Станiслав ЧЕРНIЛЕВСЬКИЙ

Станiслав ЧЕРНIЛЕВСЬКИЙ

И на груди его светилась

Медаль за город Будапешт

М. Исаковский

Мій дід не хвалився медалями. Не брав їх перед парадами
І споминів про героїку по смерті не залишив.
Лежали його відзнаки, заховані десь шухлядами,
А він строчив на машинці і людям валянки шив.

Був дід натурою тихим. Війну пройшов при сокирі:
Через Дунай і Тису перекидав мости.
А потім суконки кроїв і людям читав по псалтирі,
Щоб нам, ще малим, додому калачика принести.

Коли я в колисці плакав і сльози були тривалі,
Бо мама норми сапала, аж поки день не темнів,
То дід діставав з шухляди блискучі свої медалі
І втішно понаді мною, немов цяцьками, дзвенів.

Носив дід лише калоші, бо дуже нога боліла!
Нічим не гоїлась рана, хоч знахарку бери клич.
А я собі грався медалями, і пам’ять не розуміла,
Що то були перші явища після людських облич.

Діда несли, мов книжку, розкриту до всього неба,
Котилися мамині сльози з дідового чола…
І чулось мені Малишкове: «Не плачте, мамо, не треба», —
А в білому цвіті травня гула молода бджола.

Що знав я про діда? Старість? Машинку його? А решту —
Заграли труби. І раптом збагнув я, що це не все:
Пробилось в могильну землю коріння з-під Будапешта,
Де тихий Дунай і досі ще дідову кров несе.

Схилились до наших вишень угорські його світанки,
Мости його піднялися з кожного корінця.
І я зрозумів, що мужність — не просто лягти під танки,
А бути відповідальним за людяність до кінця.

В Європі травневий вітер пестить нові споруди,
І тягнеться під землею жива необривна нить.
Коли я дивлюсь на обрій, то небо, як дідові груди,
Сонячною медаллю понаді мною дзвенить.

(подстрочник)

Мой дед не хвалился медалями. Не брал их перед парадами

И воспоминаний о героизме посмертных не оставил.

Лежали его награды, запрятанные где-то в ящичках,

А он строчил на машинке и людям валенки шил.

Был дед натурой тихой. Войну прошёл с топором:

Через Дунай и Тиссу перебрасывал мосты.

А потом сукно кроил и людям читал псалтыри,

Чтобы нам, ещё малышам, домой калачик принести.

Когда я в люльке плакал и слёзы были долгими,

Потому что мать нормы полола. покуда день не темнел,

То дед доставал из ящичка блестящие свои медали

И утешительно надо мною будто игрушками звенел.

Носил дед только калоши, потому что очень нога болела!

Ничем не заживлялась рана, хоть знахарку зови.

А я себе играл медалями, и память не разумела,

Что, то были первые явления после людских лиц.

Деда несли будто книгу, раскрытую всему небу,

Скатывались мамины слёзы с дедова лба…

И слышался мне Малышко: «Не плачьте, мама, не нужно,» -

А в белом цветении мая гудела молодая пчела.

Что я знал про деда? Старость. Машинку его? А остальное -

Заиграли трубы. И вдруг я понял, что это не всё:

Пробились в могильную землю корни из-под Будапешта,

Где тихий Дунай до сих пор дедову кровь несёт.

Склонились к нашим вишням венгерские его рассветы,

Мосты его поднялись с каждого корня.

И я понял, что мужество – не просто лечь под танки,

А быть ответственным за человечность до конца.

В Европе майский ветер ласкает новые сооружения.

И тянется под землёю живая не обрывающаяся нить.

Когда я смотрю на горизонт, то небо, как дедова грудь,

Солнечной медалью надо мною звенит.

⇐ Предыдущая 12