Частина друга 5 страница

Так, добре, дуже добре, тут усе гаразд, а тепер‑но відкрийте свій ротик, нам дуже цікаво, що там у вас робиться під язичком, покажіть, будь ласка, свій язичок, цю рожеву пелюсточку, що виділяє солодку отруту, а зубки, будь ласка, сховайте,– добре… дуже добре… чудово… прекрасно… райськи… божественно… і ось він, цей вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба і жоден вулкан, хіба що гарячий ґейзер, що фонтанує ув’язненим десь у глибинах джерелом, але ні, це все‑таки радше вибух, бо наступної миті його хвиля викидає мене з літака, я падаю в блакитну безвість, а тоді падаю на коліна,– тільки не перед вами, панове будівничі, даруйте, цієї хвилини не перед вами, бо мої руки обняли її стегна, і я вже не митар, я вже ніхто, навіть не пасажир цього чудового лайнера, а тільки самотній вовк, що стоїть під платанами, запорошеними курявою всього світу, і дивиться услід кораблеві, який осідає за обрієм. Прощай.

Дякую Тобі, Господи, що ти подарував мені таке довге життя із нею, заледве не тиждень! – таке довге‑довге життя подарував Ти мені, людині‑жабі, не вартій ступити в її слід, елементалу, в якого немає душі, і тільки зовсім недавно Ти, Великий Будівничий, відродив у його грудній порожнині тонесеньку жилочку, що вібрує, як натягнутий до краю кінський волос на мандоліні блазня. Ти освітив моє нікчемне життя Своєю іскрою, яка ось‑ось погасне, та її світла вистачить мені довіку. І за це я складаю Тобі подяку. Не суди мене гірко за цей останній вибух розпачу.

Пробач і ти мені, мій надійний літаче, що не зношуєшся під час горизонтального польоту, вибачте мені, всі пасажири, якщо я когось образив бодай убогою думкою, особливо прости мені ти, моя пташко, хай береже Господь твою ніжну шийку із синіми прожилками.

Із непідробним каяттям я складаю щиру подяку тобі, дорога Москво, і всім москвичам, живим і убієнним, і всім‑усім, кого я зустрів на прямій дорозі, що так підступно й невідворотно розчахується на три шляхи, серед яких жодного немає щасливого. Та я за всіх вас молюся. Амінь.

Це все.

«Боїнґ» рішуче ляга на крило, так, що навіть я, із другого крісла від ілюмінатора, бачу жовто‑зелену пелену моря і гирло тихої річки Рони. Це все. Це Марсель.

– Хедо…

Вона мовчить, тільки її нігті впиваються у мою долоню.

– Хедо… Я хочу, щоб ти знала… я…

– Не треба,– каже вона.– Не треба, бо я зараз справді почну кричати.

Це все. Зараз її в аеропорту заберуть назавжди. То я вигадав собі ті запорошені платани і той корабель для останньої втіхи. В Марселі є платани, порти, кораблі, тільки Хеду заберуть зараз і назавжди. Навіки. Напевно, мені навіть не дадуть побачити, хто її зустрічатиме, хоч мені дуже хотілося б… Ні, не думаю, що там буде хтось із тих, що повернулися з того світу, але я хотів би, дуже хотів би побачити, хто замінить мене біля неї. Мені навіть здавалося, що я маю на це право, заслужив його чесно й сумлінно, це право, адже готовий був вийняти своє око за одну її волосину і, хлібом клянуся, поклав би за неї життя.

– Хедо…

Зараз кров бризне з моєї долоні, о, як я ненавиджу кров, якби хто знав, як я її ненавиджу.

– Хедо,– кажу я.– Котигорошко не вбив своїх друзів.

– Яких друзів? – вона дивиться на мене пригаслими, далекими очима.

– Вернигору, Вернидуба і Крутивуса. Він їх не вбив.

– А що?

– Він їх покарав інакше. Він просто не покликав їх на своє весілля. А знаєш, чому? Тому, що весілля не було. То вже люди придумали казку. Був змій, був дідок із бородою на сажень, було підземне царство і королівна – усе це чиста правда. Не було тільки весілля.

– А любов? – спитала вона.

– Любов? – я дивлюся, як ближчають її очі, чую, які вони гарячі, але мені треба встигнути сказати те, що я тримав наостанок, аби не тривожити її раніше.– Коли вийдемо з літака, ти не зважай на мене. Більше мене не існує, зрозуміла? Я буду твоєю тінню. А якщо десь затримаюся, ти йди з усіма пасажирами. Там тебе зустрінуть. Це дуже важливо, Хедо.

– Поцілуй мене,– сказала вона.

Я торкнувся губами подушечки її вуха, потім вуст. Вони були холодні, як крига.

– Усміхнися,– попросив я.

Вона спробувала, але їй не вдалося.

«Боїнґ» стрімко мчав до землі. Він так об неї вдарився, що маленька земля здригнулася. Це все. Я виконав своє завдання. Можливо, не бездоганно, але Хеда уже в Марселі. Тепер проблеми можуть виникнути лише в мене одного. Якщо знайшли Муді і хтось щось помітив, то могли вже давно повідомити тутешнім жандармам. Але мені начхати. Що буде – те й буде. Головне – позаду. Найкраще залишилося на тій дорозі, якою не повертаються. Тепер я не можу навіть узяти Хеду за руку. І час зодягати на себе іншу личину. Все.

Я беру свій саквояж, пропускаю Хеду наперед і жадібно вдихаю повітря, в якому тремтить її вогко‑трав’яний пахіт.

– Hasta la vista,– кажу на виході з літака тій дівчині з тоненькою шийкою в синіх прожилках.– Gracias.

Цього разу «боїнґ» не підкотив до анґару, він стояв на летовищі, до нього вже подали трап і я, вдихнувши теплого провансальського підсоння, побачив їх одразу. Пасажири сходили трапом і тут‑таки простували до напіввідкритого автобуса, а ці двоє, молоді і статечні, зодягнуті цивільно, зате суворо, огиналися обіч, когось виглядаючи. Ну, це вже порушення будь‑якого етикету, можна ж було зустріти мене по‑людському, там, де зустрічають усіх пасажирів, все одно тут немає куди тікати, але їм, бач, не терпілося, мабуть, уже залучили Інтерпол для затримання особливо небезпечного терориста, і ось тобі маєш: ще одна парочка – Чук і Гек – на моїй бездоганно прямій дорозі.

– Не зупиняйся,– шепнув я Хеді.

І був певен, що десь по той бік літака стоїть мікробус, напханий жандармами, а в кишенях у Чука і Гека подзенькують бранзолети. Приїхали. Втім, ще була надія, що вони не мали відомостей про зовнішність злочинця, а тільки підозрювали, що він полетів цим літаком. Можливо, тут тільки візуальне стеження за всіма пасажирами рейсу. Чорт забирай! Якби хоч не цей гребінь і не ця сережка – вони просто їдять мене очима.

Я був дуже низької думки про себе, коли думав, що тут десь причаївся мікробус із жандармами. Раптом де не взялися два чорних автомобілі і помчали прямо на нас – до літака. Отже, ні про яке візуальне стеження уже не йшлося, злочинець відомий, операція захоплення відпрацьована до найменших дрібниць.

Невже Франсуа? Невже я так жорстоко помилився у цьому кучерявому чортові? Я був певен, що він нічого не помітив і до туалетної кабіни ніхто не зазирне щонайменше добу. Прокляття!

Та була у мене і величезна втіха, з якою не порівняти жоден провал: Хеда пройшла повз Чука і Гека, красиво так пройшла, як змія прошелестіла травою, і вже поміж пасажирів пливла до автобуса, а тим часом два чорних авта, ніби на параді, підлетіли водночас до літака і різко загальмували по обидва боки трапа кроків за двадцять один від одного. З того, що зупинився ліворуч від мене, вискочив круглоголовий гевал у чорному костюмі (як вони не подушаться в тих унікостюмах за такої тепліні) і кинувся до мене, та я навіть не глянув на нього, я проводжав очима Хеду до автобуса і з жахом (так, так, десь узявся в мені цей давно забутий холод) помітив, як із другої машини біжить до автобуса ще один височезний чолов’яга.

Цей, перший, із бездоганно круглою, як глобус, головою, спочатку налетів не на мене, а викинув уперед простягнуту руку перед Чуком і Геком, показуючи їм посвідчення, і поки ті, як один, покірно кивнули, я зрозумів, що маю справу з таємною поліцією.

Мені ж особисто Глобус не вважав за потрібне щось там показувати, він просто дістав із кишені піджака бранзолети, майже срібні, майже з такого металу, як моя сережка у лівому вусі, і промовисто подивився мені в очі.

Опинатися не було жодного сенсу.

Я простяг йому обидві руки, однак Глобус із професійною спритністю накинув кільце лише на мою праву руку, а друге кільце надів на свою лівицю. Й ось так ми, з’єднані, наче сіамські близнюки, мовби залюблені один в одного Сміт і Вессон, пішли до машини. Соромно зізнатися, але я тепер і справді, як той жалюгідний Вессон, лише озирався через праве плече на Хеду, яку довготелесий уже тримав за лікоть. Він, пришелепок, навіть не здогадувався, до кого посмів простягнути руку, бо був упевнений, що Хеда всього лиш моя спільниця.

Ні, хлопці, так не буде, подумав я. Ви, звичайно, мене візьмете, тут питань немає, але буде трохи не так. Якщо ви простягли руки й до неї, то тут уже, братці, вам не обійтися без стволів, живого ви мене не візьмете, і зараз, можливо, вперше у своїй потаємній практиці ви побачите, як тонкий бранзолет розтинає суглоб трохи вище зап’ястка, авжеж, у тому місці, де безіменні дикі гусаки полюбляють ставити татуювання, тільки рука буде розсічена не в дикого гусака, ви зараз побачите, як це просто робиться, хай відвернуться ті, у кого кволі нерви, хто ще не бачив оголених білих кісток, що стримлять із людського тіла, як деревина, з якої щойно обдерли кору.

– Анрі‑і‑і!

Це був роздери‑душу‑крик, вона прокинулася в мені, та давно вимерзла душа, бо це кричала Хеда, яка так довго тамувала в собі це кричання, а я, стоіменний кретин, спершу навіть не зрозумів, що Анрі – це я, що вона гукає мене. Хеда вперше назвала мене на ім’я, щось у ній зрушилося, якщо вона мене так покликала, щось вона мені мала сказати дуже важливе, чого не встигла сказати раніше, бо Ти, Боже, дав нам так мало, Ти вділив нам часу осісьо на ніготь, і ми навіть не встигли нічого сказати одне одному, тож тепер вибачай, я інакше не можу, я не можу звідси піти отак із ганьбою на хрест…

– Анрі‑і‑і!

Нуте приготуйтесь, панове, подивитися на цей бойовий гопак, ви ще такого не бачили, усі, всі дивіться, затримайте там автобус із пасажирами, нехай теж поторгують витрішками, нехай ще побудуть тут, бо мені знадобляться заручники, і ти, дівчинко із тоненькою шийкою в синіх прожилках, підходь сюди ближче, не бійся, я не збираюся тебе душити, і ви, панове пілоти, нікуди не щезайте, цілком можливо, що ви мені ще будете потрібні, цілком можливо, що ми з вами, панове пілоти, ще полетимо до Таїланду, де живуть дуже симпатичні сіамці – ви чули про таку непредставлену націю? – ні? – тоді заводьте свій «боїнґ», поїдемо до них у гості, це, панове, таке королівство в Індокитаї, яке чекає на мою королівну, і я певен, що ви не відмовите мені в такій ласці – полетіти до кхонтаїв[55], це зовсім близенько, адже земля така крихітна, як макове зерня; отже, розпочинаємо, панове, мені тільки жаль, якщо цього не встигнуть побачити ті, хто послав мене в цю дорогу, повісивши на мої порожні груди червоний хрест як пільговий знак війни – не стріляти! – і я саме з ним, із цим символом найгуманнішої організації в світі, вирушаю у свій останній хрестовий похід у парі із мусульманкою, завважте панове, це дуже важливо, у парі, у парі, у парі із мусульманкою, на яку ви вже скинули сто мегатон тротилу, яку ви обтикали замість червоних хрестів червоними прапорцями, розпочавши це дике полювання, та зараз ви побачите, як з‑поміж тих прапорців вислизають самотні вовки у парі, у парі, у парі із мусульманкою чинхойського тейпу, завважте панове, це дуже важливо для Міжнародного суду в Гаазі, тож будьте мені за свідків. Розпочинаємо…

Але хрест – то таки особливий знак, я недарма поставив його на карті ще тоді, у відділі міжнародних кризових ситуацій, після чого він одразу перемістився на мої груди. І хоч потім я зняв той бейджик із візитівкою Червоного Хреста, знамення його постійно відчував у дорозі. Знамення і провидіння.

Ось і тепер, як тільки я згадав його разом із тими, хто посилав мене в цю дорогу, і коли вже зібрався на силі, щоб зробити перший вивертень з рукою, прикутою бранзолетами до моєї правиці, як раптом у чорному авто, до якого мене вів Глобус, опустилося темне переднє скло, і я побачив біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика.

– Та вор‑р‑рушися ж ти швидше! – крикнув Андре Сіяк українською мовою, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.

Тільки тут мені з очей спала мана. Я впізнав його чорний «пежо» і зрозумів, що відділ міжнародних кризових ситуацій блискуче зіграв на випередження. Навіть таємним поліцаям довелося вхопити облизня, бо немає у цьому світі нічого такого високого, над чим би не стояло щось іще вище. Леґіон уміє подбати за своїх людей. Так, він вичавить із тебе всі соки, розкладе на молекули, але ніколи не залишить тебе у біді.

Я стояв, уже тримаючись за відчинені задні дверцята «пежо», до якого мав сісти зі своїм сіамським близнюком Глобусом, і дивився на те інше авто, біля якого стояла Хеда і також трималася за відчинені задні дверцята.

Ми дивилися одне на одного і розуміли, що це і є той кінець дороги. Щасливий кінець. Без платанів, без кораблів, без собору Тієї, що рятує на водах, але щасливий.

Тільки вітер зривав із її очей сині сльози, а в моїх жаріла висушена до тла пустеля.

Коли Хеда сіла в машину, тоді Глобусові вдалося й мене затягти на заднє сидіння, і він одразу звільнив нас обох від бранзолетів, мабуть, не здогадуючись, чого йому могла коштувати ця бездоганна імітація арешту.

Сіяк викермував із летовища через відчинену браму, де щойно востаннє майнуло перед нами друге авто. За чорною задньою шибою Хеду я вже не побачив.

Глобус також перед аеропортом вийшов з машини, потираючи ту місцину вище зап’ястка, де могла оголитися кістка, і я лиш тепер помітив, що в нього там було витатуйовано три слова «Que sera, sera»[56].

Сіяк запросив мене ближче до себе, на переднє сидіння.

– Ти змінив імідж? – подивився він на мій півнячий гребінь кольору жаб’ячого мила і на сережку в лівому вусі.

«Личину»,– хотів відповісти я, але тільки знизав плечима.

Ми помчали схожою на широку алею дорогою, обсадженою тими ж таки платанами. Їхні безкорі оливкові стовбури скидалися на колони із слонової кістки, а лапате листя було припорошене курявою всього світу.

– Все одно я дуже радий тебе бачити,– сказав Андре Сіяк.– Ти навіть не уявляєш…

Я думав він скаже «…який ти молодець», проте наш психоаналітик не відзначався щедрістю на похвалу.

– Ти навіть не уявляєш, як ти мене здивував своїм дзвінком із Москви.

– Звісно,– сказав я.– Ви ж чекали мене з Махачкали.

– Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.

– Не зрозумів.

– Ми вважали, що ти вже мертвий, – сказав він.

– Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?

– Ні,– сказав Сіяк.– Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.

Я ще раз подивувався Ібрагімовій захланності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей скупий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку.

– І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?

– Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

– Ти так казав? – він кинув на мене здивований позирк.

– Ну, не зовсім я… Але…

– Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? – Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.

Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.

– Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.

Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.

Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс‑П’єр‑де‑Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все‑таки я чомусь думав, що заслужив таке право.

– Як ви гадаєте,– спитав я,– а її батько повернеться з того світу?

– Чий батько? – не зрозумів він.

– Хедин.

– Якої Хеди? – Сіяк не зводив очей з дороги.

– Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака,– просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.

– У цієї дівчини ніколи не було батька.

– Як… не було?

– Так,– сказав він.– Очевидно, мама її народила від елементала.

Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.

– Не розумію…

– Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?

– Про що? – ледве не закричав я.– Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.

– Звісно,– Сіяк побарабанив пальцями по керму.– Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.

Я думав про своє. Чия ж вона все‑таки дочка? Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтавщина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь‑хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення – чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли‑небудь натрапити на її слід. Свята наївність – хто ж тобі скаже?

– Невже ти справді не здогадався? – знов запитав психоаналітик‑альбінос.– Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.

– Яку правду?

– На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.

Ні, він мене доконає. «У ліжку»,– хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.

– Яке це має значення?

– Дуже велике,– сказав Сіяк.– Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.

– Для мене це щось інше… ніж тест.

– Жаль.

І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.

– Хеда ніколи не буде для мене тестом.

– Ніякої Хеди нема. Це наша людина.

– Хто‑о‑о?

– Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.

Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.

– Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,– сказав Сіяк.– Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.

– То для чого оце все було?

– Випробування,– сказав він.– Випробування в реальних умовах.

Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.

– А Русланбек? – спитав я.

– А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…

– А трупи? А кров?!! – я таки зірвався на крик.

– Трупи? – профіль альбіноса знов зворухнувся у посмішці.– Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей? Не повірю. Чи, може, ти кидав бомби на жінок і дітей?

Але я вже його не слухав. Моя грудна порожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:

– А казка… Звідки вона знала про Котигорошка?

– Елементали знають усе,– сказав він.– І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.

Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…

– Але гроші ти, звичайно, отримаєш,– сказав він.– Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…

Він ударив по гальмах – попереду, під естакадою, утворився затор.

– Бо що? – спитав я.

Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, повернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола‑альбіноса. Та я витримав його погляд.

– Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам,– сказав він.

Ще була та рання передвечірня година, коли наш полковий бар «Поглинач змій» зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклавши свій саквояж на сусідній стільчик‑кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.

– Це ти? – Сиріл насилу мене впізнав.– Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?

– Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати.– Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку «Gitanes» і черкнув сірником перед його здивованим носом.– Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?

– То це вже прізон у Парижі? – здивувався Сиріл.– І тебе достроково випустили?

– Так, переводять на інше місце,– я кивнув на свій саквояж.– Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.

– Жаль,– сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.

– Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.

– Мені жаль,– сказав Сиріл.– Я втрачаю найщедрішого клієнта.

– Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.

– Хіба що… на прощання.

Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.

Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипаючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками. Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово «Allons!»[57].

– Куди, якщо не таємниця? – спитав Сиріл.

– Таємниця.

Щоб компенсувати його невтамовану цікавість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.

– Почастуєш і Марека.

– Ого! Ти так розбагатів?

– Ква‑ква, – сказав я на прощання.

Поминувши контрольно‑пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.

Перед прохідною стояв розкішний блакитний «Сітроен‑ксантія», і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.

– Анрі!

Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.

– Анрі!

– Пішла ти…– сказав я і рушив хідником далі.

«Сітроен» покотився за мною.

– Анрі! Пробач, будь ласка…

– Згинь, суко! – сказав я.

– То було насправді, Анрі! Усе було насправді.

Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.

– Пробач, будь ласка…

– Кобра! Гюрза! Самиця скажена!

– Так! – сказала вона. – Так! Скажена самиця.

Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.

Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, намацуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.

А потім вона сказала:

– У мене сорок днів відпустки.

Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.

– У мене сорок днів,– сказала вона.– А в тебе, напевно, усі вісімдесят?

– Ти й тут усе знаєш,– сказав я.

– Може, десь поїдемо? Далеко‑далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…

– Поїдемо,– сказав я.– Тільки ще далі. Я страшенно скучив за своїм котом Барсиком. То істота, яку я люблю найдужче,– сказав я.

І це була правда.

[1] Підрозділ Французького іноземного леґіону чисельністю 50 чоловік.

[2] Свого роду гауптвахта у Леґіоні.

[3] Шукайте жінку (фр.).

[4] Клімат.

[5] На війні як на війні (фр.).

[6] Федеральна служба контррозвідки.

[7] У добрий час (фр.).

[8] Так чеченці називають російських солдатів.

[9] Так чеченці називають кулемет Калашникова.

[10] Очевидно, йдеться про одного із лідерів УНА (Української Національної Асамблеї), багатолітнього політв’язня Анатолія Лупиноса (1937–2000), якого так називали в патріотичних колах (ред.).

[11] Надтеречний район контролювали проросійські угрупування Умара Автурханова, який був в опозиції до Дудаєва й очолював так звану Тимчасову Раду.

[12] У чеченців існує родовий поділ на тейпи. До чинхойського належав і Джохар Дудаєв.

[13] Назва південноамериканської квітки.

[14] Село (чечен.).

[15] За повідомленнями ЗМІ і твердженнями російських воєначальників, Салман Радуєв гинув тричі. Четвертий раз він воскрес у Лефортовській тюрмі, але в особі свого блідого двійника.

[16] Бойовий комплект.

[17] У Грозному стояв пам’ятник трьом російським визволителям, який у народі називали «три дурні».

[18] Так чеченці називають кремезних чоловіків, переважно російських солдатів.

[19] Селище Знам’янське – центр проросійської опозиції, де діяла і так звана Тимчасова Рада на чолі з Умаром Автурхановим.

[20] Струнний інструмент.

[21] Від ПДР – парашутно‑десантна рота.

[22] Матінко (чечен.).

[23] Французька булочка.

[24] Так у Леґіоні називають період найвиснажливіших випробувань, яких не витримують більшість новобранців.

[25] Різке переохолодження тіла.

[26] Від російського ОБР – отряд быстрого реагирования.

[27] Парламент Інґушетії.

[28] Grenouill – жаба (фр.).

[29] Насправді в Лефортово тоді посадили рідного брата Дудаєва, котрий був водієм автобуса.

[30] Старший син Джохара, котрий воює і досі.

[31] Пістолет Стєчкіна.

[32] Від ФСК.

[33] Різуни (тюрк.).

[34] До Таїланду еміґрував молодший син Джохара Дудаєва.

[35] Самоназва інґушів.

[36] Увічливе звертання до старшого чоловіка у чеченців та інгушів.

[37] Іноземні військовики називають «поцілунком смерти» не стільки загибель, як фатальну помилку, що ставить хрест на кар’єрі.

[38] Боєць загону «Беркут».

[39] Василь Чучупак (1894–1920 рр.) – організатор боротьби проти російських білих та червоних окупантів у 1919–1920 рр.

[40] Скорочення від «непредставлений».

[41] Автор просить читача не вбачати тут натяку на Володимира Путіна, який на той час працював у ФСБ, та Руслана Хасбулатова, котрий не міг сприяти в цій справі, оскільки є лютим ворогом незалежности ЧРІ.

[42] У такий спосіб було викрадено Аллу Дудаєву з‑під носа російських спецслужб.

[43] Нація, яка становить основну масу населення Таїланду.

[44] Дачний будиночок у горах Швейцарії.

[45] Таке життя, така війна (фр.).

[46] Німфа, коханням якої знехтував Нарцис, за що його й покарали боги.

[47] Морська піхота спеціального призначення.

[48] Невтаємничені називають його Усамою.

[49] Це сталося 6 липня 1994 р. в Києві.

[50] Останнє прикладання руки (фр.).

[51] Очевидно, тут натяк на те, що Джохар Дудаєв свого часу служив на Полтавщині, де стояла військова авіачастина (ред.).

[52] Тверда ціна (фр.). Тут – такса.

[53] Буквально – мою дівчину (фр.).

[54] Дражливий настрій, хандра.

[55] Самоназва сіамців.

[56] Що буде, те й буде (фр.).

[57] «Ходімо!» (фр.).

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 13 14 15 161718 Следующая ⇒