Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Брати селяне!



          3

    

Птіцин не був боягузом, але перед тим, як вирушити до лісу, взяв у заручники й посадив під арешт усіх родичів Чучупаки, які мали бути розстріляними в разі його смерті.

До лісу пішов без зброї, взявши лише мандат на право оголошувати амнестію. Не зоглядівся, як опинився в оточенні трьох козаків, котрі зав'язали йому очі й, водячи колами, привели до землянки.

Тут Чорний Ворон і побачив цього блідого чоловічка, значно молодшого, ніж він його уявляв. Чи від того, що в землянці було темнувато й накурено, чи, може, то в нього було вроджене, але Птіцин часто і дрібно моргав маленькими, справді пташиними очима.

Ворон понуро дивився на Деркача, Чучупаку, Панченка: як можна було привести цю гниду в табір?

У землянку напхалося з півсотні людей, майже всі вони сиділи на лавах за довгими столами, на яких було вдосталь випити й закусити, — ще одна дурниця отаманів, котрі дозволили собі таке панібратство з чекістом. Воронові не сподобалося й те, що, коли Птіцин зайшов, усі притихли й не зводили з нього очей, ніби це справді було велике цабе, якому треба заглядати в рот.

— То оце вони такі — орли губчека? — вийшов наперед Деркач, намагаючись говорити глумливо, але в нього це не виходило. — Цікаво… І як же вас величати?

— Пьотр Птіцин, — кліпнув уповноважений. — Ви нє смотрітє, что у мєня такая фамілія. Я, между прочім, хахол.

— А чого ж не говориш по-нашому? — спитав Деркач.

— Я вабщє-то родом с Адєси. Но єщьо в дєда моєго била фамілія Птах. Нє разгаваріваю, зато всьо панімаю. Ви можетє гаваріть на мовє, мнє будєт очєнь пріятно. Удівітєльно мєлодічний язик.

Деркач простодушно подивився на Чорного Ворона. Мовляв, а бачиш?

— А «вітки» вип'єш? — спитав він у Птіцина.

— Что такоє «вітка»?

— Розбавлений спирт.

— Я вабщє-то нє п'ю. Жєлудок падводіт.

— А ми розбавимо тобі джерельною водичкою до десяти градусів, — заспокоїв його Деркач. — Інакше яка може бути балачка?

— Развє что для разгавора, — погодився Птіцин.

— Добре, сідай уже, — насупився Семен Чучупака. — Розбалакалися.

Ворон здивувався ще дужче, коли Семен посадив цього покруча майже на покуті поміж собою і Деркачем, а збоку примостився ще й Панченко. Підвівся б з могили Василь Чучупака — всіх трьох вивів би за вал[17].

Першу чарку Птіцин цідив крізь зуби, видно, справді був хворий або остерігався сп'яніти в товаристві «головорізів».

Одначе випив до дна, дрібно закліпав просльозілими очицями й потягся до сала, ніби хотів ще раз усім нагадати, що його дід мав прізвище Птах. Закушуючи, Птіцин кидав короткі позирки по кутках: його, вочевидь, здивувало, що в підземній «хаті» стіни вибілені вапном. Угорі на покуті висіли образи Богоматері та її Сина, а нижче — розгорнуті полотнища двох прапорів.

Жовто-блакитний і чорний — холодноярський бойовий прапор, на якому срібною заполоччю було вигаптувано: «Воля України або смерть».

Його погляд затримався на цьому написі, Птіцин перестав жувати, ніби, чогось не розуміючи, вчитувався в кожне слово по складах.

Деркач знову налив.

— Давай ще по одній.

— Пастойтє, ми так і пагаваріть нє успєєм, — сказав Птіцин.

— Встигнемо, — Чучупака простяг до нього свою чарку, запрошуючи поцокатися. — Ми ще не готові до серйозної балачки. Головне, що ти прийшов, не побоявся.

— А чєво мнє баятся, я ведь шол на пєрєгавори, а нє сватацца.

— Ну, то й не сиди, як засватаний, — сказав Деркач. — Будьмо.

Птіцин покрутив носом, однак другу чарку хильнув сміливіше. Після третьої його бліде лице взялося рожевими плямами, він розслабився й повів очима по столах, приглядаючись до лісового товариства.

Воронові сподобалося, що хлопці вже давно перестали витріщатися на Птіцина й загомоніли про своє, зачадивши міцним бакуном. Вони мовби відгородилися димовою завісою і від чекіста, і від отаманів, котрі з ним чаркувалися.

Птіцин, помітно сп'янівши, не міг розібрати, чи то так накурено, чи на очі йому накотився туман.

— Всьо ето харашо, в смислє водку п'янствовать, — сказав він. — Но мнє нада к вєчєру нєпрємєнно вєрнуться в штаб гарнізона. Іначє Штерєнбєрг… будєт волноваться.

Він натякав, що в Мельниках під арештом сидять заручники, яких розстріляють, не дочекавшись його увечері. Але Семен Чучупака порадив:

— А ти напишеш йому записку, що переговори затягуються до завтра. Це ж діло непросте, тут багато чого треба обміркувати.

— Справді, напишеш записку, йому передадуть, — сказав Деркач, наливаючи ще по чарці.

Птіцин випив, узяв квашеного огірка, але не їв його, тільки розглядав з усіх боків, наче вперше побачив такого цікавого овоча.

— Ех, рєбята, жізнь-то какая начінаєтся! — проказав він замріяно. — Вам би сєять, пахать, а ви тут… Перед вамі всє галубиє далі аткрити.

Птіцин поклав огірка на стіл, підпер рукою свою пташину голівку, що вже не трималася на в'язах, і задивився десь у «голубу далечінь», видиму тільки йому. Ця сиза далина вже пливла, хиталася й вислизала з-під його стуманілого погляду.

І тут хтось із хлопців хрипко затяг упівголоса:

    

        Закувала та сива зозуля

  Вранці-рано на зорі…

     

     До нього стиха приєднався другий, третій, а далі всі підхопили цю пісню й повели її разом, бо знали й співали «Зозулю» не вперше. Та зараз вона мовби набрала іншого змісту.

    

        Ой, заплакали хлопці-молодці,

  Гей-гей, та на чужині в неволі, в тюрмі…

     

     І голоси їхні теж були тепер іншими, сама чорна туга співала тими голосами — і не про далеких запорожців, що каралися в тяжкій неволі, а ось про цих нетяг, що сиділи за нетесаними столами, прикривши долонями очі, не дивлячись один на одного, а тільки чуючи свою невідступну журбу. Це вони, козаки-нетяги, плакали-побивалися, викликаючи свою долю-задрипанку, яка давно від них відцуралася, це вони благали буйного вітра визволити їх із тяжкої неволі, а тим часом катюги кували їм ще міцніші кайдани.

І ніщо й нікого тепер не обходило, крім цієї пісні, — співали козаки, співали старшини й отамани, до самозабуття віддаючись цій багатоголосій журбі. Вони навіть не помітили, як, зачувши ту пісню, змінився з лиця їхній «гість» — тієї хвилини він залишився сам із собою, але якось ураз принишк, наставив вуха, потім обхопив руками звислу на груди голову й заціпенів.

Раптом чекіст дрібно затрясся, пересмикуючи плечима. Ворон спершу подумав, що він, виродок, сміється, та ні — Птіцин плакав. Звичайно, це були п'яні сльози, але він, не ховаючись, змахував їх, аж поки скінчилася пісня.

Коли запала тиша, Птіцин обізвався першим:

— Ету пєсню пєлі у нас дома, — сказав він, шморгаючи носом. — і так на душє чьо-то грустно стало. Е-е-х…

Воронові майнула збитошна думка, що зараз він схопиться на ноги й скаже: «Ребята, я остаюсь с вамі! Навсєгда! Какая там в хрєна амністія, нє вертє етім большевіцкім басням, ми с вамі будєм стаять да канца! »

Та це малювала пустотлива уява. А Птіцин сказав:

— Дєд мой, ну, которий по фамілії Птах, часто пєл ету пєсню.

Він так усім забив баки тим дідом, що розм'яклий Семен Чучупака згадав і свого:

— А мій дід, чи то пак, прадід, як прийшов із царського війська, то теж любив увернути кацапське слівце. Оце, було, стане в сажу коло свиней і давай з ними по-московському цвенькати: «Чу-чу, пакосна! »

— Как-как? — перепитав Птіцин.

— Чу-чу! — повторив Чучупака. — Це ж так у нас до свиней погукують, коли вони шкоду роблять. То дід, чи то пак, прадід отак-о до них і звертався: «Чу-чу, пакосна! » Через те й на нього почали казати Чу-чу-пака. Відтоді ми всі Чучупаки.

— Любопитно, — сказав Птіцин. — Очєнь даже любопитно. І что, только со свіньямі разгаварівал па-рускі?

— А з ким же іще? — здивувався Семен Чучупака. — У Мельниках більше ніхто й не вмів по-московському.

— І что, ані єво панімалі?

— Хто? — не зрозумів Семен.

— Свіньї.

— Як оце я тебе.

— Удівітєльно, — знизав худими плечима Птіцин.

Не чекаючи запросин, він уже сам перекинув до рота чарку, важко заковтнув, але не втримав — пійло вирвалося йому з горлянки. Птіцин пирхнув, затулив долонею рота, і між пальців йому потекла руда юшка.

Його взяли попід руки (він уже ледве пересував ногами), вивели надвір, а коли згодом знов допровадили в землянку, на Птіцина страшно було дивитися. Він був землисто-зелений.

Перш ніж покласти чекіста спати, Деркач посадив його за стіл, дав недогризок олівця і клапоть паперу. Птіцин, трохи подумавши, написав напрочуд твердою рукою:

    

«Совершенно секретно. Начальнику гарнизона тов. Штеренбергу. Ввиду исключительной важности и конфиденциальности переговоры продлены до завтрашнего дня. Прошу не волноваться. Птицын».

    

— Ну, от і добре, — сказав Деркач. — Через годину записка буде у штабі. То, може, з цього приводу ще «вітки»?

Але Птіцин його вже не чув. Як марафонець, що з останніх сил доніс радісну звістку до місця призначення, він мертвий упав головою на стіл і захріп. Його кинули на підстилку в кутку землянки, де він проспав аж до ранку.

І хто б міг подумати, що вранці цей здохляк прокинеться зовсім іншою людиною. Умившись холодною водою до пояса, він одмовився від сніданку та похмільної чарки, зібрався в кулак і попросив скликати всіх, хто готовий його вислухати. А коли в землянку знов напхалося повно людей, Птіцин зарядив таку проповідь, що всі розвісили вуха.

Ворон теж його слухав і дедалі більше переконувався: отаман, котрий дозволяє ворогові вести пропаганду в своєму таборі, заслуговує розстрілу. Та поки що й він мусив спостерігати, як цей чекіст-агітатор вправляється в красномовстві, вимальовуючи сині далі перед змореними безнадією людьми. Совєтська влада, казав він, не зацікавлена в переслідуванні амнестованих, бо їй потрібні саме такі, як ви, мужні люди. Перед вами сьогодні відчиняються всі двері. Я знаю, казав він і показував пальцем у натовп, ніби справді мав когось на увазі конкретно, — ти хочеш повернутися до жінки, дітей, хочеш працювати коло землі — і ти будеш на ній працювати, бо тільки ти знаєш ціну мирного життя… Я знаю, ти, — показував він пальцем в інший бік, — хочеш служити у Красній армії — і ти будеш служити в ній командиром, бо маєш багатий військовий досвід; я знаю, — тицяв він ще на когось, — ти не проти працювати в міліції — і ти будеш хорошим міліціонером, бо сам добре знаєш, що таке злочин і як з ним боротися… Хіба ж такий вибір не кращий за неминучу загибель?

Він говорив три години, не стуляючи рота. І його не перебивали. А потім ще й почали ставити запитання: чи не будуть їх переслідувати; продподаток їм буде накладатися такий само, як і всім, — чи більший; чи не позбавлятимуть амнестованих права голосу; чи дозволятиметься їм виїздити у великі міста й на шахти?

Звичайно, їм усе дозволялося. Їх чекало нове життя в новій Україні!

Той, хто обирав це щасливе життя, мусив явитися з повинною і здачею зброї впродовж тижня.

— Схаменіться! — нарешті не витримав Чорний Ворон. — Кого ви слухаєте?

Він схопився з лави, випростався на повен зріст, ледь не вдарившись тім'ям об дубову балку, і втупився в Деркача.

— Ти забув, що ти в Холодному Яру!

Деркач, ховаючи очі, мовчав.

— А ти й за брата забув? — Ворон перевів олов'яний погляд на Чучупаку.

— Мертвих не чіпаймо, — тихо мовив Семен.

— Он як. Тоді зоставайтесь здорові!

Він вийшов із землянки і вже поривався до свого Лебединського лісу, але ще хотів побачити, чим воно все скінчиться.

Стояв біля чагарнику, теребив у руках нагайку, не знаходячи собі місця. Не помітив, коли до нього підійшов Панченко.

— Я знаю, що вони мені життя не дадуть, — сказав він. — Але за три роки лісових поневірянь я так вимучився, що згоден бодай три дні пожити по-людському, переночувати в теплій постелі, а тоді вмерти.

Ворон мовчки теребив нагайку.

— Пробач, — знову озвався Панченко. — Якщо ти колись захочеш мене убити, то я на тебе серця не матиму. Але дозволь з тобою попрощатися, бо чує моя душа, що більше ми не побачимося.

Ворон подивився в його провалені очі. Вони зустрілися поглядами — і враз обнялися. Міцно, по-чоловічому.

— Прощавай…

    

    

* * *

    

Сидячи на присторчі старезної липи, Чорний Ворон бачив усе як на долоні. Спершу дорогою з лісу вихопилися вершники, а вслід за ними посунули піші. Усіх було близько сотні. Лісовики сходили яром не з боку Мельників (соромно було гайдамакам заходити впокореними до «столиці» Холодного Яру), а ближче сюди до Головківки.

Вони брели вервечкою мовби наосліп, опустивши голови і не дивлячись один на одного. Спускалися схилом униз, униз, униз…

На майдані було поставлено стіл, накритий червоною скатеркою, на ньому — каламар, ручка, папери. Біля столу стримів червоний прапор із серпом та молотом, тут же переминалися з ноги на ногу Птіцин, начальник гарнізону Штеренберг, командир батальйону Третьої московської бригади Козлодоєв, місцеве начальство. Неподалік столу по обидва боки стояли порожні вози.

Майдан оточили червоноармійці.

Товклося тут чимало роззяв, дітвори, десь узявся юродивий Варфоломій, що жив у богадільні при Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі, але завжди з'являвся там, де з якоїсь особливої оказії скупчувалося чимало люду. Худющий — сама шкіра та кості — Варфоломій улітку і взимку ходив у довгій чорній хламиді з накинутим на голову клобуком. Рідко хто бачив його лице, ніхто не знав його віку і вгадати не міг, бо навіть старі люди пам'ятали Варфоломія таким, як оце зараз, — безпритульним юродивим блукальцем, віщуном, що наперед угадував лихо. Через те селяни його побоювалися, бо казали, що за ним ходить біда, що начебто він її насилає, хоча насправді Варфоломій нічого не насилав, він тільки вгадував наперед те, що мало відбутися.

Здавна ж відомо, що Бог, відбираючи в чоловіка розум, іноді дарує йому за це виняткову здатність пророкувати.

— І не почуєте більше дзвонів! — тряс кулаками до неба Варфоломій. — Упадуть вони до ніг, та не ваших! І все завалиться. Бо звізда на лобі личить худобі.

Хмара куряви котилася все ближче до Головківки.

— Їдуть! Їдуть! — галасувала дітлашня.

Першими на майдані з'явилися вершники на чолі з Деркачем, Семеном Чучупакою і Панченком. Коли вони злізли з коней, до кожного підійшло по двоє червоноармійців — один забирав і відводив убік коня, другий показував на порожній віз, куди треба скидати зброю. На перший віз полетіли шаблі, карабіни й револьвери Чучупаки, Деркача, Панченка…

І тут сталася чудасія. Тонкосльозий Птіцин так розчулився від цього «врочистого» моменту, що повернув усім трьом отаманам зброю і поставив їх поруч біля себе. Для них це було несподіванкою. Семен Чучупака, Деркач і Панченко так розгубилися, що від хвилювання наступали один одному на ноги.

Тим часом на майдан потяглася вервечка піших. Вони скидали на вози зброю, потім під погуки червоних командирів шикувалися лицем до столу, до кумачевого прапора і зніяковілих отаманів, що стояли на почесному місці, низько опустивши голови.

Коли «завішення» зброї завершилося, слово взяв Птіцин. Він співав тієї самої, що й під час агітації в землянці, тільки цього разу довго не говорив — агітувати вже не було кого. Лісовики по черзі підходили до столу, де на заздалегідь виготовлених бланках з печатками вписували їхні імена й прізвища. Ніхто нічого не уточнював, вписували ті імена, які вони самі називали, й відразу видавали документи на руки. Після цього кожен, уже як повноправний совєтський громадянин, міг собі йти під три вітри.

Кожен… окрім отаманів. Птіцин пояснив, що вони, як чільні командири, мусять ще скласти звіти про діяльність своїх загонів.

— Я так і знав… — зречено мовив Панченко.

Його, Семена Чучупаку й Деркача того ж дня повезли під конвоєм аж до Кременчука. Більше про них не чули. Не судилося бідному Панченкові переночувати в теплій сухій постелі жодної ночі.

Птіцин на тому не вгамувався. Він учинив акцію, яка вразила Чорного Ворона дужче, ніж те, що відбулося на майдані.

Відразу після амністування холодноярців червоні посунули до Мотриного монастиря — їхня лава тяглася лісовою дорогою від хутора Кресельці аж до плоскогір'я, на якому гніздилась обитель. У хвості ще не знали, де він, той монастир, а передні вже колошматили «осине кубло».

Щоправда, поперед них прибіг юродивий Варфоломій, загупав кулаками у браму, заволав так, що луна покотилась ярами:

— Ховайся хто може — люципер іде! На лобі звізда, на голові ріг — передушить усіх!

Заплутуючись у полах довгої хламиди, Варфоломій вибіг на середину монастирського подвір'я.

— Горе, горе вам, невісти Христові! Гаспиди йдуть рогаті — будуть вас ґвалтувати! Тікайте!

Одначе ніхто й не думав тікати. Черниці покладалися на молитву і Божу ласку. Вийшла зі своєї келії матінка Єпистимія, висока ставна ігуменя, сказала, що коли вже судилося комусь стати мучеником-страстотерпцем, то на те є воля Господня і треба прийняти це як благоденство.

— Атож, — підтакнула їй кривенька карличка Онися, яка повсякчас ходила хвостиком за ігуменею, мов ад'ютант. — Я їм як дам оцим бучком, то згадають вони Онисю не раз, — посварилася вона в повітря паличкою, на яку спиралась, кульгаючи.

— Маладєц, Аніся, — похвалила її ігуменя Єпистимія. — Ти каво уґодно паставіш на мєсто, нє так лі?

Матінка Єпистимія була родом із Томська, але й тут уже знали, що в черниці її занесло років із двадцять тому нещасливе кохання, а в Мотрин монастир їй склав протекцію, як вона сама любила казати, не черкаський єпископ Миколай, а сам Господь Бог. З гайдамаками Холодного Яру ігуменя мирилася тільки тому, що вони захищали обитель від войовничих приблуд, охочих до монастирських статків.

— Атож, — сказала Онися, — у мене палиця довга, а жарти короткі.

— Харошая ти дєвочка, ані такіх баятся, — усе ще грайливо намагалася говорити матінка Єпистимія, але Онися чула, що голос її тремтить.

Навіть Об'явлення Іоанна Богослова не малювало черницям того страхіття, яке вже було на порозі.

Спершу все подвір'я монастиря залила повінь смердючої солдатні з диким матюччям, реготом і ґелґотанням. Наказ вони мали один — зняти монастирські дзвони. Раз і назавжди знищити головну систему оповіщення гайдамацького краю, цієї проклятої Холодноярської «республіки», з якою довелося воювати довше і тяжче, ніж із поляками, німцями, Денікіним, Врангелем, Махном.

І під голосіння черниць вони скинули монастирські дзвони (їх потім також відвезуть до Кременчука, а далі — до Харкова, як свідчення перемоги над цією новітньою Січчю, що підняла шаблі з-за прадавніх валів), отож вони з великим трудом скинули дзвони, і через те, що дуже намучилися, і від жіночих плачів так розлютилися, що запалили дзвіницю Івано-Златоустівської церкви.

Страшний вогонь стугонів над дзвіницею — криваво-червоний, язикатий, зловісний.

— Звірі! — кричав, здіймаючи до небес довгі худющі руки, Варфоломій. Він так задер голову, що клобук спав на плечі, відкривши його висушене, як у мумії, обличчя. — Упаде ще й друга звізда на ваші лоби однорогі!

Він метався поміж безбожників, хапав їх за руки, за поли, поки хтось не зацідив йому кольбою в обличчя, Варфоломій упав навзнак, і москальня пішла по його мощах потоптом, наступаючи ратицями на голову, груди, живіт, ніби хотіла зрівняти його з землею, і на якийсь час здалося, що його справді розтоптали, розплющили так, що тільки шкіра зосталася, прикрита чорною пожмаканою хламидою, та за хвилю із землі знов піднялися його мощі, і Варфоломій здійняв до небес кістляві руки.

— Смерте, перекинься на звізди і роги!.. Казав мені ще Мельхиседек[18], що любиш ти хіба тих, хто боїться тебе.

Але вони його вже не чули. Оскаженілі, розбурхані вогнем і жіночим лементом, заброди кинулися одне поперед одного по коморах, льохах, келіях гребти все, що траплялося під руку, на ходу жлуктили солодке причасне вино, пускаючи по підборіддях червоні патьоки, набивали роти й кишені проскурками. Вони вдерлися до другої — Свято-Троїцької — монастирської церкви, де почали хапати й ховати за пазуху все, що блищало, — золочені хрести, трисвічники, срібні дискоси, дароносиці, чаші…

На це богохульство мовчки, міцно стуливши вуста, дивилися з мальованих парсун, що висіли серед ікон на рівні зі святими, сам блаженний ігумен Мельхиседек, Іван Гонта й Максим Залізняк у чернечому підряснику — у правиці Залізняк тримав свяченого ножа з написом «Ось вам», а лівою перебирав вервицю. Над його правим плечем було три рядки нотного напису пісні: «Ой, не буде ліпше, ой, не буде краще, як у нас на Україні».

Але Залізняк, як і ніж його, були тільки мальовані, він не міг зупинити драпіжників, які трощили ікони, хапали, били, ламали, перекидали все догори дном. Вони натрапили на книгозбірню, та оскільки цупкий папір не годився на самокрутки, то одривали від книг позолоту та срібні фібули, а решту кидали зо зла у вогонь під дзвіницю. Полетів туди фоліант у шкіряній палітурі «Маргарет святого Іоанна Златоустого з душеполєзними поучальними словами», друкований в Острозі літа 1595-го, полетіла «Євангелія», друкована 1600 року, ось уже захеканий кацап'юга пер до кострища п'ятсотлітні хроніки Мотронинського монастиря…

І тут скам'яніла від жаху ігуменя Єпистимія, яка до цього смиренно спостерігала за всім, що коїться, необачно вихопилася йому навперейми, силкуючись відібрати манускрипти.

Кацап'юга, щоб потертись об неї, впустив рукописання на землю, став борюкатися з матінкою і, регочучи, так себе розпалив, що повалив її на землю й шугнув лапищем під рясу.

Кривенька Онися кинулася боронити матінку Єпистимію, заходилася лупцювати паличкою ґвалтівника по товстому озаддю, приказуючи: «А на, а на! » — та це його лише підохочувало, кацап'юга ще більше звірів, плутаючись лапами в одіяннях ігумені, і його вже ніщо не могло зупинити.

Якийсь міцненький курдупель підбіг до Онисі, спершу ніби для того, щоб забрати у неї паличку, однак ухопив її на оберемок і поніс у стайню.

— Рятуйте, сестроньки! — заверещала Онися, дриґаючи коротенькими ніжками, та кому було рятувати, як усі сестри вже розбіглися хто куди. Москалі доганяли їх наввипередки, адже черниць на всіх не вистачало, а чекати в черзі не було терпцю.

І тоді на них знову посунув зі своїми гострими, як сучки, кулаками Варфоломій.

— Стійте, нелюди, зупиніться! Прийде година, й звізда піде на звізду! А роги ламатимуть роги!

На нього зосліпу наскочили двоє червоних, які з налитими кров'ю очима металися в пошуках вільної жертви.

— Ти, дахлятіна, да сіх пор жівой?

Спересердя вони вхопили Варфоломія за руки, за ноги, жбурнули, наче пір'їну, під дзвіницю в зелений вогонь, що розгорявся з новою силою. Давні книги невідь-чому горіли зеленим полум'ям.

Варфоломій упав серед кострища, яке стрепенулося язиками вгору, пирхнуло в усі боки снопами іскор, та відразу ж і пригасло там, де опустився старець, — чи хламида пригасила вогонь, чи, може, з якого іншого дива. А довкола Варфоломія палало так, що близько і не підійдеш, пекло в лице, тому ті двоє, що вкинули його у вогонь, відбігли назад, стали й, одвісивши щелепи, дивилися, що буде далі. Біля них зібрався гурт невдах, які, доганяючи черниць, упіймали облизня, тож тепер мусили ждати.

— Ти сматрі-кось, в аґнє нє ґаріт, сука, — чухаючи матню і жуючи проскурку, дивувався рябий москаль із білими віями. — Вань, ти такоє відєл каґда-нібудь?

— В аґнє нє гаріт, а в водє, інтєрєсно, тонєт?

— Нічьо, щас вспихнєт. Кіросінчіка би.

Але тут зверху на обгорілій дзвіниці щось затріщало, і величезна головешка гупнула якраз на Варфоломія. Іскри бризнули аж на роззяв, вони відсахнулися, але знов-таки витріщилися на кострище, шукаючи в ньому чорну хламиду.

— Піздєц, — сказав рябий, що досі жував проскурку.

— I так скоко прадєржался! Колдун какой-то.

— Чародєй, нє іначє. Ти би витєрпєл стоко, Вань?

— Ну, нєт. Мнє і сєйчас нєвтєрпьож. Паґналі чьо-то паіщєм.

— А єнто правда, что ані всє ішо дєвочкі? — ковтнув слину рябий, дістаючи з кишені ще одну проскурку.

— Правда, правда. Токо ти апаздал малость. Всєво на мінутку.

— Что, і та каланча, каторая пастаршє, тоже била дєвочкой?

— Вопрос нє ка мнє. Бєжім, а то нам разє што ліліпутка астанєтся.

Вони розбіглися хто в стайню, хто в садок, хто в келію.

Коли рябий, на ходу застібаючи ширіньку і доїдаючи чергову проскурку, повертався з Ванькою від монастирського саду, він ледве не вдавився. Назустріч їм сунула мара в чорній хламиді з напнутим на голову клобуком. Рябий подумав, що то сама смерть прийшла по їхні душі, бо в руках у хламиди була коса.

— Сматрі, Вань…

Але Ванька й сам уже побачив привиддя, заточився, трохи не впав.

— Чьорний монах, бля, — він зняв з плеча довгу трилінійку.

— І покотяться звізди в гієну огненну! — заволала хламида.

— Дак ето же тот колдун проклятий! — здогадався рябий. — Жівой, что лі?

— Уму нєпостіжімо.

Варфоломій, замахнувшись косою — у-у-у-у! — і вигукуючи щось незрозуміле, йшов прямо на них. Вертлявий Ванька скочив убік і так калатнув дулом гвинтівки по кіссю, що Варфоломій полетів в один бік, а коса — у другий.

— Что, в аґнє нє ґаріш і в вадє нє тонєш? — наступив йому чоботом на груди рябий. — Ти на каво с касой палєз, калдавскоє атродьє? Какую мєсть тєбє за ето прідумать? Ґаварі, прідурок. Пулі на тєбя жалко.

— А чєво здєсь думать? — пхикнув Ванька. — В аґнє нє ґаріт, так давай папробуєм воду! Пруд-то вон блізка.

Вони взяли Варфоломія за ноги й потягли лісовою стежкою вниз до Гайдамацького ставу, що блищав у балці відразу за валом. Так волокли його крутосхилом, що голова раз по раз підстрибувала на оголеному корінні дерев. Варфоломій не подав і звуку. На березі ставу вони знов узяли його за руки й за ноги, розгойдали і пошпурили чимдалі у воду. Легесенький Варфоломій якось так безшумно опустився на ставкове плесо, що зовсім не здійняв бризок. Наче то був не чоловік, а тріска.

Упав нечутно та так і лежав на воді горічерева навіть не думав тонути. Його клобук і хламида надулися, тримали Варфоломієві мощі на плаву, чи, може, він і без того не тонув, такий був ветхий і висушений.

— Нєт, я віжу, етаму нє будет канца, — сказав Ванька, рішуче, зняв із плеча трилінійку й пересмикнув замок.

— А можєт, нє нада? — завагався рябий. — Єслі єво і пуля нє вазьмьот, я рєхнусь.

— Да брось ти.

Ванька прицілився, натиснув на спуск: цок. Бойок злегенька клацнув, але пострілу не було.

— Ідьом атсюда, пака цели, — рябий відвів дуло різко убік.

— Абикновєнная асєчка, чєво ти?

— Вряд лі, — сказав рябий. — Колдун он і єсть колдун. А тут єщьо прімєта такая. Калакала снялі.

— Дак іть за ніх награду паабєщалі каждому. За калакала-то.

— Дурак ти, Вань. Іді, нє абарачівайся. Пусть там плаваєт сєбє тіхонька да нас нє троґаєт.

Рябий, узявши Ваньку за лікоть, силоміць потяг його від ставка. Та коли вони відійшли кроків на двадцять, Ванька раптом закричав не своїм голосом:

— А-а-а, в боґа мать!.. Мочєнькі нєту!

Він зірвав з плеча гвинтівку, обернувся до ставка, прицілився й вистрілив.

Надута над водою хламида, тріпнувшись, почала осідати.

Вона поволі сплющилася, але не потонула — ще довго гойдалася на ставковому плесі.

   

          4

    

Птіцин тріумфував: з бандитським кублом у Холодному Яру покінчено. Він доповість наркому Балицькому, що Мотронинський монастир узято, його дзвони впали до наших ніг. Єдине, що зіпсувало Птіцину настрій, — це звістка про те, як бійці зразкового батальйону Третьої московської бригади повелися з черницями. Що зробиш — війна, нерви, тут мужика можна зрозуміти. Хоча… скоти, звичайно.

І ще один черв'ячок ні-ні та й прокидався насподі його думок: стривай, казав собі Птіцин, якщо була вказівка неодмінно зняти монастирські дзвони, то, виходить, немає впевненості, що вони не задзвонять знов? Гм…

Але Птіцин все одно був у гуморі. Після святкової вечері у Штеренберга він повернувся в будинок священика, де мав переночувати останню нічку. От де служба! — сам собі дивувався. — Два тижні прожив у попівському домі і майже не бачив ні батюшки, ні матушки, ні красуні-попівни. Хто оцінить його самопожертву в ім'я революції? Хто повірить, що йому, чекістові Птіцину, перевалило за двадцять, а він ще й досі займається рукоблуддям? Чоловіча рішучість приходила хіба що в його сороміцьких фантазіях (кого він тільки не мав у своїй багатющій уяві, особливо там, у Горках, де, будучи в охороні вождя, бачив не тільки бабусю Крупську). Ось і тут, у цьому попівському домі, він щоночі уявляв собі, як приходить до нього в довгій білій сорочці попівна, хоча ні разу її не бачив.

Служба така: повертався до хати, коли сільські люди вже сплять, а до того ж мав свій окремий вхід, бо чималий попівський будинок був на два ґанки.

Птіцин, засвітивши гасову лампу, сів до столу писати звіт про вдало проведену операцію, та невдовзі відчув, що йому щось муляє, не дає зосередитись, а що саме — не міг зрозуміти.

Подумки перебирав подробиці минулого дня, шукаючи там причину тривоги, що так знагла, немов із-за рогу, підступила до нього. Шкодував, що не поїхав сьогодні до монастиря, поклавшись на командира батальйону Козлодоєва, думав про свою охорону, яка щоночі патрулювала цей куток…

   Уже вкотре, як голка з мішка, вилізла думка: якщо є певність, що бандити не повернуться, то навіщо знімати дзвони? Птіцин переконував себе, що все це правильно: символи, святині, знаки ворога треба нещадно нищити, тож він зробив дуже корисну справу, а якесь бісеня знов і знов шептало на вухо: кому б заважали ці дзвони, якби знаття, що Холодний Яр не підніметься знов?

Втім, не ця нав'язлива думка збудила в ньому тривогу. Птіцин ще довго сушив собі голову, поки нарешті професійним нюхом відчув, що його непокоїть сама кімната: щось тут не те.

Зовні мовби нічого не змінилося, а от, хоч ти вбий, не те.

Він подивився на щільно зашторені вікна, на громіздку шафу, на широке дерев'яне ліжко, над яким висів зелений повстяний килим із двома потворними зебрами. На стіні біля дверей лунко цокав годинник з гирями й довгим маятником, до якого Птіцин ніяк не міг звикнути, — перш, ніж відбити час, старий механізм починав погрозливо шипіти, потім гарчав і, нарешті, відлічував години: бум-бум-бум… Зараз його стрілки показували за чверть другу ночі. Птіцин підвівся, підійшов до годинника, зупинив маятник. Потім знов сів до столу на гнутий віденський стілець.

Діставши з кобури парабелум, поклав його перед собою.

І раптом в його мізках щось зашкварчало, як у тому годиннику, і засвітилося — носаками чобіт він відчув те, що не давало йому спокою. Килимок! Такий же, як і на стіні, повстяний килимок, тільки вчетверо менший, лежав під столом. Чому під столом, якщо він повинен лежати біля ліжка, серед кімнати чи біля порога? І чому Птіцин раніше не звернув на нього уваги?

Він підвівся, відставив убік стола, відсунув килимок. Ого!

Під ним була ляда. Птіцин знав, що в деяких сільських оселях бувають погреби, до яких вхід зроблено прямо з хати. Але чому цей вхід тут замаскований?

Він узяв зі столу парабелум, а лівою рукою потяг за невеличке металеве кільце. Ляда виявилася важкою, проте піддалася.

Чорна яма дихнула на нього застояною прохолодою. В темряві важко було щось роздивитися, тому Птіцина розібрала ще більша цікавість. Він узяв гасову лампу й, підкрутивши вище ґнота, підніс її до темної пройми.

З пітьми поволі почали проступати обриси звичайного льоху — з діжками, кадобами, суліями, глечиками та іншим начниням, але те, що він побачив у кутку, штовхнуло його в самісіньке серце. Птіцин дрібно закліпав очима, замикуляв ними, наче на дні того льоху палало сліпуче вогнище. Насправді ж він побачив там стіл, на якому стояла цікава штуковина, схожа на перекинуту догори клавішами гармошку. Однак він одразу здогадався, що то за річ — рідкісна й несподівана навіть для попівського льоху.

Птіцин повагався, міркуючи, що з цим робити далі, — драбини, якою спускаються в погріб, тут не було. Поставивши лампу ближче до пройми, він заткнув парабелума за пояс, узявся руками за краї отвору і звісився вниз. До землі зоставалося менше аршина, він скочив додолу легко і майже нечутно. Поволі витяг з-за пояса парабелума, роззирнувся по боках, тоді ще раз повів очима по кутках. Ніби все спокійно.

Єдине, що тут привертало особливу увагу, — це двері. Очевидно, там, за дверима, були пологі східці, якими господарі спускалися до підземелля без драбини. Птіцин підійшов до цього входу, прислухався, потім ще притулився до дверей вухом, однак нічого такого, що могло б його насторожити, не почув. Він узявся за ручку, злегенька посмикав двері — ні, вони були на такому засуві, що навіть не рипнули.

Тоді, перш ніж підійти до столу, Птіцин ще раз оглянув усе, що було в цьому схроні. Позаглядав навіть у діжки з квашениною, в кадоби, глечики, помацав картоплю в лозовому кошелі, наче там замість бульби могла виявитися розривна «кукурудза» чи «мільси»[19].

І ось він — затишний, найпотаємніший куточок бандитського схрону. Невеличкий стіл, ослінчик, а на столі — американська друкарська машинка «Ундервуд». Птіцин швидко-швидко замикуляв очима, в його пташиній голівці вже народилися рядки оперативного донесення: «В результате упорных и длительных розыскных действий в самом горячем очаге Холодного Яра найдена бандитская типография».

    

Таке донесення в жодному разі не було б перебільшенням, оскільки поруч з машинкою лежав цілий стос надрукованих листівок. Взявши одну та підійшовши ближче до пройми, звідки падало скупе світло, він одразу розпізнав той самим шрифт, яким було розмножено заклики не вірити московським катам та їхній більшовицькій амнестії. На цій же, зовсім ще свіжій відозві Птіцин прочитав:

    

    

     

Брати селяне!

Російська потолоч вчинила наругу над нашою святинею — Мотриним монастирем. Кацапи-безбожники та жиди-анцихристи зняли церковні дзвони, які всіх нас єднали не тільки голосом Божим, а й погуком до боротьби з московською навалою. Вони тяжко позбиткувалися над сестрами обителі, розорили Божі храми, спалили дзвіницю. Але їм це так не минеться. Катів жде кара Господня і помста нашої зброї.

Брати селяне! Не спіть, убивайте де тільки можна московську нечисть. Хто ще дужий узяти в руки зброю — ідіть до лісу. Не вірте обіцянкам москалів і христопродавців. Не суньте голову в ярмо кацапщини! Найбільше наше повстання попереду — ще повіє новий огонь з Холодного Яру! Слава Україні!

Отаман Чорний Ворон

    

Птіцин пробіг очима відозву, сів на ослінчик лицем до дверей.

Чорний Ворон. Ага… «Исключительно коварный и непредсказуемый враг, отличающийся особой жестокостью даже к своим… » — пригадав він рядок з оперативного зведення.

Птіцин також згадав, як приїхав із Харкова до Кременчука і там, на станції, побачив плакат: великий чорний птах несе у дзьобі маленького червоноармійця, що скоцюбився в його пазурах. І напис: « Враг к тебе беспощаден. Отомсти ему! » Дурнішої агітки Птіцин не бачив. На заклик висміяти бандитів-отаманів, котрі полюбляли брати собі такі наймення, як Орел, Кібець, Ворон, Яструб, якийсь художник-пришелепок ославив червоноармійців, що, мов немічні курчата, потрапляють у кігті повстанців. Ну, провінційному маляру можна не дивуватися, а куди ж дивилися ті, що замовляли агітку?

Лише після зауваження Птіцина ці плакати зняли. Зняли…

А якщо дзвони зняли, то виходить, немає певності, що вони не задзвонять знов? Від цієї думки у нього самого закалатало в скронях. Треба було щось робити, щось вирішувати з цією підпільною друкарнею. Скидалось на те, що поспішати не треба, варто почекати до ранку, а може, навіть і довше, можливо, взагалі треба постежити за цим будинком і тоді вдасться вийти на цілу підпільну організацію. Яке нахабство — запустити друкарню у нього під ліжком. Ну, буде їм друкарня, буде їм новий огонь…

Птіцин став прикидати, яку діжечку краще підсунути ближче до ляди, аби вилізти з цього схрону, і тут він зрозумів, що звідси ніяк не виберешся, не лишивши слідів. Ухопитися за край отвору, щоб потім підтягнутися на руках, — не дострибнеш, а підсунеш діжку — хто її потім поставить на місце? Отже, діяти доведеться вранці.

Але що це? Птіцин нашорошив вуха.

За дверима почулися тихі кроки, потім заскреготав засув.

Птіцин зняв із безпечника парабелум і підніс його у витягнутій руці на рівень очей.

   



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.