікуму хлопець стояв на мітингах від Партії регіонів, так привіз тридцять тисяч гривень, а були й такі, що заробили по п’ятдесят тисяч. А вам платили в баксах? Правда, що ваші протести проплачувала Америка?

— Це так вам піднесли інформацію в технікумі?

— Та це кожна дитина знає! Ніхто безкоштовно не стояв! Усім вам платили.

— А коли збиралося півмільйона людей, то їм теж платили?

— Це ти повинен мені розказати, — мовила Іванна. — Гадаю, що їм нічого не дали, а тих, хто щодня стоїть, проплачували.

— Моя дурненька сестричка, — зітхнув Геннадій, — ми відстоювали свою свободу, яка дорого коштує, але її ціна не вимірюється грошовим еквівалентом. За неї заплачено людськими життями та пролитою кров’ю.

— Це лише красиві слова. Я ж тобі до кишені не лізу, то можеш зізнатися про свій заробіток, я нікому не скажу.

— Не мели дурниць! — роздратувався брат. — Якщо чогось не розумієш, то я розкажу, розжую і в рот покладу. У мене нема ніяких грошей, бо ніхто не платив, а якщо хочеш щось інше дізнатися, то запитуй.

— Не хочеш казати, то й не треба, — погодилася сестра. — Скажи мені чесно: тобі не страшно було стояти з бендерівцями разом?

— З ким? — розсміявся брат. — З бендерівцями?! Та ти навіть слово неправильно вимовляєш! З бандерівцями, — Геннадій зробив наголос на «а». — Ти хоч знаєш, хто такий Бандера?

— Степан Бандера вбивав українців, бандерівці вкидали дітей у колодязі, а їхніх батьків знищували, розстрілювали, розпанахували животи. Бандерівці ненавиділи українців. Спитай будь-яку бабцю, вона тобі розкаже, як наші люди боялися їхати на роботу на Західну Україну за розподілом після навчання. І не треба мені розповідати, що пишуть у книжках, що тобі наплели такі, як Марк, — роздратовано сказала дівчина.

— Іванно, ти погано знаєш історію, — спокійно мовив Гена. — Чи знаєш ти, що Степан Бандера був із набожної родини?

— Але ж це не заважало йому знищувати українців?

— До твого відома, він не був військовим і не провів жодного бою.

На обличчі Іванни промайнуло здивування.

— А ось Сталін убивав мільйони людей, — продовжив Геннадій. — А ти знаєш, за що Бандера три роки відсидів у німецькому концтаборі «Заксенхаузен»?

— За вбивства людей, за свої злочини?

— Ні, моя сестричко! — гаряче вигукнув Геннадій. — За те, що проголосив Акт незалежності України!

— Він міг убивати не власними руками, але ж убивали воїни УПА, — парирувала Іванна. — Чи й це будеш заперечувати?

— До твого відома, воїни УПА не провели жодного бою проти воїнів Радянської армії. Вони не окуповували чужі території, а захищали свою землю, свій народ, свою незалежність і від німецьких окупантів, і він карателів НКВС. І якщо стріляли в спини, то лише НКВСникам, які винищували народ, а потім палили села. А щодо тих жахіть, ніби бандерівці топили дітей та стріляли в жінок, теж поясню тобі. Є доведені факти, коли НКВСники перевдягалися у форму воїнів УПА і вбивали людей, щоб спровокувати бандерівців. Навіть партизани, які воювали на боці Червоної армії, визнали, що воїни УПА воювали за свою незалежність. А Семен Руднєв проводив разом з ними спільні бої проти окупантів упродовж двох тижнів. І наостанок. За відмову Бандери співпрацювати з німцями у концтаборі «Аушвіц» закатували двох його рідних братів. Степан Бандера також відмовився співпрацювати з комуністами, тому його родину переслідували і комуністи, і німці. Тепер зрозуміло?

Іванна, яка до цього часу мовчки слухала з невдоволеним виразом на обличчі, скептично пхикнула.

— Мій любий братику! Тепер я вірю, що вас там напували наркотиками чи ще якоюсь гидотою. Тебе обробили з ніг до голови, так засрали мізки, що довго їх не відмиєш. Правду люди кажуть, що бандерівці ненавидять схід країни, для них Бандера герой, а для нас — убивця. Я тільки одного не розумію: як ти повівся на ці казки? Чому ти зрадив Донбас і перекинувся на бік бандерівців? «Схід і Захід разом»? Дурня! Ми для них — робоча сила. Чому весь Донбас повинен працювати на Захід, утримувати їх, годувати, а вони нас не чують? Чому ми повинні їх слухати, а на нас усім начхати?! — майже кричала Іванна. Лице у неї розчервонілося від гніву. — Вони хочуть вдома відсиджуватися на диванах, а наші шахтарі гинуть у забоях?! Та наші ж батьки труяться на хімічних заводах, щоб утримувати западенців! Ти зрадив і Донбас, і нашу родину! Ти продався їм за тридцять срібняків! Ти гадаєш, що у нас хтось підтримував майдаунів? Та навіть твої друзі вважають тебе зрадником! Вони хвилювалися за тебе, щоб не вбили дурня, а на решту їм було начхати! Може, я дурна і нічого не розумію, але навіть наші викладачі засуджували майдаунів, яким не хочеться жити спокійно! А у нас народ спокійний, бо їм працювати треба, а не стовбичити на Майдані. Хто там стояв? Безробітні! Ледарі, які не хочуть ходити на роботу, а ми всі повинні на них працювати?! Нам нічого не потрібно, дайте нам роботу, вчасно зарплатню, пенсію і право розмовляти рідною російською мовою, а не телячою. І все!

Від таких слів Геннадій оціпенів. Перед ним стояла сестра, охоплена гнівом. Не той веселий повненький Чебурек, а незнайома, злобна фурія, розчервоніла, з розпатланим волоссям, зла, жорстока й чужа.

— Йди від мене геть, — сказав він тихо, але чітко вимовляючи кожне слово.

— Будь ласка!

Іванна різко повернулася й швидко вийшла, грюкнувши дверима. Геннадій обхопив голову руками. Різкий біль стис її міцним металевим обручем, думки сплуталися в один клубок. У пам’яті хаотично промайнули картинки, як у пришвидшених кадрах кіно: багатолюдний натовп, блискучі шоломи яйцеголових «беркутівців», друзі, прапори, гімн України, палаючі шини, постріли, кров, темрява…

— Синку, ти спиш? — почув він голос матері, який донісся ніби через товщу води.

— Ні… Так, — розгублено закліпав очима Геннадій.

— Тобі зле?

— Ні, все добре, — оговтавшись, відповів Геннадій.

Він і сам ще не второпав, що то було: чи він заснув і знову наснилися жахіття, чи неприємна розмова з сестрою збурила жахливі спогади.

Гена подивився на матір. Вона ще така молода, гарна, а в очах — втома. Усе життя працює з батьком, як тут кажуть, «на хімії», щоб заробити йому на окреме житло, економлять на всьому, а кількість отих «зелених» не поспішає збільшуватися. Чи на таке життя батьки заслуговують? У Європі з їхньою освітою та такою шкідливою роботою вже б давно заробили не лише на однокімнатну хрущовку, а й на власний будиночок, та ще й мали б змогу нормально відпочити.

Він пішов працювати після школи, закінчивши курси водіїв, вступив до інституту на заочне відділення. Батьки наполягали на стаціонарі, але Геннадій добре розумів, що те навчання ще більшим тягарем ляже на їхні плечі. Наразі хоча б заробляє на власні потреби та самостійно сплачує за навчання. Працює? Скоріш за все, уже не працює. На гуртовій базі, де він працював водієм, його офіційно не оформляли, втім, це не виняток, а правило. Роботодавець не завжди може сплатити непосильні податки за працевлаштування своїх робітників, тому доводиться дурити державу, яка в свою чергу дурить їх. Він це давно зрозумів, тому й поїхав на Майдан відстоювати нове життя, коли той самий підприємець не буде приховувати податки, бо вони мають бути відраховані чесно з доходу, а не стільки, скільки накаже податкова. Гадав, що повернеться додому, де його всі розуміють та поділяють його погляди, бо їхня родина була дружною. А тут Іванна таке видала!

— Що тебе турбує, мій любий? — лагідно спитала Настя.

— Усе добре, мамо, — натягнуто посміхнувся.

— Я вже п’ять хвилин сиджу біля тебе, а в тебе зморшка між бровами.

— Як у бабусі Богдани? Це у нас родинне. Усі з родини Бидлоти морщать лоба, коли чимось стурбовані.

— Так, — задумливо відповіла мати, — іноді я думаю, що позбулася такого не зовсім приємного прізвища, а все одно воно час від часу нагадує про себе.

— Мамо, ти ж не дитина, щоб я тобі читав лекцію про те, що не прізвище красить людину, а людина його, — вже веселіше сказав син. — До речі, як там бабуся?

— Я другий день не можу до неї додзвонитися — нема зв’язку.

— Нічого, сьогодні ввечері обов’язково з нею будеш розмовляти. Не забудь мені дати слухавку, — нагадав син, — досить їй бути туристкою в Москві.

— Добре, — сказала Настя. — То ти мені поясниш, що з тобою?

— Скажи мені чесно, — попросив Геннадій, — як ти вважаєш, чи Майдан потрібний Україні?

— Звичайно! Хтось повинен був зрушити з місця брилу несправедливості та корупції. Ти знаєш, я давно чекала, навіть відчувала, що ось-ось вибухне гнівом народ, але не було того сірничка, від якого б спалахнув хмиз…

— А батько? Він які погляди має?

— Тобі краще запитати у нього самого, — ухилилася від відповіді Настя. — Він дуже за тебе хвилювався, бо Левко поїхав у Київ і пропав безвісти. Батько не хотів, щоб з тобою трапилося таке саме лихо.

— Це зрозуміло. Але він вважає, що ми стояли там марно? Чи не так?

— Скоріш за все, — мовила Настя після затяжної паузи, — йому зручніше тихо й спокійно жити, як раніше.

— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Далі можеш не продовжувати. А наша бабуня?

— Вона тебе дуже любить…

— Мамо! — зупинив її Геннадій.

— Бабуня наша більше смерті боїться бандерівців. Вона не пропускає жодного мітингу, які тут організовують сепаратисти, а там, сам розумієш, тільки й чути «київська хунта», бандерівці, правосєки, «фашисти». А вона всьому почутому вірить.

Син не втримався, розсміявся. Було дивно таке чути. Коли почався Майдан, то в місті тільки й розмов було, що то бандерівці збурили народ, бо їм, бачте, хочеться вільно їздити в Європу на заробітки, але щоб боятися — то вже занадто!

— Так, так! — посміхнулася мати. — Коли у нас гостювали Марк і Петя, вона на ніч замикалася у своїй кімнаті, щоб, бува, їй вночі не перерізали горло.

— Навіть так?! — Геннадій уже не посміхався. — Якась дикість! Ті люди, які стали мені рідними, які привезли мене додому… Ні, я не чекав від бабусі такого! Можливо, ще й гроші в гаманці після їх від’їзду перерахувала?

— Ти знав?

— Неважко було здогадатися, — сумно констатував Геннадій.

— Синку, ти нічого не говори бабусі, не дорікай їй, — попросила Настя. — Ми й так усі знервовані, стільки хвилювань було — не передати словами. А тепер ще й скорочення на роботі… Куди ми влаштуємося? На інший хімзавод? Скільки разів раніше намагалися — марно. Там зарплатня удвічі більша, тож беруть лише своїх та за хабар. Частенько траплялося, що віддадуть не одну сотню доларів, влаштуються на роботу люди, а час від часу йде скорочення. Не встигли відпрацювати кошти, як потрапляють під звільнення. Хабар не захищає від скорочення.

— Якось проживемо, — заспокоїв її син. — Я незабаром оклигаю, піду на роботу.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Тобі ще довго не можна буде підіймати важке. Зараз головне берегти себе і швидше одужати.

— Мамо, а Іванна… Вона теж думає, як наша бабуся? — обережно запитав син.

— Іванна? Вона, як більшість молоді нашого міста… як би тобі м’якше сказати? — У Насті залягла зморшка між бровами. — Вона кляне бандерівців і вважає, що ти потрапив під їхній вплив, що не хочеться людям спокійно жити, то вони почали революціювати. Знаєш, одного разу я ледь стрималася, щоб її не вдарити. Ніколи не здіймала руку на своїх дітей, але в той момент, як я ридма ридала перед телевізором, коли показували вбитих юнаків, вона ляпнула: «Нема чого ревти за ними, бо самі винні, ніхто їх туди не посилав, сиділи б удома, і все було б добре». Мене як окропом облили! Звідки у неї така жорстокість? Де поділося співчуття? Хіба я так її виховувала?

— Я з нею щойно посварився, — зізнався Геннадій.

— Іванна останнім часом стала така нервова, — якось винувато сказала Настя. — Можливо, справа в тому, що в неї не складаються стосунки з хлопцями? Вона дуже комплексує щодо своєї зовнішності.

— Справа не в її нестриманості, — зітхнув Геннадій і коротко розповів про сварку з сестрою.

— Ви брат і сестра, тож невдовзі помиритеся, — Настя посміхнулася. — Ви й у дитинстві іноді сперечалися, таке буває, але не потрібно серйозно псувати стосунки через протилежні погляди. Мине трохи часу, і сестра зрозуміє, що помилялася. Ось побачиш, вона незабаром охолоне і прийде просити вибачення. А ти не переймайся, не будеш же ти сваритися з усіма, хто не поділяє твої погляди?

— Не буду, — погодився Геннадій, — але незабаром вони всі прозріють, принаймні сподіваюсь на те.

— Ось і добре. Зараз прийде Оксанка, а потім я принесу тобі вечерю.

Мати турботливо поправила ковдру на ліжку, підіткнула її під ноги сину, поцілувала в маківку. «Все, як у дитинстві, — подумав Геннадій, — хоча я вже зовсім інший, зовсім дорослий».

Довго роздумувати над словами матері та аналізувати сварку з сестрою йому не довелося.

— Тук-тук! — почув він голос своєї дівчини. Майже одразу двері відчинилися, і на порозі постала усміхнена Оксанка — гарна, доглянута, свіжа, як щойно зрізана квітка у вранішньому саду. — А ось і я! Ти радий мене бачити?

Знає напевно, що дуже радий її приходу, але запитує. Лисеня! Сказано, жінка: скільки разів не повторюй — ніколи не стомиться слухати компліменти. Вона пристрасно поцілувала в губи коханого, рука з тоненькими пальчиками ковзнула під ковдру, легенько торкнулася нижче живота.

— Облиш, — пошепки сказав Геннадій, притримуючи її руку.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒