МАТЕРІАЛ ДО УРОКУ. ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

Дата	21 квітня 2020 г.
№ урока по расписанию
Группа	1 вг
Дисциплина	Українська література
№ урока по плану
Тема	В.К. Винниченко.Ідейно-стильові особливості збірки “Краса і сила”. Перший український науково-фантастичний роман “Сонячна машина”.
Источник информации	Текст роману В. К. Винниченко “Сонячна машина”, матеріал до уроку, відеофрагмент Володимир Винниченко як художник https://www.youtube.com/watch?v=j0sb2XICe9Y
Домашнее задание	Знати біографію В.К. Винниченко, вміти характеризувати його творчість
Форма выполнения	Усно
Срок предоставления выполненного задания	До 23 квітня

МАТЕРІАЛ ДО УРОКУ

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Володимир Кирилович Винниченко. Життя і творчість, громадська і політична діяльність.

2. Прозові і драматичні твори.

3. Мала проза: ідейно-стильові особливості збірки “Краса і сила”.

4. Перший український науково-фантастичний роман “Сонячна машина”.

5. Популярність Винниченка-драматурга на світовій сцені.

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка»,— так говорив про письменника, з постаттю якого ми сьогодні будемо знайомитися, М. Коцюбинський. Це художник, історик, літературознавець, митець різнобічних обдарувань. Одні називали його «лікарем людських душ», інші гостро засуджували «колупання» в закутках найпотаємнішого. Гнат Хоткевич відзначав: «Сильний талант, те, що він пише, невитримане, негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне». Це про В. Винниченка. Так хто ж він — великий митець чи експериментатор в галузі літератури для обраних?

Володимир Винниченко народився 1880 року в Херсонській губернії Єлисавєтградського повіту (тепер Кіровоградська область). Батько його був безземельним селянином, наймитував у поміщицькій економії. Мати вже мала від першого шлюбу трьох дітей. Майбутній письменник зростав на півдні України, серед широких степів і саме з них, мабуть зачерпнув велич духу й силу. Із семи років малий Володимир вчиться в народній школі. Розумний, допитливий, цікавий від природи хлопець легко оволодіває азами науки.

Сім’я переїжджає до Єлисавєтграда. Батько працює теслею на будівництві, а старший брат Андрій — робітником-складачем у друкарні. Володимир вступає до Єлисавєтградської гімназії, де вчиться на кошти брата. Та закінчити навчання хлопцеві не пощастило. Одні дослідники творчості Винниченка стверджують, що через матеріальні нестатки, інші — що його виключили з гімназії. Непокірний, але чесний і відвертий «мужицький син» давав відсіч «благородним» дітям, міг постояти за себе й слабших товаришів.

У сьомому класі він організував гурток, метою якого була боротьба за права людини. Начальство гімназії вирішило спекатися «політично неблагонадійного» учня. Уже тоді юнак пробує свої сили в літературі, пише поезії, оповідання, поеми, сатиру, але нічого із цих творів, на жаль, не збереглося.

Сімнадцятилітній парубок вирушає в мандри Україною. Пробує прожити самостійно, заробляючи наймитуванням у поміщицьких економіях, працює на заводі, залізниці й водночас займається самоосвітою, щоб скласти іспит на атестат зрілості.

Мандри й поневіряння стали для нього суворою школою життя. 1900 року, склавши екстерном екзамени в Златопільській гімназії, він вступає на юридичний факультет Київського університету.

Винниченко повністю занурюється у вир студентського, політичного життя — стає членом української студентської громади, Революційної української партії, пише брошури, прокламації, листівки, веде активну пропаганду. За це його заарештовують, саджають до в’язниці, потім випускають, але виключають з університету без права вступу і з забороною проживання в Києві. Цього ж 1902 року в журналі з’являється його оповідання «Сила і краса».

Далі — шалений вир подій: підпільна діяльність, солдатчина, втеча з війська, еміграція в Галичину, праця в газетах, нелегальні переходи кордону із забороненою літературою, арешт і півторарічне ув’язнення в камері-одиночці Лук’янівської тюрми. Винниченко намагається визволитися у будь-якій спосіб, навіть імітує самогубство, яке ледь не скінчилося трагічно. Єдина розрада — можливість писати. Далі — служба в «дисциплінарному батальйоні», втеча за кордон, повернення із чужим паспортом і знову мандри, знову кіпуча діяльність. Життя давало безліч тем, конфліктів, ситуацій, усе це, переплавлене творчим талантом, виходило з-під пера Винниченка. Він навіть домігся дозволу й успішно склав випускні іспиті в університеті.

Знову тюрма, втеча, еміграція. І щаслива зустріч із майбутньою дружиною, другом на все життя — Розалією Ліфшиц.

У роки Першої світової війни Винниченко повертається до України, живе на нелегальному становищі й багато пише — романи «Заповіт батьків», «Записки кирпатого Мефистофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага». Його драми «Щаблі життя», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Мементо», «Чужі люди», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Співочі товариства», «Панна Мира», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та інші йшли на сценах українських, російських, західноєвропейських театрів.

1917 рік В. Винниченко разом із М. Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки (УНР). Він стає заступником голови Центральної Ради та головою її генерального секретаріату, а з 1918 по 1919-й очолює Директорію.

У лютому 1919 року Винниченко виходить з уряду і виїздить за кордон. У травні 1920 року подружжя Винниченків знову приїздить до Росії з переговорами, але безрезультатно. Письменникові доводиться назавжди покинути батьківщину. Його політична кар’єра закінчується провалом. Потяглися гіркі роки еміграції.

В. Винниченко побував і у фашистському концтаборі за членство в комуністичній партії Франції та відмову служити новому режиму; відчув «принади» емігрантського напівголодного, злиденного існування.

Не стало письменника 1951 року. Він помер у «Закутку» села Мужек біля Канн у Франції.

Єдиною втіхою на чужині для В. Винниченка була літературна та малярська праці. З-під пера майстра з’явилися романи «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне!», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій», повість «На той бік», цикл оповідань «Намисто», а також есе, драми, філософський трактат, кіносценарії, щоденник.

Ще одна грань таланту Винниченка — живопис, графіка. «Для повного самовираження чи, навпаки, втечі від себе — літератора й політика — відчував потребу в спілкуванні ще з однією Музою,— пише критик Федченко.— Інтерес до спеціальних образотворчих студій виник у Винниченка під час його роботи над романом «Сонячна машина», який з усіх творінь письменника відзначається особливою політематичністю, поліфонічністю, сказати б, поліколористичністю». Цей інтерес підтримувався дружбою з художником Миколою Глущенком, який згадував: «Здається, якщо я не помиляюся, Винниченко почав малювати п’ять років тому літом. Вперше ми разом малювали в Сен-Рафаелі, в 1927 році. Спочатку малярство для нього було спочинком від літературної діяльності…

Малював він тоді пейзажі, вишукуючи сполучення фарб, спрощуючи складний, детальний південнофранцузький краєвид. Цей своєрідний підхід до натури давав виразну індивідуальність його малюнкам». Найкращі пейзажі того часу цікаво скомпоновані; з різними обробленими малярськими планами не поступаються кращим малярам школи «Еколь-де-Парі». 1935 року Винниченко подарував Глущенкові свій етюдний альбом, у якому було півтора десятка малюнків аквареллю і тушшю. Дивом цей альбом зберігся до наших днів. Акварельні та олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції Винниченка експонувалися свого часу у Франції та за її межами. Вони були належно оцінені паризькою критикою і здобули визнання таких видатних художників, як Анрі Сіньяк, Пабло Пікассо, Леже. З кожним роком успіхи Винниченка в малюванні були помітнішими. Спокійнішою стає палітра, сполучення фарб, виразнішим — індивідуальний стиль.

Велике досягнення В. Винниченка — його натюрморт. Літературознавець Сергій Гальченко відзначає чудову скомпонованість, витончені поєднання фарб, малярську щирість автора у натюрмортах.

Мистецтвознавця М. Келлер у творчості Винниченка вразило надзвичайне багатство фарб. Його пейзажі, квіти, інтер’єри «пройняті світлом і неначе прозорі. Його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються та збагачуються контрастовими плямами рідких, темних тонів. Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю дедалі нові кольорові багатства. Закоханість у природу, повага і «чесність» до всякої малярської теми, свіжість та щирість сприймання моделі — все це надає творчості Винниченка неповторної краси».

1924-1928 року видавництво «Рух» випустило «Зібрання творів» В.Винниченка у 23 томах, а 1930-1932-го у видавництві «Книгоспілка» вийшло 28 томів!

Талант художника, темперамент оратора, аналітичний розум мислителя, життєва активність і палка, кипуча, жагуча (як любив говорити сам письменник) вдача людини, якій небайдуже, що відбувається навколо, допомагали швидко і гостро реагувати на актуальні проблеми життя, давали матеріал для розширення тематичних обріїв.

Яка ж тематика творів В. Винниченка? Він пише про руйнування старого життя, соціальні контрасти, наростання протесту трудящих мас, економічну кризу тогочасного села; про «щаблі життя», психологію людини, дитини, «дисгармонію» в суспільстві і душах; його тематика й проблематика — «любов і ненависть, терпіння і помста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобідних часів, коли б душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала обпльована і обезсловлена біля воріт чужого, ситого, тупого переможця».

Які б теми й проблеми не порушував письменник: чи то про гіркі поневіряння заробітчан («На пристані»), чи про жахливі картини в будинку божевільних («Хвостаті»), чи про долю людей, викинутих за межі життя — наймитів, політичних в’язнів, злочинців, солдатів («Краса і сила», «Голота», «Щось більше за нас», «Мнімий господін» та ін.), чи про тяжкий шлях художника (повість «Олаф Стефензон»), чи про злиденне життя емігрантів («Тайна») — на всьому лежить печать глибокого, «жорстокого» (за висловом С. Єфремова) реалізму, збагаченого тонкою психологізацією, справжньою художністю, тобто — неореалізму.

Розмірковуючи над сенсом життя, В. Винниченко примушував читача захоплюватися прекрасним і не відвертатися від потворного, «збирати мед із будяків і троянд». Тому герої його творів не завжди зрозумілі до кінця, можна не погоджуватися з їхніми вчинками, але важко залишатися байдужими до них.

Уже першими своїми творами В. Винниченко заявив про себе як про письменника з надзвичайно розвиненим соціальним і психологічним чуттям. Його творчість була парадоксальною, автор перших оповідань сміливо й осмислено подавав актуальні проблеми того часу, утверджуючи, що тільки на боці сильних людей буде стояти правда.

Перша збірка творів В. Винниченка "Краса і сила" утверджувала ту непохитну силу, яка змінить життя селян на краще. Оповідання, яким починається збірка, має назву "Сила і краса". Уже в ньому читач бачить цілу низку парадоксів та суперечностей, які супроводжуються авторськими роздумами. Винниченко ніби експериментує з персонажами, шукаючи красиве в сильному. Кому ж віддає перевагу Мотря — головна героїня оповідання? Вибере красу, яка представлена образом симпатичного тюхтія Ілька, чи віддасть перевагу силі — зухвалому хитрому Андрію?

Безумовно, оповідання "Сила і краса" вражає новизною, перед нами проходить життя люду, що "не боїться ні тучі, ні грому", але вони, за примхами долі, викинуті на саме дно життя. Це голодранці, п'яниці, злодії. Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “випадків суспільності” – Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п’яниці.

Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, що називається “боротьбою мотивів”. На кому зупинить вона свій вибір? Ілько і Андрій – цілком протилежні натури. Це видно навіть з несхожості стилю злодійської “роботи” кожного з них. Ілько не любить “приставлятися” й “піддурювати”, його принцип – “побачив, узяв та й герехт”. Андрієві ж потрібні “спектаклі”; він хитріший, вигадливіший, підступніший…

Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій – сили. Вона добре бачить

різницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але в його м’якості криється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній, ясніший – але й більш однолітній (“Я любуюся з тебе, – каже Мотря, – і як “отченаш” знаю тебе”; “вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала”). Андрій же, хоч і грубий, і навіть жорстокий у хвилини ревнощів, а все одно Мотря передчуває, що з ним вона “не пропаде”, бо постійно матиме хоч і нечистий, а все-таки гріш. До того ж Андрій – батько її Іваська. Та й не знудиться вона

з ним, як з Ільком: “Андрій то вже й сам чорт не взнає, – сьогодні він такий,

завтра такий, тоді ще он який…”

І це справді так: читач устигає побачити Андрія не тільки у спалахах брутального гніву, а й несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивної вдачі раптово приходить на зміну іншому, і головна причина того – ревнощі

цього Отелло з винниченківського Сонгорода.

Але зробити остаточний вибір Мотрі нелегко – вона, як сама каже, “привикла” до обох. Оці хитання її душі між “силою” і “красою” в оповіданні Винниченка надзвичайно цікаві. Ілько — вродливий, добрий, але безвольний, Андрій — негарний, жорстокий, але завзятий. Ситуація цілком класична: якби Ількові – Андрієва рішучість та воля, а Андрієві – Ількова врода й доброта…

Двозначність своєї ситуації відчуває й сама Мотря, недарма ж вона, сміючись, каже Ількові: “Якби можна за двох вийти!” Хоч, зрештою, вибирає таки Андрія, терпить знущання Андрія, бо відчуває, що сила на його боці. Саме Мотря є тим камертоном, який формує її світогляд і життєві принципи. Жінка обирає силу хитрого хижака Андрія, бо знає: зради він їй не пробачить, але й захистить і себе, і свою суджену, не дасть нікому скривдити! У цьому й виявився особистий погляд автора на описувані події, він "іде від супротивного", змальовуючи контрасти, грає на протилежностях.

Ось такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його не розламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдається

залишатися в берегах природної оповіді.

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒