Annotation 19 страница

 
 Віз рипів, перехняблювався у виярках, знехотя просувався дорогою. У пальтах наопашки чалапали за возом колишні революційні бійці. Смерть, що кружляла над селом, перетворила їх на вдумливих філософів. Щоденний мізерний пайок давав змогу не втратити людської подоби. Але обсяг того пайка дещо стишив революційний запал. Відпала необхідність у зброї. Ті селяни, які ще вважались живими, не могли не те що нападати, а й чинити бодай найменший опір. — Кажуть, товариш Марк тепер у Пикові проповідує, — шморгнувши носом, повідомив Гілько. Його молоді колеги і собі шморгнули носами й кивнули. — Ну да, а що ж йому тут робити? Уже тепер… — додав колишній голова колгоспу «Заповіти Ілліча». — Ви, хлопці, не одчаюйтесь, головне. Оце переробимо тут усю роботу — переведуть нас кудись на кращі місця. Ну, шо ж зробите? — він глянув на вміст воза. Хирлява конячка ніби відчула, що треба спинитись. — Це хіба не Стецюк Дмитро? — тицьнув пальцем в одне з напіврозкладених облич. На тому обличчі лежала чиясь синя нога. Вони підібрали оці трупи зранку обабіч дороги. Усі придивились, підходячи ближче до того місця, на яке вказував Гілько. — Він! — чогось мало не скрикнув Октябрин. Хлопчина крутнувся на підборах — і де лиш сила взялась — та широким кроком подався у зворотному напрямку. — Це куди він? — здивувався Гілько. Сірожуня махнув рукою, мовляв, яка різниця, най іде. Цмокнув язиком, наказуючи кобилці рушати. Віз знову рипнув, колихнувся та поїхав до поля, оминаючи будинок на горбочку. — Чи, мо’, зайдемо до Тернових? — спинився Гілько. — Та давайте зайдемо, — і собі спинився Сірожуня. Ці двоє, спираючись на дрючки, почали здиратись на той горбок, що тепер видавався нездоланною Голгофою.
 «Як же так, як же так», — бубоніло в голові Октябрина весь нелегкий шлях до будинку Стецюків, а це ж аж на іншому куті села. «Як же так, як же так», — шепотів хлопець потрісканими губами. Від швидкої ходи й прискореного серцебиття йому паморочилось у голові. Кілька разів він присідав, поли його шинелі вимокали в талій багнюці. Пересилюючи втому, спинався на ноги й, не стишуючи тієї ходи, прямував до цілі. Наприкінці зими Стецюкових дочок звільнили з роботи. До комсомольської ланки небайдужі люди написали анонімного листа, у якому розповідали, що Наталя й Оксана — діти куркулів, експлуататорів і мародерів, які наживались на людській праці. Насправді того листа написав сам Октябрин. Він хотів лиш одного — аби Оксана повернулась до села, аби була поруч із ним. А він би її тут не дав образити. На заводах, де працювали дівчата, вийшов широкий розголос. Звучали викривальні промови, таврування, і як фінальна крапка — вигнання із раю, яким на той час було для дівчат і для всієї родини Стецюків місто. Раєм був не так завод, як ті пайки-подачки, що їх отримували працівники. Оксана кашляла нестерпно й марніла на очах. До заводської лікарні спеціально прибув комсомольський гурт, аби показово вигнати куркульку з робітничого медзакладу. Не зміг спинити ту екзекуцію навіть головний лікар закладу. Марево Октябрина втілилось у життя — вони з Оксаною зустрілись і навіть на полі, дуже схожому до того, що йому привиділось у хурделицю. Майже тими ж епітетами обклала дівчина горе-залицяльника і так само кров’ю з горла оросила прозорий, уже з проталинами сніг. З того часу навіть близько до її хати не ходив — образився, чи що? А може, боявся знову почути ті неприємні слова. Слова, котрі, як би не силувався забути їх, виринали з підсвідомості й карбувалися на тій чорній дошці пам’яті. Побачивши у возі те, що лишилось від Оксаниного батька, Октябрин второпав, що без мужчини годі сподіватись на те, що в родині Стецюків хтось вижив. Але він сподівався. Сподівався побачити свою Оксану. Мріяв, як візьме її за теплу руку і як вона подарує йому ніжний погляд. Усю дорогу, допоки клигав до хати Стецюків, про оце мріяв. «Ось тепер, тепер вона забуде ті негарні слова, що їх казала там у полі, ось коли зможе сказати: „Ти, Октябрине, справжня нова людина. Ти — мій рятівник“». Уявляв, як бере на руки худе й майже невагоме тіло коханої і виносить його на сонце, як вона відкриває очі й посміхається йому, своїй долі, своєму майбутньому чоловікові. «Вона буде обов’язково легка. Вони ж усі… ми всі тепер легкі. Кістки майже нічого не важать», — якогось біса лізло в голову зовсім не те, про що хотілось думати. Хотілось про любов, а думалось — про смерть. Ось уже близько. Тут хата Солодовників. «Федько хотів сватати Наталю», — думалось Октябринові. — Ото було б добре, — сказав уголос, і той голос аж забринів у пустельному просторі. «Усе ще може бути добре, — мізкував, не наважуючись випускати й пари з уст. — Федю можуть відпустити. І навіть дядька Опанаса можуть відпустити. Чого ж ні? Наша ж революція справедлива. Ось переживемо цю напасть, засадимо поля, підніметься врожай, і тоді… Треба зайти до них». І Октябрин у лихоманці, як помішаний, різко повернув праворуч, відхилив ворота — спочатку одну половину, за нею — другу: так, ніби за ті ворота мав би зайти цілий загін. Встрибнув у незамкнену хату. У «покоях» було тихо, як у склепі, — ніде ані душі. Октябрин ішов світлицею, акуратно ступаючи, ніби ото боявся наступити на чиєсь розпластане підлогою тіло — навіть напівзігнувся, аби в разі чого мати змогу згрупуватись по-іншому. За час роботи трупарем випрацювалась така звичка. — Агов! — несміливо кинув у простір. У відповідь — анічичирк. Вийшов у сіни, замислився. «Шість дочок, шість майбутніх матерів тут жило. І де ж вони тепер? Видно, пішли до міста, — Октябрин ніби знайшов відповідь на своє питання, намацав виправдання. — Нічо, нічо, у місті знайдуть собі щастя. Житимуть, народжуватимуть нових людей. Таких, які…» — не встиг закінчити думку, бо наштовхнувся на драбину, яка була приставлена до відкритого горища. Дивився догори, й чогось йому робилось недобре, спиною йшов морозець, такий самий нав’язливий, як і сморідний дух з-під даху хати. «Не полізу», — скомандував собі, але ноги зробили інше — здерлись на перший щабель. Часто хекаючи, дістався горища — виліз по плечі в діру й дав собі кілька хвилин, аби очі звикли до світла, що рясно пробивалось крізь великі й чисельні проріхи у стрісі. Октябрин дивився на ту обскубану стелю, й згадалось йому, з якою наснагою вони з братчиками знімали з цього даху бляху — розкуркулювали Солодовників, і як ті Солодовникові жінки потім крили нашвидкуруч дах підгнилою соломою. — Добра була бляха, — якогось біса вирвалось із горла Октябрина, і він знову замислився. «А до чого ж її прилаштували? » — намагався згадати, на які революційні цілі пішла експропрійована куркульська покрівля. Не згадав — пам’ять зрадила. Тримаючись за дошки руками, Октябрин роззирнувся в інший бік горища й мало не впав. Йому закалатало серце, як ввірваний дзвін, переляканою птахою рвонуло вгору, й од цього ще дужче запаморочилось у голові. Тут, на високій купі соломи, щільно обнявшись, лежали всі п’ятеро дівчат. Одягнені всі у вишиване, святошне. Вірніше, це вже були не дівчата, а те, що від них лишилось. У старшої із зотлілого рота стирчав невеликий жмут тієї соломи, на якій усі вони спочивали, і рука-кістка затискала, мов букетик, солом’яний пучечок. Октябрин скотився драбиною донизу, почав метатись по сінях, як загнана у сильце птаха, не міг знайти виходу з будинку. Хапався за все, що траплялось під руку, — за порожнє відро, вішак з зимовою одіжжю, од чого той вішак впав, а те відро покотилось підлогою. Зчинив нечуваний гармидер, врешті зміг вибратись на волю, на свіже повітря. Хапонув відразу його вдосталь, аби запрацював організм, аби збити той спазм, що стояв у горлі. Потягся рукою до кишені — закортіло курити. Скрутив як не попадя цигарку, тремтіли-бо руки — і чого вони тремтіли, він же бачив цих бездиханних кістяків щодня по десятку, — чиркнув сірником раз, удруге. А тоді кинув цигарку об землю й заходився підпалювати хату Солодовників. Висмикнув з покрівлі жмут, добренько його пом’яв для чогось і довго примушував сірникове полум’я перекинутись на ту солому. Вогонь заграв, затріскотіли ті тоненькі патички, заіскрили. Як зайнялося — пішов далі. Ось і Маладик будинок. Також «індуси», також ціль, у яку нещадно стріляла революція своїм мором. Не наважився заходити туди. Але побачив здалеку, що біля плоту стоять двоє і ніби навіть головами ворушать. «Тут, значить, усе буде добре. Бач, ворушаться». Він підняв руку, даючи знак Маладикам — старому Василю та Дарині, його невістці, бо ж саме вони й тримались за тин. Дарина поставила долоню до лоба. — Це ж хто? — запитала ніжно. — Не бачу, — відповів старий. — То я йду, тату? — Потихеньку, голубко. Дарина потихеньку пошкандибала на город. Стала там на коліна й визбирувала гнилі минулорічні бараболі, які лишились у землі. Ось цими бараболями й рятувались усю страшну зиму. Дівчаток після довгих вагань таки взяв до себе в місто Кость. Спочатку він надіслав у керівні органи запит, чи ж можна йому оселити в себе родичів, які відреклись од батьків. До цього документа доклав письмову відмову Галі й Валі від свого прізвища й від своїх старих батьків. Просили дівчата дозволити їм обзиватись совіцьким прізвищем. Уже й вибрали собі достойне — Йовіста, що означало «Йосиф Віссаріонович Сталін». У верхах пройти повз такий прояв патріотизму не могли й дозволили дівчатам переїхати жити до брата. Кость при райспоживспілці міг прогодувати не лиш себе, а й сестер. Максим, чоловік Дарини, хворів із зими, але були надії на одужання. Принаймні він бодай щось їв і не втрачав зв’язку із реальністю. За зиму помер малий Миколка, а також дружина Василя — Софія. Ще не дожили до весни старі дід з бабою. Можна вважати, що мор не зачепив аж так Маладик. Дарина знову була вагітна, і, можливо, це майбутнє життя гнало її на роздобутки тоді, коли в інших уже опускались руки. А можливо, беріг їх Бог, бо покійний її дід колись-то давно, як ще парубком був, своїми руками збудував сільську церкву. І стояла вона аж до того часу, як прийшла комуна на село. Ось, нарешті, та хата, до якої поспішав Октябрин. То чого ж він не заходить? Чого тупцяє на вулиці, чого навіть до хвіртки підійти боїться? Може, тому, що від обійстя віє дивною прохолодою? «Схаменися, хлопче, це не смертю несе, це сонце зайшло за хмару і весна на мить одходить. Віє прохолодним вітерцем — ото й усе», — шепоче Октябрину чи то цей навісний прохолодний вітерець, чи його внутрішній голос — і де він тільки взявся? Хлопець ступає на обнесену розбитим парканом територію. Подвір’я захаращене — чого раніше ніколи не водилось за цими хазяями. Такі дівки, така Ярина хазяйська — у руках усе горіло. Хата вилискувала, городи рясніли. Тепер та оселя якоюсь виглядає і не хатою, а присадкуватою хаткою, схожою на старчиху під ЦЕРАБКООПом. Он стирчать, мов простягнена долоня, безхозні граблі. Вони були встромлені в землю біля призьби. А тепер покосились у вологій земельці. Вікна хрест-навхрест забиті дошками. Це ж чого? І на дверях дошки. — Пішли? Усі пішли? — питає в тих дощок Октябрин. Він не хоче в це вірити, не хоче відпускати Оксану, хапається за перепону, одриває ті дошки, аж кров з’являється на долонях. Одну, а тоді й іншу. Вони піддаються, бо тримаються на коротких цвяшках. Видно, той, хто забивав двері, не мав сили тримати молоток. Для чого Октябрин це робить? «Вона там», — упевнений, тому й дере руки об шкарубкі дошки. І уявляється йому, що Оксана сидить на стільчику, поставленому на лежанку — щоб як на троні, — у білому вельоні, вся заквітчана й весела-весела. А щоки, як яблука, отакі, як він їх запам’ятав, як її вперше побачив. В очах вогники, хитрюща, аж… Ні! У хаті — пустка. Немає Оксани. На столі якийсь папірець. Октябрин хапає його, судомно передивляється написане. «Ось, вона написала йому. Вона каже, де її шукати», — Октябрин нишпорить очима по аркушу, силуючись віднайти там чітку адресу. Замість неї декілька слів, нашкрябаних нерівним почерком. Під текстом підпис: Дмитро Стецюк. — Дядько Дмитро? — дивується Октябрин і згадує, що оце бачив його на возі мертвого. — Як же він міг оце написати, якщо він уже мертвий? Довго не може второпати хлопець що до чого. Його хилить у сон. Він спочатку сідає на лаву, а тоді й лягає на неї, так і не встигши прочитати листа. «Згодом, згодом», — думає собі й чує ангельські хори, які несуться із піднебесся.  Сновиддя
 

 
 Висока-висока круча. А на тій кручі стоїть якийсь червоноармієць з кобурою на боці й планшеткою через плече. А біля нього — його, Октябринова, мама-вчителька, а по другу руку батько-лікар. Червоноармієць тримає цих двох, як малих дітей, за зап’ястки. Вони балансують на тій кручі, на самісінькому вершечку. Важко їм там втриматись, слизько, і вітром обдає. Аж так обдає, що постаті вкриваються, мов плівкою, тонким шаром льоду. І тепер уже, скляним, їм не загрожує падіння з тієї висоти. Примерзла одна глиба до іншої — люди до вершечка тієї високої-високої кручі. Октябрин придивляється і помічає, що червоноармієць це він і є. Над тією кручею луною несеться тітчин голос. Голос з дитинства знайомий — тітка йому ж замість матері й батька була. «Комбідівці! » — кричить вона щосили. Здирається на ту кручу й гамселить щосили по скляній скульптурі. А тоді говорить у саме Октябринове нутро, не того Октябрина, що на кручі, а того, котрий усе це бачить. — Чи ж того я тебе, сину, вчила? — й дивиться прискіпливо на Октябрина. — Ні, не того, — відповідає він спокійно. — Дай-но мені хліба! — просить тітка маминим голосом і додає батьковим: — Дай! — Та де ж я вам візьму? — питає Октябрин. — У нас тут хліба нема. Чути, як здалеку хором кричить уся совєцька власть, і вся червона армія, і все політичне управління разом узяті: «Дайош! Дайош! Дайош! » Октябрин біжить од тієї навали, волає, мов різане порося: «У мене депеша! У мене депеша», й махає щодуху папірцем, затисненим у руці. Тоді дивиться сам у той документ і бачить — написано все червоними чорнилами і ті чорнила ніби як живі. Ворушаться. Октябрин пірнає в літери, як у річку, й пливе, борсаючись руками й захлинаючись у солоній в’язкій рідині. «Таке чорнило чудернацьке. І що воно за чорнило? » — питає сам у себе Октябрин і чує свою ж відповідь: «Така кров». Октябрин боляче вдаряється об підлогу, падаючи уві сні з лави. Ніби й прокидається, а ніби й спить далі. Дивиться поперед себе й ціпеніє. Перед ним — на запічку сидить у білому вельоні Оксана. Вона усміхається — щоки, мов яблука оті райські. Вона манить Октябрина до себе, відкриваючи обійми. — Моя любове, — белькоче Октябрин, — я йду до тебе. Він сміється, аж заходиться, лащиться, як кіт, до заквітчаної весільної сукні, цілує Оксанині ноги в сап’янових черевичках, що, мов зорі, блищать. — Дочекалась, дочекалась, — волає Октябрин на увесь куток і в танку йде стрибати по хаті. Хата враз наповнюється музиками, численними гостями, наїдками й напоями. По хаті водять корову й наливають усім охочим молока. Тітка Ярина доїть ту корову й, посміхаючись, втирає рукавом спітнілого лоба. Октябрин сяючи сідає на запіччя до Оксани. Сидять там, як дві пави. До хати заходить Дмитро Стецюк. Йде повільно до Октябрина. Під його чобітьми здригається хата, ще більше, ніж здригалась від бубнів музик. У хаті робиться тихо, і Дмитро питає в Октябрина: — А де мій лист? Октябрин жайвором пурхає вгору, розбиваючи головою дах, і летить у небо, аж свистить йому у вухах. Сміється. Радіє, що втік. А чого він тікав, і не знає. «А лист, ось він де», — каже сміючись Октябрин і дражниться ним з високості. Дивиться зверху в ту діру у стрісі й бачить, що Оксана в тій дірі вже не заквітчана наречена, а ота Солодовникова старша дочка з букетом із соломи. Здається Октябрину — кине він той лист і все повернеться, як було, — квіти, музики, корова, радість. Ан, ні, хоче одчепити від долоні той аркуш, а він мов приріс, тримається й уже палить пальці, як гірчиця, коли попаде в око. — Заберіть, заберіть листа! — трусить усім тілом Октябрин.
 — Ти шо, хлопче? — питає хтось невидимий. Голос знайомий. Це ж Сірожуня — вірний товариш. — Сірожуня, ти також у цьому світі? Це ж світ мертвих, — каже пошепки Октябрин, усе ще не бачачи, із ким говорить. — Дядьку Гілько, ану ви, — бубонить голос, а навколо Октябрина такий туман, як хтось молоко розлив. — Октябре! Агов! Очуняйся! І палить щось уже не по руках, а по щоках. І чути, ніби плескає щось: «Хрясь-хрясь». Октябрин приходить до тями, кліпає очима, які нарешті бачать реальність. Він сидить на підлозі в хаті Стецюків. Над ним — Гілько і Сірожуня — здивовані, перелякані. — Що це із ним? — питає Сірожуня, обдивляючись Октябрина, наче якийсь незнайомий верстат чи іншу машину, якої до цього не бачив ніколи. — Помутився, чи шо, — беземоційно констатує Гілько, зазираючи в розширені зіниці Октябрина. — Я… — каже той, — ось лист. Він простягає листа Гількові. Той читає вголос. «Оксану схоронив на городі, біля мами. Всі — на городі. Такий врожайний рік! Ярину слідом за Оксаною. Тоді Юстинко. Наталя після нього. Андрій останній був. Тобто останній я». І підпис. Октябрин схоплюється й біжить на город. Ходить сновидою між горбками — шукає той, під яким лежить Оксана. — Та хіба зрозумієш, хто де, — сумно констатує Гілько й додає: — Ходімо, Сірожуню, сьогодні його не чіпатимемо. Нехай переказиться. — Нема на нього товариша Калюжного, — із зітханням промовляє міліціонер. — Той швидко б його в строй поставив. Не по-мужськи це, отак до серця брати. У нас боротьба… класова… а він розкис.
 ***